Частина 9

Ліда

–Лідо, в тебе ще фарба полишилась? – спитала жіночка років сорока у заляпаній фарбою футболці та не менш авангардних штанях. Взагалі панянка була у фарбі вся, від потертих туфель до кирпатого носа вкритого ластовинням.

–Так, Катя, є трохи, – кивнула Ліда, заглянувши у власну банку.

–Дай трохи, бо в мене вже закінчилась, а там ще два метри труби за планом, – попросила напарниця, з якою вони сьогодні працювали разом на одній ділянці.

Курси на «газовщиків» закінчились, труби проклали, газорозподільні станції побудували, обладнання встановили, газ пустили, але посаду оператора Ліді так і не дали, бо на «не пильну» роботу знайшлись інші, наближені до керівництва люди. Тільки-но навчений спеціаліст виявився нікому не потрібним та відправленим на «профільні» роботи з фарбування кілометрів газових труб.

Робота була суто «високоінтелектуальна»: зранку бригаді видавали фарбу і зазначали метраж, який кожен працівник повинен був пофарбувати до вечора. Сумнівна доцільність використання спеціаліста з вищою освітою, та вибору Ліді не полишили. Щоправда вона і цю роботу намагалась виконувати добре, фарбувала якісно, не полишаючи після себе зайвих плям та патьоків. В порівнянні з більшістю робітників, напрочуд економно та старанно. Масляну фарбу видавали різну: жовту, червону, білу. В кінці кожного дня у Ліди зазвичай були залишки, якими вона або ділилась з напарницями, або тихенько несла додому – таке добро в господарстві зайвим не буде.

– Підходь, віддам свою банку, бо саме на обід збиралась їхати додому і думала чи полишати залишки сохнути, чи все вимазувати, – жінка зістрибнула з чийогось дерев’яного паркану, поставила щітку у банку з водою і віддала залишки напарниці. Їх було не шкода, бо сьогодні Ліда власний «план з залишків» виконала – трилітровий бутель сонячно-жовтої фарби вже мирно лежав у її дамській сумочці, не викликаючи жодних підозр не лише у бригадира, а навіть у напарниць.

Те, що в ту невеличку жіночу сумку можна помістити трилітровий бутель, молода жінка з’ясувала випадково, коли в неї вперше полишилось два літри «залишків» у трилітровій банці і лише ця торбинка. Фіолетова, маленька на вигляд, з металевими обшитими тканиною ручками, імпортна сумочка дісталась Ліді «з барського плеча» молодшої сестри, яка саме вирішила позбутись дарунка набридлого кавалера. За логікою це модне непорозуміння просто не могло вмістити таку тару, бо ні на що більше за гаманець, чи косметичку виробниками не було розраховано. Але… за великого бажання і здібностях «вмістити невміщуване»… На радість Ліди торбинка виявилась напрочуд «правильною», а номер під назвою «як воно туди влізло?» можна було демонструвати на виставі фокусника. Тож курсуючи селом з цим дивом на рулі велосипеду, жінка не переймалась тим, що її навіть запідозрять у привласненні колгоспного добра, а тим паче такими об’ємами. Головне – під час транспортування не розбити випадково скляну тару об раму велосипеда.

– Ой, як гарно! Дякую! – зраділа Катерина, – Бо оце Миколайович зараз прийде і почне волати, як свиня недорізана, що я знову всю його драгоцінну фарбу на траву та дорогу витратила, що за планом газифікації фарбування асфальту не передбачено... І як ти так фарбуєш, шо і сама чиста, і на траві жодної краплі немає?

–Та все там є, – відмахнулась Ліда.

–Ага, а то я не бачу, – напарниця кивнула головою на свою половину вулиці, з живописно розфарбованою травою, листям дерев, частими візерунковими підтьоками на асфальті та парканах, та на Лідину – де сяяли на сонці лише пофарбовані труби, а яскраво-жовті краплі можна було знайти лише на дорозі і то, лише якщо довго й старанно шукати.

–Катю, не переживай. Ти ж план виконуєш. Дофарбовуй та їдь на обід.

–Та як би я його виконала без тебе? – усміхнулась Катерина, забираючи вручені залишки та чимчикуючи до своєї ділянки. Почавши розмазувати фарбу по широкій трубі, вона озирнулась на Ліду, що саме виводила велосипеда з кущів бузку. – Я сьогодні з тормозком. Сальце, картопля печена, яйця. Давай і тебе пригощу? Чого ото через усе село ганять?

