Частина 24

Частина 24

Надя

Надя сиділа за столом і уважно дивилась на речі, що лежали перед нею. Вона нарешті зібрала та виконала все, що їй сказала Аіше. На це пішло багацько часу. Через впертість Ліди у своїх переконаннях, набір необхідного був великим і складним. Та й сторонні фактори… То цей клятий пес у Ліди поселився та в дім до родички не пускав, варто було Надії хоч щось прихопити зі списку, то перелік інших дурних випадковостей, як то невеличка пожежа в клубі, де в неї лежали «особливі» речі. Не вдома ж зберігати мотузку з монастирського дзвону, чи жменю землі зі свіжої могили, чи інші, не менш специфічні елементи! А тоді все так по дурному згоріло. Пожежу швидко загасили і навіть кабінет майже не постраждав, але саме той сховок… І сірий сторож-страховидло, наче знущаючись, в той же час полишив двір Ліди, йди – не хочу, а потрібні інгредієнти втрачено!

Але Надія, вперта, вона зібрала все знову, нехай і непросто то було. Нарешті все виконано. Полишилось найголовніше – знайти привід та привести Ліду в гості до Аіше. Надія відчувала, що її трохи трусить, та відвідують різні неприємні думки. Та то дрібниці. Вона вже визначилась, що бажає отримати ці сили, і відступати не бажає. Це ж такі перспективи …

Назавтра вона їде разом з родичкою на базар в Донецьк – вмовила її продати частину врожаю. У Ліди минулого року городина вродила так, що Надію від заздрощів ледь не пошматувало. Та їм довелось навіть цілу яму за двором викопати, для зберігання кормового буряку та моркви, адже до підвалу все просто не влазило. Ліда на те завдання запрягла кавалера Руслани. Надія якось зайшла до них в гості, а хлопчина старанно копає, під веселе Лідене: «Альошка, ямку копай розміром як для мене. О, бачу робота пішла. Бачиш Руслана, як гарно вміти правильно окреслювати цілі.» Надія змогла тоді лишень очима кліпати, бо їй що за сином, що за чоловіком гарно побігати треба, аби хоч щось зробили, а в Ліди працюють, як прокляті, й ті, хто поряд проходив!

Та й добрий врожай родички можна використати собі на користь. Гарний привід привести Ліду до Аіше, дім якої недалеко біля базару. Завтра все має пройти добре. Все... От тільки чого ж вона себе так дивно почуває? Як перед стрибком у прірву…

–Ма, ти вудок моїх не бачила? – раптом, зазирнув в кімнату син Надії.

–Ти ж вчора сам їх на дах кинув сушитись, – відмахнулась жінка.

–Шо, знову чаклуєш? І не набридло тобі всілякою дурнею займатись? – закотив очі хлопець, помітивши речі на столі.

–Не твого ума діло. Бери свої вудки і мотай на ставок, поки не згадала тобі шкільний табель, – розсердилась Надія.

–Все, пішов, – син миттєво зник за дверима. Шкільні оцінки були геть не його сильною стороною. Надія зітхнула, перевела знову погляд на речі перед собою. Погано звичайно, що вона то все принесла додому, але воно їй завтра знадобиться. Не бігти ж о четвертій ранку, перед автобусом, до клубу! Та вона доки заїдаючий замок відкриє, автобус тричі поїхати встигне!

Ранок був навдивовижу тихим. Старанно заливались співом птахи, хоча на сході лише тільки багряніла смужка майбутнього світанку. Надія стояла на зупинці, чекаючи Ліду і страшенно нервувала, що та не прийде. Але ні, ось з-за повороту вигулькнула родичка з двома торбами, Руслана, котра тягла на кравчутці скромненький мішечок картоплі, а замикала цю процесію мала Вероніка, яка невдоволено куталась у курточку. Це ж треба, вони й цей ходячий детектор брехні взяли.

Автобус, базар, натовпи народу. Біля автостанції «Трудівська» зрання було завжди людно. Сюди приїжджав переважно народ з навколишніх сіл, продаючи, що в кого було: гуси, кури, курчата, поросята, кози, картопля, овочі, зерно, корм для птахів і худоби, м'ясо, лахи, квіточки, крашанки. Надія швидко розпродала свій товар, і побігла до Аіше, виконувати останні підготовчі дії. З Лідою вони домовились зустрітись пізніше – найближчий автобус на село йшов ближче до обіду, тож родичка точно нікуди далі зупинки не подітись не могла.

