Частина 3

Частина 3

§§§

На столі в темній кімнаті горіла тонка церковна свічка. Полум’я вередливо металось, тріщало та коптіло, раз за разом намагаючись згаснути. Біля свічки лежав чоловічий носовичок та стояло блюдце з прозорою водою. На відстані простягнутої руки від круглого, вкритого темною тканою скатертиною столу, знаходився комод, на якому, практично гублячись у загальних сутінках кімнати, сидів чорний кіт. Досить велика тварина уважно, наче на застиглу від переляку мишу, дивилась на носовичок. Очі вусатого хижака моторошно зблискували, відображаючи мерехтливе полум’я. У кріслі за столом сиділа трохи сутула чорноволоса літня жінка в довгій сукні і монотонно, нерозбірливо промовляла якесь довге замовляння. Іноді пані робила паузи і кидала серйозний погляд на примхливе полум’я, що містично відображалось у її великих темних очах. На середині чергової фрази свічка згасла.

–Ні, красуне. Не пройде номер. Просте замовляння не візьме його. Занадто мало матеріалу, та й сильні сили їх сім’ю бережуть… Бачила як полум’я металась ? – мовила пані, втомлено відкидаючись на спинку крісла.

–Але ж… невже нічого не можна зробити? – молода світловолоса дівчина, що сиділа навпроти, зі сподіванням подивилась у байдуже обличчя співбесідниці.

–За великого бажання все можна… Та для отримання цього чоловіка, потрібно звертатись до вищих сил, а вони і борги, і відсотки вміють стягувати як ніхто інший. Розраховуватись за здобуте доведеться не лише тобі, а й твоїм дітям, – Жінка уважно подивилась у обличчя клієнтки, проте та наче й не почула її слів. Не часто в цій кімнаті були такі відчайдушні відвідувачі, що в погоні за бажаним зовсім не зважали на ціну. Не любила жінка таких, хоча й бралась за роботу, вважаючи, що левову частку відповідальності несуть самі замовники. Це в першу чергу їх прагнення, а отже і їх клопіт. А вже за своє скромне посередництво, вона якось з потойбічними силами домовиться.

– Я згодна! – клієнтка рвучко подалась вперед.

Господарка кімнати з помітним скепсисом оглянула молодицю, потім перевела погляд на кота, що досі не відводив погляду від чужого носовичка і, трохи подумавши, неквапливо почала писати перелік потрібного на аркуші. Не кожен день почуєш миттєву, без роздумів, згоду ризикувати власними дітьми. І не схоже, що дівиця закохана до нестями. Швидше розрахунок… Чи тимчасова примха… Хоча, якщо вона і власну дитину не любить (і не абстрактну, з майбутнього, а цілком реальну – у клієнтки вже є маленька донька) яке вже тут кохання до чоловіка…

– Обов’язково потрібно ось це і ось це, – жінка, дописавши, підкреслила кілька пунктів у списку, – потім, якщо принесеш, я зроблю замовляння на крові. Воно коштує стільки…– хазяйка кімнати зазначила на папері цифру, – Якщо такий приворот правильно зробити, чоловікові буде простіше померти, аніж від тебе піти. Та цей процес складний і не швидкий…

–Але можливий?

–Так, якщо ціна влаштовує.

–Чудово!

Двері, що стрімко зачинились за клієнткою, знову загасили запалену на столі свічку, зануривши кімнату у напівтемряву. Проте господиня не робила спроби увімкнути світло. Натомість вона задумливо дивилась на косі місячні промені, що пронизували приміщення крізь нещільно закрите шторами вікно. У сріблястому світлі було помітно, як продовжує рівномірно стікати віск зі свічки, наче вона й надалі горить. Над тонким чорним ґнотом наче кружляв ледь помітний зблиск, за яким уважно стежив кіт.

–Та сильний, сильний, – задумливо мовила жінка, – проте й на тебе кайдани знайдуться. Вся справа у ціні…. Якщо ця красуня не злякається… Щоправда ця може й не побоїться. Чи то недальновидна, чи то просто дурна…

–Ма-у…– подав голос вусатий хижак, сплигнувши з комоду лише після того, як віск нарешті перестав стікати.