–Ні, мені додому потрібно. Там донька прийде зі школи… Обід потрібно приготувати, овець на вигоні напоїти… Дякую, та я поїду.

–Ну дивись…– знизала плечима Катя. Ліда ж, заплигнувши на велосипед, поїхала зеленими весінніми вулицями. Пара кілометрів то не так далеко, а справ в обов’язковому переліку багато, і жодний добрий чарівник їх не виконає.

Коли жінка приїхала додому, Руслана вже прийшла зі школи, але ходила навколо замкнених на навісний замок дверей з підозріло нещасним виглядом.

–Що трапилось? Чого ще дім не відкрила? – здивувалась Ліда.

–Ключа немає…

–Що означає –немає?

–Я його вранці на бочку клала, а зараз його там немає…– донька безпорадно подивилась на двері, на яких висів великий круглий замок, що нагадував консервну банку. Гарний замок і ключі зручні – великі, просто так не загубиш. Принаймі так думала Ліда. Виявляється дарма.

Зазвичай ключ вони, ховали у внутрішньому дворі, під горщиком на металевій діжці з зерном. Куди він міг звідти подітись? Невже дитина десь випадково закинула чи загубила?

–Так шукай!

–Я вже шукала…– очі дівчинки почали наповнюватись сльозами.

–Краще шукай!

Пошуки, як повторні так і сумісні, результату не дали. Ключ наче крізь землю провалився. Плюнувши, Ліда принесла з сараю пилку для металу і вручила доньці.

–Пиляй дужки, а потім мені інший замок купиш! З першої зарплати.

–Як пиляти? – здивувалась дівчинка.

–Як-як. Береш, от сюди заводиш і пиляєш! – Ліда скаженіла. Обідня перерва минає, донька не нагодована (добре що хоч молодша у садочку), вівці та кози непоєні, і все через неуважність Руслани. Куди вона того ключа закинула? Такий замок угробили! Батькові ж його хтось «по блату» дістав… Що ж за біда в неї останнім часом з обідами? Наче хто там, нагорі сказився та старанно контролює, аби її життя нудним не видавалось! Минулого тижня довелось ягня з поламаною ногою терміново рятувати, потім дурепу-козу з туалету витягати (стояла по шию у лайні), сьогодні – замок. Щоправда «рятувальна операція» кози поки що лідирує за отриманими враженнями. Навіщо та рогата зараза полізла до туалету і як примудрилась провалитись у невелику взагалі то дірку, було відверто не зрозуміло. Ліда її ледь витягла та відмила, дивом втримавшись від бажання прибити одразу після порятунку… А були ж ще кури, що вискочили і прямим ходом чкурнули до сусідського городу ласувати тільки но посадженою розсадою, нутрія, яка ледве не задушилась відром, ще… Та багато чого було… Вищі сили занадто старанно рятують її життя від нудьги. І де тільки стільки завзяття набрали?

Коли через півгодини перепиляні дужки відвалились і дзвінко поскакали по ганку разом з замком, а мати та донька (з соплями, сльозами та пошкрябаними до крові пальцями) зайшли в дім, Ліді вистачило часу лише на те, щоб улаштувати яєчню з картоплею на обід дитині, а собі лишень схопити шмат хліба, та випити сире яйце. Довелось полишати Руслані список завдань та їхати практично голодній на роботу. Борщ готувати будемо ввечері…

–Вероніку з садочку не забудь забрати, – наостанок нагадала вона доньці.

–А чим мені дім закрити? – підняла на жінку розгублений погляд дитина.

–На внутрішній замок. Ключ у кухонному столі лежить. Знайдеш. Він трохи заїдає, та тут вже без варіантів. Навісний чіпляти ні на шо, дужки ти відпиляла. – Сердитись та сваритись у Ліди часу вже не було, та й сенс? – Поїж і овець напої. Вони ж не винні, що ти в нас таке потєряшка!

–Добре… Але я не потєряшка… Я його як завжди поклала!

–Ага, а він сам втік. Ніжки відростив та з мишами побіг грати навипередки.

