Частина 13

Частина 13

Олег

Я приїхав допомогти колишній сім’ї посадити картоплю. Весна, Ліда знову опинилась у лікарні, і садовити город виявилось нікому. З доньками були іноді то Наташка, то мати Ліди, але далеко не весь час та й лопатою махати, то не їх профіль. Чесно кажучи, я не занадто питав, хто там з дітьми був, коли Ліда хворіла, живі-здорові і добре. Якось мені не до того було. Власне мені довелось приїхати, бо колишня дружина подзвонила на роботу і присоромила тим, що міг би хоч допомогти город посадити, якщо вже грошей з мене як «з козла молока.». Так, з грошима було скрутно… Як і у багатьох… Зарплата була маленькою й «горіла» швидше, аніж її встигали виплачувати. Ліді було навіть простіше – потрібний для життя мінімум, вона вирощувала сама. Мені в місті було важче – все, до останньої картоплини, потрібно було купувати. Минули ті часи, коли безкоштовне м'ясо з гарніром бігало під рукою… Якби не мій батько, я вже б зуби на полицю поклав. А ще ж було облаштування будинку… Жити у стані перманентного ремонту то задоволення нижче середнього, навіть за моєї невимогливості, а вже як то дратувало Ірину…

Ліда з лікарні приїжджала додому на вихідні, тому я «висмикнув» робочий день. Зустрічі з дружиною були складними. Ні, ми не кидались одне на одного з докорами та криками, не сварились. Я не мав підстав, а вона… Агресії в ній як не було, так і не з’явилась. Але були втома, нерозуміння, уїдливий гумор, сарказм і, звичайно, образа за те, що покинув. Її і дітей. Це витримувати, як не крути, досить важко. А ще ж був мій власний, дивний стан, коли я знаходився поряд з нею – тягло і полишитись і тікати, наче хто в шию гнав… Мерзенний стан, від якого потім кілька днів доводилось приходити до тями, бо мене хто наче роздирав на шматки. Тому я намагався з Лідою зайвий раз не зустрічатись.

Доньок я не бачив майже три роки. За весь час, з моменту розлучення, був лише один візит за зимовими речами, та навряд чи діти запам’ятали той мій швидкий «заскок» на горище за мішком. Я тоді навіть в дім не заходив…

Зібравшись до дітей, я вирішивши зробити, нехай і зі значним запізненням, подарунок Руслані на день народження. На всі пропущені дні народження. Купив велосипед «Україна». Перед самим розлученням, я тільки- но навчив доньку їздити на Лідиному дамському «Салюті», а зараз колишня дружина скаржилась, що дитина той велосипед добиває, гасаючи як навіжена.

Діти вийшли на поріг, коли я відкривав хвіртку під гавкіт собаки. Вони змінились… Якось занадто швидко подорослішали. Руслана, закривши вівчарку в будці, дивилась на мене, як вовченя на мисливця, а от малеча з відвертою цікавістю. Вероніка, зупинившись на порозі будинку, задумливо нахиливши русяву голівку, роздумувала вголос.

–Папа? Дядя?

– Гарне питання, – скупо хмикнула Руслана, склавши руки на грудях, та насторожено мене оглядаючи, доки я заводив та ставив під хату новенький велосипед.

– Папа-дядя! – малеча з дитячою безпосередністю визначилась з оригінальною версією. Сумно, але й сперечатись важко. Та й з ким сперечатись, з дитиною? Придушивши бажання пожаліти себе, я бадьоро пішов до сараю в пошуках ящиків з посадковою картоплею, відер та лопати. Головне завдання город, а з іншим по ходу якось розберусь.