–Що, цікаве завдання у нас з тобою намічається? – мовила його хазяйка, погладжуючи шовковисту шерсть тварини, котра неспішно наблизилась. Кіт незадоволено фиркнув. – Не подобається? – жінка здивовано подивилась на свого улюбленця, – Чого б то раптом? Не вперше ж подібне… Та не переймайся… Може дівчина й не сподобиться. Один перелік потрібного досить непростий.

–Ма-у…– протягнув не дуже впевнено кіт, красиво вигнув спину і діловито почимчикував до виходу з кімнати.

–А може й не передумає… І чого мені часом здається, що свобода вибору не найкращій дар для людей…?

Ліда

–А ти не боїшся, що твій чоловік гуляє? – спитала Ліду сусідка, котра завітала «за склянкою цукру», а насправді – трохи потеревенити. Господарка дому пусту балаканину не дуже любила, проте й виганяти гостю вважала неввічливим. Отож і сиділа вгодована чорнява жіночка у строкатій ситцевій сукні в кухні Ліди зі склянкою цукру в руках, вже більше години, катуючи нещасний табурет надмірною вагою та ставлячи недолугі питання.

–Ні. Я йому довіряю, – відповіла Ліда, нарізаючи цибулю на борщ.

–Тю, ну ти і дурна. Хто ж чоловікам довіряє? Їх тримать треба в залізних рукавицях! – зневажливо фиркнула сусідка.

–Навіщо? Якщо у сім’ї відсутня довіра, то й сім’ї вважай немає. Так, двійко чужих людей, що мешкають в одному домі.

– Яка ти дивна. А якщо загуляє та збіжить?

–Сподіваюсь такого не буде. Якщо людина кохає, як вона може «загуляти та втекти»?

–Ти наївна як дитина! – закотила очі гостя. – Чоловік – це кабель, і якщо його не тримати на цепку, то він як завіється за першою ж сучкою, то й не знайдеш.

–Ні, я не вважаю, що чоловік то пес, аби його на цепку тримати. Та й взагалі – «силою не будеш милою» – знизала плечима Ліда. Подібне уявлення про те, як потрібно поводитись з коханою людиною, вона відверто не розуміла.

–Та до чого тут «милою»? Від чоловіка користь повинна бути! І не лише в ліжку, а й у домі!

–А не занадто в тебе меркантильний підхід до чоловіка, Ела?

– Ні. Це правильний підхід. Любов, то таке… тут є і вже нема, але якщо одружився – має утримувати сім’ю. І жінка має контролювати це кобелине плем’я!

– Яка цікава в тебе філософія життя, – задумливо мовила Ліда, вже не дуже дивуючись тому, що Елин чоловік про свою дружину, зазвичай, м’яко кажучи, критично згадує. Схоже вони одне одного «любили» однаково. Незрозуміло лишень заради чого люди разом живуть, якщо у сім’ї такі відносини, що вони навіть звертаються одне до одного в більшості випадків нецензурною лайкою? І при цьому Ела намагається їй порадити, як будувати гарні відносини з чоловіком? Сумнівний авторитет.

Взагалі Ліді вже неодноразово «звітували» пильні односельчани про те, що Олег комусь посміхнувся, комусь сумку допоміг нести. Та жінка не вважала це приводом для ревнощів. Якщо за кожну усмішку влаштовувати чоловікові скандал, то отримаєш похмурого чоловіка, не більше. А плітки… У будь-якому селі обожнюють балакати, і не важливо, є реальний привід для цього, чи ні. Так, її чоловік багатьом подобався, що не дивно, враховуючи його зовнішність, гарне виховання та легкий характер. Та хіба ж це привід для підозр? Сама Ліда, як і Олег, товариська й щедра на усмішки, то що ж її чоловіку теж ревнувати до усіх, з ким дружина спілкується?

– Гарний чоловік – не твій чоловік, - впевнено припечатала сусідка.- Нашо ти собі такого красеня обрала?

–Варто було шукати кривого-горбатого? – розсміялась Ліда, помішуючи заправку до борщу на пательні, та зменшуючи потужність старенької електричної пічки.