–Ну може хто приходив…

–Хто, Руслана? Кому він потрібен? Обікрасти нас вирішили? Поцупити старі килимки та намальовані шпалери? Не неси дурниць! – Ліда відмахнулась та поїхала на роботу. Але взагалі то жінка трохи кривила душею. Так, крадії до їх хати серед білого дня точно не полізуть (мало того, що село, де всі все бачать, так ще й дім, у якому брати нічого), але що стосується «хтось приходив». Хто його зна… Буквально вчора Надя он приходила і активно лякала родичку тим, що «навколо твого дому тіні носяться», тому і відбувається всіляка чортівня. Ліда не могла сприймати серйозно такі страшилки, але останнім часом стільки всіляких неприємних дрібниць трапляється, що мимоволі до голови починає лізти всіляка чортівня… Але що з того? Не до священника ж іти, особливо до того, який нещодавно облаштувався у селі і переробляє на церкву будинок суспільної бані! Невеличку маківку на дах поставив, хреста на дверях намалював і все – церква майже готова… Сумнівно якось то виглядало. Повною атеїсткою Ліда не була, не звертаючи уваги на типове радянське виховання, але й бажання шукати спокою чи розради у вірі не мала. Тим паче в церкві облаштованій у такому «чистому» місці. Та й який спокій? Тут роботи непочатий край.

Гертруда

Гертруда співчутливо дивилась на фігуру самотньої дівчинки, що прямувала зі школи. Сіренька курточка, потерті туфельки, портфель на спині, в одній руці бідончик з молоком в іншій трикілограмовий буханець хліба з колгоспного магазину. Руслана, на відміну від однолітків, йшла без веселої компанії і виглядала як самотній нещасний маленький завантажений віслючок. І так майже щодня… Бідна… І не гикається ж там Ірині у Донецьку?

Скандальна вчителька звільнилась зі школи, наостанок похизувавшись вдалим заміжжям та гучно грюкнувши дверима. Вона таки спіймала свою «золоту рибку» і нею дійсно виявився чоловік «квітководши». Хто б міг подумати… А у останній день роботи Ірина взагалі «відвела душу», посварившись вщент з директором та колегами. У Гертруди й зараз наче досі лунав у вухах той лемент.

–Та пропадіть пропадом ви тут зі своїми «безцінними» чоловіками! Я їду до міста, до цивілізації, а ви продовжуйте гнити в своєму задрипаному селі. На кой ляд мені здалось ваше бидло? Липнуть самі до мене, а потім жінкам скаржаться на підступну спокусницю. Звичайно, кізяками та свинями не воняю, і вже спокусниця! – репетувала Ірина у вчительській, не звертаючи уваги на дітей. Велика перерва звичайно була не найтихішим часом у школі, але деякі дівчатка зі старших класів вже зацікавлено отирались під дверима.

–Та ти себе у дзеркало бачила, щука? – не витримала Маргарита, – Шкіра та кістки, швабра ти обскубана!

–Хто б казав! Зате ти чудова пара чоловікові-борову…

Сварка була тривала, зі взаємними образами та згадуванням усіх відомих скелетів у шафах. У Ірини того добра було значно більше, але й бажання дошкулити колезі – бездонна діжка. Гертруда, не витримавши цього потоку бруду, тоді просто пішла, тихо прикривши двері та розігнавши цікавих школярок.

Вона завжди співчувала Ірині, але побачивши як молода жінка відверто пишається тим, що захомутала чужого чоловіка, батька двох дітей, засумнівалась у доречності свого співчуття. Та й не впевнена була Гертруда, що щось, отримане таким шляхом, принесе щастя. Не можна так. Ой, не можна…

Як потім розказали колеги, Іра виявляється довго й ретельно обробляла Олега, та на людях вела себе тихше води, нижче трави. Бідна овечка, не більше. Лише наостанок, «не втримала образ». Вийшло вражаюче неочікувано і неприємно. Хоча не всі були одностайні у оцінці ситуації, люди, як і усюди, були різними. Хтось щиро засуджував Ірину, а хтось звинувачував Ліду, кажучи: «отже погано за чоловіком слідкувала». Кожен судить зі своєї дзвіниці. А ще, на жаль, поведінка дорослих то маркер для дітей. Дітей, які швидше всіх реагують на суспільну думку, озвучену батьками. Швидше та безжалісніше. Сьогодні Гертруда бачила як Руслана відбивалась від двох однокласниць, пускаючи в хід нігті та зуби. Цього разу вчителька стала на захист, та хіба то змінись ситуацію в цілому? Варто дітям знайти слабкого, відчути загальний настрій, як вони юрбою цькують нещасного, не переймаючись наслідками. А як Ліда доньок захищатиме, як що її саму нікому підтримати? Селом гуляли чутки, що голова колгоспу думає виселити їх. Шкода якщо так… Якщо Федосійович вже кого вирішить вижити, шансів то полишає небагато…