Але на виході з базару Надю зустріла Аіше.

–Покажи, – мовила вона, з цікавістю оглядаючи строкатий ринок.

–Ото, отам, біля кіоску зеленого. Он бачиш двоє дівчат? З кісками. А Ліда десь побігла, та я думаю скоро поверниться.

–Добре. Йди до мене, я скоро буду, – кивнула рудоволоса жінка, прямуючи до вказаних дівчат, а Надія підхопила сумку та швидко почимчикувала вулицею.

Аіше пройшлась між рядами торговців, що розклали свій товар хто просто на землі в торбах та клітках, хто на газеті, чи старенькій тканині. Між продавцями курсувала з кравчучкою жіночка з сумкою, час від часу зупиняючись та голосно викрикуючи: «Пиріжки! З картоплею, капустою! Хто ще не поснідав?». Голос у торговки був такий, що чути було на весь базар, попри невмовкаючий галас натовпу. Аіше, обійшла по дузі крикливу панянку, запах товару якої в неї викликав відразу, і задумливо зупинилась перед двома дівчатками, що сиділи біля мішка картоплі.

–Продаєте?

–Так, – піднялась старша.

–Самі? А де хтось з дорослих? – Аіше задумливо окинула «сусідів». Справа сиділа сива бабця з торбинкою червоного буряка, зліва якась тітонька к цибулею та морквою. Жодна з них не втручалась, але уважно прислухались до розмови, явно готові стати на захист дітей. Відверто чужі люди, а така турбота. Цікаво.

–А нашо вам? Картоплю я вам сама зважу і порахую, – щиро здивувалась старша дівчинка в потертій курточці.

–А їй не картопля потрібна, – мовила, уважно дивлячись на жінку, молодша дитина.

–Да? А що мені потрібно? – здивовано перевела на неї погляд Аіше. Русява дівчинка з двома кісками зав’язаними чорними резинками з велосипедної камери, сиділа на сумці і уважно її розглядала.

–Ми…Мама… Ви – погана, підступна.

–Ти диви яка смілива дівчинка. А тобі не казали, що грубіянити дорослим небезпечно? – іронічно вигнула брову жінка.

–Казали і не раз, – знизала плечима дитина.

–То чого ж ти не слухаєш розумних порад?

–Наче ви слухаєтесь порад, які вам дають старші.

–Зазвичай слухаю.

–Щось не віриться.

–Чому це ти так вирішила?

–Мені так здається.

–Як цікаво…– Аіше примружилась, уважно оглянула обох дітей і, круто розвернувшись, пішла далі базаром. Так, дійсно чудова сімейка… Навіть без матері… Надія знайшла просто ідеальний об’єкт. «Крила» такі, що їм з Наірою вистачить, ще й Надії полишиться. Аіше подумки скривилась, згадавши, що так і не отримала від Наіри однозначної згоди. Прийти подруга погодилась, та от прямої обіцянки прийняти участь у цій справі так і не дала. Нічого, ось побачить, що їй пропонують, однозначно погодиться, або потім лікті кусатиме до кінця життя. Такі данні!

Ліду Аіше зустріла буквально за наступним поворотом торгівельних рядів. Ці, вже опалені, проте напрочуд яскраві, крила важко було не помітити. Краса…

–Ой, вибачте, – Ліда, яка не очікувала, що рудоволоса жінка раптово зупиниться, налетіла на неї.

–Та нічого, – Аіше м’яко усміхнулась, не звертаючи уваги на те, що від дотику жінки її наче вдарило струмом. У-у-у, тут без Наіри точно не впоратись… Аби ж подруга прийшла.

Надія спіймала Ліду з доньками на виході з базару і запросила посидіти в гостях у знайомої, доки чекатимуть автобус.