–А шо, непогано! І чужі швабри не вішатимуться, і в домі користі більше буде. А ще такі чоловіки кажуть іншим беруть…- мовила замріяно Ела.

–Та ну тебе, – відмахнулась від її слів господарка кухні, заливаючи у сковорідку до цибулі з морквою томатну пасту зі скляної банки, та добавляючи лаврове листя.

Ліда не бачила сенсу божеволіти від ревнощів через кожну дрібницю. Навіщо? От що зміниться, якщо почувши чергову плітку, вона щоразу влаштовуватиме Олегу ретельний допит? Він припинить ввічливо спілкуватись з жінками? Ні. Як спілкувався, так і буде – бо це його норма поведінки. Спілкуватись – не означає зраджувати. Хіба їй самій приємно було б, аби чоловік докоряв за кожну усмішку відвідувачам оранжереї чи покупцям квітів? Звичайно ні. Та й дурість то, не довіряти людині, яка й приводу не давала. Недовіра ображає. А те, що любителі почесати язики бачать у кожному ввічливому жесті привід кричати: «гуляє, ой гуляє…», так кожен же з себе мірку знімає…

Олег

Запилений гуркотливий ЛАЗ повз дорогою між селами другу годину. За цей час я вже встиг і виспатись, і почитати, і перезнайомитись з попутниками. Коли кожен день проводиш у дорозі по чотири-шість годин, починаєш шукати в цьому позитивні моменти. В принципі, якщо не сильний мороз чи дощ, дорога – то не так вже й погано. Хіба що на зупинці стовбичити то досить сумнівне задоволення, бо ж якщо легко вдівся чи сильний мороз, то можна всі кінцівки відморозити, доки дочекаєшся це непунктуальне страховидло на колесах. Але вже у теплі забитого під зав’язку автобусу можна і почитати потрібну літературу, і поспілкуватись зі старими знайомими, та й познайомитись з новими людьми.

Сьогодні я дивом примудрився зайняти «сидяче» місце в кінці автобусу, майже під стелею. і мав розкіш співчутливо дивитись на щільно затрамбованих, як кільки у банку, людей, що стояли і висіли (тут вже кому як пощастило) у найрізноманітніших позах. Але я був щасливчик, бо отримав шикарну можливість не лише подрімати, не висячи на одній руці (як це найчастіше бувало зранку), але й спілкуватись з людьми, не ризикуючи на них звалитись, коли наш веселий транспорт підплигне на черговій, особливо великій ямі.

Сьогодні підібралась дуже непогана компанія: знайомий вчитель музики з села і дуже мила дівчина з довгою світлою косою. Когось вона мені нагадувала… А може просто бачив її кілька разів мельком, проте не звернув уваги. Буває ж таке, особливо у натовпі.

– Олег, ти чим вуса поливаєш? – поцікавився Альберт, відволікаючи мене від споглядання соромливо опущених сірих очей попутниці. Краса, то таки велика сила…

–А тобі навіщо?

–Та от дивлюсь на твої і мене заздрощі доїдають! Я вже свої й так і сяк підстригаю, і якусь гидоту втираю – не ростуть! – музикант зі страждальницьким виразом обличчя продемонстрував свої ріденькі чорні вуса. На відміну від моїх, густих та пишних, вуса Альберта дійсно виглядали досить непрезентабельна, особливо на його, зовсім не маленьких розмірів, фізіономії. Наче хто спеціально повисмикував волосини жмутками, полишивши лише довгу тонку, карикатуру на вуса.

–А ти їх павуками, павуками! – розвеселився я, згадавши свої подорожі з донькою.

–Який цікавий метод. А поливати чи розтирати? – намагаючись втримати серйозну пику, поцікавився попутник, – Дієва штука, судячи з твоїх пухнастиків. А якщо тобі в пику хулігани спробують дати, вони окремо від господаря драпака дадуть чи спробують вкусити нападника? І взагалі де стільки корисних павуків береш?

–Доча щедро допомагає з поставками. Спробуй якось дитину на шиї поносити по лісі. Отримаєш купу вражень, – розсміявся я.

–Цікавий варіант. Мабуть незабутнє видовище – павуки, що бігають по вусах!