Вчителька відійшла від вікна, з якого дивилась на нещасну дитину. Цього року Гертруда стала класним керівником Руслани і змогла придивитись до неї уважніше. Цікава дівчинка, розумна та ледве віднаходить час на домашні завдання і закрита, як вогнетривкий сейф. Зараз вона зовсім не така, якою була у початкових класах. Мовчазна, серйозна, зібрана, як готове до миттєвого стрибка від небезпеки недовірливе звірятко… І погляд такий, наче дитині не десять років, а тридцять-сорок… І згадки немає від тієї радісної відкритості, довірливості, які так колись вразили Гертруду. Дівчина наче вкрилась кригою, яка сховала життєрадісне світло, що дитина раніше випромінювала, як маленьке сонечко. Зараз Руслана була наче в коконі, і невідомо що тепер з цього кокону, який намагаються штовхнути, вдарити, зачепити образами всі кому не лінь, вийде. Занадто багато шансів, що за таких умов вона скоро перетвориться на злого, некерованого підлітка, який зненавидить усіх та стане джерелом проблем, загублених нервів, як для матері так і для оточуючих. Дівчинка ж, як і все село, вже знала до кого пішов її батько, на кого її проміняв. Цю новину не обговорював хіба лише старий Кузьма на лавці, і то лишень через німоту. А Ірина ж у Руслани ще й уроки вела практично до самого звільнення, тобто ще пів року після того, як забрала батька. І не соромно ж їй було у вічі дитині дивитись? Як дівчинка переживе це лицемірство, брехню, підступність? Як то відобразиться на ній в подальшому? Може освіта у Ірини й педагогічна, а от моральні якості виявляється такі, що від дітей білявку варто тримати якнайдалі. От тільки нині це мало хто враховує при прийнятті на роботу. А Ірина ж і надалі планує працювати у школі. І який приклад вона подаватиме дітям?

Ліда

– Мама, це не їжаки, а якісь слони! – Руслана, протираючи заспані очі, прийшла зранку скаржитись у спальню до Ліди. Не те щоб тваринки їй дуже заважали, але відкриття дійсно було цікаве.

Пару днів тому Ліда, заради жарту, дозволила випустили в домі їжака, спійманого на балці, а через день звідкілясь в домі взявся ще один. Все б нічого, та виявилось що ці милі звірятка обожнюють бігати вночі по дому, голосно тупотячи. Хто ж знав, що такі малюки можуть бути такими галасливими. Так і підскакуєш вночі на ліжку, від голосного дрібного «т-дд-дд-дд» – «тиха» тваринка побігла з однієї кімнати до іншої, причому обов’язково по неприкритій підлозі, старанно оминаючи килимки. І крикнути на нього не варіант, бо Ліду та її доньок їжачки взагалі не боялися! Вони, навіть коли їх піднімали на руки, в колючий клубочок лінувались скручуватись! Лише невдоволено фиркали, зблискуючи оченятами-намистинками. От що з цими галасливими веселунчиками робити?

Ліда поділяла любов власних дітей до живності (чи припивала власну, то вже не розбереш), тому в їх домі то вівці відігрівались з ягнятами (що поробиш, у січні в холодному хліві, мокрих новонароджених дитинчат не полишиш), то козенята, то синички літали, то горобці, то їжаки бігали. Про ящірок, метеликів, жуків, вужів, капустянок та іншу дрібноту краще й не згадувати. Батьки Ліди, які іноді приїжджала, лише страждально закочували очі, побачивши чергову пташку чи жабу в руках онук, або овець з ягнятами на кухні. Але батьки побудуть день та поїдуть, а овечки полишаються. Тим паче вони у Ліди були розумні, під ногами намагались не плутатись, зі столу їжу не тягали і в людську посуду майже не заглядали (хіба що тарілка на краю стоїть, а на ній лежить симпатичний окраєць хліба – то вже без варіантів).

