Частина 14

Леонід

Ліда була помітна здалеку – сяючі на сонці потоки води виблискували круговою веселкою, роблячи тендітний жіночій силует на смарагдовому газоні майже містичним. Леонід мимоволі зупинив велосипед і замилувався видовищем.

Дивовижно – одна, з двома дітьми, без чоловіка, супроводжена постійними злими плітками, зміщена з гарної посади до якогось непорозуміння, ця жінка все одно вражає якимось незгасимим внутрішнім сяйвом. От і зараз, задушливий літнім вечором, коли хочеться просто заповзти у прохолоду і не рухатись, Ліда розбивала всі шаблони. Жінка ж наче просто поливала клумби з пожежного шлангу, але робила то так, що здавалась поряд з нею існує якась зовсім інша реальність. Ніби ж нічого незвичного: старенька, нехай і нещодавно пофарбована пожежна машина, пожежний рукав з нерегульованим напором води, запилені газони і клумби. Але ось все це потрапило до рук усміхненої «квітководши» і … змінилось. Хитро притиснутий шланг розбризкував воду віялом сяючих іскр, Лідині доньки та ще пара якихось дівчаток з веселими вересками носились під імпровізованим дощем, по мокрій траві. Бризки, сміх, кольорова веселка, сяюче листя і мокрі троянди, барвінок, дельфініум… Шалений, п’янкий аромат квітів та свіжоскошеної трави… Мабуть так виглядає рай…

Леонід з велосипедом потихеньку підійшов до цього острівка веселощів на тихій околиці села, де знаходилась контора. За цегляною триповерховою конторою були вже цеха механізаторів, ангари, сад та поля, праворуч розташовувалась тракторна бригада, огороджена бетонними плитами, де-не-де постраждалими від часу, та рук самих трактористів, які старанно додавали паркану зайвих, не передбачених будівельниками, проходів. Ті незаплановані отвори адміністрація регулярно намагались перекрити сіткою, заварити металевими кутами, та вистачало зусиль ненадовго. Лінивий народ ставав напрочуд вигадливим, особливо якщо то потрібно для задоволення власних інтересів. Чоловікам виявляється, було набагато легше тихцем спиляти чи розігнути зовсім не тонкі металеві конструкції, аніж пройти зайві п’ятсот метрів до воріт, на які виходили вікна керівництва. Щоправда суттєвим стимулом такої руйнівної діяльності було регулярне бажання робітників щось непомітно винести з огородженої території.

Навпроти контори розташовувалась простора, огороджена металевим парканом та високими тополями територія елеватора, на якій знаходились млин, олійниця, вагова, склади. Асфальтована дорога йшла між конторою і елеватором, далі мимо консервного заводу, пекарні, саду і завертала полями знову у село. На цій околиці в таку годину люди вже зустрічались рідко. Робітники контори розійшлись ще о п’ятій, трактористи і механізатори о сьомій, і лише Ліда з доньками була змушена сидіти біля контори до початку дев’ятої, очікуючи коли спаде спека. Вдень поливати сенсу не було – вода ледь чи не миттєво випаровувалась, наче й не долітаючи до землі, бо температура повітря нагадувала нутрощі розжареної духової печі. Надвечір, під прощальними променями не настільки скаженого сонця, вже можна було дихати, а поряд з политими квітами, навіть насолоджуватись п’янкими ароматами вдячних рослин.

– Добрий вечір, трудоголіки, – таки вирішив привітатись Леонід. Не все ж стояти та витрішки ловити.

–Добрий, – привітно усміхнулась Ліда, щедро заливаючи чергову клумбу, та намагаючись дістати водою дівчат, що чкурнули до розлогих шовковиць неподалеку.

– Мамо, не плутай нас з рослинками! – зі сміхом репетували діти, мелькаючи п’ятками.

– Та вас сплутаєш. Оце б так бур’яни з городу в нас тікали, – жінка азартно прицілювалась намагаючись дістати балакучу малечу.

–О, я дивлюсь у вас тут душ? – мимоволі усміхнувся Леонід.

