Частина 18

Олег

Я приїхав до доньок практично випадково. Хлопці з роботи були в тих краях, тож трапилась нагода заскочити. Годинник показував третю годину дня, та навісний замок на дверях ясно давав зрозуміти, що ні Ліди, ні Руслани вдома немає. Щоправда мала бути Вероніка. Куди може подітись дитина, якщо садочок у селі на літо закрили, та й досі не відкрили? Обійшовши по периметру дім, я постукав у вікно дитячої спальні – здивоване обличчя доньки з’явилось за склом і розпливлось у посмішці.

–Привіт, папа-дядя, – помахала вона ручкою, поправляючи русяве волосся.

–Привіт. Дитино, а як до тебе в гості потрапити?

–Візьми ключа, там на бочці з зерном, під кришкою, та відкрий, – знизала плечима дівчинка. – А взагалі, почекай. Якщо мене спіймаєш, я зараз через форточку вилізу. А то самій стрибати зависоко.

–Ти й так вмієш?

–Так. Мене Руслана навчила, – поділилась досягненнями Вероніка.

–Гм, цінні ти маєш навички…– я спантеличено свиснув. Якось нелогічно виходить, дитину зачиняють вдома, але за бажання вона може вилізти та піти куди очі дивляться. Та не йде… Сторожить дім зсередини?

Малеча спритно виплигнула мені на руки, діловито пробіглась, дістала ключа і відімкнула двері.

В домі було чисто й тихо. Зазирнувши до холодильника я з’ясував, що готової їжі немає. Зрозуміло, отже Ліда у лікарні, а доньки самі. Ніка показала, що де лежить і, доки ми готували гречану кашу, розповіла, що до садочку не ходить, а Руслана скоро прийде зі школи. Старша донька теж змалечку вдома часто полишалась під замком: малювала, читала. Не завжди ж зручно дитину з собою таскати. Щоправда Руслана, наче через кватирку не вміла вилазити… Чи то я просто був не в курсі?

Руслана дійсно скоро прийшла з важкою імпровізованою сумкою з власної кофтини, доверху наповненою маленькими кавунами та динями. Донька здивувалась виявивши мене вдома, вражено подивилась на зварену кашу, підозріло-радісно на дві привезені рибні консерви та шоколадку. Навіть незрозуміло було чому вона більше здивувалась – моєму приїзду, чи тому, що я їсти приготував. Невже вона не пам’ятає, що я теж вмію готувати? Щоправда у Ліди багато чого навчишся – вона завжди вміла чудово мотивувати. У моїй сім’ї, наприклад, лише я один можу щось зварити. Батько і брат не проходили «лідину школу», а мати нас на кухню зазвичай не дуже кликала, вважаючи то виключно жіночою справою. Ага, а як же… Моя колишня дружина не була обмежена подібними стереотипами і розділяла всі обов’язки в родині порівну.

Руслана виявляється була разом з іншими школярами на збиранні помідорів в колгоспі, а там недалеко росли кавуни. От і прихопила. Хазяйновита дитина – тягнемо додому все, що можна, а там розберемось, потрібно воно чи ні. Кавун, яким вона мене пригостила, дійсно був смачним, та як вона все то тягнула? Шлях неблизький. Від полів за фермою з іншого боку села буде кілометри три-чотири… А, виявляється, її з подругою трактор підвіз... Оригінальна версія сільського трамвайчика.

Поспілкувавшись трохи з дітьми я повідомив, що до них у гості збирається бабуся. Руслана, байдуже знизала плечима, не демонструючи якоїсь радості. Мда, емоційність то схоже не її коник, а може воно й на краще… Менше витрачатиме нервів на всіляку дурню.

Перевдягнувшись та пообідавши донька відправилась з Веронікою на город. В дітей виявляється ще був план на кількість вирваного бур’яну для овець. Взагалі, оцінивши побачений на столі, написаний крученим почерком Ліди список робіт на сорок пунктів, я лише присвиснув. Особливо мені сподобались пункти «вбити сто мух» і «помити 30 бутлів(і з під олії також!)». Це точно в стилі колишньої дружини.

Трохи подумавши, я взяв косу і з’їздив до найближчої лісосмуги, накосив трави. Спробував влаштував донькам вихідний. Судячи з їх здивовано-радісних усмішок, цей дарунок був найціннішим…

Дивні часи, дивні діти… Мішок трави – цінний дар, батько в домі – дивне непорозуміння. Що ж за життя таке пішло?