– Дозволяю спіймати та випустити колючих слонів на волю, – проганяючи залишки сну, відповіла Ліда.

–Та я вчора вже випускала, – розсміялась Руслана, заповзаючи до мами під ковдру, – але здається їм в нас дуже сподобалось, і вони заходять тепер в гості самостійно, ще й друзів гукають. Їх вже троє! Два великих і один трохи менший.

–Може тобі здалось?

–Ні, мама, до трьох я нормально рахую. Та й різні вони, ці чудики колючі.

–Ну мишей хоч не буде, – зітхнула Ліда, піднімаючись з ліжка, – А то мишеня, яке ти випадково в домі випустила, наскільки я пам’ятаю, так і не було спіймане.

– Я ж випадково…– протягнула Руслана, замотуючись у звільнену мамою байкову ковдру.

– Угу… Мені від цього звичайно легше…– мовила Ліда, згадавши як дочка спіймала гризуна в літній кухні (після смерті їх кота Васьки миші там ледь чи не пішки ходять) і навідріз відмовилась виносити «здобич» на вулицю, аргументуючи що: «воно таке гарненьке, розумненьке, практично ручне (і нічого що, десять хвилин як спіймане) і просто тихенько в неї посилить у банці». Потім, як і очікувалось, гризун втік, й шукали «ручного» по всій хаті. Ліда навіть сваритись не стала, просто запропонувала донькам уважніше дивитись за власними речами, бо: «миші полюбляють робити дірки та гнізда в одязі». Як дівчатка старанно прибирали! Зроду такої чистоти у їх кімнаті не було. Та мишеня так і не знайшли. Щоправда як і наслідків його присутності. Мабуть розумне звірятко за першої ж нагоди дременуло на вулицю, подалі від дивних двоногих.

–Пішли снідати та овець на балку виганяти, – Ліда, вдягнувшись, стягла з доньки ковдру і направилась до кухні.

–Пішли… Але вінегрет я не їстиму!

–Куди ти подінешся. Дві ложки мінімум потрібно з’їсти на сніданок. Він корисний.

–Він несмачний! Гидота!

–Ще й який смачний. Доїмо вінегрет і тоді ввечері готуватимемо халву. Мені цікавий рецепт дали.

–Халву? А її що можна й самим зробити?

– Звичайно. Досить вже макуху гризти тихцем, – Ліда в принципі розуміла, що від макухи (пресовані залишки після віджиму олії з насіння соняшника) шкоди не буде, та якось боляче дивитись як твої діти гризуть відходи, як цукерки. А вони гризли… Що Руслана, що Вероніка. Бо інших смаколиків майже не було.

– Вона смачна. А вже пахне…

– І халва буде пахнути не менше. А у складі матиме не лише лушпиння, тож буде значно смачніша, – розсміялась Ліда.

– І її можна самим зробити?

– Звичайно. Вона ж складається з цукру, муки на насіння. І ще трохи води. Все в нас є. Крутитимеш насіння на м’ясорубці?

– Так.

– А муку смажитимеш?

– А як її можна смажити? – здивувалась дівчинка, взуваючи старенькі, геть «вбиті» туфлі. Взуття на дитині просто «горіло».

–Як-як, насипаєш у сковорідку і смажиш, – усміхнулась Ліда, щирому подиву доньки, яка вже вискочила з дому за собачою мискою, яку також варто зранку нагодувати.

Ранок вихідного дня пішов звичним ритмом. Сніданок (війна з вінегретом), відправка Руслани з вівцями на балку, прополка городу, готування їжі, прання, прибирання. Віднести дитині-пастушку обід, знову город. Весь час під руками крутилась Вероніка, яка то допомагала, то заважала. Повернення доньки з вівцями з пасовиська, вечеря, телевізор, веселощі на кухні в процесі приготування халви.