Двір змінився, став більш обжитим. З’явилась велика акуратна собача будка, «виросли» охайні дерев’яні сараї для овець, курей, паркан. Схоже батько Ліди постарався. Огороджений двір це добре, для дітей в першу чергу. Віднайшовши лопату, я повернув на вихід с сараю і, раптово виявивши перед собою Руслану, мимоволі здригнувся. Дитина підійшла нечутно, наче тінь. Донька мовчки простягнула мені калоші. Мої, старі. Так, я сам попросив робоче взуття, але побачити власні речі було… дивно. А ще ця «надмірна» говірливість Руслани… Вона завжди була відкритою, активною, веселою, балакучою дитиною, а тепер дивиться на мене так, наче я роги й хвіст відростив, і – мовчить… Як вона примудряється спілкуватись настільки короткими фразами, замінюючи, де можливо і наче не можливо, це взагалі жестами!? На питання: «як справи?» – знизування плечима, на питання: «куди побігла Вероніка?» – вказівний жест рукою. От же ж не знав, що мовчання може так бити по нервах. Довелось з надмірно бадьорим ентузіазмом розпитувати про справи у школі, про тварин, господарство… Та про що завгодно, аби хоч якось розтормошити цю, наче заморожену, дитину!

Картоплю ми посадили під цікаві погляди сусідів (куди ж без них) і щебет Вероніки, яка носила по городі кошеня та цуциків, пару разів ледь не посадивши бідолашних тваринок разом з картоплею. Коли я пішов з сім’ї, молодша донька ще майже не розмовляла, а тепер, на відміну від старшої, лопотіла безперервно.

Я страшенно втомився… І перекопування п’ятнадцяти соток тут було зовсім ні до чого. Це виявляється боляче – відчувати невисловлений докір дитини. З Лідою і то легше. Колишня дружина відривається на уїдливих жартах, але хоч не привалює мовчазною брилою осуду до стану млинця… Ситуацію рятувала лише прямодушна, як всі діти, Вероніка. Хоча її безпосередність теж була специфічна, різати правду-матку в очі, ця дитина примудрялась на рідкість жорстко. Питання на кшталт: «Папа-дядя, а ти нас на іншу тьотю проміняв?», чи «А ти тепер зовсім чужий папа, і ми тобі не потрібні?» викликали в мене ступор, а у Руслани криву посмішку. Ще б пак, я виглядав мабуть не найкращим чином, намагаючись підібрати правильні слова, а в більшості випадків ухилитись від відповіді, ховаючись за старанним розмахуванням лопатою та репліками на зразок: « Ой, а там картоплі в лунці не вистачає!», «Рятуй кошеня, бо воно корінці на лапках не вміє відрощувати!».

Під кінець дня Руслана наче трішки відтанула, трохи розговорилась. Щоправда повідомленню, що велосипед – то подарунок їй, більше здивувалась, аніж зраділа. Та потім я зібрався йти… І цей німий докір і розчарування у її очах… Ні, вона не зупиняла, не просила, нічого не казала. Та краще б було це все разом, аніж той згаслий промінь надії у її очах. Надії, що все буде як раніше. На жаль, як раніше вже точно не буде…

Гертруда

Гертруда після уроків саме перевіряла зошити, коли почула голоси двох хлопчаків. Кабінет праці для дівчат, де облаштувалась вчитель, був такою собі скляною коробкою, завішаною шторами по периметру, тож звук пропускав ідеально, але приховували жінку від школярів у коридорі.

–Та нє, Сєрий, кажу тобі, там точно щось було! – старанно доказував один голос.

–І шо?

–Не знаю...

–Саня, ти гонішь. Тобі просто шось привиділось.

–Не привиділось! – Гертруда впізнала голос запеклого шибеника з сьомого класу. Він звучав так, наче хлопчину образили до глибини душі. Жінка мимоволі прислухалась до розмови, зацікавившись, хто ж так вразив «невинну дитину», як його нерідко називала, регулярно відвідуючи школу, матуся. Сашко відрізнявся неймовірною здатністю доводити до сліз дівчат і «випадково» полишати синці та подряпини у слабших учнях, а вже поламані ним пенали, портфелі, ручки та інші речі школярів, можна було перераховувати нескінченно. Та мати хлопчини займала не останню посаду в сільській раді і кидалась на захист «золотої дитини» з агресивністю квочки, в якої намагаються відібрати останнє курча, і тому хулігану практично все «сходило з рук».