Невеликий будиночок з затишним невеликим двориком, що був, як і більшість навкруги, оплетений виноградом та прикрашений квітучими клумбами, знаходився недалеко від ринку, буквально за парою поворотів. Ліда, зайшовши, одразу зацікавилась нарцисами та тюльпанами, а Руслана з Веронікою всілись розглядати покупки – виторг вже частково було потрачено. З отриманих грошей Матір купила дівчаткам другого папугу (чергова спроба), тож тепер доньки з цікавістю заглядали у прорізи невеличкої картонної коробки, намагаючись роздивитись жовту птаху.

–Добрий день, – на поріг вийшла Аіше і широко усміхнулась всім. Дівчати миттєво насторожились, забувши про пташку.

– Аіше, ми тут у вас трішки посилимо до автобуса…– тут же почала Надія.

–Звичайно-звичайно. В чому питання, Надюша. Хочете компоту винесу?

–Ні, дякуємо, – привітно усміхнулась Ліда, – В нас своя вода є.

–Як хочете… О, у вас пташка…– Аіше з цікавістю подивилась на коробку в руках Вероніки і, засяявши усмішкою, запропонувала, – А в мене саме є пуста клітка. Хочете подарую?

–Справді? –зацікавлено спитала Ліда.

–Ні! – категорично заявила менша донька.

–Чому? – іронічно-здивовано підняла брови хазяйка двору.

–Мамо, пішли звідси. Мені тут не подобається, – рішуче мовила дівчинка та встала, за нею, трохи повагавшись, встала й старша дитина.

Аіше уважно дивилась на гостей. Старша дівчина не настільки явно відчувала загрозу, проте й власний захист у неї був найсильніший, і зараз він почав проявлятись. Ого… Дівчина не така яскрава як мати, але точно не слабша. Погано… Де ж Наіра? Вона обіцяла прийти. Якщо їх не вдасться втримати, все буде даремно…

–Хм… Ну добре, пішли, – Ліда здивовано подивилась на раптово «наїжачених» доньок, що вже чимчикували до виходу з подвір’я. – Вибачте…

–Ліда! –Надія ледь не кинулась родичці під ноги.

–А не пішли б ви…до своєї знайомої, – озирнувшись видала Вероніка і Надія, під цим уважним, занадто дорослим поглядом, відступила, перелякано опустила очі.

–Вероніка! – обурилась Ліда, та доньки вже відкрили хвіртку та, прихопивши свої речі, дружно вийшли з дивного двору і матері не полишалось нічого іншого, як розгублено піти за ними. Ліда не помітила, як при перетині ними межі між двором та вулицею, впала як підкошена Аіше, зігнулась навпіл Надя, щось яскраво спалахнуло в домі й напівпрозорі вогняні язики охопили тюль на одному з вікон… Доньки крокували так швидко, наче на нами гналась зграя скажених собак, тому Ліда наздогнала дівчаток аж на повороті з вулиці.

–Вероніко, не можна ж так.

–Як?

–Безпідставно грубіянити дорослим.

–Я кажу правду, – фиркнула малеча та, на всяк випадок, сховалась за старшу сестру.

–А ти чого дременула як ужалена? Що взагалі з вами відбувається? – звернулась Ліда до Руслани.

–Там було щось не те… Особливо коли ми виходили. Наче через павутиння проривались, – знічено пожала плечами донька.

–Мда, дітки, видаєте ви іноді номери… І звідки у вас така буйна фантазія? – зітхнула Ліда, – Ой, добрий день! – мовила жінка, помітивши знайому, що вийшла з провулку.

–Добрий…– Наіра здивовано зупинилась, побачивши знайоме обличчя. Та, яскрава, яку оберігають… Цікаво, чого це вона тут… Та коли Наіра помітила двох дівчаток, її очі розширились від подиву і розуміння. Обидві з «крилами». Невже це про них казала Аіше? Ні… Не можна… Цих не можна чіпати! Пляшечка з намовленим вином випала з ослаблих рук. Тихий дзвін битого скла, нечутне людським вухом шипіння, тіні, що метнулись було до яскравої та спалах світла, що боляче вдарив по очах Наіри…

–Що з вами? – Ліда, метнулась до жіночки, що раптом почала повільно осідати, –Вам погано? Руслана, дай води!