Життя їх маленької родини було бідним, насиченим роботою, але не таким безрадісним, як могло видатись комусь сторонньому. Ліда крутилась як білка, аби діти були нагодовані і вдягнуті. Так, доходи їх сім’ї стали дуже скромні: зарплати, при галопуючій інфляції, ні на що не вистачало, аліменти, таки отримані власними стараннями, були просто смішні, але завжди є вихід. Наприклад їх гардероб жінка обновляла за рахунок в’язаних чи пошитих власноруч речей. На це йшли старі запаси тканин, які свого часу купувала Ліда, аргументуючи необхідність: «ой яке гарне, щось пошию». Чоловік тоді лише сміявся, а вона наче знала, що складні часи попереду…

Пошитий одяг був зручним, але нетиповим, тож Ліда старанно намагалась донести дітям, що оригінальність – то перевага, та навчити ігнорувати стереотип села: «має бути як у всіх». Вероніці то було ще байдуже, а от Руслані вже потрібно було мати аргумент на питання та критику однолітків. Та й основи такого мислення були закладені давно, ще з сріблясто-білих, з люрексом, манжетів шкільної форми доньки у початкових класах. За правилами вони, звичайно, мали були просто білі, але ж то так нецікаво!

Дозвілля маленька сім’я проводила за телевізором, розмовами, сумісними інтелектуальними іграми, до яких Ліда активно залучала дітей, підбурюючи цікавитись вивченням чогось нового. Молода жінка всіма силами намагалась зробити все, аби доньки не почувались самотніми, покинутими, непотрібними. Намагалась замінити і тата і маму, звести нанівець розуміння того, що батько їх покинув, аби надалі діти не шукали собі шкідливих звичок та захоплень деінде. Вона намагалась будувати відносини з дітьми на довірі та рівності, привчаючи їх до думки, що мамі можна розповісти все, звернутись за порадою у будь-якій ситуації. Адже саме це дуже буде важливо пізніше, коли вони підростуть. Ліда дуже переймалась, аби її доньки не захопились з раннього віку гульками-хлопцями і не загубили життя, не побачивши нічого, окрім пелюшок та домашніх справ. Наскільки то в неї виходило – час покаже, та поки що ніби діти їй щиро довіряли, хоч іноді старша дочка і намагалась «заникати» щоденника з якоюсь поганою оцінкою, а молодша з дивовижною впертістю та вигадливістю ховала гумові «лямпачки-мухобойки» – знаряддя виховання, коли словесні аргументи закінчувались. Та загалом дівчатка в неї були гарні, розумні, в міру слухняні, в міру цікаві. Ліда сама в дитинстві була тим ще шибеником і тому намагалась не обмежувати їх волю, не контролювати кожен крок, привчала самостійно приймати рішення і нести за них відповідальність. Вирішила Руслана полізти купатись у ставок, ігноруючи попередження про вірогідність наступити на щось гостре (були вже такі випадки) – терпи тепер оброблення рани перекисом водню. І нічого розраховувати на співчуття! Жалість у матері звичайно була, та спробуй но лишень за допомогою жалості втримати десятирічну дитину в момент оброблення глибокого і явно болючого порізу на ступні! От і доводилось відкладати співчуття до кращих часів, а демонструвати зважену жорстокість, ігноруючи верески, які було чутно і сусідам через стіну. Зойки легше пережити, аніж зараження крові, а пояснити необхідність обробки рани простіше, ніж потім лікувати дитину.

Іноді життя трійці розбавляла Наташка, додаючи як веселощів так і клопоту. Молодша сестра полюбляла приїжджати у гості, гуляти на місцевій дискотеці, але часом відчубучувала такі номери, після яких Ліда тільки хапалась за голову, намагаючись зрозуміти чому у сестрички повністю відсутні гальма і як приховати її «подвиги» від матері. Лишень два аборти невідомо від кого чого були варті, а була ж ще купа інших «дрібниць». І не виженеш же дурепу. Куди їй ще йти за допомогою, як не до старшої сестри?