–Так, Штопор, давай по порядку, – вирішив уточнити співбесідник Сашка, – ти прийшов до неї додому ввечері. Вже сутінки були. Вона була дома як завжди сама?

–З малою.

–Добре з малою…Ти попросив подарувати тобі рослини для акваріума. До речі з яких пір в тебе є акваріум?

–Доки нема, та чи довго мати попросити купити? В мене в банці он дві рибини плаває, та без трави якось нудно.

–О, а де взяв? В ставку наловив карасів?

–Та нє, Анька дала. В неї такі чудні, малі, з різнобарвними хвостами. А трави не дала, сказала сама у Руслани тільки випросила жмуток.

–А. Ото ти до неї й поперся?

–Ну да.

–А вона тобі тупо не відкрила двері і взагалі спілкувалась через вікно?

–Угу.

–Ти диви яка обережна, а так і не скажеш. А каменюку кажеш, яку ти збирався кинути у вікно, ти й підняти не зміг?

–Та підняти я її підняв, відковиряв під хатою шмат цементу. А от коли хотів кинути, там щось таке дивне з’явилось… Як світла тінь.. І на мене пішло… А я з місця рушити не міг! Думав там і обісрусь. Яка там каменюка, ледь ноги вмовив до калітки донести, лише за нею попустило.

–Дурня. Перелякався якоїсь фігні, – зневажливо припечатав співбесідник.

–Не віриш – сам сходи! Сірий не брехав – їх будинок наче щось охороняє, і зробити там якусь шкоду господарям не виходить. Він в них хотів там якусь хрінь свиснути, так не зміг!

–Та ну, маячня.

–Ага, ага. Кажи що хочеш, та я туди більше ні ногою. Мамка не дарма казала, що їх і виселити не змогли, бо в домі чортівня якась поселилась.

–Домового привезли в мішечку? Цікаво і як вони з ним домовляються? – зі сміхом протягнув хлопець.

–Хрін його зна. Та якось точно домовляються. Живуть же.

–То шо, більше не підеш?

–Нє-є. А як до мене ця гидота причепиться?

–Боїшся, ссикло?

–Сам йди, як такий хоробрий.

–Подивимось, може й схожу, – знизав плечима співбесідник Сашка, якого Гертруда роздивилась, трохи відхиливши штору. Цікавість таки іноді була її вадою.

–Теж за травою водяною підеш?

–Та нашо мені вона? В мене й риб нема. Я піду… уроки питати.

–Ти? Уроки? – не сміши мої кеди. На таке навіть Руслана не купиться.

–А може я вирішив повчитись, в якогось дива, – приснув рудий хлопець, – у тебе ж домашку фіг дізнаєшся.

–Ну-ну. Граблі в руки. Подивимось яким ти хоробрим будеш.

Голоси хлопчаків віддаляючись стихали, полишивши Гертруду задумливо дивитись у вікно, де добігав кінця туманний сірий день. Як цікаво… Вона була у Ліди, якось заходила, поспілкуватись на тему навчання доньки, та нічого такого не відчула. Може бреше малий? Цей такий, що збреше, й оком не мигне. Та то дорослим. Однолітки такі викрутаси не поважають. Та й Сергію Чигову, Сашко точно не брехатиме. Цей двійочник, який сидить у сьомому класі вже третій рік, серйозний авторитет для малих хуліганів. Цікаво. Взагалі якісь чудні плітки, саме про те, що в дім квітководши, де дуже часто полишаються діти самі, з поганими намірами краще не йти, вона вже наче чула. Невже й справді там щось таке є? Діти й справді якісь напрочуд самостійні.

Ліда

Секретар спіймала Ліду і сказала терміново зайти до голови колгоспу.

Микола Федосійович сидів за своїм столом і невдоволено крутив в руках невеличкий папірець, в якому жінка здалеку впізнала віддану вчора у відділ кадрів довідку із медичними рекомендаціями. Голова невдоволено дивився поверх прямокутних окулярів на запрошену робітницю, доки та йшла від дверей через просторий кабінет.