–Але ж які вуса ростуть! А як мохнатяться! – я старанно активізував міміку, демонструючи у всій красі предмет заздрощів друга.

– Потрібно перевірити. Проте пізніше, коли моя донька підросте. Щось мені підказує, що тримісячна дитина не оцінить таку гарну ідею, – відверто веселився Альберт. – правда Ірино? – друг підморгнув світловолосій красуні, що сиділа поруч.

– Як і дружина, – Ірина чарівно усміхнулась, піднявши на мене свої блискучі очі. Гарна… Не будь я одруженим… Ех, і чого то у нас в країні моногамія?

Ліда

Декретна відпустка не входила до її планів, зовсім не входила… У планах був проект озеленення села, розширення оранжереї, а тут – вагітність. Та й чоловік не дуже зрадів, але аборт навіть не обговорювався. Вистачило того, що вже був, нехай і не з її вини. Не дай Боже ще раз пережити таке…

Голова колгоспу запропонував Олегу попрацювати замість Ліди, та чоловік не бажав покидати роботу у місті. Щоправда його можна зрозуміти – там він працював більше за фахом, та й заробітна плата була вища. Ліда чесно майже до пологів працювала, бігаючи у оранжереї навіть з животом як у бегемотика. Паралельно розробила проект центрального скверу села, склала перелік рослин на закупівлю і…пішла у декрет.

Пологи були трохи передчасними та важкими. Спочатку її, що приїхала до батьків у гості, півночі возили на швидкій по Донецьку у пошуках лікарні, яка може прийняти «резусницю». Її група крові (перша, негативна) була рідкісною, і це виявилось неабиякою проблемою. Нарешті лікарню знайшли. Проте прибуттю незапланованої породіллі, лікарі зовсім не зраділи, оскільки це відбулось під Пасху. А хто ж бажає працювати у свято? Чергові у пологовому будинку також не були виключенням, адже у них вже явно був накритий стіл десь у «сестринській», а тут робота… Проте Ліду таки прийняли, подивились, скривились, поставили крапельницю і побігли займатись своїми справами. Дійсно, нащо вони всі породіллі? Та ще й не «першородці». Вона ж сама все знає, вміє і т. д. Якщо голосно кричатиме – то можна й прийти, поцікавитись як процес іде… Ліда засмучено подивилась на крапельницю – медсестра, неосяжна пані з незадоволеною пикою, боляче проштрикнувши голкою вену і під’єднавши систему до пляшки з якимось препаратом, лишень буркнула, на слабкі розпитування про те що це і навіщо: «лікар призначив»… І що сумно, не побігаєш же з питаннями, коли стан от-от народжувати.

Потім… Потім Ліда пам’ятала лише як непомітно накотила слабкість, що поступово перетворилась у безликий та беззвучний туман. Було трохи дивно, проте спокійно і затишно. Не було болю, не потрібно нікуди бігти, поспішати, про щось турбуватись. Лишень десь, на обрії свідомості, шкреблась думка, що вона щось забула. Щось дуже важливе…

М’який туман поплив, втягуючи її у дивну трубу чи тунель, а швидкість, що стрімко зростала, викликала захоплення й одночасно невеликий острах… Та якоїсь миті шалений рух раптом уповільнився, а потім і спинився. Було дивно – присутня поряд швидкість відчувалась, проте чомусь припинила діяти особисто на неї. Щось її тримало. Ліда озирнулась. Тримав світлий, розмитий образ. Тримав, гукав, наче навіть трохи докоряв за бажання втекти. Втекти куди? Звідки? Вона ледь усвідомлювала себе, та відчула, що її не відпускають… Що там, за цим неясним силуетом, її чекають, нагадують про незавершені справи. Багато незавершених справ…

Поступово світлий образ конкретизувався у бліді перелякані обличчя людей у білих халатах. Лікарі метушилися і бігали навколо неї натовпом. Це ж треба, а їх виявляється тут багато!

Як з’ясувалось пізніше, настільки підвищена концентрація ескулапів на парі квадратних метрів, пояснювалась просто – породіллі на свято ніхто не радий, але й неочікуваний покійник нікому не потрібен. Саме тому вони так старанно приводили до тями Ліду, після значної втрати крові, спричиненої медичним препаратом з крапельниці.

