Частина 11

З лікарні Ліду виписали через два тижні. Синці ще були помітні, та виглядали вже не так страшно. Загальний стан був теж не найкращий, але лікарі заспокоїли, що то – «залишкові явища».

Жіночки з «огородньої» бригади зустріли Ліду більшою частиною співчутливо, хоча й були такі, хто не пропустив випадку пожартувати про «вередливу корову, яка вирішила провчити городську фіфу». Було дивно та образливо таке чути, та Ліда лише обмежилась милою посмішкою. От тільки коли ближче до обіду її непритомну винесли з поля, було вже не до усмішок. Привели до тями, полишили, доробила свій план ввечері. Та через день вона знову звалилась непритомна посеред поля, а перелякані жіночки відтягали її до лісосмуги і вручили агроному зі словами: «робіть щось, бо не дай боже помре ще тут. Шо нам з нею робити?»

Після ще кількох таких випадків та лікарняних, Ліду перевели на роботи з догляду за озелененням навколо контори. Але щодалі то частіше жінка зранку не могла встати, бо нещадно боліла голова. Іноді через силу вставала, та до вечора не витримувала. В ті нечасті моменти коли Ліда почувалась нормально, вона розвивала бурхливу діяльність, намагаючись хоч якось надолужити перелік незроблених робіт, але це стало підставою для нових пліток. Злі язики почали говорити, що «квітководша здорова як коняка, а прикидається нещасною, бо ледащо. Що то за смішна причина для стількох лікарняних - корова боднула?». Уточнювати, що її не «боднула», а вдарила корова копитом у скроню, та з такою силою, що Ліда відлетіла до іншої стіни та вдарилися потилицею, жінка не поспішала. Та й нащо? Той, хто обожнює «перемивати кісточки» всім і кожному, зазвичай зайвим співчуттям не володіють, а ті, кому дійсно цікаво – самі спитають, перш ніж робити висновки. Але, на жаль, образливі висновки гуляли селом набагато успішніше, аніж правда. Так було завжди, не дарма кажуть: «поки Правда зібралась, Брехня вже півсвіту оббігла»… Попліткувати, позлословити, посміятись, розкритикувати «приїзджу» подобалось багатьом.

Слухи про «хитру городську» дійшли й до голови колгоспу і він викликав до себе місцевого терапевта. Хоча офіційно Микола Федосійович не мав жодного відношення до роботи сільської амбулаторії, висловити побажання, до яких старанно дослухались, міг. Колгосп був у селі центром всесвіту, а голова колгоспу, який може допомогти грошима, – взагалі Бог. Отож сільський терапевт, після розмови в конторі, припинила оформляти Ліді лікарняні. Розвела руками і сказала, що «симулянти – це не до неї», «нічого в тебе не болить, не прикидайся, може то тобі щось кажеться, та таке вже не мій профіль». Ліда ледь не плакала від відчаю, не розуміючи як їй довести лікарю (!), що їй не «здається», що вона часто-густо елементарно встати з ліжка не може! Що навіть роботу вдома доводиться тепер вчитись робити її донькам, керуючись лише маминими порадами! Якщо лікар їй не вірить, що тоді казати про простих людей? Але як спиратись на думку лікаря, якщо логіка підказує, що не може здорова людина лежати пластом цілими днями, не маючи змоги встати, бо кожен зайвий рух відлунює диким болем у голові?! Не може голова нормальної, здорової людини боліти так, що мрієш її відрубати, чи просто померти! В такі миті для Ліди весь світ звужувався до однієї крапки болю і все інше втрачало сенс. І вже жодних бажань не було. Ні жити, ні думати, ні шукати вихід… Жахливий стан. А ще з’явилась сивина…

Одного дня, після того як Ліда помила голову та зібрала у пухнасту жменю волосся, що останнім часом випадало жмутками, жінка здивовано помітила, що половина волосин сиві… Дзеркало байдуже підтвердило те, що так хотілось списати на обман зору – завжди густе, пухнасте каштанове волосся, яке було предметом її гордості, наче хто щедро посипав мукою. Так хотілось вірити, що то хтось невдало пожартував, проте на жаль… Так, волосся у Ліди стало зовсім не таке густе, як рік тому, але стільки сивини в тридцять два роки…

