Частина 6

Ліда

Батьки, що приїхали на вихідні до Ліди із зібраними на дачі фруктами-ягодами та Русланою, котру саме повернули з дитячого табору, одразу помітили опухле від сліз обличчя доньки. Що й не дивно – очі вже ледве розкривались. Дитина, виявивши ридаючу матір, спробували розпитати про причини, та Ліда не могла озвучити відповідь, знову мимоволі починаючи плакати. Дівчинка здивовано покліпала оченятами та пішла на двір, терміново відправлена з якимось дрібним завданням бабусі. Ніна Петрівна сама накинулась на доньку з питаннями. Та варто було їй більш-менш зрозуміти, що сталось, як онука повернулась з радісним поясненням свого розуміння ситуації.

– Мамо, я знаю! Ти плачеш, бо Ванька ріг збив? – поставила питання наївна дитина, помітивши у дворі забинтовану нещодавно голову барана, у якого вже перетворилось привезене з-під Ярославля ягня. Розумна, іменована Ванькою, тварина примудрилась розбити голову до крові, під час з’ясування життєво-важливого питання: «Хто головний у отарі?». Довелось Ліді рятувати це «горе», вмовляючи копитного красеня потерпіти, доки хазяйка накладала пов’язку на розбиту голову. Він чесно терпів, а от сусідка, котра з цікавістю спостерігала цей процес через паркан, відверто обурилась почутим «телячими ніжностями».

– Ванюша, лапочка… Та я так з сином не розмовляю, – хмикнула жіночка, і тут же, озираючись на якийсь гуркіт, продемонструвала своє спілкування з дітьми, яке з цезурних слів мало лише імена та сполучники. Ліда тоді лишень відмахнулась, намотуючи бинт на розбиту голову тварини, і не ризикуючи повертатись до говірливої пані, аби не демонструвати заплакане обличчя. Як там сусідка і до кого звертається – її особиста справа, хоча спілкування з дітьми за допомогою безперервної нецензурної лайки відверто дивувало. І наче ж словарний запас у жіночки не найгірший, вища освіта є. Чи то посада колгоспного зоотехніка привчила так розмовляти?...

Ліда, почувши версію Руслани, крізь сльози гірко засміялась. «Плаче через барана…» Якби ж то було все так просто…

–Так, через барана, – зітхнувши погодилась за дочку, бабуся, – Іди но Русланка, пограйся з Веронікою.

–Але ж мама плаче…

–Я займусь твоєю мамою, а ти малу забери. Там он на порозі відро з черешнями стоїть, наберіть та йдіть на вулицю гуляти, друзів пригостіть. Давай-давай, швиденько.

– Добре…– дівчинка спантеличено подивилась на Ліду і, всадовивши сестру у коляску, як слухняна дитина, пішла на вулицю. Бавити малечу вона була звична.

– Довго нюні розводитимо, через «барана»? – вперла руки в боки жіночка, варто було онукам зникнути з поля зору.

– Мамо!

– А як його ще назвать? От же ж скотина… Сволота… Казала тобі – козел ще той… Могла нормального чоловіка обрати? Але ж ні, кохання в неї… Все, давай заспокоюйся і пішли працювати. В тебе он такий срач у літній кухні – якраз є привід прибиранням зайнятись, а з ним і думки до ладу прийдуть!

– Не впевнена…

–Так пішли– перевіриш! – мати, не дуже ніжно смикнула Ліду з дивану і потягла за собою.

Може матері й допомагав такий метод впорядкування думок, та для Ліди він категорично не підходив. Відшуканий та витягнутий матір’ю з усіх дальніх кутків мотлох, викликав ще більший розпач. Та суперечки і спроби припинити це безглузде заняття, чомусь назване «прибирання» дійсно трохи відволікали. Важко не відволіктись, коли мати знаходить десь в дальньому кутку під столом брудну трилітрову банку з під олії (явно Руслана сховала, аби не мити) виносить її на ганок і на всю вулицю обзиває тебе «засранкою». Досить специфічний метод допомогти доньці. Якоїсь миті у Ліди взагалі виникло враження, що мати, відшукуючи черговий «срач», щиро радіє можливості «тицьнути носом дочку» у недоліки її життя з Олегом.