Прийшла до тями Наіра, коли її вантажили у карету швидкої допомоги. Чоловік та жінка в білих халатах вже поставили крапельницю… Наіра здивовано роздивлялась яскраво-блакитне небо. Вона його вже й не очікувала побачити…

–Погукайте…її…– жінка важко повернулась до Ліди з доньками, які ще стояли поряд. Лікар хотіла заперечити, та зустрівшись очима з пацієнткою, тільки покірно кивнула.

–Ліда… Пробач мене за все… І…дякую… Візьми… ось…– Наіра простягла засмученій жіночці невелику срібну брошку у вигляді ящірки. Ця річ завжди була при ній, одна з небагатьох, що полишилась у спадок від бабусі. Сильний оберіг.

–Ні, що ви… Не кажіть дурниць, так кожен би вчинив… Не потрібно…

–Візьми, будь ласка, – жінка важко піднялась і прохально подивилась на Ліду та її насторожених доньок.

–Добре…– Ліда здивовано простягнула руку. Невелика прикраса влаштувалась на долоні наче жива, а Наіра втомлено опустилась на ноші. Тепер і до молодшого в гості не страшно…

–Мам, що вона хотіла? – спитала Руслана.

–Та ось, подарувала…– Ліда розгублено крутила брошку в руках, проводжаючи поглядом швидку, що вже рушила.

–Красива, – зазирнула старша донька на дарунок.

–Гарна річ, – серйозно кивнула Вероніка, – щастя приноситиме.

–Справді? Хм, тоді мабуть полишу, – знизала плечима Ліда та приколола прикрасу до своєї легкої курточки. – Пішли швидше на зупинку, бо пропустимо наш автобус, та знову будемо додому перекладними добиратись.

–Ні-ні-ні, мені минулого разу вистачило з головою, коли ми у Констахі дві години сиділи, а потім до Доброволля на підводі їхали, як в якомусь середньовіччі. Додому б взагалі вночі потрапили, аби не ті дядьки, що з якогось дива вирішили нас підвезти! – миттєво чкурнула до зупинки Руслана, гримлячи пустою кравчучкою,

–Так, гарні чоловіки трапились. Їм же навіть не в той бік потрібно було! – усміхнулась Ліда, згадавши минулу, доволі насичену поїздку з міста, та наздоганяючи дитину.

–Вероніка, ти йдеш? – жінка озирнулась на молодшу доньку, яка щось задумливо намагалась розгледіти над хатами.

–Так, йду…

Надія важко піднялась, дивлячись як полум’я вже весело пожирає вікна будинку, а з під даху вже пробираються пасма диму. Аіше лежала посеред двору непритомна… Хитаючись дійшовши до неї, Надія підняла жіночку, та потягла до лави на вулиці… Витираючи кров з носа, попросила сусідів викликати пожежників…

–Пожежники тут не допоможуть, – мовила Аіше, приходячи до тями та байдуже дивлячись на дім, що вже палав, як копиця сіна.

–Чому?

–Тому що… Не той вогонь… Не по зубам пожежникам… Хіба що сусідні хати врятувати, аби полум’я не перескочило… Ех, стільки сил та часу на цей контур вбито і все пішло прахом через одну не в міру чутливу дитину та непунктуальність старої відьми…

Але чому? Чому все пішло не так? – розгублено спитала Надія, втомлено сідаючи поряд. В неї досі трусились руки і загальна слабкість була така, наче з хреста зняли, – Я ж все виконала…

– Вони виявились занадто сильними. Он контур порвали граючи, навіть матір не залучаючи. Наіра б їх втримала, а нас було відверто замало.

–То чому ж вона не прийшла?

–Не знаю…Та обов’язково з’ясую і рахунок виставлю… – відповіла рудоволоса жінка, і вже майже нечутно пробурмотіла сама собі, – якщо це, звісно, не жарти молодшого…

Ліда

–Все, мамо, мені набридла ця чорна троянда! Хочу білу! Давай мислити позитивно! – заявила Ліді одним літнім ранком Руслана, повернувшись з балки. Донька саме вигнала отару на випас, але тепер вона не бігала з вівцями цілими днями, а прив’язувала на пасовищі кількох старших овець та барана, а молодняк полишали бігати поряд. Далеко ягнята, навіть майже дорослі, не тікали, тож вже непотрібно було біля них безвилазно сидіти.