–Так. Вода ж нині така розкіш, що варто поєднувати приємне з корисним, – розсміялась «квітководша». Леонід лише похитав головою, бо знав причину цих слів. «На посьолку» останні пару років води з початку травня і до кінця вересня просто не було. Від водонапірної башти на протилежну околицю села вона елементарно не доходила. Що було причиною – насоси, що регулярно ламались, старі труби, чи бажання всіх людей полити городи, бо іноді дощі в їх селі були ледь чи не всенародним святом, достеменно ніхто не знав. А окрім людей ще ж були потреби ферм, свинарників, тракторних бригад… Якби там не було, виходило так, що тиску води не вистачало. І якщо в самого Леоніда, який жив практично в центрі села, вода влітку ще йшла ночами, а іноді ледь-ледь, як елітний самогон, вдень, то Ліді таке щастя взагалі не загрожувало. Голова агрофірми навіть зглянувся, точніше змирився зі станом речей і, аби йому не набридали скаргами, відправляв до густонаселеного «посьолку» раз на добу пожежну машину з питною водою. Далеко не всі могли своїм ходом з бідонами проїхатись два кілометри до водонапірної башти. Уявити як жителі «посьолку» економлять та запасають воду, особливо при наявності великого господарства, як у тієї ж Ліди, Леонід навіть не намагався. Мабуть зі ставка носять для тварин та господарських потреб. Хоча ставок від них теж далеченько…

– От і я дивлюсь і заздрю чорною заздрістю, а прийняти участь не можу, бо ще ж машину у гараж гнати. А в мокрих штанях воно якось несподручно, – піддакнув водій пожежної машини, добродушний місцевий чолов’яга, що розслаблено влаштувався у відкритій кабіні і теж відверто милувався видовищем.

– Та ладно вам, Іванич, у вас же вдома вода йде, та й душ точно має бути, – похитала головою Ліда. Василь жив практично під самою водонапірною баштою і йому проблеми з водою загрожували лише у випадку її відсутності у всьому селі, та й то не обов’язково.

–Йде, є. Та там же не так весело, і таких молодих, симпатичних немає, – підморгнув Ліді водій.

–Так роздівайся і вперед, а штани в руках потім додому принесеш, – пожартував Леонід.

–Ага, я так і уявляю, як потім з цими штанями від дружини драпаю, – розсміявся Василь, – і як я їй розказую, ухиляючись від сковорідки, що просто клумби з квітководшою поливав.

–Да… Проблемка….– вже відверто веселився Леонід, у якого була непогана фантазія, – боюсь не повірить.

–А хто б повірив?

–Та ну вас, – відмахнулась с усмішкою Ліда. – Все, дякую Іванич, наступний полив післязавтра. Руслана, Вероніка, злазьте, додому пора, – погукала вона доньок, виливаючи залишки води на газон. Дві її вправні мавпочки разом з подружками висіли на дереві вже у метрах трьох над землею.

–Щас, мам, ще трішки, – з набитим ротом відгукнулась старша.

– Мені нарвіть, я теж шовковицю люблю, – крикнула Ліда, підбираючи біля велосипеда та збираючи у сумку складну невеличку косу, якою вона косила газони.

–У що? – щиро здивувалась Руслана, наближаючись до верхів’я кремезного дерева, замість того аби спускатись.

–У жменю.

–І як я тоді злазитиму?

–Тримаючись зубами, – іронічно хмикнула Ліда. Леонід же, спостерігаючи як дівчинка скаче з гілки на гілку, подумав що це якась вправна білка, а не дитина. Але пропозиція триматись зубами, то, мабуть, занадто.

–Ну дивись, якщо будуть прим’яті, я не винна, – хмикнула десь з верхів’я Руслана, схоже не здивувавшись пораді.

Ліда поправила причеплені на руль велосипеду величезні зелені сумки з травою, повісила поряд складену в маленьку торбинку косу.

–Все хотів спитати, Ліда. Де ти таку хитру косу взяла? – спитав Леонід, торкаючись пальцем леза, що трішки стирчало з торбини і роздивляючись те диво інженерної думки. Коса «шістка» була хитро прикручена гвинтом до руків’я, а при послабленні кріплення акуратно складалась у одну площину з ручкою. Сама «ручка» також складалась з трьох телескопічних частин. В підсумку досить небезпечне і, зазвичай геть незручне для транспортування, знаряддя спокійно вміщувалось практично у дамську сумочку.

–Батько зробив, спеціально на моє прохання.

–Сам? Оце майстр!