А вдома мене чекала нова дружина і нещодавно народжена маленька донька. Ще одна. А колись я мріяв про сина… Ліда звичайно не оминула можливості «підколоти», що я втік від двох доньок, а отримав третю. Так, іронія, я дійсно сподівався, що цього разу буде хлопчик. Мріяв вчити його грати у футбол та займатись карате, блукати з ним лісами та й взагалі… Але там, нагорі, схоже вирішили інакше, а небесній канцелярії претензії не виставиш. Дві доньки від першого шлюбу, одна Іринина, і ось тепер четверта. Чимдалі, тим більше почуваюсь запряженою конякою, у котрої з кожним кілометром на підводі все більше і більше вантажу. І всі спроби зменшити вагу ярма, призводять виключно до протилежних результатів… Може я щось не те роблю?

Ліда

Активно орудуючи спицями, Ліда в’язала светр доньці, слухала телевізор і одночасно думала про своє. Питання з будинком нікуди не поділось. Агрофірма, а точніше особисто голова, вперто не бажав продавати дім, а тим паче добровільно віддавити земельний чи майновий пай. А всі «приближені» до керівництва регулярно натякали Ліді на необхідність покори, нагадуючи і про «пташинні права», і про «нікчемні медичні відмазки нахлібництва». Призначена інвалідність врятувала жінку від повного свавілля, як то кажуть: «не було б щастя, та нещастя помогло», та чи надовго?

Адвокат, що з’явився серед її знайомих, продивившись документи погодився з тим, що землю на дім цілком можна обміняти. Та ту землю спочатку потрібно було отримати. На письмове звернення Ліди агрофірма відповіла відмовою, плутано мотивуючи причини. Сергій читаючи того листа, тільки головою похитав та сказав: «той, хто складав цей документ, ще не вийшов з часів безправного сталінізму і явно не чув про закони, чи права людей». Та Ліда й сама розуміла, що відповідь агрофірми була розрахована на людину, котра будь-який документ з печаткою сприймає як прояв «священної волі держави» і навіть не замислюється над спробами сперечатись. Навіть якщо тією печаткою скріплена повна дурня. Згідно діючих законів у жінки були всі шанси довести свою правоту, і нічого надмірного вона не просила, але керівництво Агрофірми так не думало. Може й Ліда б не сперечалась, і не чіплялась за ті закони, але їй просто не полишали вибору. Ну не могла вона змиритись з Домокловим мечем у вигляді загрози в будь-який момент полишити безхатьками своїх дітей! Довелось йти далі.

Сергій підготував позовну заяву про виділ земельного паю в натурі і подав документи до суду. Перше засідання мало відбутись вже за кілька днів. Адвокат сказав, що воно попереднє і на нього можна Ліді поїхати самій (у нього цього дня було призначено інше важливе засідання десь у Донецьку). Жінка звичайно трохи побоювалась суду, та Сергій і так багато зробив, до того ж абсолютно безкоштовно, тому вимагати ще щось було б чистим нахабством.

Ліда, коли привозила адвокату додому додаткові документи, притягла звичайно невеличку дяку у вигляді того, що мала з господарства, та це ж не гроші… Щоправда сам Сергій так наче не думав. Він віджартувався, що на життя йому цілком вистачає наявного заробітку і знітився «маленькій» торбинці. Невпевнені спроби юриста відмовитись від «презенту», були обрубані на кореню аргументом: «Я це назад не потащу! Мені важке піднімати не можна.». Адвокат, піднявши «дамську сумочку», відверто здивувався, бо явно не очікував, що тендітна жіночка зможе притягти торбинку кілограмів на тридцять (Ліда ж не повідомляла про полишену у бабці на вахті «тачку-кравчучку» без якої вже в місто майже не їздила). Зрозумівши, що відмовитись не вийде, чоловік махнув рукою и щиро порадів як м’ясу так і олії, яйцям, молоку та овочам. Взагалі цей адвокат був навдивовижу щирою та співчутливою людиною. Та про що казати, якщо Ліді, на питання під будинком: «де тут сорок шоста квартира?», миттєво згуртувались всі тітоньки на лавочках: «Ой, а ви до адвоката? До нашого Сергія Івановича? Він така чудова людина, гарна, розумна...» Виявилось, що цей чоловік встиг ледь чи не кожній бабці на лавці щось порадити, або чимось допомогти! І це в дев’ятиповерхівці, де сусіди й на одній сходовій клітці не завжди знайомі!