– Казала тобі, наведи порядки, викинь мрійливу дурню з голови! Не дарма я завжди Олега недолюблювала. Безрука підступна сволота! Ніколи він не вмів, ані влаштуватись нормально, ані грошей заробити…

– Та хіба ж в грошах щастя? – розпачливо спробувала заперечити Ліза, на що Ніна Петрівна скривилась та почала вкотре довго й ґрунтовно пояснювати нерозумній дитині свою політику.

– Так, не в них, але точно у їх кількості! Он у батьків Олега є все: квартира трикімнатна в центрі Донецька, обставлена так, що очі розбігаються (одна люстра бронзова чого варта!), і за кордон вони їздили (стільки всього навезли… Лишень від сервізу з майже прозорого фарфору можна свідомість втратити) і «Волга» в них нова, темно-синя (такого насиченого кольору, що їм патрульні на дорогах честь віддають, так, на всяк випадок, бо явно ж «велика шишка» поїхала) і просто грошей кури не клюють, бо батько не остання шишка у шахтоуправлінні! А Олег за вісім років для тебе та дочок нічого не міг випросити! І не потрібно мені тут згадувати ті жалюгідні залишки на кшталт старої люстри, чи пари відрізів іранської «газової» тканини! Та за таких достатків родини чоловіка ти мала як сир в маслі кататись, а ти сидиш зі своїми баранами у задрипаному селі, в домі, що навіть водопроводу та туалету в хаті не має! А все через те що дурна – не вмієш ні нормального чоловіка обрати, ні вимагати того, що належить по праву! Он вчись у молодшої сестри – Наталочка ще в інституті вчиться, а кавалери вже такі дарунки підносять, що дивитись любо-дорого: імпортна косметика, одяг, прикраси…

Ліда слухала знайому, геть недоречну зараз тираду, все більше і більше зіщулюючись від несправедливості та «своєчасності» тих докорів. Вона ніколи не вважала, що батьки Олега їй чимось зобов’язані. Навпаки, їх підозрілі погляди «А чи не окрутила ця дівчина Олега заради грошей?» перші роки їх шлюбу дуже ображали. Не потрібно було їй нічого від них, лише Олег… Вона його обирала серцем, а не керуючись меркантильними розрахунками. Якщо вже казати про «перспективність», то в неї були й набагато більш «цікаві» шанувальники, яких також дуже дивувала її «непрактичність». Але ж головне то – кохання… Яка без нього родина? А Наташа… Якби мати знала, як сестра «розплачується» за такі дарунки може й не настільки ним раділа. Та мати не знає. Чи не бажає знати. Вона воліє щиро вірити, що Наташка золота дитина, ідеал. І Ліда ніколи не прагнула її розчаровувати. Навіщо? Кому легше від того стане? Вона намагалась розмовляти з сестрою, але та зазвичай легковажно відмахувалась. У кожного своє життя, і хто така Ліда, аби розповідати як правильно його прожити?

Окинувши оком чергову знайдену матір’ю на полицях сараю недомиту банку, Ліда, не чекаючи чергової «збадьорюючої» тиради, пішла у город, хоч на якийсь час відволіктись від божевілля, яке відбувається у її житті. Хоч вішайся… Не так вона уявляла собі батьківську підтримку. Хоча… Коли вона в неї була, та підтримка? Якось так склалось, що Ліда у сім’ї була «гидким каченям», а улюбленою дитиною – молодша сестра. Ліда і до технікуму з восьмого класу поїхала, аби хоч трохи з-під тиску вирватися, довести батькам, що вона здібна, розумна, не гірша за молодшу сестру, але… Ані червоний диплом технікуму, ані червоний диплом інституту, батьків особливо не вразив і ситуацію не змінив. Була Наташа – ангел, золота дитина, відмінниця, медалістка і гордість сім’ї і була Ліда… Яка назавжди для батьків полишилась худим непорозумінням зі збитими колінками і горобцем у кишені, з яким «і йти поряд соромно». Чому так, хто його зна…

У господарському дворі крутився батько, незлобливо відмахуючись від домашніх тварин. Він, оцінивши «заданий дружиною напрямок», вирішив навести лад з підсобними спорудами. Діставши завжди наявні в його машині інструменти, і щось там собі накресливши, чоловік заходився розбирати завали соснових горбилів, чим неймовірно порадував частину свійської живності. Кури, не звертаючи уваги на ризик бути прибитими, стрибали практично під ноги, витягаючи різних комах з-під дошок. Кішка причаївшись на даху навісу, теж уважно стежила за дійством. Вусата красуня вже встигла спіймати якусь перелякану мишу і явно була налаштована на продовження бенкету. Навіть собаці було цікаво, що то там за збіговисько, з якого періодично вискакує то одна, то інша курка зі здобиччю і кидається навтьоки всім периметром двору від менш кмітливих подружок.

