Частина 28

Частина 28

Леонід

Леонід дивився на Ліду, яка саме вийшла з контори. Світлі бриджі, зелена футболка, білі шльопанці і пухнасте волосся, яким весело грається вітер. Гарне видовище, от тільки сама жінка чомусь засмучена. Взявши велосипеда, вона вже збиралась їхати, як він таки вирішив з’ясувати, що зіпсувало настрій цій на диво оптимістичній особі.

–День добрий, Лідо. Чого така засмучена?

–Привіт, Льоню. Та… Схоже знову до суду доведеться йти. Тільки та вся судова колотнеча закінчилась… Думала спокійно поживу і ось…

–За що цього разу?

–Та от з’ясовувала, що то за смішний розмір у мого регресу, ну того, що виплачують як компенсацію за втрачену працездатність. А його виявляється розрахували виходячи з заробітку різноробочої. Не агронома, ким я була, не з посали доярки, на робочому місці якої я отримала травму, а різноробочої! З найнижчої мінімальної зарплати, яку взагалі можна було знайти в нашому колгоспі! А я все думаю, що ж то за сльози такі, а не гроші… Ось поїхала проконсультувалась, дійсно, це неправильно. Вони мали його розраховувати виходячи з зарплати тієї посади, на якій я отримала травму, тобто з зарплати доярки.

–А вони не хочуть…– Леонід чудово знав жадібність керівництва агрофірми, а жадібність у комплекті з особливою люблю Федосійович до Ліди то, як то кажуть – «клініка». Він же їй довіку не пробачить распайовки та виходу людей з майном та землею з агрофірми. Бо після того, як Ліда з першою десяткою сміливців почали обробляти свої землі, люди, зрозуміли, що то можливо й без колгоспу. І вже селом ходять чутки, що є ще наступні бажаючи вийти, тільки осені почекають, аби подивитись, що за врожай зберуть «Ліда і компанія».

–Не те слово… Федосійович мене ладен був з тельбухами з’їсти, почувши ту крамольну думку. Це ж з бюджету агрофірми «такі гроші» платить. Але ж вони зобов’язані! І не такі то й великі для підприємства гроші. Схоже, знову судитись доведеться…

–Думаєш вийде?

–Має…Вони точно неправі. А мені дітей потрібно кормити.

–Хочеш знову Федосійовичу роги пообламувати? – хмикнув чоловік, відверто захоплюючись цією жінкою. Вона не проявляла гордощів вигравши суд у агрофірми, не ставилась до своїх колишніх кривдників зі злістю, а багацько ж з тих, хто з задоволенням її «травив», тепер набиваються у друзі, бігаючи до Ліди за допомогою, чи порадою. І вона намагалась допомогти всім, не згадуючи образ, не зловтішаючись чужими проблемами. Кому допомагала порадою, кому складанням звернень, кому адресою відповідного державного органу, кому телефоном адвоката. Допомагала абсолютно безкорисливо, навіть не задумуючись над тим, що інші на її місці, як мінімум, грошей би попросили. Інші, але не вона. Ліда, набивши собі купу «гуль», доки добивалась справедливості, щиро вважала необхідним поділитись своїми знаннями та досвідом з іншими. І люди до неї тяглись, за моральною підтримкою, порадами, допомогою… Щоправда декому вона стала кісткою в горлі, наприклад, тому ж голові агрофірми, чи голові сільської ради (скарги на бездіяльність якого жінка регулярно писала, змушуючи працювати, а не лише тихенько чекати пенсії). Та мало кому ця мила жіночка випадково наступила на «хвоста», намагаючись відстояти власні права та допомогти іншим людям добитись правди.

– Потрібні мені його роги! – фиркнула зневажливо Ліда, – Я прошу лише те, на що маю право за законом, і що мені життєво необхідно! А роги – то до дружини…– жінка тряхнувши головою сіла на велосипед й поїхала, а Леонід стояв, дивився їй в спину, і дивувався силі цієї панянки. Вона одна вперто йшла проти системи, грошей, влади. Чому? Як? Без підтримки. І не боїться ж… І що найдивовижніше – в неї виходить!