Завершився черговий фільм, Вероніка побігла спати, Руслана теж пошурхотіла з книгою до ліжка. Ліда, склавши спиці, роздивлялась те, що в неї виходило. Вона задумала сплести доньці светр з червоною трояндою. Маленькі, приколоті булавками, клубочки різнокольорової пряжі висіли на зворотній частині майбутнього одягу, надаючи виробу вигляд авангардної маски з бородою.

–Блін, знову помилилась…– жінка, роздивившись лицьову сторону візерунку, засмучено прийнялась розпускати кілька рядків, бо випадково пропустила дві петлі червоного кольору і квітка почала виглядати неправильно. – Нічого, перев’яжу, зате в підсумку буде гарно. Ні в кого такого не буде…– Ліда усміхнулась, уявивши як Руслані сподобається ця річ. Дитина ж сама старанно малювала цю троянду та розбивала на квадратики, складаючи схему по якій її малюнок можна було вив’язати на светрі. Таку ініціативу варто підтримати – адже так і донька задоволена, і до школи буде що вдягнути. З тих пір як відмінили шкільну форму, питання одягу стало як ніколи актуальним.

Жінка акуратно розпустила кілька рядів та почала заново. Вигадана нею манера вплітати складний візерунок безпосередньо у плетений виріб, багатьох захоплювала, а дехто навіть просив продати створені речі. Та светр, це виріб творчий і досить великий, таке на замовлення зробити складно. Хіба що власній дитині. А от дитячі шапки з різноманітними квітами, чи рукавички, Ліда й справді іноді плела на продаж. Не багато, та все ж якісь гроші така діяльність приносила, а нині будь-який заробіток – щастя. Ось і зараз на столі лежала одна готова зимова шапка з нитки «дарнічанки», старанно прикрашена вив’язаними айстрами та герберами. Цю красу Ліда змайструвала на замовлення одного шахтаря-фотографа.

Взагалі коли до неї вперше з’явився цей «клієнт», Ліда спочатку навіть трохи злякалась. Воно й не дивно, якщо виявляєш у себе ввечері за воротами високу довгов’язу фігуру, ще й з фізіономією, прикрашеною темним, навічно просякнутим вугільним пилом, шрамом на вилиці. Та про вугільний пил, то вона пізніше дізналась, а того вечора в перший момент не могла зрозуміти, хто це до неї завітав. Чи то бандит який, чи то п’яничка, бо візитер з яскравою відмітиною на пиці ще й був такий худий, що його здається вітром хитало. Проте, поспілкувавшись з чоловіком, що виглядав, як побитий життям наглядний посібник з анатомії, жінка була приємно здивована, як його грамотній манері висловитись, що не часто зустрічалось серед односельчан, так і своєрідному іронічному гумору. Чоловіка звали Сергій, він мав вищу освіту, та нині, як і багато хто, поліз за грошима в шахту. До Ліди він прийшов замовити шапочку племінниці: «таку червоненьку з квіточками, як ви зв’язали онуці баби Мані». Жінка посміялась, та за роботу взялась. Тим паче, що гроші на нитки замовник приніс одразу та ще й запропонував сфотографувати її та доньок. Між змінами чоловік підробляв фотографом, а Ліда вже майже забула, коли востаннє фотографувалась.

Олег

День видався непересічним. Спочатку, доньки, які прийшли до мене на роботу (найближчий пункт від з автостанції, аби відправлені Лідою діти самі містом не блукали), натрапили на мого директора, який зазвичай на роботі з’являвся «раз і п’ятирічку»... Довелось «нових співробітників» терміново передоручити лаборантці Ларисі, паралельно виправдовуючись та звітуючи перед керівництвом про виконану роботу.

Наша енергійна та жартівлива лаборантка, яка, за браком співробітників, одночасно виконувала обв’язки більше трьох посад, примудрялась знаходити спільну мову з усіма, і мої доньки не виявились виключенням. Я б Ларису і до директора замість себе відправив, але, на жаль, Олега Олександровича вона зовсім не нагадувала. Проте, доручаючи співробітниці своїх «юних практикантів», я якось не врахував, що дівчат двоє і одна з них шустра п’ятирічна Вероніка. І вже точно не здогадувався, що після неочікуваної, і від того ще більш неприємної, «головомийки» від керівництва, мені в реактивному режимі доведеться збирати розібраний малечею мікроскоп, поспіхом повертати на місця перемішані зразки культур та збирати звіти лаборантів, що живописно розлетілись, від невдало відкритого Русланою вікна.