Врятувала ситуацію, як не дивно, сестричка. Наталка емоційно здивувалась «раптовій зміні іміджу», уїдливо, в кращих традиціях, пожартувала від душі, та одночасно швиденько звідкілясь привезла фарбу для волосся. Вона ж Ліду й пофарбувала, вимазавши до стану жахіттячка один з рушників та халат. Сивина зафарбувалась, хоча при уважному розглядувані і вгадувалась. Дивлячись у дзеркало на себе «нову», Ліда з тугою згадувала, як колись її викладач технікуму виганяв з занять за те, що вона обрізала довгі, товщиною з руку коси… Зараз він би сильно здивувався, побачивши цю тонку, з ранньою сивиною, чуприну, пофарбовану у незвично темний каштановий відтінок. Колір наче обирали під її натуральний, та він все одно був трохи не таким. Чужим.

Ліда чесно намагалась, скільки могла, зціпивши зуби, «відлежатись» вдома з праскою на голові (прохолода металу наче трішки полегшувала стан), але її спроби раз за разом провалювались, бо вже навіть сусіди вважали то недоречним і викликали швидку, періодично виявляючи в якому стані знаходиться «квітководша».

Лікарі районної лікарні, в яку Ліду вкотре доставили, подивились, подумали, розвели руками і після нескінченних «відсилок» по відділенням, направили її у обласну лікарню – нехай там розбираються. Жінка почувалась футбольним м’ячем у змаганні, хто далі закине, аби лишень не розбиратись, що то таке прибилось… Ланцюжок лікарів ставав практично нескінченим, а різноманіття діагнозів таким, що то вже нагадувало гадання на кавових залишках.

Нескінченні лікарні… Безликі стіни, байдужі лікарі, швидкі крикливі медсестри, різноманітні сусіди по палатах. Рідкі обстеження і …ліки, ліки, ліки…. Призначені за принципом: «має допомогти», «на всяк випадок» «а спробуйте ще це». Допомагало мало що. Катастрофічно не вистачало грошей. Та й не лише грошей, багатьох призначених ліків просто не було в аптеках. Ліда спробувала звернутись до голови колгоспу за допомогою, та той лишень відмахнувся від жінки, як від надокучливої мухи. Федосійовича відверто дратували її лікарняні, які оформляли всупереч його вказівці, бо ж до районних та обласних медичних закладів його руки «не дотягувались». Голова чим далі дужче кривився, як від зубного болю, при кожній зустрічі з Лідою, бо вважав, як і більшість людей у селі, якщо в людини руки-ноги цілі, вона повинна працювати, а не по лікарням тинятись, та ще й грошей на ту всю дурню просити. Ліду охоплював відчай. Вона знову опинилась під загрозою виселення на вулицю разом з дітьми. Про таку перспективу їй особисто нагадав голова колгоспу, після чергового лікарняного.

А лікарні слідували одна за одною, окрім грошей вимагаючи ще й постійно когось «висмикувати», аби полишити з дітьми. Кожного наступного разу можливість знайти вільних родичів звужувались, а ситуація зі здоров’ям не покращувалась. Скоро настав момент, коли доньок полишати стало просто ні на кого. Олег не з’являвся, у сестри було своє життя, мати всі можливі відгули на роботі вибрала, до батьків Олега сенсу дзвонити не було. На черговий дзвінок доньки з лікарні, Ніна Петрівна порадила залучити до догляду за онуками її знайому, що саме вийшла на пенсію. Та жіночка жила самотньо і за символічну плату була згодна посидіти з дівчатками. Ліда погодилась, бо не мала вибору. Полишати доньок самих було елементарно страшно. Кілька днів дівчата вже могли самі впоратись, але ж її не було вдома тижнями…

Тетяну Сергіївну, повненька жіночка з неймовірним помаранчевим волоссям та якимись по дитячому ображеним обличчям, приїхала буквально за пару днів. Вона трохи здивовано роздивлялась дім, подвір’я з тваринами, двох тихих, занадто серйозних, як на такий юний вік, дівчаток, слухала, що від неї вимагається. Власне від гості вимагалось лише бути (хоч хтось дорослий в хаті), та готувати їсти. Більшість справ дівчата вже навчились робити самі. Руслана знала коли, чим і кого з тварин годувати, Вероніка теж клопоту особливо не створювала.