–Малюй, – усміхнулась жінка.

–Ось цю, одобрямс? – донька швиденько притягла велику книгу «Квіти світу», та показала обрану квітку. Власне свого часу з цієї книги троянди на стіні будинку і були змальовані Наталкою. Одна сторінка навіть зберегла кілька маленьких «ляпсусів» синьої та блакитної олійної фарби, та купу ледь помітних бризок – наслідок того, що книжка лежала поряд з процесом прикрашання дому.

–Хм… А як відтінки робитимеш? – критично примружилась матір, оглядаючи обраний малюнок.

–Додам зеленої і…Чорна в нас є? – замислилась Руслана.

–Ні… Проте можна сажі додати. Вона непогано фарбує, її митці з давніх часів використовують, – вголос подумала Ліда.

–Круто! Пішли змішувати!

–А снідати ти не плануєш?

–Планую. Та ти ж сніданок ще не приготувала, – широко усміхнулась донька.

–Давай так, я тобі знаходжу фарби, а ти готуєш на сніданок швидкі пельмені? – запропонувала жінка.

–Ну… Мені ж ще троянду потрібно крейдою намалювати… Доки сонце не повернуло на цю стіну, – спробувала ухилитись від роботи дитина.

–Не прибідняйся, сонце повертає після дванадцятої, а зараз лишень восьма ранку, – відмахнулась від аргументів доньки жінка. – Вероніка, ти кому допомагатимеш? Мені чи Руслані? – тут же спитала Ліда молодшу дитину, що позіхаючи вийшла до кухні.

–А це обов’язково? – без ентузіазму запитала донька.

–Так, і допомога потрібна мені. Ліпитимеш пельмені! – грізно повідомила Руслана.

–І не подумаю, – фиркнула зневажливо Ніка, чимчикуючи з незалежним виглядом повз старшу сестру за Лідою в літню кухню.

–Мамо!? – голосно обурилась Руслана.

–Не переймайся. Ми зараз все знайдемо, та прийдемо допомагати, – розсміялась жінка, відкриваючи настіж двері літньої кухні для кращого освітлення. Лампочка сьогодні знову не вмикалась. Довільна робота електрики у господарських приміщеннях, а іноді й у будинку спостерігалась давно. В сараї від вологи регулярно виходила з ладу проводка, але ремонтувати її було нікому. І так чоловіка Надії доводиться гукати на кожну аварію, а цих аварій вже було… Одні осінньо-весінні вітри шматують регулярно дроти, а ще ж були дощі, замикання, старість. Та мало що може відбутись в домі з електрикою, але без майстра, який вміє з нею домовлятись? І нехай сама Ліда, за крайньої необхідності могла якось відремонтувати гірлянду чи настільну лампу, все інше жило і їх домі за якимись своїми законами. Вона й доньки періодично «вихватували» легкі удари струмом, торкнувшись то в сараї до вологого вимикача, то в домі до розетки, що вже давно на ладан дихає. Одна радість – сильних ударів струмом ніхто з них не отримував. Так, попередження, натяки на кшталт: «все зовсім погано, пора ремонтувати». А якщо жителі натяків не розуміли, не добирались вирішити проблему, то світло в домі просто зникало і відмовлялось повертатись. От тоді вже доводилось гукати Генку, який, розглядаючи черговий «вбитий» електроприлад чи оплавлені дроти, відверто дивувався: « як це в вас тут не згоріло все к чортям, а лишень коротнуло та пробки вибило?». Електрик давно вже приходив до них підготовленим, з потрібними запасними деталями, вкручуючи які, полюбляв сміятись: «Лідо, що ти з автоматами робиш? Вони ж в тебе горять частіше ніж лампочки!».

Фарба була знайдена, пельмені зліплені, зварені та з’їдені, і після сніданку, Руслана вже балансувала з крейдою на притягнутій з сараю старій дерев’яній драбині на висоті в пару метрів над землею. Донька, під коментарі матері і молодшої сестри, старанно вимальовувала, поверх напіврозкритого чорного бутону, конури білої троянди. Рішуче бажання дитини налаштуватись на краще шляхом зміни малюнка, повеселило Ліду. Навряд чи то зможе щось змінити, та нехай спробує, ефект самонавіювання ніхто не відміняв.