Все, розібрались, розкидав завдання, «спетляв» з роботи і з дівчатами пішов до бабусі. Навпростець до будинку батьків нам йти було кілометри три, тож можна й поспілкуватись з дітьми і прогулятись Донецьком, тим паче, що більша частина шляху припадала на парк Щербакова, та бульвар Пушкіна. Ми йшли, лускали насіння соняшника, яке я мав звичку завжди носити, розмовляли. Дорогою Руслана мене підбила зайти до зоомагазину «тільки подивитись». Угу… От чесно, я вже майже не здивувався, помітивши як з акваріуму вилазить ігуана, якій моя молодша дитина вирішила «трохи додати повітря, бо ж жарко нещасній». Швиденько, доки сумнівну допомогу не помітив продавець, довелось запихати екзотичну рептилію знову до акваріуму, намагаючись ухилитись від її ображених спроб довести дурній людині, що скляна тюрма, то не найкраще місце проживання. Ніколи не думав, що оте лускате непорозуміння таке вперте у бажанні втекти на волю! Що їй робити на вулиці при температурі -7?

Все, хух, пережив, впорався, дітей до квартири довів. Та варто було мені розслабитись, розповідаючи матері як справи, як Вероніка примудрилась розібрати по гвинтиках батьків механічний ліхтарик! Ні, я звичайно маю основи конструкторських вмінь, бо теж колись був допитливим хлопчиною, але ж нащо то так старанно перевіряти?! В мене, здається, навіть око почало смикатись, коли я побачив ту гірку дрібних деталей на дивані! Я люблю своїх дітей та іноді дівчата занадто гарно справлялись з завданням вмістити в кілька днів все, що я пропускаю, не приживаючи разом з ними. Хто б знав з яким полегшенням я того дня зустрів бажання матері полишити онук на вихідні у себе! Свій запас гумору на той момент я здається вичерпав, а якщо Вероніка раптом щось подібне витворить у мене вдома, наприклад розбере якусь кухонну техніку, з метою вивчення нутрощів, розборки вже світитимуть з дружиною. А Ірина в побідних питаннях…важкувата. Її й так не дуже радують їх рідкі візити.

Взагалі відносини моєї другої дружини та дітей від першої, поки що в принципі не складались. Після того як я пару разів спробував обмовитись про їх візит і отримав формену істерику з криками та сльозами –доньки гостювали виключно в бабусі, а до мене приходили, лише якщо Ірини якоїсь причини не було в місті. Дурня якась виходила – власних дітей до себе додому я міг привести лише тихцем, наче якусь коханку! А якщо Іра потім дізнавалась про їх візит, то ще пару тижнів ходила ображена та невдоволена, вносячи суттєве «покращення» в моє і так досить «веселе» життя, вкотре наповнене вереском немовля, пелюшками, пляшечками та хронічним недосипом.

Та ще й Ліда не покращила ситуацію, провернувши нещодавно «чудовий номер» з кошеням. Та її імпровізація взагалі впевнено і надовго поховала надії на налагодження стосунків найближчим часом... Це ж треба було примудритись приїхати і, не виявивши мене вдома, забрати одне з наших кошенят як «моральну компенсацію»! Яка різниця, що вони самі вискочили до них за паркан? І що, що їх було двоє і практично однакових? Іра вже планувала віддати ту вусату морду подрузі. А скільки вона того дня бігала по всьому району, шукаючи пропажу… Та дружина ж мене ледь з відходами життєдіяльності не з’їла, дізнавшись, що кошеня не просто «десь заблукало», а живе у моїх дітей! Світ же не без «добрих людей», особливо в селі. Знайшлись ті, хто й побачив, і дізнався, і повідомив Ірині цей факт. От наче важливіших справ у людей немає!