Доньки були не в захваті він «наглядача», проте вибору їм ніхто не давав. Жінка, повертаючись до чергової лікарні, просила їх не ображати гостю. Ліда знала своїх доньок. Вперту старшу (якщо вже щось вирішила, то не посунеш і на крок) прямолінійну меншу, влучні спостереження якої не рідко дивували, а іноді і ображали людей. Дівчатка обіцяли, та як здогадувалась Ліда, все залежатиме від поведінки гості.

Через півтора місяці, Ліда із сумом констатувала, що Тетяна Сергіївна буде запрошена наступного разу лише в крайньому випадку. Ні, жіночка не сварилась з доньками, не ображала їх, і наче з більшістю справ справлялась, але… Не прижилась. Не змогла завоювати довіру та повагу дітей. Примудрилась випадково отруїти рибок у акваріумі (трагедія для Руслани, ледь чи не страшніше зникнення Олега), розтрощити улюблену чашку Вероніки … Все наче випадково, через незнання, але… Жінка не розуміла які речі були важливі дітям, і не намагалась розібратись. Тетяна Сергіївна вважала себе дорослою, беззаперечним авторитетом, але припускалась помилок, які не визнавала, але які вже помічали дівчатка. А вони ж звикли чути пояснення і чудово відчували брехню, навіть продиктовану якимись благими намірами…

Ні, доньки не сперечались з Тетяною Сергіївною, не сварились, не бешкетували, нічого від неї не вимагали. Вони ввічливо слухали і… робили все як вважали за потрібне. Робили як звикли, як навчила мама, а не так як вимагала Тетяна Сергіївна (точніше намагалась вимагати). Можливо, якщо б вона з ними все обговорювала, пояснювала свої дії і вчинки, вони б домовились, та жіночка збирала образи, аби потім скаржитись Ліді. А скарги «за спиною» у їх сім’ї не вітались. Ні Руслана, ні Вероніка не поважали таке. У відповідь на озвучені Лідою скарги гості, кожна з дівчат виставила до «некомпетентного наглядача» власний перелік претензій. І перелік той був не маленький і зовсім не дурний, чи безпідставний.

Збираючись від’їжджати, Тетяна Сергіївна з певною образою констатувала:

–Самостійні в тебе доньки, Ліда… Занадто. Вони впораються і без мене…

–Маленькі вони ще…Діти.

–Хіба що на вигляд. А вже розсудливості та розуму…

–Да вас ще можна буде звернутись? – засмучено спитала Ліда, розуміючи, що доньки будуть «проти руками і ногами», та й жіночка схоже не в захваті від перспективи.

–Можеш. Та я дійсно не певна, що то вам потрібно. А ще мене не любить твій дім. Так, терпить, як собака блоху, – повідомила пенсіонерка, збираючи сумку, акуратно складаючи кофтини та кухонний фартух. Ліда вражено завмерла. Вона очікувала, що причиною відмови назвуть: поведінку дівчат, велике господарство, туалет на вулиці, відсутність водопроводу в домі…

Ремонт то в домі вони зробили, поклеїли шпалери, повісили нові штори, замість опудала шафи тепер стояв буфет, десь «відірваний» батьками, додалось трохи інших меблів. У доньок в спальні з’явився письмовий стіл (старий Наталкин дістався), в кімнаті де знаходилась пічка, облаштували живий куточок з акваріумом (який дідусь власноруч зробив Руслані на день народження), горщиками квітів. Дім став набагато затишнішим. Килимки з рогожки замінили ткані доріжки та старенький батьківський килим, а на зміну зимовим холоду та сирості газове опалення принесло таке тепло, що в січні діти бігали по хаті в літніх халатиках. Також батько Ліди зробив зручний тапчан з металевих кутків, ДСП та старого матрацу. Саме на ньому спала Тетяна Сергіівна. Окремої кімнати гостя не мала, але лише тому, що «непрохідними» в домі були тільки дві спальні. Але над цим, якщо б то було вирішальним, можна було подумати, наприклад розмістити її в спальні Ліди… Але виявилось не побутові проблеми турбували пенсіонерку, і навіть не поведінка дітей. Озвучена причина завуальованої відмови відверто здивувала Ліду.

– Тобто – «не любить»?

–Незатишно мені у вас… Сни сняться якісь муторні. І прокидаюсь така, наче всю ніч вугілля вантажила а не відпочивала.

–Може просто захворіли? – переборола перше спантеличення Ліда. Має бути логічне пояснення. Не може ж доросла людина серйозно аргументувати свої дії снами!