–Що є, те є. Щоб я без цієї коси робила! І газони обкошувати зручно – маленька, менший розмах, та й сил менше вимагає. Хоча Руслана он пробувала, каже зручніше косити великою, бо: «вона сама косить, а цією махати потрібно»! Та ту спробуй повози на велосипеді з мішками, а цю – кинув в сумку і вперед, – Ліда з любов’ю торкнулась свого складеного знаряддя. Леонід міг тільки дивуватись слухаючи похвалу такого знаряддя від жінки. І що найдивніше, звучало то в виконанні Ліди вражаюче нормально. Хоча, почуй він таке від власної дружини, вже б переймався до якого лікаря везти…

–Дійсно зручно.

–Так шовковичні мавпочки, злазьте! – повернулась Ліда знову до дітей на дереві.

–Та йдемо вже, – відізвались її доньки, сплигуючи з гілля.

–Тримай, – Руслана простягла матері жменю ягід, доки Вероніка, яка йшла за нею, старанно стирала травою з пальців фіолетових сік.

–І це все? – вдавано обурилась Ліда.

–Все. Все інше занадто високо, але якщо тобі не подобається, я можу й сама з’їсти, – весело хмикнуло дівча, роблячи спробу забрати шовковиці.

–Добре, вірю. – Ліда з усмішкою взяла принесені якоди і закинувши їх до рота, взяла велосипед. –Твій мішок, моя Вероніка та сумки.

–А можна так, щоб і без Ніки і без мішка? – закотила очі Руслана, підходячи до другого велосипеду.

–Можна, якщо вмовиш їх всіх йти додому пішки, – хитро усміхнулась Ліда, притримуючи свого «сталевого коня», доки молодша донька залазила на багажник.

–Вероніка, ти йдеш додому пішки! – радісно оголосила старша донька.

–Ага, щаз! – малеча показала сестрі язика.

–Спробуй розпочати з мішка,– розсміялась Ліда.

–Вічно ти ставиш нереальні плани…– Руслана, закопилила губу, старанно зображаючи обурення, та тут же розсміялась заплигуючи на велосипед із великим мішком трави на багажнику. Леонід здогадувався (особливо якось спостерігаючи, як Ліда старанно утрамбовує ті мішки), що вантаж має пристойну вагу, та ще й намагається при кожному необережному русі, повороті, звалитись, прихопивши з собою і транспорт і людину, та Руслана була явно звична до таких «пасажирів». Її «Україна» плавно набирала хід, і лише обережні рухи дівчинки, що зазвичай носилась як реактивна торпеда, давали змогу здогадатись, що все не так просто, як здається.

–Бувайте, – помахала рукою Ліда Леоніду.

–Бувайте…

Тихо шурхочучи скатами, два велосипеда з’їхали з під’їзної дороги контори, оминули безсмертну яму на повороті (щороку ремонтували, а толку нуль) та направились повз консервного заводу і саду в поля. Леонід сумно-захоплено похитав головою, дивлячись услід Ліді. На рулі побитого життям «Салюту» два мішка трави, торбинка з косою, на багажнику дитина, а жінка посміхається так, наче життя прекрасне, а той весь вантаж просто дарунки діда Мороза. А діти такі веселі, наче не допомагали матері працювати, а на якійсь екскурсії були. Та його донька менш задоволеною життям з цирку в Донецьку поверталась!

Тендітна фігурка легко крутила педалі обвішаного, як віслюк, велосипеда, встигаючи щось весело розповідати донькам, сміятись, сперечатись, сипати жартами, викликаючи щире захоплення чоловіка… Як вона справляється з усім цим, та ще й такою чарівною оптимісткою бути примудряється?

§§§

Тиша в притіненій кімнаті з двома людьми була порушена тихим невеселим сміхом.

–Невже ти їй повірив? – Наіра посунула колоду карт та втомлено сперлась руками на край столу.

–Вона так правдиво розповідала, плакала. Я думав там і правда монстр в спідниці, і без неї всім буде краще, – схиливши голову, глухо відповів чоловік років двадцяти п’яти. Якби не невдоволений вираз, гість виглядав би досить гарно: виразні риси обличчя, великі карі очі, темне волосся, імпортні джинси, сорочка, довгі пальці перебирають пасок непоганого наручного годинника. Чоловік трохи нервував, проте не виправдовувався, а лише невдоволено констатував факти.

–На тебе що тимчасове божевілля напало? Вірити на слово? З таким замовленням!

–Не знаю…

–А-а-а, розумію, гарненька зовнішність клієнтки перемкнула твоє мислення на орган нижче поясу. Ти невиправний… А вона, звичайно, не обмовилась що була в мене, і вже отримала одну відмову?