–Дошки є, гвіздки є, а сараю досі нема! Як так? Це ж яким безруким потрібно бути… Шалопай… Барани під навісом і взимку і влітку, а потім дочка скотину тягне в дім… І кухні літньої нема, бо перетворили на сарай, бо де ще, хоч іноді, животину гріти та інвентар складати… – впівголоса невдоволено бурмотів собі під ніс невисокий кремезний чоловік у штанях оливкового кольору та такій же сорочці з закатаними рукавами, – О, Ліда, йди но сюди, – помітив він дочку, – я в тебе десь бачив соснові бруси. Вони ще є?

–Так, – жінка, витираючи сльози, розгублено дивилась на батька.

–Пішли, покажеш і допоможеш мені їх дістати та поміряти.

–Нашо?

–Нашо-нашо. Сарай тобі будуватиму. А, і лопату знайди.

Батько розгорнув таку кипучу діяльність, що скоро на те прийшла подивитись і мати. Схвально кивнувши, вона повернулась до кухні, поблажливо відпустивши дочку допомагати в дворі.

За вихідні, (лише два дні!) батько Ліди побудував сарай для овець, курятник і огородив то все парканом з сітки-рабиці. Будівельний процес чоловік щедро приправляв неодноразовими згадуваннями Олега, його «одвічної безрукості» та «шалопайності».

Олег і справді, як сколотив у перший місяць їх приїзду навіс у дворі, та прибив до наявної загородки кривенький дах, так все і полишив. Все якось руки не доходили зробити щось серйозніше. То зима, то город, то маленька дитина, то часу немає… Не те, щоб Олег був зовсім невмілим, просто не таким завзятим майстром як батько. Проте батько Ліди взагалі унікальна людина, міг сам дім побудувати від фундаменту до флюгера на даху, зібрати та розібрати будь-який механізм, паралельно ще й вдосконаливши. Та про що казати, якщо у батька лише «корочок» про отримані професії штук двадцять, а керівники відділів Донецького Металургійного заводу (ДМЗ) де він працює, ледь чи не гризуться за такого спеціаліста! І це ж лише задокументовані здібності та таланти. А скільки всього він вмів окрім цього… Так, Олег не такий, але ж у кожного свої таланти та здібності.

Кипуча діяльність у дворі дуже зацікавила односельчан. Повз двір Ліди в ці дні люди ходили втричі частіше (і звідки їх стільки взялось на околиці села!?) намагаючись, ледь не звертаючи шию, розгледіти, що ж то там таке відбувається. Ніна Петрівна відверто пишалась та зловтішалась, і навіть Ліда не змогла стримали ледь помітної усмішки, спостерігаючи за одним з сусідів, що усі вихідні стовбичив у своєму дворі, як прибитий до місця привид, з застиглим на обличчі подивом. От хто точно був смертельно вражений здібностями її батька, та ще й отримав страшного прочухана від дружини. Бо у сусідів теж досі був лише один, ще обгорілий під час кількарічної пожежі, вкрай скромний сарайчик. На фоні свіжих теремків з яскравим ароматом сосни, що виросли у дворі Ліди наче з волі доброго чарівники, те обвуглене непорозуміння виглядало геть сумно.

Наташка

Над містом висів місяць у обрамленні тонких хмар, а житлові будинки одного зі спальних районів поряд з цілодобово працюючим ДМЗ, практично не світились вікнами. Була глибока ніч. Рядок занурених у сон типових «хрущьовок» розташовувався вздовж невеликого абрикосового саду, між деревами якого стирчали численні вузенькі труби - повітропроводи людських підвалів, для зберігання запасів. Ці стовпчики з трикутними капелюшками, в місячному сяйві нагадували будиночки якогось казкового народу, що з якогось дива вирішив оселитись поряд з людьми. Десь за садом дзеленькнув черговий трамвай, потім почувся звук автомобіля, який виринув з-за повороту, вихопив світлом фар дві лави перед під’їздом до п’ятиповерхового цегляного будинку, квітники, асфальтовані тротуари, дитячий майданчик навпроти дому і металеві стовпчики з мотузками для білизни. Легкова машина зупинилась. Вимкнувши фари, темний автомобіль деякий час постояв, потім почав рівномірно погойдуватись, а ще за деякий час з нього невпевненою ходою вийшла і зникла у будинку худенька невисока дівчина.