§§§

–Федосійович, не судись ти з цією жінкою – залишися в дурнях, – говорив сивий бухгалтер, сидячи у голови в кабінеті, після візиту славнозвісної «квітководши». Цей літній чоловік зберіг світлу голову після фронту та прожитих років, давно працював в колгоспі, і ще пам’ятав часи призначення нинішнього керівництва. Голова його щиро цінував, поважав, та далеко не завжди враховував озвучені думки.

–Так шо ж мені виплатить їй все, шо вона хоче? Вона занадто багато хоче!

–Та не так вже й багато…

–То просто не з твоєї кишені, те братимуть.

–Так і не з вашої…

–Так, Васильович. Я сказав – не збільшувати регрес. І так грошей мало в хазяйстві, а ту ще ця квітководша... Мало того, шо господарство мені розвалює, так ще й грошей вимагає! Геть обнагліла! Он скільки збитків хазяйству принесла! Розпайовку з її вини провели! Люди пішли з хазяйства, самі господарювати надумали! А ті хто не пішов – зарплату вимагають! Раніше сиділи тихенько, як миші під віником, і заїкатись не думали про якісь там вимоги. Максимум – слізно просили! Та якби не та клята квітководша, ніхто б і подумати про таке не міг! Ніяких перерахунків!

–Воля ваша…– бухгалтер повільно встав і пішов до виходу. Він вже давно зрозумів, що сперечатись в таких випадках марно. Справедливість не врятуєш, а проблем на власну голову отримаєш вище даху. Дідусь був впевнений, що ця миловидна панянка, на якій так старанно намагається «зекономити» голова, не обійдеться одними проханнями. Нарахування дійсно здійснені по такому мінімуму, що в очі жінці дивитись соромно… Але що він може? Як сказав керівник, так і робить. Та даремно Федосійович її знову у глухий кут заганяє, занадто несправедливо чинить. Людина доведена до відчаю може кинутись в бій. А Ліда довела, що вона боєць. Та й що ще робити, коли втрачати нічого? Як голова цього не розуміє? Наче баран вперся, обурюється, вперто не бажаючи визнавати, що вся та катавасія почалася з нього. Сам же з хати її бажав виселити, сам запропонував «пальцем свою землю показати». Вона й зробила все, аби показати. Хто ж винен, що ця ідея трапилась так невчасно і багатьом сподобалась? Голова наче й розумів все, але саме Ліді не міг пробачити принесених в село змін. Він звик, що «земля – це багатство колгоспу», і колгоспники не мають права «тягнути руки до народного господарства». Та все змінюється. І всі зміни починаються з когось. Зараз у країні йдуть дивні й не зовсім зрозумілі старому бухгалтеру процеси, та вони йдуть. І починаються саме з таких, загнаних у глухий кут людей і стійкого переконання «старої гвардії» в тому, що: «нічого у тих розумників не вийде». Не можна недооцінювати противника, а противника якому вже один раз програв – тим паче. Сивий бухгалтер за своє життя засвоїв одну незмінну істину – немає нічого постійного, а руйнування будь-якої, найнадійнішої греблі, починається з однієї маленької тріщинки і легковажної думки: « та що там її…»

–Не скінчиться це добром, ой, не скінчиться…– старий, хитаючи головою, дійшов до свого кабінету і знову заглибився в документи та цифри. Роботи в нього було багато, не звертаючи уваги на молодих помічників. Він давно вже був на пенсії, та вдома дідусю не сиділось, а на роботі цінували як спеціаліста, нехай і не завжди слухали порад. Та то справа хазяйська – йому головне попередити, а там нехай голова сам вирішує. На те він і голова. Бухгалтер намагався чинити по совісті, а тому не вважав зайвим висловити свою думку.

Ліда

–Ліда, підождь. Я до тебе, – зупинив Ліду жіночий оклик. Невисока кремезна, віддалено знайома жіночка з обвітреним засмаглим обличчям, на якому відбилось мабуть навічно застигне невдоволення, догнала її на велосипеді.

–Здрастуйте, – Ліда пригальмувала і зупинилась, обпершись ногою у бордюр, аби втримати рівновагу на своєму дамському «Салюті».

–Мені тут сказали, ти можеш підказать, куди можна написать, шоб інвалідність оформить.

–А що у вас трапилось? – жінка встала зі свого «сталевого коня», розуміючи, що швидко розмова не закінчиться.