–Добридень, – привіталась Ліда, зупинившись біля столу голови. Вона не знала чого очікувати, та вираз обличчя керівника не віщував нічого доброго.

– Ну шо я можу тобі сказать, – мовив голова, проігнорувавши вітання, – у нас роботи для таких хилих нема. Тож пиши заяву на звільнення, збирай речі та звільній приміщення, яке тобі надав колгосп, як спеціалісту.

– Як звільняти? І куди ж я піду з дітьми? – в розпачі спитала Ліда.

– Це не мої проблеми.

– Але так не можна. Це ж з вини колгоспу я стала інвалідом!

– Та може ти така й була, звідки мені знати? Мало що там тобі лікарі понарозказували. І взагалі, умовою проживання в колгоспній квартирі є робота двох членів колгоспу в господарстві, а ти й на одного не тягнеш.

– Але ж я в цьому не винна! І не відмовляюсь працювати! Мій стан здоров’я, ще не привід нас викидати на вулицю як кошенят! Ви так не можете!

– Я все можу.

– Але… Добре, якщо не хочете дати мені роботу, дайте тоді просто хату на виплату. Дозвольте її купити, – Ліда вхопилась за примарну надію викупити квартиру, що мелькнула в неї після спілкування з кількома односельчанами. Селом гуляли чутки, що після повної реорганізації всі колгоспні будинки продадуть мешканцям. Грошей в Ліди зараз не було, але якби голова дозволив, то зайняла б, вужем вивернулась би, та знайшла. Щось би вигадала.

– Загальні збори вирішили не продавати ці хати, – зневажливо відмахнувся голова.

– Добре, давайте я тоді дім обміняю на майновий та земельний паї. Вони ж набагато більше коштують, – спробувала останній аргумент жінка.

– А це ше шо за дурня? Де той твій земельний пай? Ти його бачила?

–Але ж документи я маю…

– І шо?

– То чому я їх не можу обміняти на дім в якому живу? – спитала розгублено Ліда. Земля, чи ще якесь майно колгоспу їй не були потрібні, а от хата навіть дуже. Десь же потрібно жити. Йти ж зовсім нікуди, а з таким здоров’ям так взагалі.

– Бо земля і так в колгоспі, загальні збори вирішили полишити її в господарстві.

– Але я маю право нею розпоряджатись. Ви ж не можете за мене вирішувати. Пай – це моя власність.

– Ти мені пальцем покажи де та «твоя власність». Не знаєш? І як ти його міняти збираєшся, та ще й на квартиру? Йди звідси й не мороч голову!

– Добре, я його знайду, оформлю, заберу і покажу Вам пальцем! Тоді ви мені його обміняєте на квартиру? – Ліда відчула як в ній закипає злість і впертість.

– От коли оформиш, покажеш – тоді й поговоримо, – чоловік насмішкувато знизав плечима. Ліда круто розвернулась і вийшла з приймальні. Її трусило від злості та безсилля. Виселятись просто нікуди, а вперта позиція голови була аргументована виключно примхою, але вже зовсім не необхідністю. Вона точно знала, що колгоспні квартири вже почали продавати, а іноді і геть за смішними цінами! Щоправда в основному особам з потрібними зв’язками: доньці головного агроному, чи сину головного зоотехніка, але ж продавали! Он, лишень пару місяців тому сусідню квартиру придбали за ціною, котра сьогодні прирівнювалась вартості чобіт! То чому їй дім не можуть дати на виплату? Невже примха одного «царька», це причина виставляти сім’ю з дітьми на вулицю? І питання працевлаштування зависло у повітрі… Але заяву на звільнення вона не писатиме!

За спиною Ліди, потягло холодним протягом і двері, що вели до кабінети голови, гучно, наче постріл, грюкнули. Від цього звуку мимоволі здригнулись як «квітководша» так і секретар у коридорі.

–Лідо, ти що вирішила двері зламать? – спитала жіночка, невдоволено піднявши голову від друкарської машинки.