Звичайно кошеня колишня дружина не віддала, а я сам не зміг забрати, особливо побачивши з якою ніжністю те пухнасте непорозуміння притискають до себе дівчатка. Котисько, схоже, прийшлось до двору, не звертаючи уваги на явно не найкомфортнішу дорогу. Ліда ж, як завжди, не бачила проблеми кинути в сумку тварину та проїхатись з нею сімдесят кілометрів на всіх варіантах суспільного транспорту. Але, що дивовижно, ця чорна морда в новому домі перетворилася у якусь м’яку іграшку – доньки кішку ледь чи не у вузол зав’язували, а вона й вухом не вела! Наше ж, зайвий раз рукою ворухни – одразу кігті зажене. А були ж однаковісінькі! Мабуть то вплив Ліди… Тварини завжди знаходили з нею спільну мову. А Іра… Мабуть не дарма кажуть, що кішка завжди схожа на хазяйку. От дивно, доки я на Ірині не одружився вона ж була, майже янголом, а тепер – тиран у спідниці. Може її підмінили РАКСі? А назад приймуть? Та жарти жартами, а знову щось кардинально змінювати я вже не знаходив сил. Ні душевних, ні фізичних. Який сенс знову кудись тріпатись… Та й куди?

§§§

Той день листопаду видався неочікувано теплим та сонячним. Позолочене листя тихо шурхотіло за відкритим вікном невеликого охайного будинку, а легкий вітерець ворушив чорне з сивиною волосся жінки, яка сиділа за столом. Наіра задумливо розкладала одну за одною карти, щось ледь чутно шепочучи. На стіл граційно стрибнув великий чорний кіт і, акуратно пройшовшись по краю, влігся поряд з розкладеними таро.

–Васька, брись, – махнула на нього рукою жінка.

–Ма-у…– задумливо відповів кіт, навіть не думаючи посуватись.

–Киш, ти мені карти закрив.

–Ма-у? – цього разу улюбленець подивився на неї питально-осудливо, змусивши мимоволі усміхнутись.

–Ну добре, визнаю – карти ти не закрив.

–Мау! – кіт, закривши очі, витягнув лапи, насолоджуючись осіннім сонечком.

–Ну ти й хамлюга…– жінка не сердилась, а просто констатувала факти. Цей кіт у неї жив довгі роки, і вона давно не дивувалась його розуму, кмітливості, дивинам та і взагалі поведінці. Та й не простий він був… Іноді, дивлячись на цю хитру вусату морду, вона навіть почувалась трохи винною, що так і не вивчила котячу мову.

Раптом кіт підняв голову і, притиснувши вуха, блискавкою зник за дверима до комори. В кімнату, з цікавістю оглядаючи інтер’єр, впевнено, без стуку зайшов імпозантний темноволосий чоловік в сірому костюмі.

–Добрий день, – здивовано мовила Наіра, спішно накидаючи на карти ажурну серветку. Не варто показувати незнайомцеві карти з якими вона лишень нещодавно змогла домовитись.

–Добрий, навдивовижу, – гість широко посміхнувся, і жінка відчула як в неї на потилиці заворушилось волосся. Звичайне обличчя, звичайна усмішка… от тільки ці навдивовижу принизливі сині очі і жах, що накотив, був зовсім не звичайним. Віддалено знайомим…

–Правильно. Глибинні знання іноді варто оновлювати, не дарма ж тебе бабка вчила цьому свого часу, – мовив візитер, знову розсіяно ковзаючи поглядом по кімнаті.

–Що… ви хотіли?

–Я? Нічого, просто зайшов провідати старого знайомого, а його вже тут й нема… Хто випустив?

–Кого?

–Його…– чоловік підійшов до полиці, і впевненим жестом дістав з-за ледь живої кімнатної рослини, шматок скла від давно розбитої пляшки. Викинути нагадування однієї своєї помилки Наіра чомусь так і не зважилась.

– Сам… вирвався…– хазяйка дому ледь знаходила сили говорити. Подібні друзки колись бабуся не рекомендувала викидати. Казала, можуть стати в нагоді… От і знадобились.

–Он як? І ти тут ні до чого?

– …,– жінка змогла лишень заперечливо мотнути головою, відчуваючи як від пронизливого погляду починає кудись вислизати свідомість. Але свідомість не можна втрачати в присутності цього гостя. В жодному випадку…

– Правду кажеш. Хм. Хоча темних слідів в домі не мало… Так і не схаменулась… Та й за старими рахунками є що пред’явити… Помічника твого приходити, чи що? – чоловік підняв погляд на двері комори, що дрібно дрижали, – все одно його потенціал ти практично використала…

– Не потрібно. Він заслужив достойну пенсію, – прохрипіла Наіра, намагаючись захистити улюбленця. Їй чомусь стало життєво-необхідно захистити свого напарника, не звертаючи уваги на те, що саму трусило від страху так, що зуби цокотіли.