–Та чоловікові на тракторній руку відірвало. А ніяких бумаг давати не хочуть.

–О, Боже… на роботі відірвало?

–Ну так, я ж кажу на тракторній. Він же в мене механік. Та ти його бачила, сивий такий, з вусами…

–Може…Чесно кажучи не пам’ятаю, – задумавшись засмучено мотнула головою Ліда. – Коли то трапилось?

–Та два дні тому! Він там щось ремонтував, а бригадир не спитав де він, та щось там вони включили… Його в лікарню відвезли, а я з ним. Живий буде, та руку ж назад не причепиш… А вони ж відхрещуються, кажуть він п’яний був! А він же в мене не такий! От я з ними полаялась і до тебе приїхала, люди кажуть ти знаєш, шо як робить, шоб це їм так не минулось…

–Він зараз у лікарні…– задумливо мовила Ліда, – якщо казали, що він п’яний, мали аналіз крові на наявність спирту зробити, нехай вам копію дадуть. Обов’язково запишіть у лікарів, що то травма на виробництві. Напишіть заяву на ім’я голови, щоб оформили та видали акт, про нещасний випадок на виробництві…

–Та не спіши ти так, я зараз залишу…– Жінка поспіхом дістала аркуш паперу і швиденько почала писати прямо на сидінні велосипеду.

–Може давайте до мене додому поїдемо? Що ви мучаєтесь, пишете посеред дороги на колінці? – запропонувала Ліда, безпомічно озирнувшись. Якось нашвидкуруч щось радити було не зовсім зручно. Та й вона ж не спеціаліст.

–Та що мені тебе та дітей турбувать? – відмахнулась жінка, – Я зараз швиденько запишу та побігла. Мені ще на автобус в лікарню вспіть треба.

–Та краще пошукайте гарного адвоката…– порадила ще раз Ліда, після того як продиктувала все, що знала з власного досвіду.

–Та адвокат, то таке. Вони в першу чергу про гроші думають. А мені поки що гроші на чоловіка потрібні, – відмахнулась співрозмовниця, – Спасибі тобі велике. Правду люди кажуть, що ти добра. А я ж раніше вірила, шо ти просто вередлива баба с претензіями, – покаялась раптом жіночка.

–Нічого страшного, – усміхнулась розгублено Ліда.

–О, Ліда. Ти додому? Привіт, Матвєєвна, – поряд з ними зупинилась на велосипеді сусідка Ліди.

–Так…

–Привіт.

–Поїхали разом. О, а що то в тебе таке гарне? – тут же цікава жіночка зазирнула до Ліди ледь чи не в сумку.

–Квіти…

–Ну спасибі, я побігла, – швиденько дописавши останнє слово, попрощалась жіночка, постраждалого чоловіка і прудко покрутила педалі до найближчого повороту.

–До побачення.

–А що це від тебе Матвеєвна хотіла? – поцікавилась сусідка, примружившись в спину кремезній жіночці.

–Та чоловік в неї травму отримав. Ото й питала, що та як.

–А, так, чула. От коза! Як раніше, так хаяла тебе позаочі не соромлячись, а тепер значить прибігла допомоги просити?

–У людини біда…

–А в тебе що нині, що раніше от просто вагон щастя, і жодної падлюки на шляху?

–Та Бог з нею.

–Все не пойму Лідо добра ти чи дурна, – знизавши плечима мовила сусідка, та миттєво змінила тему. – То що то в тебе таке гарненьке в сумці?

–Та то комплектуючі. Випускну сукню буду малій варганити.

–А…Ну так, це ж вона в тебе у випускному класі… Що там? По скільки цього року скидуються на випускний, стіл і все інше?

–200 гривень.

–Та ти шо! Ого! І де ж ти такі гроші братимеш?

–Не знаю… Може у Олега совість прокинеться…

–Ну це навряд чи, – сусідка недовірливо скривилась і, помахавши Ліді рукою, зупинилась біля свого двору. Зелені металеві ворота, місцями з іржавими плямами, скрипнули, коли вона відкрила хвіртку. Сірий цепний собака зустрів заливистим гавкотом хазяйку.