Донька народилась чітко в ніч на Пасху. Доки реанімували Ліду, доки займались немовлям – вже й ранок... Цікаво, якою буде доля дитини, котра народилась на таке світле свято? У Радянському союзі звичайно віруючих нема, але свято Пасхи і визнавалось і святкувалось у Донецькій області як значне… Одне розфарбовування всіх дерев та бордюр, акурат напередодні цієї події, чого варте.

З пологового будинку Ліду виписали не у найкращому вигляді. Худа, бліда як смерть, з чорними колами під очима. У Олега вигляд був не гірший. Мабуть переживав, нервував. Фотографію цієї радісної події довелось сховати далеко й надовго, аби не лякати людей. Проте донечка була здоровенька і це радувало, та й здоров’я мами має майже безмежний запас, коли поряд дитина. А вже якщо дві дитини та коханий чоловік на додачу – тут взагалі без варіантів. Є заради кого жити.

Олег

Дім знову нагадував божевільню – пелюшки, пляшечки, соски, плач ночами та вечірнє купання немовля. Не можна сказати, що я дуже бажав другу дитину, та це маленьке симпатичне створіння з темними оченятами-намистинками, було моєю донечкою. Дуже симпатичною донькою. Ми назвали її Вероніка. У неї були очі Ліди і, судячи з усього, її ж невгамовний характер. Беручі Вероніку на руки я регулярно недораховувався пари десятків волосинок на грудях, котрі ця дитина безжалісно висмикувала, вчепившись у мене маленькими, але дуже чіпкими пальчиками. Не рятувала навіть надягнута футболка – крізь неї діставала! Малеча швидко росла (а може то я замало дома бував, проводячи більшість часу на роботі й у дорозі) і була на диво цілеспрямованою, впертою та кмітливою.

У нашій залі, на серванті, стояли м’які іграшки, котрі обожнювала Ліда. Іграшки були різноманітні, проте поєднані однією особливістю – всі були максимально схожі на реальних тварин, а якщо персонаж був казковий, то виконаний так, наче тільки-но виплигнув з мультика. Дружина обирали цих пухнастиків, за принципом: «воно на мене подивилось». Якщо я чув цю фразу, то одразу розумів – сперечатись марно, у будь-якому випадку купить чи «вициганить», якщо це відбувалось не в магазині, а у якихось знайомих. Їй же неможливо відмовити! Одне радувало – «дивились» на Ліду іграшки не так вже і часто, а вже якщо «дивились» – жили з нами потім довго і щасливо. Одна така «пухнаста дрібничка», подарована мною ще за часів залицянь, – собака, розміром в половину дружини, каталась з нами практично у первозданному вигляді, не звертаючи уваги на кількість змін місця проживання. А кілька разів, вона, влаштована на дивані в природній для тварини позі і дивовижно нагадуючи живу, ледь не довела особливо вразливих людей до передінфарктного стану…

З народженням другої доньки ми перемістили все це «хутряне королівство» вище, позбавляючи Вероніку доступу до нього, бо знали – пилюка, яку збирають такі іграшки, маленькій дитині шкідлива. Та малеча явно поставила собі за мету до них дістатись (ще б пак, така краса і не вивчена) і тому, варто було її взяти на руки, вона сиділа сумирно, наче мишеня, рівно до того моменту, доки в зоні досяжності її рученят випадково не опинялись ці іграшки. Мить, і вона вже тримає щось пухнасте, вчепившись мертвою хваткою і уважно роздивляючись здобич. А ще за секунду, неуважний тато отримував радісне «бум» м’якою тваринкою по лобі, в супроводі захопленого лопотіння, а потім і «чотрів» від дружини. Відібрати одразу здобутий «трофей» у дитини, не ризикуючи при цьому оглухнути, я не міг. Та й не тільки я. А взагалі кмітливість та швидкість Вероніки мене просто вражали. Руслана у її віці теж не нагадувала сонну муху, та молодша донька це просто елекровіник підвищеної розумності!