Надія

Надія спочатку уповільнила кроки, а потім взагалі зупинилась, здивовано розглядаючи стіну дому родички. Ні, на цегляній поверхні не було нічого страшного чи незвичного, з урахуванням того, чий це дім. Що можна назвати незвичним, стосовно Ліди, то взагалі гарне питання. Просто Надія вкотре спостерігала черговий прояв притаманних цій сім’ї особливостей. Чорну троянду, намальовану сестрою Ліди на місці блакитного бутону, зараз перекривали широкі білі лінії. І виглядало то… специфічно.

Надія не одразу прийшла до тями після невдалої спроби отримати «крила», але від наміру привласнити хоч трохи сил, не відмовилась, нехай Аіше і попередила нічого не робити. Та вона ж нічого й не робила… Зайти у гості до дальньої родички, це ж не злочин? Зайти, потеревенити, трохи підзарядитись. Ліда ж щедра на гарні емоції, з усіма ділиться. Чому ж не скористатись? Крихта там, крихта тут, і на невеличкий каравай вже вистачить.

–О, Надя, добридень, ти до нас? – почувся голос Ліди, що саме вигулькнула з сараю.

–Так… Хотіла спитать – тобі розсада не потрібна? А то мати накупила три сотні помідорів, то вже й не знаю куди їх садить.

–Помідори? Клас! Давай. В мене саме місце під них є, – зраділа Ліда, запускаючи гостю в двір та приймаючи у неї з рук цеберку з кволими рослинками. Мати Наді справді привезла їх відро, забравши у знайомої торговки на базарі залишки, які та збиралась викинути, аби лишень додому не тягти. А дармовим не шкоді й поділитись. І привід знайти є до Ліди, й справа благородна.

–А шо це ви знову малюєте на стіні? Знову Наташку змусила за фарбу братись? – спитала гостя, поглядаючи на стіну з трояндами.

–Ні, цього разу Руслана проявила ініціативу, – усміхнулась Ліда, – вирішила чорну смугу життя перефарбувати.

–А-а-а, он воно як… А непогано так виходить…,– пробурмотіла ошелешено Надія, розуміючи що не з тієї пані вона здається сили бере. Тут виявляється така скарбниця під боком. Тільки сяє не настільки помітно.

–Наче так. Нехай займається. І їй цікаво, і стіні оновлення.

–Та не тільки стіні, всьому будинку, – кивнула родичка, всією суттю відчуваючи, що тільки намічені обриси білої квітки вже впливають на атмосферу будинку, його енергетику, – Слухай, а відправ її до мене на кружок? Вона ж в тебе така талановита. Нехай людей радує творчістю. В мене і співи є, і танці, і конкурси різні…

–Хм, та я ж не проти. Скажу, аби зайшла до тебе. Може й справді їй шо сподобається… Потрібно ж потенціал дитини хоч кудись кудись направляти. Коли там в тебе гуртки?

–Та нехай завтра до 12.00 і підходить. Діти якраз зберуться. Спробує поспівати, подивиться на танець, шо дівчата вчать. Ми ж до свята якраз готуємось.

–До якого?

–Так день села скоро!

–А-а, зрозуміло. Добре. Якраз у спеку в городі справ не буде, то нехай до тебе на велосипеді прокотиться.

–От і добре. Ну то я побігла. А то в мене, ще роботи в городі… Генку ж туди не загониш, тільки якщо бутилку десь прикопать, – звично поскаржилась Надя.

–Цікавий стимул, – усміхнулась Ліда.

–Шо смієшся? Я так восени їх з Кузьмою і змусила город перекопати. Серйозно! Прикопала бутилку на середині і вручила лопати. Так вони, падлюки, пів городу перекопали нормально, а тільки знайшли схованку, так все й покинули. Довелось мені з сином закінчувати, – розповідала Надія чимчикуючи з двору, та ще раз обертаючись на стіну з малюнком. Навколо білих ліній вирувала енергія… Це ж які запаси сил в тихої дівчинки! Треба її брати в оборот! Як не від Ліди, то хоч від малої щось перепаде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.