–Циц, Пірат, чортова душа! – сусідка не занадто жалувала свого великого собаку, за злий норов та постійний голод. А ще за те, що деяких чужих він поважав більше, аніж господарів. Наприклад Ліду, яка якось зайшла в гості, і проходила заблизько від собаки (чи то забула, що собака в них дурний, чи то відволіклась). Пірат тоді в кращих традиціях вилетів стрілою з вишкіреною пащекою і зімкнув зуби на рукаві Ліди. Та гостя, замість того, аби перелякатись чи почати лаятись, як вчинили б всі нормальні люди, просто повернулась і здивовано-докірливо подивилась на собаку зі словами.

–І як це розуміти?

У відповідь їх пес, що зазвичай кидається на всіх без розбору, акуратно розімкнув зуби, повинно опустив голову і тихенько потрусив до будки!! Сусідка після того випадку довго не могла відійти від подиву і обурення. Власну хазяйку той чотирилапий монстр вже неодноразово кусав, а перед чужою людиною совість прокинулась? От що в того звіриська в голові?!

Ліда, кинувши побіжний погляд на двір сусідки, поїхала далі, прокручуючи в голові більш-менш оформлену ідею випускної сукні. Взагалі цей рік у неї був насиченим. У Руслани був випускний клас, у Вероніки другий. Ліда хапалась за голову, шукаючи гроші дітям на одяг, взуття, бантики, випускні стрічки і тому подібне. Від Олега толку було мало, її регрес також був скромний ще й вибивати його доводилось щоразу ледь чи не з боєм. Вероніці в школу йшли пошиті власноруч та в’язані речі і те, що полишилось від Руслани, іноді, якщо пощастить, щось нове. Руслані щоправда іноді свекр розщедрюється на купівлю речей. Он до першого вересня виділив гроші і свекруха купила дитині святкову білу блузку та нові туфлі. Спідницю довелось щоправда вже шити зі старих запасів тканини, та вже легше. В підсумку у дівчат вийшли цілком пристойні вбрання, не гірші, а часом і кращі аніж у однолітків. Щоденний одяг то звичайно інша справа, але й там в хід йшло все, що було. Дяка Богу, що її доньки не дуже вередливі.

Та питання з одягом протягом навчального року то були дрібниці, у порівнянні з проблемою випускної сукні. Ліда вже довго ламала голову щодо цієї біди. Примарна надія на допомогу колишнього чоловіка чи свекра, так і полишилась примарною, тож Ліда змирилась з думкою, що треба щось мудрувати. Початок ідеї вона отримала, побачивши та миттєво купивши в київському секонд-хенді шовкову темно-синю вечірню сукню. Руслані вона сподобалась (не звикла до розкошів дитині не занадто вимоглива), та в існуючому вигляді то не можна було використовувати. Видно, що не нове. Ліда його крутила і так і сяк. В підсумку докупила півтора метри білої напівпрозорої тканини, штучні біло сині лілії (буде окантування на плечі) і планувала перетворити звичайну шовкову вечірню сукню, фасону двадцятирічної давнини в щось цікаве. Одне жінка могла гарантувати точно, ні в кого не буде чогось подібного, а вже оригінальністю вирізнятись її дитина звикла. Наче… Ліда дуже сподівалась, що то так. В селі все «не таке як у всіх» викликало підозріле здивування і надмірну увагу, приправлену активним «перемиванням кісток». Проте останні роки в старшої доньки наче ситуація більш менш виправилась, і однолітки її майже не чіпали. Чи то звикли, чи то так вплинула наявність у неї хлопця. А ще ж пару років тому однокласники дитині проходу не давали, і книжки рвали, і речі ховали, і обзивали. Ліда так переживала за Руслану… Вона звичайно намагалась дитину відволікти гарними книгами, іграми, спілкуванням та підтриманням всіх її творчих ідей, та все ж дуже боялась, що донька зірветься і вирішить бути як всі:, пити курити, пропадати на гульках. Але ні, минулося. «Гульки» дитину не спокусили. Іноді дівчина ходила на танці в клуб, та не більше. Ні, Ліда нічого не забороняла, і відпускала дитину з подругами, нехай і сиділа сама, як на голках, доки дівчина була на дискотеці. Та Руслана порадувала – на танці ходила зрідка і дійсно лише танцювати. Все інше доньку не цікавило, бо вона в тих нічних посиденьках: «не бачила сенсу». Наташка довго істерично сміялась почувши ту фразу, та вагомих контраргументів знайти не змогла. А ще й цей Олексій так вчасно з’явився. З якого дива хлопчину «перемкнула» на дівчину, яку місцеве суспільство приймало «зі скрипом», то окреме питання, та він, випадково пару разів зайшовши в гості, так і «прикіпів». Вже другий рік поспіль стійко переносить всі шпильки та надмірну цікавість однолітків. І нехай зараз в юної парочки не дуже ладнається, Руслана не замикається, ділиться своїми переживаннями з матір’ю, або викладає їх на папері віршами, або пірнає з головою в навчання. Останній метод Ліду взагалі радував. А Олексій... Якщо розумний, то й надалі повертатиметься після кожного непорозуміння, бо ж приводи для сварок в них на диво смішні, а якщо ні – то й не страшно. Не зійшовся для її доньки світ клином на одному хлопцеві, нехай він і вчасно з’явився на горизонті.