Ось і зараз дитина, повзаючи периметром кімнати у одязі, що належав колись Руслані, зацікавлено поглядала на мене. Я саме ремонтував настільну лампу, розклавши на столі у робочому безладі ізоляційну стрічку, плоскогубці та дроти. Зелена металева лампа-довгожитель каталась з нами ще з гуртожитку і регулярно потребувала ремонту, бо це диво радянського виробництва було простим як табуретка, проте, на жаль, не могло нічого протиставити дітям, окрім майже безсмертної металевої конструкції, яку тим паче теж трохи побило життя. Але невеликі вм’ятини абажуру на функціональність не впливали, на відміну від відірваних дротів. Останні ж регулярно страждали від дитячих спроб стягнути пристрій зі столу «за хвоста». Ось і зараз я відновлював у надцятий раз перебитий шнур, сподіваючись, що лампа ще працюватиме.

Вероніка спочатку повзала поряд (ходити ще дитинча не навчилось), але розкладені на столі речі її так спокушали, що вона вирішила підібратись ближче. Доволі спритно піднявшись по ніжці столу, донька встала у повний зріст і тихенько потяглась до плоскогубців. Я, помітивши ці «ворожі маневри» показово переклав інструмент далі. Дитина, правильно оцінивши перспективи «диверсії», ображено відвернулась і… пішла!

–Ліда, Вероніка пішла! – крикнув я, від здивування, ледь не впустивши багатостраждальну лампу. Дружина і старша донька тут же примчались дивитись, та дитина, усвідомивши свою помилку, вже опустилася на коліна і швидко перебираючи кінцівками, поповзла геть.

–Дійсно пішла?

–Чесно. Образилась, що я їй не дав плоскогубці, розвернулась та пішла!

–Частіше її ображати чи що? – усміхнулась Ліда, а Руслана, легко перескочивши через імпровізований бар’єр зі шматка ДВП, що розділяв залу і кухню, намагалась знову агітувати Вероніку ходити. Малеча не велась на «провокації» і взагалі робила вигляд, що ті всі розмови не про неї. Через загородження, слідом за старшою донькою, показались дві мордочки новонароджених козенят, котрих Ліда занесла до дому, бо в сараї ще було холодно. Вероніка підняла голову – тваринки її зацікавили. Піднявшись по стінці, дівчинка простягнула пальчики до сірого козеняти, з повислими вушками. Той їх здивовано обнюхав та спробував лизнути.

– Ні, Борька, пальці Вероніки їсти не варто, йди, я тобі вже молока нагріла, – Ліда відволікла тваринку більш цікавим заняттям.

– Можна я, мамо? – Руслана миттю перестрибнула до кухні. Восьмирічній дочці подобалось грати з тваринами. Щоправда таке всі діти люблять. Вероніка теж зацікавлено спостерігала за годуванням парнокопитних, невпевнено тримаючись однією рукою за стіну, а іншою намагаючись спіймати коротенький мотиляючий хвостик козеняти, що старанно смоктало молоко з пляшки. Чого-чого, а спілкування з живою природою моїм донькам точно вистачає. Зоопарк регулярно буває просто у домі. Добре, що моя мати цього не бачить. Її ледь Кондратій не хватає, від того, як легко Ліда ставиться до старанно шанованих моєю ненькою правил гігієни. Хоча, як показала моя власна практика, з гігієною у нас все нормально. Дитячим організмам є з чим знайомитись і боротись під час дорослішання. Надмірна стерильність, вона ж теж шкідлива, та й усе залежить від того, з чим порівнювати. Був якось у моєму житті випадок під час учбової практики, коли мене тимчасово поселили у хазяйки, яка посуд не мила, а просто давала вилизувати собаці! От тоді мене самого ледь параліч від жаху не розбив, не звертаючи уваги на відмінне здоров’я та регулярні заняття у спортивній секції. Та я потім власні тарілки не лише виключно сам мив, а й ховав їх від дивної панянки, так, на всяк випадок.

Подившись на цю ідилію діти+тварини+дружина, я мимоволі потягся за фотоапаратом. Плівка була заправлена, і кілька останніх кадрів мали вийти гарними.