–Нічого, колгосп багатий, як небуть на ремонт нашкребе!

–І з тебе стягне. З зарплати, – уїдливо посміхнулась секретар.

–Ви мені роботу спочатку дайте, а вже потім на зарплату плани будуйте! – Ліда якнайшвидше вискочила з контори, намагаючись не розплакатись на очах у цих стерв’ятників. Вона не побачила, як в кабінеті голови раптово одразу в трьох місцях заіскрили дроти, а вхідні двері, ще раз гучно грюкнули і заклинили. Як Микола Федосійович, висунувшись з вікна, бо перестав працювати телефон, погукав на допомогу агронома та зоотехніка, які саме стояли з цигарками під контрою. Як потім перелякані чоловіки старанно ламали важкі, подвійні двері, доки зачинений у кабінеті голова метався зайцем та вітіювато лаючись намагався загасити неочікувану пожежу.

Ліда не могла бачити, як після всього, в закопченому, залитому водою та просякнутому димом приміщенні, голова здивовано підняв зі столу її заяву «Про надання роботи згідно медичних рекомендацій», з причепленою до документу довідкою. На цих папірцях не було жодної плями сажі чи кіптяви, не звертаючи уваги на те, що майже всі інші документи, котрі хаотично розлетілись по столі, та підлозі, були сіро-чорного кольору.

–Що за чортівня?... – пробурмотів спантеличено чоловік, тримаючи в руках два дратуючих папірця, які шалено хотілось викинути у смітник, проте рука чомусь не підіймалась це зробити.

Роботу Ліді надали. Зі скрипом, невдоволеними виразами обличчя (від кадровика до секретаря) і звичайно максимально підходящу, з урахуванням її освіти, досвіду та медичних рекомендацій… Угу. Посаду прибиральниці у конторі. Тепер голова міг з чистою совістю казати, що в нього навіть прибиральниці з вищою освітою. От як він господарство підняв! Та то вже було не суттєво. Якась робота краще, аніж ніяка. Доки Ліда працює, її з дітьми не виселять. Ну й грець з тим, що з дипломованого спеціаліста у просторій оранжереї, вона перетворилась на непомітну хазяйку комори зі швабрами. Добре, що хоч знову не відправили у поле. Жити якось та дітей піднімати потрібно …

Дивні люди створіння. Ті, хто три роки тому підлещувався та старанно заглядав у очі випрошуючи букетика, тепер проходили повз Ліду, як повз пустого місця. Як тільки голова колгоспу змінив милість на відверту опалу, оточення відреагувало миттєво, але доки жінка працювала в полі, чи знаходилась у лікарні, це не настільки явно демонструвалось. Тепер же, у конторі, так би мовити серці села, де кожен день повз її комори ходили «вершки суспільства», Ліда відчула наскільки то стадний інстинкт. Хазяїн сказав: «Ату!» і її натовпом кинулись втоптувати у багнюку… Не всі, проте жахаюча більшість.

Та за себе Ліда не так переймалась, як за доньок. Вони у чому винні? Вероніка ще маленька і у садочку дитині то може не так відчутно, а от Руслані пристосовуватись до змін було важче. Раніше оточена купою друзів і обласкана увагою багатьох односельчан, як донька потрібної всім «квітководши», вона занадто сильно відчула зміну ставлення. Дитина раптово опинилась вигнанцем, ніби прокаженою. «Тітоньки Тані» і «тітоньки Валі», котрі дівчинку раніше буквально тягли в гості та намагались чимось пригостити, тепер в кращому випадку робили вигляд, що вперше бачать Руслану, в гіршому – кривили губи і зневажливо питали: «як там поживають мамині квіточки?». Діти, які чули розмови дорослих чи відверте «науськання» батьків, теж не втрачали нагоди образити її доньку, поцікавитись, коли вже їх виселлять, посміятись з того, що вона частіше «гуляє з баранами», аніж з дітьми.