–Ні, я знаю про що кажу. Вже якось стикалася з подібним. Твоєму дому я не подобаюсь… А у нього явно є Душа. Сильна. І якщо дівчаток вона старанно й турботливо оберігає, то я для неї чужа і небажана, – впевнено продовжувала жіночка.

–Якщо є така Душа, то вона має розуміти, що дітям потрібен хтось дорослий в домі, – спробувала перевести все на жарт Ліда.

–Вона, схоже, вважає, що дівчата й самі непогано справляються, – знизала плечима співбесідниця. Або особисто я їй не подобаюсь, – жарт не підтримали…

Провівши Тетяну Сергіївну до автобусної зупинки, Ліда повернулась до дітей, які щиро раділи поверненню мами. Руслана дожарювала млинці, Вероніка їх тихцем тягала, старанно зображаючи смішні мордочки під грізним поглядом сестри.

– Ура, сплавили! – розпливлась у усмішці старша, впевнившись, що мама повернулась одна. Варіанти коли йдеш на автобус, а автобусу нема, стали звичними.

– І що ми робитимемо наступного разу? – зітхнувши спитала Ліда.

– Самі впораємось, – знизали синхронно плечами доньки, одразу зрозумівши про що мова.

– А якщо ні?

– Чого б то раптом? Що вона такого робить, чого я не можу? – здивовано повернулась до матері Руслана крутячі в руках ножа, яким наловчилась перегортати оладки на сковорідці. Мати лише покачала головою.

З хворобою Ліди левова частка роботи в домі опинилась на Руслані… Їй і раніше діставалось багацько, але в межах норми для дитини (помити посуд, нагодувати тварин), а тепер… Тепер звалилось усе, бо регулярно «звалювалась» Ліда. Донька справлялась, але часом сумнівно. За господарювання Руслани мали властивість поодиноко «відлітати у вирій» кури, чиї засохлі трупи по куткам сараїв знаходила пізніше Ліда, нутрії почали імітування бекання овець, вимагаючи їжі, курчата взагалі зникали безслідно, не звертаючи уваги на те, що були у повністю зачиненій спеціальній клітці. Хоч вівці, слава Богу, «в теплі краї» не чимчикували всією отарою. Проте, чого ж чекати від одинадцятирічної дитини? Приготування їжі у Руслани теж було досить оригінальним, особливо початкові спроби. Ліда довіку пам’ятатиме картоплю-пюре приготовану на воді з відра з-під олійної фарби. Страва вийшла просто феєрична – з відвертим присмаком розчинника. Жінці тоді в голову навіть закралась думка, що дочка вирішила її отруїти, аби не мучилась…

А ще Руслана не рідко виводила Ліду. І не остання причина була в тому, що донька дуже нагадувала Олега, та поводилась часом як маленька, напрочуд достовірна копія. Його очі, жести, пози, вислови, вираз обличчя, манера розмовляти. Звідки все це, якщо дитина його вже більше двох років не бачила? Дивишся на Руслану, що підпирає стінку склавши руки на грудях та питально піднімає брову у відповідь на чергове завдання, і наче бачиш колишнього чоловіка. Боляче, образливо і бісить до чортиків! Особливо після того, як добрі люди донесли, смакуючи подробиці, що Олег не просто пішов, а зв’язався з місцевою вчителькою географії. У селі така інформація швидко стає загальновідомим предметом обговорення. Бачила Ліда ту Ірину раніше, якось навіть на їх вулиці, але чим вона краща, не розуміла. Коса до поясу? Молодша на п’ять років? Невже воно того вартувало? А ще «вчителька», аби виправдати себе в очах односельчан, старанно розповідала усім, що Ліда чоловіка не годувала, одяг не прала, і взагалі валялась цілими днями на дивані з книжкою. Слухаючи все це Ліда могла лише дивуватись. І злитися… На Олега – за зраду, на себе – за сліпу довіру чоловікові і нинішнє безсилля, на Руслану – за те, що вона його копія.

Та сердься, не сердься, а маємо те, що маємо. Чоловіка не повернеш, доньку не зміниш, а жити далі потрібно. Ліда чесно намагалась Руслані пояснити причини своєї поведінки, але не завжди то виходило. Вона ж ще дитина… Та дитина, дяка Богу, не злопам’ятна, і не рідко вже через пів години після шалених суперечок (а вони були не рідкістю, бо нерви здавали від такого життя швидко) мати та донька вже могли разом щось робити, не згадуючи спересердя кинуті слова.