Наталка була єдиною сестрою, нехай і з певними «тарганами». Коли в молодшої сестрички було все добре, вона ходила королевою (навіть невисокий зріст не заважав старанно носа задирати), уїдливо жартувала з Лідиного «чернечого спосіб життя» та розповідала як потрібно брати все від ситуації. В такі періоди сестриця могла привезти «жебрачці» щось з невдалих чи трохи зіпсованих дарунків своїх кавалерів, чи речей які «вийшли з моди». Іноді то був одяг: спідниці чи блузки (трохи порвані, пропалені цигарками чи такі, що втратили актуальність), взуття, якісь прикраси (трохи потерлось, не той стиль), іноді дівчатам діставалось щось смачненьке. Ліда намагалась не звертати увагу на словесний супровід дарунків, оскільки їм завжди знаходилось застосування, а ситуація з грошима була така, що будь-яка допомога зайвою не була. Та й злітала з Наталки вся її пихатість, варто було життю трохи хвоста притиснути. А це воно робило регулярно. І тоді сиділа сестра у Ліди, розмазуючи туш зі сльозами по обличчю, викурюючи одну за іншою імпортні цигарки та шукаючи моральної підтримки та допомоги у виплутуванні з чергової неприємності. І Ліда намагалась допомагати, адже сестра в неї була одна.

Жінка з доньками саме старанно змішували всі компоненти саморобної халви, коли у дім без стуку весело зайшла Наташа. Червона шовкова блузка, коротка чорна спідниця, чорні туфлі на височенних підборах, білява фарбована чуприна, відчутний запах цигарок. На обличчі звичний вечірній макіяж: темні тіні, яскрава помада, туш, стрілки, рум’яна, пудра, очі підозріло сяють, що натякало на певну кількість випитого спиртного. На думку Ліди сестра занадто яскраво фарбувалась, та занадто захоплювалась хлопцями та елементами гарного життя. А вже якщо траплявся кавалер на гарній машині, все – пиши пропало. Хлопці на дорогі автомобілях, то була пристрасть Наталки, заради них вона і заняття в інституті легко пропускала і вдома тижнями не з’являтись, та й взагалі забувала геть про все, не втрачаючи можливості похизуватись черговим «трофеєм» перед сестрою.

–Привіт, це я! – радісно оголосила гостя.

– О, Наташка!

–Що варганете? Тю, знову якусь гидоту баранам? – сестричка втягнула носом аромат, заглянувши в каструлю Ліди роздивилась темну суміш і зневажливо скривилась.

–Сама ти гидота. Халву, – Ліда щиро образилась за такий відгук на її нову страву.

–Я – модна зірка, а на халву це якось не дуже схоже,– хмикнула весело гостя.

–То ти її ще не куштувала. Вийшла краща за магазинну! Руслана з Веронікою он вже всі ложки пооблизували, і на каструлю дивляться голодними очима.

– Вона смачнюча! – тут же вставила свої п’ять копійок донька.

– Хм, добре, потім перевірю, – не вразилась відгуком «експерта» Наташа.

–Ти взагалі звідки? – відверто здивувалась Ліда, кинувши погляд на невеличкий годинник на підвіконні. Час був не підходящій під жоден з рейсових автобусів. Навіть шахтарські вже пройшли.

–А, кавалер один привіз. При бабках красунчик. В нього така тачка…Закачаєшся! Коротше, гріх було не скористатись можливістю проїхатись. А ще він мені з щедрої руки цікавий лікер підігнав, якісь імпортні конфети і блок цигарок. Не могла ж я з усім цим їхати додому? Тримайте малеча, це вам гостинець від тітоньки, – сестра вручила дівчатам два шоколадні батончики.

– Дякуємо!

– І на це розкрутила нещасного? – хмикнула Ліда, ставляючи халву до холодильника.

– Чому б ні. Не міг же він мене до племінниць з пустими руками везти? – розсміялась сестра. – Я ща сумку кину, і побігла. Але пізніше повернусь і будемо лікер куштувати. Має бути гарним!

Наталка, скинувши туфлі, пішла далі у дім в супроводі племінниць, а Ліда зайнялась миттям посуду. Сьогодні вона примудрилась програти доньці парі на цю домашню справу. Їжаків по дому дійсно бігало три.

Наливши у каструлю гарячої води з чайника, жінка прийнялась за неприємну справу. Руслана ненавиділа мити посуд і Ліда її розуміла, бо теж це заняття, в таких умовах, не полюбляла. Вимивши тарілки, стакани, пательню та все інше, Ліда з відразою подивилась на жирну брудну воду, що полишилась. Бридота. Водопровід в будинок Олег так і не провів, не звертаючи уваги на її прохання. А зараз – хто це робитиме? Не жіноча то справа, зовсім не жіноча, а грошей на сторонніх працівників давно немає.