–Звичайно.

–А ти перевірити не потрудився?

–Ні.

–Чому?!

–Та що там перевіряти? Звична справа. Що мені кожного разу посередника залучати для перевірки замовлення? Так же жодних «запасів» не вистачить.

–При будівлі фортеці вирішив зекономити на фундаменті, а тепер дивуєшся, чого на голову падають стіни, – Наіра закотила очі, – То що ти тепер від мене хочеш?

–Допоможи.

–Чим? Чим я тобі можу допомогти зараз? Після того, як твоїми стараннями їх янгол-охоронець ледь мені голову не зніс.

–А вони що, реально існують? – відверто здивувався гість, піднявши голову на співбесідницю та полишивши у спокої браслет годинника.

–Ні, це казочки! Як і гадання, привороти, вивчення долі, прокляття і замовляння на смерть, яке ти «віртуозно» виконав! – саркастично відповіла жінка, поправляючи пасмо чорного з сивиною волосся, що вислизнуло з зачіски.

–Тітко…

–Що, тітко? Не став безглуздих питань.

–Вони не безглузді. Просто я не настільки обдарований як ти, – зобразив нещасно-покаянне обличчя її візитер. Щирість цього виразу була дуже сумнівна, та щирості вже давно не очікували в цьому домі.

–Зате за хіттю й жадібністю ти проскочив поза чергою та нагріб повні кишені – жінка відвела розчарований погляд від чоловіка і відсторонено вивчала візерунок на шпалерах.

–Мені просто не вистачає досвіду!

–Розуму тобі не вистачає, і бажання хоч на пару кроків вперед дивитись, а не кидатись на швидкий зиск, як бродячій пес на ковбасу!

–Тітко, а можна без моралей? В мене замовлення не виконано, клієнтка невдоволена, грозилась навіть братків прислати, гроші «вибити», ще й чортівня якась ночами сниться.

–Замовлення, гроші… Ти мене взагалі слухав? Про що я тобі биту годину талдичу? Замовлення – то найменша з твоїх проблем! Невже ти думаєш я жартувала, кажучи, що Вищі сили стягнуть оплату і з тебе, і з твоєї горе-клієнтки за вчинену дурню?

–І як вона стягуватиметься? – чоловік недовірливо тріпнув плечима. Він прийшов до тітки саме тому, що не зміг виконати замовлення, а вона йому почала нести якусь дурню, про Вищи сили та спільний борг… Ні, у якісь сили він вірив, та більшою частиною темні і покірні йому. Бо ж до біса цікаво усвідомлювати, що твої, невинні з точки зору кримінального кодексу, дії призводять до травм чи навіть смертей людей. Дивно, та факт перевірений не один раз. Як воно там працює, грець його знає, та працює! А ось розповіді про міфічних янголів-охоронців та якісь борги, навіювали нудьгу. Він, ретельно виконуючи заучені дії, жодного разу не спостерігав якихось візуальних спецефектів, що підтвердили б наявність тих самих Вищих сил. А те, що більшість замовлянь та приворотів спрацьовували – так у світі чимало дивного. Якщо ці янголи-охоронці є, то чому вони ще жодного разу не з’явились начистити йому пику за своїх ображених підопічних?

–Як… Не знаю. Ти як та мавпа з пістолетом, стріляти навчився, а як воно працює й не цікавився, – скривилась Наіра, – Одне можу сказати точно – тобі не сподобається. Вищи сили зазвичай б’ють не там де очікуєш, а там де боляче… Я не можу тобі допомогти. Ні тобі, ні їй…

–І це все, що ти можеш сказати? Ти, велика та неповторна, ім’ям якої лякали дітлахів оточуючих сіл? Злякалась якогось білобрисого гермафродита з крилами?

–Не мели дурні. Де ти набрався цієї пошлятини? – скривилась жінка.

–З телевізора. Де ще можуть подібне описувати? А як по-твоєму виглядає цей твій, «з опаленими крилами»?