Тихо рипнули двері, жалібно дзвякнули ключи. Дівчина, яка зайшла у темну квартиру, тихо, проте вітіювато-нецензурно вилаялась, і, не вмикаючи світло, роззулась. Закинувши у куток імпортні туфлі на високих підборах, які їй мати дістала «по великому блату» і повісивши криво-косо модну куртку, вона спробувала прослизнути тихою тінню до дивану. Тихо не вийшло. За мить впала куртка, ще щось заторохтіло під ногами…

– Наташа, ти? – сонно спитала, виходячи зі спальні мати.

– Я…

–Чого гримиш? Ти що, п’яна?

– Звичайно ні. Просто вас будити не хотіла і світло не вмикала. Я спати, – відмахнулась дівчина. Вона проскочила мимо матері, намагаючись не дихати, оскільки приблизно уявляла яке має амбре від змішування всього спиртного, що було на студентській вечірці.

–Ти що, курила? – потягла носом мати.

–Та мальчики балувались, а я поряд стояла. Ма, йди спати, – намагаючись, аби не дуже заплітався язик, відповіла донька і, стягнувши спідницю, пірнула під ковдру. Вмикати світло та з’ясовувати подробиці мати не стала, а батько, на щастя, не проснувся.

– Фу… наче пронесло…– тихо пробурмотіла Наташка, прислухаючись деякий час до тиші у квартирі. Хміль в голові трохи заважав, та не настільки, аби вона забула, що головне – не бути спійманою на гарячому. Дівчина почала під ковдрою потихеньку позбавлятись від залишків одягу, складаючи їх під подушку, бо якщо мати зранку візьме до рук – миттєво відчує стійкий запах цигарок, який фразою «поряд стояла» не аргументуєш. Взагалі мати добряче дратувала своїми «нормами пристойності». Оте її незмінне «Ой, що ж люди скажуть?», то взагалі то взагалі «песець». Одразу відчувається, що людина росла у селі. З села виїхала, а от село з неї – ні. В місті все не так! Кому яка справа, що там люди скажуть? Головне – аби тобі було добре! Проте, не звертаючи уваги на невдоволення та застарілість, мати регулярно допомагала приховувати походеньки дочки від батька, побоюючись крутого норову останнього. У того взагалі «бзик» на тему правильності. Неправду вважає ледь чи не злочином, не п’є, нецензурно не лається, не краде. І нехай у людей красти вважає злочином, то ще якось можна зрозуміти. Так він же й там, де всі крадуть – у держави, вважає непристойним щось поцупити! Навіть з заводу свого приносить лише залишки, що йому керівник офіційно дозволяє винести! Так, майструє потім з того непотребу що завгодно, бо має «золоті руки» (що є то є, тут не посперечаєшся), але ж сам факт! Скільки його мати вмовляла, натякала де можна щось «потягти», де «наварити» – ледь не вбив! Матері доводиться навіть ховати від нього свої «ліві» заробітки, аби він власноруч її не здав до міліції! Кричить: «Я радянська людина, я не буду спекулянтом і злодієм! І моя дружина не буде!»… Ідіот твердолобий. Часи змінюються, а він так і застиг у комуністичних гаслах про світле майбутнє. Судячи з того, що відбувається навкруги, світлим майбутнє буде лише для тих, хто вміє красти (і бажано вагонами) та крутитись.