Та не лише Руслана «потрапляла під гарячу рукуа». Не звертаючи на «привілеї» старшої доньки, Вероніці теж діставалось «на горіхи», нехай і з інших причин. Ліда, попри все, намагалась ставитись до дітей однаково, можливо з урахуванням ситуації у власних батьків. Своїм дітям вона не бажала несправедливості і намагалась рівномірно розподіляти як любов так і увагу. А виховання, як відомо, не обмежується одними пряниками.

Вечорами їх маленька сім’я, переробивши поточні справи, зазвичай гуртувались біля телевізору. Телеканалів нині стало більше, а встановлена сусідом новенька антена, допомагала їх «ловити». Щоправда краще всіх показував місцевий сільський канал. Колгосп організував собі невеликий телецентр, який працював вечорами. Асортимент складався з мультиків, вітань, які урочисто читала на камеру причепурена та підфарбована вчителька сільської школи, демонстрації замовлених відеокліпів, та іноземних фільмів, з гундосим одноголосим перекладом. Асортимент фільмів був цікавішим аніж на державних каналах, проте до нового комерційного «СКЕТу, який їх антена іноді «ловила» у вигляді або «говірливого снігу», або німого чорно-білого зображення., не дотягував. На СКЕТ Ліда з дітьми іноді ходили в гості до сусідів, які встановили собі височенну щоглу з приймачем, бо голова їх родини захоплювався «альоканням» – спілкуванням за допомогою радіо з різними подібними любителями усього світу.

Руслану з деяких пір вдалось зацікавити шашками, тож останнім часом вони всі вечори, під акомпанемент телевізора, «різались» у цю гру. Жінка активно згадувала свої студентські часи та практику гри в шашки з двома знайомими майстрами, привчаючи дитину думати перш ніж робити хід, та вчитись програвати. Якщо приїжджали батьки Ліди, то Руслана брала в оборот дідуся, як найвидатнішого спеціаліста і виявляла неабиякий азарт та впертість, була здатна грати по тридцять партій підряд, аби лишень хоч одну виграти, просто «укатавши» дідуся! Вероніка теж з цікавістю дивилась на ці «баталії» та й собі тихенько вчилась. Коли Ліда була зайнята, Руслана вчила грати молодшу сестру. Діти непогано ладнали між собою, а проти сторонніх «помічників» виступали взагалі одним фронтом, критикуючи манеру керування не лише цікавої Тетяни Сергіївни, а й бабусі і Наталки.

– Мама, тьотя Таня лише вдає з себе гарну, а насправді їх все байдуже, – категорично заявила Руслана, відриваючи Ліду від думок. – Он скаржилась на те, що я посуд погано мию і демонструвала тобі гарно помиту начебто нею тарілку, але ж то я її зранку сьогодні вимивала!

– Добре, я зрозуміла, – зітхнула Ліда, не сперечаючись та не пояснюючи дітям, що сторонній людині дійсно все байдуже. Чого їй перейматись чужими проблемами? Приїхала, посиділа – всі живі здорові – вже велика дяка.

Похитавши головою, жінка поставила на газ чайник, дістала з сумки куплений в Донецьку кавовий напій з ячменю та маленьку шоколадку. Привезти дітям хоч щось, Ліда вважала своїм святим обов’язком, бо радощів життя в дівчаток було геть мало. Доньки, побачивши «презент» радісно заплескали у долоні – шоколад, в їх сім’ї був рідкістю і маленьким святом. Плитку зазвичай старанно ділили на трьох. Доньки намагались розтягнути за задоволення хоча б на день, а потім… Потім приходили до мами і дивились голодними очима на полишену третину. Отож третина знову ділилась на трьох і видавалась за якусь гарно зроблену роботу. Чудовий мотиватор!

Олег

Я дізнався про хворобу Ліди практично випадково. Якось так вийшло, що спілкування в нас припинилось. То одне, то інше… і дітей я не бачив вже …Більше двох років? Отакої…

Та навіть не зважаючи на новину, що вимагала активних дій, я далеко не одразу зміг віднайти в собі сили провідати колишню дружину. Мене наче щось не пускало. Але ж не можна вічно бігати від власної совісті. Ірі я звичайно нічого не сказав – зайве з’ясовування стосунків мені ні до чого. Вона й так нервово реагувала на все, що стосувалось нагадування про Ліду, чи моїх доньок. Хоча мені було геть незрозумілі її нерви, бо я ж з нею живу, а полишену смію навіть не провідував.