Наташка

Наталку та її батька на автобусну зупинку проводжала Руслана. Повісивши торби на велосипед, дівчина бадьоро крокувала, не звертаючи уваги на дику рань. Ще б пак, племінниця сьогодні і не лягала, гуляючи десь всю ніч зі своїм кавалером. Цікаво, Ліда й після цього буде розповідати, що мала все ще з ним лише про зірки розмовляє? Покосившись на племінницю, що зростом вже перегнала рідну тітку, Наталія з деякою заздрісно зітхнула. В неї самої, з народженням дитини, «нічні розваги» стали геть іншими… Та наче пора народжувати, страшнувато було полишитись зовсім бездітною після абортів. Он організм і так «за звичкою» викинув дитя раніше строку. Коли Наталія вперше побачила це семимісячне тільце, то боялась до нього не те що торкнутись, навіть підійти. Таке все маленьке-маленьке… Вони з Сагіром, вперше привізши синочка додому, розмотали його, подивились, перелякались, і швиденько замотали знову, аби воно хоч трохи на дитину було схоже. Бо ж здавалось торкнись малюка і він зламається. Та нічого… Синок наче підріс, вага щоправда в нього досі малувата, та зараз для своїх шести місяців він вже виглядав цілком нормальним. Не дарма у Ліди на козячому молоці періодично підгодовується. Хто б подумав, що Наталка до сестри їздитиме за молоком, речами, ганчірками на підгузки, пелюшками, запасами старої тканини на все дитяче…

А все ж так добре починалось: робота в комерції, гарні бабки, але… То влізли з Сагіром в одну авантюру, то іншу. То хазяйка спіймала на крадіжці. Вона б може і не кинулась, та знайшлись же «добрі люди», донесли те, що Наталка бовкнула напідпитку. Потім довелось «шифруватись» як зайцям, потім, коли їх таки знайшли залучені «братки», ледь слізно вмовили не вбивати. Добре, що Наталка вже помітно вагітна була – пожаліли. А потім мати, яка приїхала з села на пару днів, перелякана до півсмерті візитом «рекету» вмовила батька продати дачу, та віддати Наташчині борги. Батько звичайно обурювався, кричав «самі вляпались, самі нехай і викручуються», «якщо нічого не винні, нехай чесно скажуть, а не ховаються за батьківські спини, як шкодливі коти». Ага, щаз! Та якби вони правду розповіли, їх би прямо там і закопали, і вагітність би не врятувала. Наївний. Це добре, що мати не бовкнула йому, що Наталка з Сагіром «погоріли на крадіжці», бо тоді б він в житті грошей не дав. Та нічого мати вмовила, упросила – пронесло. Та до моменту народження дитини, вони з Сагіром сиділи в пустій батьківській квартирі з «зубами на полиці», ледь віднаходячи гроші на нещасні цигарки, коли вже «вуха пухли» та перебиваючись продуктовими подачками від батьків з села та від Ліди. Добре, що у сестри, яка набагато ближче живе, є і м'ясо, і молоко, і яйця й овочі з зеленню. І з жадібністю Ліда геть не знайома. Щоправда припахує, зараза, на свої городньо- господарські роботи… Сагір он досі не може без здригання згадати, як вони навесні розносили перегній по городу. Коритом, незручним, важким, вонючим, брудним… Бр-р-р. Та доводиться приїжджати – жерти то хочеться… А от з грошима все гірше. Роботи поки у обох немає, дрібні доходи від випадкових підробіток Сагіра закінчувались з такою швидкістю, що Наталка їх навіть помітити не завжди встигала. Ось були, і ось вже пусті кишені. У Ліди звичайно грошей не попросиш, чого нема –того нема. Ні, ну на суміш малому ще може іноді допомогти, викроїти зі своїх якихось запасів, хоча звідки вони в неї, при копійчаному доході, геть незрозуміло, а от на цигарки фіг дасть, та ще й мораль прочитати встигне. Коротше грошей була катма… Добре, що хоч мати батька прислала з грошовою підмогою у вигляді з накопиченої за пів року пенсії. Батьки нині живуть в селі безвилазно, їм ті гроші й не потрібні, ото й приїжджають раз на півроку отримати пенсію, за квартиру заплатити та улюбленій донечці грошей підкинути. Тим паче, що Наталка телефоном матері скаржилась ледь не кожного тижня на важке життя та нестачу грошей на дитину. Щоб вона та не змогла мати розвести на бабки? Наталка ж не Ліда, котра може лише сало та м'ясо взяти, і то лишень якщо вдало на розбір свині втрапить.