–Та вже точно не так… Це важко пояснити, такому як ти, тому, хто не вміє бачити. Ці сутності не мають чіткого образу. Не мають крил, в звичному розумінні цього слова. Крила, то швидше метафора, що описує їх здатність допомогти людині. Твоя клієнтка заплатила велику і геть не усвідомлену нею ціну за те, щоб практично позбавити його сил, тимчасово, так би мовити, «посадити в клітку». Та усувати янгола та одночасно вбивати людину не можна. Це – незаперечна істина, одне з основних правил. Хранителя отримує кожен індивідуально, з урахуванням здібностей та запланованої долі людини. Там, нагорі, просто так дарами не розкидаються. Там все прораховано, все передбачено. Це лише здається, що ми щось вирішуємо. Насправді ми лише обираємо запропоноване… Позбавити ту жінку захисту мені дозволили, хоча й не без труднощів. Отже у Долі були плани на такий випадок. Але те, що зробив ти… Це як лити воду у шаленіючий вогонь. Вода вже не загасить таке полум’я, а додасть йому сили і призведе до протилежного ефекту. У кожного передбачено свій перелік випробувань на життєвий шлях. Ти вирішив перервати життя цієї жінки, та це відверто суперечило, тому, що мало бути. Витрачені тобою сили змінили напрямок і просто випустили її янгола…

–І що? Тоді виходить я їй навіть краще зробив.

–Дурень! Ти зробив свій вибір, і з тебе візьмуть плату за нього, а не за наслідки!

–Безглуздя якесь…

–Ти не бажаєш чути… Я не озвучуватиму тобі ще раз приписні істини. Йди й сам шукай вихід, якщо встигнеш, – Наіра втомлено підняла очі на гостя.

–Але, тітко!

–Женя, пора починати відповідати за власні помилки. Цього нікому не уникнути, не звертаючи уваги на всю хитрість, таланти, чи вміння «їздити на чужому горбу». Вищі сили – це не торгаш на ринку, з яким можна домовитись…

Дивлячись у вікно на молодого чоловіка який сів у машину, роздратовано грюкнув дверцятами, рвучко рушив з місця, викидаючи шматки землі колесами, Наіра сумно усміхнулась. Женя, котрий звав її тіткою, не був їй ні племінником, ні навіть дальньою ріднею. Просто дитина-сирота, яку вона колись прихистила, підкоряючись хвилинному пориву душі. Хлопчина жив на вулиці і вперто не погоджувався на дитбудинки, виживаючи за рахунок крадіжок. У будинку Наіри він теж опинився, намагаючись щось поцупити. Так і познайомився з її помічником – чорний кіт чудово продемонстрував вміння захистити свій дім. До приходу хозяйки, малий крадій сидів забившись у куток, зблискуючи переляканими оченятами і не ризикуючи робити жодного зайвого руху, під уважним поглядом грізної пухнастої тварини.

Тоді Женя був, нехай і злодійкуватою, проте дитиною, в якійсь мірі милою та зворушливою, зараз це давно доросла людина, яка, на жаль, так і не зрозуміла, що найлегший шлях не означає найефективніший, і вже точно не найдешевший… Не звертаючи уваги на всі старання Наіри, хлопець так і полишився дрібним злодюжкою по суті і егоїстом до основи кісток. Нахапавшись загальних «прийомчиків» тітки, він з років з чотирнадцяти почав «зашибати» грошики з однолітків різними «пророцтвами» та «прокляттями». Балакучий, харизматичний юнак міг задурити голову кому завгодно, так хитро складаючи «одкровення вищих сил», що причепитись до їх неправильності було дуже важко. А потім, відчувши смак легких грошей, він почав на цьому заробляти серйозно. Потрібно визнати, комерційно-шахрайська жилка в Жені виявилась гарна і до двадцяти п’яти років він встиг вже «наворожити» собі квартиру на околиці міста та новенькі Жигулі. Він Наіри «племінник» пішов у самостійне життя у дев’ятнадцять, після того, як взявся за замовлення на смерть. Замовлення виконав, чим неймовірно здивував «тітоньку», от тільки «квитанція на оплату» прийшла до неї. А вона на таке згоди не давала. Одна справа забезпечувати матеріальні потреби названого племінника, інше – оплачувати такі борги.