Обшарпане відділення неврології, стомлена старенька медсестра в запраному халаті, побита плитка на підлозі, пофарбовані масляною фарбою стіни, старі ліжка, блимаючи лампи денного світла на стелі, жахлива суміш запахів – лікарні, то для мене окреме випробування. А колишня дружина в цьому інтер’єрі виглядала взагалі, як сніг в червні.

Коли я з’явився в дверях її палати, Ліда здивовано подивилась на мене і привіталась у властивій їй манері.

– Це ж скільки мамонтів здохло в лісах нашої Батьківщини? – вона завжди вміла ховати за жартами почуття. Маленька, тендітна, змучена та при цьому все така ж гостра на язик. Тільки тепер у її завжди іскристому гуморі було незвично багато гіркоти та сарказму.

–Мабуть з десяток, та вони не пропали даром – консервні заводи нарешті отримають заказ, – старанно усміхнувся я .

–Жах. Добре що ми вже забули як ті консерви виглядають, – тріпнула плечима Ліда і влаштувавшись зручніше на ліжку, демонстративно дістала спиці, нитки та почала зосереджено в’язати. Це її хобі завжди було причиною купи жартів та заздрощів знайомих жіночок. В’язані речі у Ліди виходили чудові. Пам’ятаю вона й мені перед самим розлученням починала в'язати безрукавку з великою мордою тигра… Так і не знаю чи завершила вона той шедевр. Пам’ятаю до очей тоді наче дійшла…

–Я тут трохи гостинців приніс, – я виклав на тумбочку мандарини, кефір, печиво, шоколадку. Шоколад Ліда завжди обожнювала. Цей «набір ввічливості» спричинив відчутний удар по моїй кишені, та я не міг з пустими руками завітати до лікарні.

–Дякую, та краще б дітям відвіз, вони вже й не пам’ятають які на смак мандарини, – криво усміхнулась колишня дружина, – Розповідай, в честь чого завітав. Невже совість прокинулась?

–А це хто така?

–Ну точно не ця, білобриса з косою.

–А з дітьми хто зараз? – вирішив я змінити слизьку тему.

–Цього разу Наталка обіцяла приїхати.

–Зрозуміло. То що з тобою трапилось?

–Невдало з тваринкою поспілкувалась, – похмуро відповіла Ліда.

–Ти, і не знайшла спільну мову з твариною? – я був відверто шокований. Що-що, та з живністю Ліда завжди не просто дружила, а дивовижно знаходила спільну мову. Її ж навіть собаки не кусали, і не просто не кусали, а визнавали своєю, не звертаючи уваги на дресуру, вік, ступінь дикості чи дурості! Я особисто бачив як вона гралась наче з м’якою іграшкою з величезною московською вартовою, яку тільки но побачила, та котру сам господар побоювався! – А це точно тварина була?

–Ну може щось змінилось і корови в нас не вважаються тваринами, – байдуже знизала вона плечима, не відриваючи погляду від спиць.

–Корова? Ти вирішила завести корову?

–Мене вирішили до неї завезти. На ферму. Дояркою.

–З якого перепугу?

–З такого… Можу тебе запевнити, наше розлученні виявилось не найбільшою трагедією мого життя…, – Ліда, опустила погляд на якусь схему, перекинула клубочок з зеленою пряжею через спиці, і запустила у візерунок червону нитку.

–Мда… Я рад, звичайно…

–Ну да, ну да, – скривилась Ліда, старанно рахуючи петлі.

–Ну тобто, я радий, що ти не дуже засмучена нашим розлученням, – спробував я якось виправити двозначність фрази.

– Звичайно. Я так і подумала, що з коровою домовлявся не ти…– іронічно хмикнула колишня дружина.