На вулиці було прохолодо, тільки-тільки світало. Син спав у Наталки на руках, батько йшов поряд з задумливим виглядом. Наталка з тугою згадувала часи коли її на машині доставляли від порогу до порогу.

–Дякую, онучко, – мовив батько Наталії, коли племінниця зняла сумки з велосипеду біля автобусної зупинки і всілась на багажник. – Може їдь додому? Досипай? В таку рань заради нас прокинулась…

–Та ні, я вже впевнюсь, що ви сіли. А то раптом автобуса не буде? Як ви все це назад тягтимете? – відмахнулась Руслана. Вона була права, автобуси – то явище геть нестабільне.

–Та не хоче вона спати, бо ще й не лягала, – хмикнула багатозначно Наталка, намагаючись, якщо не зіпсувати, то хоч трохи розбавити захоплене враження батька від онуки. От чому він з нею так гарно спільну мову знаходить? З Батьком і тими його невиправними принципами та застарілим світоглядом неможливо ж спокійно спілкуватись: Ліду постійно лає, Наталці вже мозок виніс на тему того, що не розписується з Сагіром, обзиває всіх шалопаями безрукими, відганяє, коли щось починає робити… А на Руслану хоч би раз що сказав! Русланка те, Русланка се… То іноді шалено дратує. Племінниця ж геть не ідеальна. Не відмінниця, не чорниця – он сьогодні зі своїм хлопцем десь всю ніч шлялась… І чому всі всеодно так впевнені, що вона майже свята? Чому її всі жаліють, люблять? Чому Ліда в ній так впевнена? Чому батько дивиться на цю пігалицю, наче крізь рожеві окуляри?

–О, ось і наш автобус, – Наталка першою помітила старий замурзаний «ЛАЗ», що виповзав з-за повороту. – Сумки подаси? – звернулась вона до племінниці.

–Звичайно, не тобі ж їх з малим на руках тягти, – усміхнулась дівчина і, прихиливши велосипеда до зупинки, взяла дві торби в руки.

–Цю давай мені, вона важки, – відібрав одну в дівчинки дідусь.

–Та нормально. І не такі носила, – Руслана, не сильно напружуючись, взяла другу сумку, в яку Ліда запхала мабуть два відра буряка та моркви і пішла разом з іншими бажаючими до дверей автобусу, – настрій у племінниці був відверто гарний.

Занісши торби в салон, дівчина повернулась на вулицю, заплигнула на велосипед та поїхала додому. Наталка проводила племінницю заздрісним поглядом Щаслива, їй з малим дві годити не торохтіти в автобусі, і генеральне прибирання потім в квартирі не робити, і хавчик на двох чоловіків не готувати, і з малою дитиною не тягатись, одночасно імітуючи пай-дівчинку перед батьком, аби точно грошей полишив…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.