А ще батько чомусь був переконаним, що дівчина не має права гуляти після 10 вечора, палити, вживати спиртне і проводити час з хлопцями. Дурень! Сучасна дівчина вільна від усіляких там доісторичних та комуністичних норм! Он старшу сестру вже своїми претензіями та драконівським вихованням з дому після восьмого класу вижив, і що? Щасливий? Та Наташка була не така наївна, аби відкрито з ним сперечатись. Це для правильної сестрички. Нехай Ліда йому щось там доводить, намагається відповідати його ідеалам. Наташка не така дурепа. Навіщо йти напролом, якщо можна обійти? Вона цілком спокійно задовольнялась наївним виразом обличчя, кліпанням вій, «ображеною у кращих намірах невинністю», проханнями, лестощами та іншими вивертами. Навіщо казати батькові, що в неї за планом «гудєж на хаті» з іноземцями, якщо можна зі стосом книг «поїхати вчитись до подруги»? Навіщо просити бабки на косметику, чи (смертельний злочин!) на курево? Все це вона могла отримати від кавалерів, що вились навколо неї з мріями затягти до ліжка. Власне тіло – непоганий засіб отримати все, що вона хоче, ще й задоволення отримати. А батько нехай і надалі вірить у ідеальну доньку-відмінницю. Кому потрібна зараз та, отримана нею в школі, золота медаль? Навіть як прикраса на стінці – сумнівний елемент. Мати, звичайно здогадується, що її дитина давно вже не та пай-дівчинка, якою колись була, та то ж мати. Її цілком можна заговорити, розжалобити, відволікти. Наприклад – влаштувати ідеальне прибирання в квартирі (одночасно з поважної причини уникнути розмов, доки «факел» не вивітриться), влаштувати прання (першими вкинувши у воду просякнуті димом та забрьохані напідпитку речі), приготувати якийсь пиріг (спеції та аромат випічки чудово маскують небажані запахи та радують батька), сплести якусь гарну серветку чи пошити матері сукню (паралельно випросивши собі імпортної тканини). Та хіба мало засобів вдати ідеальну доньку так, аби батьки і не згадали про сумніви чи пила дитина, палила, чому пізно повернулась чи взагалі не ночувала вдома? Мати, щоправда потім «відводить душу» на старшій сестричці, тикаючи її носом у якийсь дрібний безлад, чи читаючи нотації на «суспільно-корисні» теми. Та хто ж винен, що Ліда така чесна, не вміє захищатись від предків і вчасно, а головне правильно, готуватись до їх візиту? Зате до Ліди їздити гуляти класно – жодних «комендантських годин», нотацій і контролю.

Ліда

Біда не ходить одна… Не дарма так кажуть у народі. У Вищих сил схоже відверто був поганий настрій, коли вони розподіляли кількість не найкращих подій життя Ліди….

Того дня молода жінка, аби якось відволіктись він важких думок про Олега, вирішила влаштувати генеральне прання. Прання в її випадку то була справа серйозна, клопітка довготривала яка і руки займає і голові надає можливість подумати. Спочатку потрібно наносити води в дім від водопроводу, що доходив лише до колонки у дворі, потім нагріти (добре батько десь добув величезний кип’ятильник, цілком підходящий для п’ятнадцятилітрового відра), потім залити кип’яток у пральну машину і, закинувши білизну, додати прального порошку. Після увімкнення, старенька машинка гуділа як злітаючий літак, і доки працювала, у домі було чутно лише її. Навіть невдоволений вереск Вероніки не здатен був перекричати той звук. Потім за планом була не менш клопітка процедура викручування білизни (частково то доводилось робити руками, бо далеко не з усім міг допомогти встановлюваний на пральну машинку «віджимник», у вигляді двох валиків, крізь які пропускалась мокра річ), злити брудну воду у відра та винести на вулицю.

Ліда носила відра, розвішувала випране, встигаючи готувати обід та контролювати молодшу донечку, що намагалась ретельно вивчити будову всіх потрапляючих до рученят речей, часом розбираючи нещасний піддослідний матеріал на деталі не непередбачені задумом виробників. Добре, що хоч старша донька була зайнята у городі корисною справою. Молода жінка була звична до такої роботи. Гірше було раніше, без цієї диво-техніки. Прати все, в тому числі і постільну білизну, вручну то не найприємніше заняття, а вже часу займає…

Молодиця розвішувала речі на закріпленій між парканом і сараєм мотузці для білизни, коли гавкіт собаки сповістив її про те, що хтось завітав у гості. Вийшовши з внутрішнього двору, Ліда побачила трьох жіночок, що вже відкрили з вулиці дерев’яну хвіртку і впевнено чимчикували до порогу. Жінку насторожив якийсь урочистий вигляд трьох вгодованих візитерок. З такими обличчями зазвичай оголошують, або про велику честь, або про чиюсь смерть. Нагород давати було наче ні за що, проте і смертей ніби не очікувалось.

– Ліда, а йди-но сюди, – махнула одна з гостей рукою.

– Добрий день, – молодиця поставила на поріг пусту металеву миску з під розвішаної білизни, та підійшла, витираючи вологі руки об власний халат.

– Ми тобі принесли повідомлення про виселення, – урочисто оголосила інша.