– Чи заслужив? – гість поманив пальцем і з комори вийшов дерев’яною ходою кіт. Шерсть стирчала дибки, очі повні смертельного жаху.

– Залиши його, будь ласка…

– О, та ти сам намагався борги повертати? Бачу лікував декого…. Навіть сам… Це щось новеньке…– Не звертав уваги на слова жінки гість, оглядаючи кота. А Наіра раптом згадала двох клієнток. Одну, з крикливим макіяжем та такою дурною долею, переламаною самовпевненим егоїзмом, що й зловтішатись гріх, і іншу, яскраву… Настільки яскраву, що то здивувало навіть Наіру. Гостю, яка не була клієнткою, ту, до якої так линув кіт. Її Васька, який усіх відвідувачів зазвичай лише оглядав зневажливим поглядом… Гостю, у якої за спиною були відчутні та відверто світлі «крила», а на плечах висів з десяток «прилипал» – темних сутностей, паразитів. І от що дивно, та жінка йшла вперед, жила та боролась не звертаючи уваги на нелегку ношу та слабкого хранителя. Її долю, як поламану рослину давили до землі, втоптували у бруд, а вона знову і знову знаходила сили прориватись до світла ще й підіймати до нього інших. Попри все «змахувала крилами» лише з метою допомогти, захистити, вберегти, напоумити.

– Вона…

– Так, правильно думаєш… Каявся, вусата мерзота? – візитер підняв кота за шкіру, зазираючи у перелякані очі, – Зганяв прилипал? Яка розумна звірюга…

Наіра згадала, як після візиту тих жіночок кіт ще два тижні ходив ледь живий. Довелось навіть кілька замовлень скасувати, бо помічник був не в змозі працювати.

– Полиши його, будь-ласка. Він же не винен…– жінка з усіх сил намагалась встати, та її наче втисло у крісло.

– Він не лише не винен, він ще й дещо правильно зробив…

– Ма-у, – почулось боязке…

– Та що ти кажеш? Цікаво, це тобі предки підказали, чи сам такий мудрий вродився? – Чоловік іронічно розглядав перелякану тварину, яка висіла в його руках покірною ганчірочкою. –Добре, – Гість опустив руку і звільнений кіт миттєво шмигнув на руки хазяйці, намагаючись сховатись у складках її легкого шарфу, – якщо немає тут старих знайомих та значних боргів, підемо далі. Провідаю інших. Там боргів має бути достатньо. А тебе…– гість повернувся до жінки, – послухай поради, я сьогодні неочікувано добрий, переїжджай та зміни діяльність, якщо не хочеш дочекатись мого напарника в гості. – Хитро підморгнувши жінці, чоловік розвернувся та попрямував на вихід. Гість вже покинув дім, та Наіра ще деякий час заворожено дивилась на вхідні двері, за якими мелькнув на мить щільний сірий туман, попри те, що за вікном сліпуче сяяло сонце.

Привів до тями жінку кіт, який почав тихо муркотіти, старанно вилизуючи їй обличчя.

–Що, злякався? – мовила Наіра відволікаючись, але ледь піднімаючи руку аби погладити улюбленця.

–Ма-у.

–Так, тебе мені теж було шкода.

–Ма-у… – кіт скрутився на руках жінки і замурчав голосніше, при цьому наче завібрувавши, розповсюджуючи м’яке тепло по організму людини.

–А ти виявляється виторгував нам ще один шанс… Не дарма я тобі довірилась і не зганяла з рук тієї гості, доки ти здоров’я їй поправляв… А знала б хто за нею приглядає, сама б їй килимом дорогу виклала, та шлях підмела…

–Ма-у, – кіт багатозначно подивився на хазяйку, потім перевів погляд на вікно та дорогу за ним.

–Так, я зрозуміла. Зараз трохи заспокоїмось, та збираймо речі. Поради дані молодшим дорого вартують…

Кіт задоволено кивнув, геть як людина, і, скрутившись у хазяйки на руках, знову почав тихо муркотіти.

–Дякую, – Наіра прикрила очі, прислухаючись до муркотіння, та поступово розслабляючись після пережитого. Вона знала, що коти можуть лікувати, що її кіт то чудово вміє, та вперше їй самій настільки була потрібна ця енергія. Раніше він допомагав іншим, щоправда набагато частіше не допомагав. І все ж цікаво, хто така та яскрава пані, що за її долею наглядають такі сили? Наглядають, та життя простішим не роблять…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.