Ганчірочка-«моєчка» (шмат старих дитячих колгот) була віджата та направлена сушитись, схоже ще трохи і її потрібно буде міняти, бо прання не допомагає… Газ провели, порядки навели, та дім всеодно виглядає, як полюбляє казати сестричка, «бомжевато». Наприклад ось ці, фарбовані синьою масляною фарбою стіни коридору виглядають похмуро, не звертаючи уваги на намальованих під картонний трафарет веселеньких білих оленяток периметром.

–Все, починаємо робити ремонт! – Ліда, розправивши плечі, оглядала коридор, роздумуючи що і як робитиме. Трохи шпалер батьки вже привезли, на пару кімнат вистачить, та й далі щось придумати можна.

–Срака куряча! Я ж тільки сумку поставити ходила, а ти вже щось надумала! Знаю я цей погляд, – закотила очі сестра, повертаючись до коридору. – Ну, які цього разу наполеонівські плани?

– Думаю завтра почати ремонт. Змиємо побілку, поклеїмо шпалери, пофарбуємо підлогу.

– Наполеон відпочиває, він хоч армію на своїх плани мав… – округлила здивовано очі Наталка.

–В мене теж руки є. Та й набридло все. Поглянь на це убожество! Це ж не дім, а сарай якийсь. І взагалі потрібно щось змінювати.

–А… правильно. Давно пора. Нехай Олег приїде, а в тебе тут все чудово і гарно і без нього! Нехай знає наших! – кивнула сестра, зморщивши носика оглядаючи коридор. Не те щоб вона його раніше не бачила. Просто звикла. Та й не її то дім, чого перейматись?

–От-от. Допомагатимеш? Бо з однією Русланкою багато не зроблю.

–Та да, Руслана ще той помічник, – фиркнула Наталка, – Я досі пам’ятаю як вона, коли ми картоплю садовили, ходила та нила, як заведена « Їсти хочу, додому хочу, уроки робити хочу»

–Останній аргумент мені особливо припав до душі, – усміхнулась Ліда.

–Ага, та сусіди почули явно перший і вирішили, що ти дитину голодом мориш, – хмикнула сестра, якій не вдалося відвертітись навесні від деяких городніх робіт.

–А, Бог з ними. Головне що я знаю, що перед виходом до городу дитину точно годувала, – відмахнулась Ліда, щоправда трохи покрививши душею. Перед сусідами їй тоді і справді було трохи соромно. Донька то просто вередувала і намагалась уникнути роботи в городі, а зі сторони як то виглядало? Вигнала голодну дитину працювати, нелюд, а не мати…– то допоможеш з ремонтом? Зайві робочі руки не заважатимуть…

– Хто б сумнівався. Подивимось. Може кого з пацанів припахаю на твої трудові завдання, бо ж знаю я ці «скромні» плани… – задумливо протягла сестра. – Тобі не одні руки потрібні, а рабсила і у максимально можливій кількості! Все, я побігла, бо мене вже мій красень зачекався під воротами. Вийду, подивись яка шикарна тачка. Червона, чітко мені під блузку! – відволіклась Наталка на сигнал автомобіля і, скорчивши веселу пику, задерши носа, ходою королеви продефілювала на вихід.

–Позерка…–– хмикнула беззлобно Ліда, поправивши штору придавлену вхідними дверима та повертаючись до прибирання у невеличкій кухні.

При встановлені газового опалення в домі розваляли один простінок, з’єднавши комору з коридором при вході, та встановши у тому «закапелку» газовий котел. З зовнішнього боку дому прибудували цегляну трубу, до якої під’єднали котел. Оскільки в тому ж коридорі встановили газову піч, необхідність у вугільній відпала. Багато хто з людей взагалі розваляв той архаїзм, та Ліда полишила на всяк випадок. Вкрила строкатою скатертиною з цупкого поліетилену, зробивши таку собі імітацію столу. Зайва горизонтальна поверхня, при обмеженій кількості меблів, зовсім не заважала. В домі з’явилась додаткова велика, нехай і прохідна кімната, а кухня логічно перемістилась до газової плити у колишній невеличкий коридор. Трьом невимогливим дівчатам для прийому їжі потрібно набагато менше місця, аніж повній сім’ї…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.