– Яке виселення? – відверто вразилась Ліда. Ні, вона звичайно чула, що голові колгоспу не дуже сподобався її декрет, але ж не настільки!

– Так ти ж в декрет пішла, а твою должность оце сократили. Отож ти як спеціаліст колгоспу вже не нужна, а хату займаєш.

–І що?

– Виселяйся. Ми зараз опис хати зробимо і даємо два тижні на виселення.

Ліда, трохи відступивши у відкриті двері дому, відчула як її заповнює відчай, жах і одночасно холодна рішучість. Повільно, наче у ві сні, вона дістала з-за умивальника біля входу невеличку сокирку, тильною стороною якої нещодавно забивала гвіздок у коридорі (батько полишив, з’ясувавши, що в доньки і пристойного молотка немає). Знаряддя було досить легким і багатофункціональним, три в одному: молоток, сокира та обценьки, та зараз жінка, не усвідомлюючи себе, взяла інструмент саме як сокиру і не просто сокиру – зброю. Повільно зробивши крок уперед и обережно прикривши двері в дім, Ліда підняла погляд на візитерів.

– Тільки спробуйте… Порубаю усіх к чорту, а потім що хочете зі мною робіть, судіть, саджайте – мені байдуже. Але я з двома дітьми на вулицю не піду…– мовила Ліда якимось дерев’яним голосом, спираючись спиною на зачинені двері, за якими чутно було голос маленької Вероніки.

У подвір’ї повисла напружена тиша. Три тітоньки здивовано дивились на рішучу тендітну молоду жінку у світлому ситцевому халатику, яка з сокирою у руці стояла босоніж на бетонному ганку. Чорний дерматин, яким були ззовні оббиті вхідні двері, якось дивно контрастували зі світлою, ніби сяючою від прямих сонячних променів фігуркою хазяйки дому, створюючи враження, наче в неї за спиною не двері, а якась чорна діра. Бездонна і дико незатишна. Від досить нестандартної ситуації «посильні» навіть забули весь свій, зазвичай невичерпний, запас висловлювань, яким були відомі на усе село.

–Та шо ти таке кажеш..., – почала одна з жіночок.

–Божевільна, чи шо...

–Не вірите? Перевірте, – знизала плечима Ліда, тримаючи напоготові сокиру. Та, мабуть, погляд при цьому в неї був такий, що представники колгоспу потоптались на місці, переглянулись і… тихенько позадкували до виходу з двору. Коли за ними зачинилась хвіртка, Ліда повільно зайшла до будинку, обережно прикрила двері, закрила на крючок і… знесилено сповзла по стінці.

У кухні щось весело лопочучи бігала Вероніка, на пічці намагалась «втекти» вівсяна каша – все було таки звичним та буденним… Ні, то не з нею відбувається… Такого просто не може бути… Ось стільки всього і одразу… Це якась помилка… Ліда, витерши сльози, що виявляється тихо котились по щокам, встала і зі скляним поглядом пішла до кімнати. Потрібно щось робити, потрібно думати, що робити далі, як розібратись. Що ж то за дикість така, виселяти на жінку з двома дітьми? Це ж неправильно, нечесно! Куди вона піде?

Кімнатою пронісся легкий вітерець, розкрив з грюкотом ледь прикриту фіранку і загасив балонний газ, під кашею, що вже майже вискочила з каструлі.

– А щоб тебе…– Ліда озирнулась і, підскочивши, швидко повернула вимикач. Попри все, вона відповідальна за дітей, тож труїтись газом від горя, то зовсім не варіант.

§§§

– Як це відмовилась виселятись? – здивовано підняв голову голова колгоспу, почувши боязке лопотіння свого головного інженера, котрого відправив повідомити «квітководшу» про необхідність звільнити будинок. Завдання він давав тиждень тому, та поточні справи щодо збору врожаю його значно відволікли. Спекотна пора, коли і на сон часу не вистачає.

– Ось так… Сказала порубаю усіх, а не виїду. Нікуди їй…

– Олексію, шо за дурня? І ви полякались? Щось новеньке, – голова колгоспу невдоволено примружився. Не вірив він у реальність таких погроз від баби, а тим паче міської. Міські, вони ж взагалі ніжні, звикли за спину чоловіка ховатись.

– Ну…– візитер ховав очі.

– Готуй документи на виселення і завтра їдь до неї. Все вона підпише, чи не велике цабе! Звідкілясь же приїхала!