– Доклацав? – усміхнулась просто у об’єктив Ліда.

–Так, саме останній був. Ввечері мабуть проявлю і фотографії зроблю. Допоможеш?

– Звичайно.

– І я! І я! Можна? – тут же поряд «намалювалась» Руслана. Доньку теж дуже цікавило, що то таке батьки роблять в темній маленькій кімнатці, під незвичною червоною лампою. Я їй кілька разів показував ванночки з проявником і процес виробництва фотографій – дитині дуже сподобався. Вона сприймала його як справжнє диво. Хоча, в дечому я Руслану розумію. Мене теж захоплює спостерігати як повільно проявляється зображення спочатку на плівці, а потім на фотопапері. Ніколи точно не вгадаєш, що вийде, доки не побачиш результат.

–І тебе пустимо, але за умови, що спочатку ти подивишся за Веронікою. Бо її допомога нам поки що не знадобиться, – підморгнув я доньці.

–Тим паче кілька фотографій з відбитками дрібних пальчиків у нас вже є для історії, – розсміялась Ліда.

Вночі проявляючи фотографії у закритій і додатково завішеній ковдрою коморі, я розчаровано роздивлявся недолік на одній з них – в кімнаті, за усміхненою дружиною була доволі велика світла пляма.

–Ех, такий гарний кадр і з браком вийшов…

–Що там? – Ліда зацікавлено зазирнула через плече.

–Відблиск якийсь. Брак плівки чи фотопаперу, – я засмучено дістав зіпсовану фотографію та причепив сушитись на мотузку, приснувши прищепкою за куточок.

– Ой, який чудний відблиск! Світла тінь… Дивись, наче людина з крилами у мене за спиною, чи навіть дві. Два обличчя можна розрізнити…– дружина з притаманним їй творчим азартом роздивлялась зображення.

– Оце ж буйна в тебе фантазія, – розсміявся я. – Радше за все на плівці був якийсь виробничий недолік.

–Можливо. Але яке цікаве зображення. Наче якийсь привид у кадр втрапив.

–Чи твій янгол-охоронець, – хмикнув я. – Або навіть два!

Ліда завжди була напрочуд щасливою у поїздках, реалізації своїх ідей, виборі попутників. Я б не здивувався, з’ясувавши, що в неї справді є янгол-охоронець. Щоправда дуже сумнівно, що він раптово вирішив сфотографуватись з моєю дружиною на довгу пам'ять.

–Чи може дух будинку, – мовила з усмішкою Ліда, – знаєш, мені іноді здається, що ми цьому дому сподобались.

–Ще б пак. Ти всім подобаєшся. Тому я й сплю ночами неспокійно – все переживаю, що тебе вкрадуть разом з нашими дівчатами, – хмикнув я, відволікаючись від фотографій на поцілунок.

– Так вже й боїшся?

– Були ж прецеденти, – мовив я, згадавши не поодинокі випадки, коли на дружину задивлялись друзі, приятелі, співробітники та й просто незнайомці. Пропонували увезти, вкрасти, спокушали грошима, дальніми краями. Ні, вона не давала приводу, зухвало не вдягалась, яскраво не фарбувалась (радше навпаки – практично повна відсутність косметики, оригінальні, та повністю пристойні фасони одягу), проте, не звертаючи уваги на скромність, Ліда притягувала погляд, як магніт. Занадто весела, добра, цікава. Занадто жива… А скільки за нею кавалерів у інституті бігало, включаючи багатьох моїх друзів, краще не згадувати. Двоє навіть на весіллі сиділи, ковтаючи сльози в комплекті з вином. Мені їх навіть шкода було…

– Були пропозиції, від яких я впевнено відмовилась, – розсміялась Ліда.

– Мама, тато, можна я до вас? Світло я вимкнула, – пошкреблась у двері Руслана. О, дочка нарешті запам’ятала, що світло з відкритої двері може засвітити фотографії.

– Можна, – видихнув я, відпускаючи з обіймів усміхнену дружину. Дитина відволікла нас від дуже цікавого заняття, яке вже нічого спільного з обговоренням минулого не мало. Хіба що зовсім трохи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.