Женя так і не зрозумів, та й не намагався зрозуміти, закони за якими працює. Він не замислювався про причини і наслідки, просто бездумно користувався доволі щедро відміряними йому здібностями. Він, як непогано озброєний мисливець, ходив заповідним лісом, обираючи кого пристрелити, спираючись виключно на запропоновану ціну, і не вірячи, що за ображеним ведмежатком може прийти розлючена ведмедиця. «Племінник» не бажав вчитись бачити, слухати, розуміти, шукати причини. Йому вистачало того, що він вмів. І хоча більша частина його успіхів забезпечувалась інтуїтивним вмінням користуватись основами людської психології, або вмінням спричинити шкоду, він не прагнув більшого. Наявних вмінь хлопчині поки що цілком вистачало для забезпечення собі, якщо не красивого, та явно не жебрацького життя. От і сьогодні «племінник» повівся цілком звично – прийшов зі своїми проблемами, не подумавши спитати, чому тітка, у якої раніше чудово йшли справи, раптом стала набагато менше приймати клієнтів. Чому в чорному волоссі з’явилась сивина, чому вона періодично кривилась від нудного болю в спині… Женю не цікавили чужі проблеми, навіть якщо тітка їх отримала саме через його дії. Він навіть не здогадувався, що й сама Наіра вперше зустрілась з настільки сильною «віддачою» і тепер вичікувала, намагаючись зрозуміти, що їй робити далі. І жінці зараз було трохи лячно. Вона просто не знала, чого нині чекати від життя. Вірні порадники, карти Таро, перестали з нею говорити, а це дуже погана ознака.

Ліда

Ліда таки познайомилась з сином Маргарити Іванівни, хоча й трохи пізніше, аніж збиралась. З тим обстеженням у Дніпропетровську та встановленням інвалідності, давня розмова про адвоката вилетіла з голови. Та ось Ліда знову випадково зустріла сусідку по палаті у лікарні, і та їй сама нагадала про давню обіцянку допомогти.

Сергій виявився чоловіком років сорока з іронічним поглядом та неочікувано м’якою усмішкою. Він уважно вислухав Ліду, дістав блокнот, ручку і гострим бісерним почерком написав перелік документів, з якими він має ознайомитись.

–Мені необхідно розуміти які в нас є сильні та слабкі сторони і що конкретно у написано в документах, – пояснив він здивованій Ліді.

–Та… Я думала ви мені просто щось порадите… Не думала вас нагружати ще й документами…

– Аби порада була корисна, я маю побачити папери, бо слова до справи не підшиєш, – усміхнувся чоловік, – Якщо ми не хочемо, аби скориставшись дурною порадою ви погіршили своє становище, я маю бачити що саме і де у вас написано. До речі, ви звертались письмово до колгоспу, з проханням оплатити лікування, продати дім, виділити ваш земельний та майновий пай, чи збільшити оплату за їх використання?

– Ні, просто на прийом до голови ходила, усно просила… Хоча питання розміру оплати за паї розглядалося на загальних зборах. Ну як розглядалося, той розмір «ненав’язливо» порекомендував голова, і всі одностайно погодились. Наче не знаєте, як то зазвичай робиться в колгоспах.

– Знаю. Тих, хто вмів протестувати, занадто часто відправили на лісоповали, – хмикнув адвокат, – А у вас ще досі колгосп, чи вже реорганізацію провели?

– А…Ну його наче перейменували в агрофірму, – згадала Ліда зміну таблички на конторі.

– Ага, тобто таки не колгосп, реорганізація пройшла. Вже непогано.

– Якщо зміна вивіски, це реорганізація, то я іспанський льотчик, – хмикнула жінка.

– З чогось треба починати. От вам листочок, ручка, записуйте текст звернення. Його я вам можу змайструвати, орієнтуючись на наявну інформацію, та й неточності тут не критичні, нам головне отримати відповідь. Зверху в правому кутку пишемо «шапку» – точне найменування агрофірми. Аби я зараз не гадав, ставте прочерк, а вдома перепишете з таблички на вашій конторі. Нижче, зазначаємо ваше прізвище, адресу… Так, правильно, далі по центру пишемо «Шановний…» – Сергій легко та невимушено, наче граючи, формував документ за який якийсь інший адвокат однозначно попросив би грошей, і, мабуть, не мало.

Після того як Ліда дописала звернення, адвокат його прочитав, зробив кілька смислових корекцій та повернув жінці.

–Перепишіть у двох екземплярах та здайте до приймальні агрофірми під розпис. Секретар має зазначити на вашому екземплярі заяви дату, номер, власне прізвище і розписатись. А наступного тижня, я знову заїду до мами і Ваші документи подивлюсь, якщо привезете.

–Звичайно привезу! Дякую!

–Поки що нізащо, – він знизав плечима, попрощався з матір’ю і вийшов з палати, полишивши вражено-спантеличену Ліду та Маргариту Іванівну, яка в цей момент відверто пишалась сином.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.