–Я не певен… Вона якась дика була… А тут ще й кажуть її чоловік чи то подав на розлучення, чи вже розлучився з нею. Жінки ж у такі моменти дурні стають. Може давайте трохи пізніше, хоч через тиждень, а краще місяць…?

– Розлучення кажеш? Чого б то раптом? Ну-ну, – голова спохмурнів, згадавши, як його дружина переживала розлучення рідної сестри. Він тоді, як пригадується, вдома взагалі намагався не з’являтись, аби не дратувати жіночок, зайнятих сльозами, перемиванням кісточок «колишнього» і вітіюватими прокльонами. А вже як голова дивом ухилився, від запущеної в нього, за невдало мовлене слово, важкої вази… Так, жінка, а тим паче під час розлучення, то те ще стихійне лихо. – Добре даю тобі тиждень, але потім принесеш мені всі документи, і щоб духу її тут не було! Ми не благодійний фонд для дармоїдів.

– Як скажете…, – головний інженер вискочив з кабінету, як ошпарений. Він не ризикнув сказати, що відправив замість себе свого замісника, бо самому йому було по-людськи шкода квідководшу і соромно. Олексій пам’ятав її в оранжереї – завжди привітна, усміхнена, весела, щедра. За що Феодосійович з нею так? Якось це неправильно виганяти на вулицю жінку з дітьми, не по-людськи. Може за тиждень голова одумається, чи просто забуде це своє рішення? Дуже хотілось на це сподіватись, адже керівник по суті не такий вже й поганий чоловік. Що на нього найшло?

Вийшовши з тіні і прохолоди колгоспної контори у розпечений сонцем літній день, головний інженер, осліплений яскравим світлом, деякий час постояв звикаючи до зміни освітлення, після чого помітив недалеко свого замісника – Євгенію Семенівну. Дорідна жіночка, в оточенні не менш «тендітних» подруг у квітчастих сукнях та хустках, стоячи на сходах (і не жарко ж їм, хоч би у тінь зайшли) голосно і старанно лаяла «всіляких нахабних понаїхавших».

– От же ж баби, лише дай привід когось охаяти…, – пробурмотів собі під носа чоловік, тряхнув головою, і, стрибнувши у припаркований біля будинку службовий «бобик», що за температурою нагадував розпечену духову шафу, поїхав до цеху, де розташовувалась механізована бригада. На сьогодні ще були справи.

Гаряче повітря вривалось у відкриті вікна машини, обвіювало покрите потом обличчя, але не приносило полегшення. До вечора було ще далеко, і Олексій намагався швидше дістатись прохолодного ангару. Але ні спека, ні поточні справи не допомагали викинути проблему з голови. Чоловік і так і сяк прикидував, з відчаєм розуміючи, що тижня йому не вистачить для виконання доручення голови, та ще й так, аби допомогти нещасній жінці. Чутки про те, що від Ліди пішов чоловік, захопившись місцевою вчителькою, він чув кілька днів тому, коли дружина самого Олексія, теж велика любителька «почесати язика», збираючи помідори, обговорювала з сусідкою походеньки тієї самої «училки».

Чоловік тоді не сильно прислухався, зосередивши увагу на викопуванні ледь помітних по засохлим стеблам кущів картоплі, та суть вловив. Сусідка по-секрету, (щоправда на весь город) розповідала що: «Ірка – губа не дура, пригляділа собі красеня, метнулась до «бабки», та швиденько приворожила. Не дарма ж її мати на базарі все що можна було продавала, збираючи гроші дитині на щастя…» Олексій ще тоді подумав, що ж то за сумнівне щастя таке – на чужій біді, та особливого замислювався. Чи ж мало яку дурню баби розповідають? Їм же – аби балакати. А сьогодні побачив у магазині Ліду... Весела енергійна жінка, яка, зазвичай приїздила ходила в світлих сукнях, що гарно відтіняли її шоколадно-засмаглу шкіру та миттєво притягувала до себе захоплені погляд чоловіків, просто зникла. Повз нього нечутно ковзнула тиха, непримітна тінь колишньої Ліди. Він її навіть не одразу впізнав – ніколи не бачив таких кардинальних змін в людині, за такий короткий строк. Куди її зараз виселяти? Дай Бог, аби у петлю не полізла! А такий гріх він на душу брати не хотів, і голові колгоспу не бажав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.