Дивний вийшов візит… Я дивився на Ліду і намагався згадати чому взагалі від неї пішов, розлучився? Ірина, була звичайно гарною, майже модель, але напрочуд практична, ділова. Он з батьком моїм миттєво спільну мову знайшла. Але Ірина була зовсім не такою… рідною? То чому? Як же я так примудрився? Навіщо? Перед очима поставали спогади з нашого щасливого, не звертаючи на дрібні побутові проблеми, веселого сумісного життя. І наче вкриті туманом останні два роки. Я не міг до путя згадати, коли все розвалилось. Коли я вирішив піти? Навіщо? Який біс у мене вселився? Та, що зроблено, те зроблено…

Ми розмовляли з пару годин. Виявилось, що за той час доки я влаштовував особисте життя та добудовував дім, життя Ліди розвалювалось та тріщало по швам. В прямому сенсі. Розповідь про ситуацію з відсутністю ліків мені взагалі не сподобалась. Ліді дійсно було погано, при всій демонстративній іронії та гуморі, це було помітно неозброєним оком. Та її наче з потойбіччя витягли! І це моя, завжди оптимістична та сяюча здоров’ям та енергією Ліда?!

Йшов з лікарні я зі змішаними почуттями… Зі стійким відчуттям величезної втрати та усвідомленням необхідності хоч чимось допомогти. Так, грошима допомогти я не міг, бо зараз щось дурне з тими грошима відбувалось, але у батька є різні зв’язки. Варто спитати, може допоможуть…

Батько без ентузіазму поставився до цієї ідеї. Він все ще був сердитим на Ліду, бо вона, під час розгляду питання аліментів, не віддала нам молодшу доньку. Батько тоді порахував скільки років потрібно сплачувати аліменти, витрати на освіту, і дійшов висновку, що Вероніку забрати вигідніше аніж Руслану, про яку думав я. Але у своїх розрахунках батько не врахував, що має справу з Лідою. Я відразу розумів, що то погана ідея і навіть не намагався таку дурню пропонувати. Знав, Ліда кістьми ляже, але дітей не віддасть. Не з розрахунку, чи бездумної впертості, а просто тому, що то її діти, і ніхто не в змозі їх у неї забрати, тим паче керуючись меркантильними доводами… Ліда могла бути веселою, навіженою, відчайдушною, але рідних людей не зрадить, і свої обов’язки ніколи не перекладе на чужі плечі. А вже власних дітей…

Та що казати про Ліду, якщо Руслана не погодилась йти жити зі мною! А вона ж була завжди суто «батькова донька» і з дитинства на питання: «кого більше любиш?», впевнено відповідала - «папу». Я, спеціально заїхавши до школи, питав доньку окремо від Ліди, (не задумуючись як потім вирішу питання з дружиною. Якби погодилась, щось би придумав). Та дочка не погодилась… Я досі намагаюсь не згадувати те, сумне і зовсім не дитяче: «Як же я її зараз саму покину?»…

Не звертаючи уваги на відчутне розчарування (я ж був майже впевненим, що вона піде жити до мене), я поважав непростий вибір Руслани. Та й Ліду розумів… Мій же батько, попри гарний матеріальний стан, ж вважав – сама вирішила дітей тягти, сама нехай і крутиться. Іноді, не звертаючи увагу на те, що він мій батько, а може саме тому, він здавався мені не людиною, а бездушним калькулятором, що вміє лише прораховувати та аналізувати. І пам’ятати тих, хто з якоїсь причини його розрахунки зіпсував...

Врешті-решт моя мати переконала його допомогти колишній невістці. Я не знаю як мамка його примудряється вмовляти на те, чому він одразу каже категоричне «ні». Мабуть то все роки практики під час непростого подружнього життя. Я, як і більшість людей, батька ні на що вмовити не можу. Він в нас непорушний, як гранітна брила, з власним раціональним, прорахованим на три, а то й на п’ять кроків наперед, розумінням ситуації. Це гарно і погано одночасно. Те, який він успішний в житті, говорить про правильність більшості його рішень, але те, як з ним важко спілкуватись… Наче ж батько, повинен бути найріднішою людиною, але, чесне слово, іноді набагато легше домовитись з незнайомцем, аніж з ним. Кожного разу, опиняючись на родинній вечері, я почуваюсь так, таке потрапив на офіційний прийом до високого керівника, і звітую про погано виконану роботу! А оте його улюблене «я тебе попереджаав»… І майже завжди на ту фразу відповісти нічого! Єдиний, хто примудрявся спантеличувати батька на моїй пам’яті, – то Ліда. Вона завжди була занадто емоційно-нелогічна, захоплена, добра, енергійна і практично не прораховувалась. Може саме тому він до неї так прохолодо ставився, бо завжди ненавидів непередбачувані змінні…

Батько зв’язався з дальнім родичом, який мав змогу дістати потрібні ліки. В наступний візит до лікарні, я віддав ті координати Ліді. Хоч якась допомога…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.