Донька все частіше приходила додому засмучена, стала замкненою. Вона не розуміла тієї раптової, жорстокої, жахливій за своєю сутті, переміни ставлення суспільства. Не бачила зв’язку між тим, що робить вона і тим, як змінилось до неї ставлення оточуючих. Ліда намагалась пояснити дитині, що ставлення натовпу не завжди залежить він особистих вчинків людини, іноді в суспільстві діють інші закони. Закони зграї… І тут варто вже думати не про інтеграцію, а про захист і виживання. Але Руслані важко давалось це розуміння. Воно й не дивно. Дитина до восьми років росла у сім’ї, де поважалась справедливість, доброта, був авторитет батьків, знань, моральних принципів, а тепер життя з байдужою планомірністю розбивало на дрібні друзки всі ці основи, одночасно намагаючись і саму дівчинку втоптати в бруд, зрівняти з сірою масою. Доньку було нікому боронити у школі, вона розгубила друзів, бо майже не мала вільного часу через домашню роботу. Ліда б і рада її відпускати гуляти частіше, та сама елементарно не справлялась з усім, а пустити господарство під ніж не могла. Без живності – ніяк. При тих копійках, які нині іменувались заробітною платою та аліментами, без підсобного господарства їх сім’я б просто померла з голоду. Он однієї зарплати, виданої Ліді монетами, вистачило на два кілограми цукерок до нового року. Все. Ось він, весь заробіток за місяць праці прибиральницею, таскання відер та швабри під зневажливі погляди односельчан. Але діватись було нікуди.

Україною стрімко вальсувала навіжена інфляція під руку з паном «дерибаном». Розкрадали усе підряд, гордо іменуючи той процес новомодними словами: «приватизація», «распайовка», та щедро роздаючи людям кольорові папірці з найрізноманітнішими назвами. Колгосп також «розпаювали», щоправда лише на папері. На отриманому Лідою різнобарвному документі, стояли досить значні цифри, що визначали вартість нібито належних їй майнового та земельного паю. За такі гроші можна було б купити три хати, але в реальності, «за використання» цих паїв, члени перейменованого у агрофірму колгоспу отримувати якісь незначні копійки, і ті у вигляді скромної кількості талонів на отримання в колгоспному магазині хліба та молока. Та й їх було непросто отримати, бо черга під магазином збиралась за дві години до привезення товару, і на всіх продукції ніколи не вистачало. Руслані, аби отримати той буханець чи три літри молока, доводилось пропускати по два уроки у школі, ризикуючи бути придушеною у натовпі скажених односельчан… Голова був правий, показати пальцем де та її «приватна власність» Ліда дійсно не могла.

Через пів року робити прибиральницею Ліду перевели на посаду «вуличної прибиральниці», через вихід з декрету попередньої робітниці. Тепер до нових обов’язків жінки входило утримування клумб та газонів біля контори. Щоправда в цієї роботи був плюс – від Ліди вимагалось, аби прилегла територія гарно виглядала, і нікого не цікавило як, та коли вона то забезпечуватиме. Ну майже. Вечорами, старанно обкошуючи газони, Ліда не раз відчувала потилицею погляд голови колгоспу, що нерідко затримувався у конторі. Він наче насолоджувався її приниженням, хоча причину того жінка відверто не розуміла.

Коли Ліда опинялась у лікарні, клумби підтримувала у нормальному стані донька, допомагаючи виконати вимоги голови агрофірми: «крутись як хочеш, але щоб твої болячки не відображались на роботі». Ліда старалась: приїжджала з лікарень на вихідні, полишала Руслані невеликі завдання на тиждень. Дитина вередувала, скаржилась, що газони та смужки «седумів» вздовж клумб, які доводилось довго та нудно проривати, практично по одній травинці, їй вже «ночами сняться», та чесно допомагала. Деякі квітники з трояндами іноді, тихцем від керівництва, намагалась сапати одна з прибиральниць, з котрою Ліда подружилась. Гарні люди існували, не звертаючи уваги на те, що життя старанно намагалось зруйнувати віру у їх існування.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.