Частина 5

§§§

– Я все виконала! – сіроока дівчина знову сиділа перед жінкою в затіненій кімнаті, і нетерпляче заглядала у очі співбесідниці. Наіра задумливо дивилась на клієнтку, не дивуючись такій цілеспрямованості, та відсторонено роздумуючи над причинами, з яких люди обирають собі таки вихлясті життєві шляхи. Красуню не зупинив, ані перелік потрібного матеріалу, ані вимог. Вона дійсно все принесла і все виконала, хоча то й зайняло досить багато часу. А більшість же таких замовників, навіть спочатку погодившись, вдома, після обдумування на свіжу голову своїх забаганок, та співставлення їх з об’ємом клопоту та вартості, таки відмовлялись. Через здоровий глузд, невіру, гидливість… Цю – нічого не зупинило.

– Давай, – жінка простягла руку.

– Це ж точно спрацює? – подалась вперед клієнтка, стискаючи пальцями опуклий саморобний паперовий конверт зі здобутими інгредієнтами.

– Якщо не спрацює, я поверну тобі гроші, – байдуже знизала плечима Наіра, – та до сьогодні в мене проколів не було.

– Добре… Ой! – з комоду раптово зістрибнув чорний кіт і, невдоволено фиркнувши, вийшов з кімнати під уважним поглядом хазяйки, – Він шо, живий? А я думала опудало, – розгублено мовила гостя. Подібна помилка не була дивною. Цей кіт відрізнявся неймовірним спокоєм і дуже рідко взагалі ворушився на своєму улюбленому місці під час прийому відвідувачів. Власне це була одна з причин, чому господарка дозволяла йому завжди полишатись у кімнаті. Одна, проте зовсім не головна.

– Та ні, живий… Знаєш красуне, це коштуватиме дорожче, – задумливо мовила чорноока жінка.

– Скільки? – Клієнтка, як не дивно, не обурилась підвищенням ціни. Вона марила райдужними перспективами, і якісь несуттєві перепони вже не могли звернути білявку з обраного шляху. Господарка кімнати неспішно написала на аркуші суму вдвічі більшу за попередню.

– Я згодна.

– Ти маєш останній шанс передумати, – Наіра уважно дивилась на дівчину, котра невдоволено стисла тонкі губи. Молода, гарна, здорова…Чого ж тобі нормальний життєвий шлях не обрати, вільного чоловіка знайти? Звичайно, цей гарний, високий, спортивний, не п’є, не палить, культурний, батьки зовсім не бідні і мешкають у місті… Та він же такий не єдиний... І доля у тієї сім’ї, яку жінка саме вирішила подивитись перед візитом клієнтки, зараз яскрава, гілляста, сяюча на сріблястому піску буття. Така доля мимоволі викликала повагу, як сильне гарне дерево у квітучому полі. Але саме такі дерева найчастіше притягують блискавки… Та у будь-якому випадку, таке важко зламати, а якщо й зламаєш, воно довго ще боротиметься за життя. Своє і тих, кому воно давало прихисток…

– Я вже все вирішила.

– Одного разу зламана чужою рукою доля все одно вирівняється, не полишив без уваги того, хто її зламав…

– Залякуєте? Мені нема діла до ваших забобонів, – панянка різко вирівнялась і критично примружилась. – Чи ви самі боїтесь? – клієнтка явно не замислювалась про ціну, яку належало заплатити за своє замовлення. Не чула, не бажала слухати аргументи розуму. Прагнення отримати бажаного чоловіка, а з ним і квиток з набридлого до оскомини села, у інше, красиве «міське» життя, перекривало усе. Протиріч у своїх міркуваннях вона не помічала, попереджень слухати не воліла.

– Чого мені боятись? Це не мій хрест, – жінка знизала плечима, навіть не глянувши на покладені на стіл гроші. – Добре, я все зроблю. Йди.

Клієнтка встала, підозріло покосилась на жінку за столом, та з гордо піднятою головою неквапливо вийшла. Дівчина вірила у силу намовлять, та не вірила у вищі сили. І як то поєднується в цій молодій голові? Проте вона така не одна…

Приготувавши всі інгредієнти, Наіра почала плести замовляння. Робота йшла важко, полум’я тонкої свічки бентежно тріпотіло, то майже згасало, то металось як навіжене, намагаючись опалити темне волосся людини. Кіт, який невдоволено повернувся після того, як пішла клієнтка, сидів і уважно дивився на свічку з іншої сторони столу. Сидів зовсім нерухомо, навіть не тріпаючись від полум’я, що неодноразова загрожувало вкоротити його довгі вуса. Ця тварина зараз взагалі мало нагадувала звичайного домашнього улюбленця, радше скульптуру з незрозумілого, наче вкритого сірим, ледь помітним туманом, матеріалу. А вже котяча тінь стала взагалі дивною – довгою, крилатою, майже нерухомою, попри хаотично танцююче джерело світла, вугільно чорною. Ця моторошна тінь так перекривала предмети, що здавалось у її межах все безслідно зникало в чорній безодні. Та господарку кімнати нічого не дивувало, а інших свідків подібних метаморфоз поряд не було.

Коли жінка підняла над свічкою невелику, принесену клієнткою скляну посудину, і почала акуратно позначати дрібними червоними краплями периметр, полум’я затріщало та здійнялося так, наче горів не гніт, а в’язанка сухого хмизу. Яскраве світло на мить осяяло невелику кімнату, вихопивши з темряви дивного кота, наче закутаного у власну тінь, та його господарку. Нещадно висвітлило численні зморшки на обличчі жінки, надавши їй віддаленої схожості з казковою Бабою-Ягою і миттєво посріблив прядку у її, до сьогодні чорному, як південна ніч, волоссі. Через мить світлий відблиск, що з’явився від початку ритуалу над вогником, намагаючись його загасити, наче втягнувся в темне скло невеликої пляшечки, в якій полишались залишки принесеної клієнтки рідини. Полум’я приречено зітхнуло, опало, вирівнялось и набуло червоного відтінку. Жінка дочитала необхідні слова, загасила свічку і втомлено застигла в темній кімнаті. Замовлення виконано…

Кіт, через деякий час після того як його тінь набула звичних розмірів, стряхнув заціпеніння, потягнувся, м’яко заплигнув на стіл і пройшовши кілька кроків, обережно торкнувся лапою невеличкої пляшечки. Наіра втомлено підняла голову та забрала у свого помічника посудину. Задумливо подивилась всередину, де наче розлився срібляний туман.

– Ось ти й попався крилатий… Доведеться їм поки що пожити без тебе… Не пощастило… Та не сердись ти так. Нічого особистого, лише черговий заказ…– сріблястий туман потемнів і осипався піском на скляні стінки, знову явивши жінці лінію долі сім’ї, яку він охороняв. Тепер велике дерево було нещадно зламане посередині і оточене темними тінями, що нагадували голодних змій. Все правильно – темрява, людські заздрощі та злоба швидко знайдуть щілини для помсти за щастя та успіх. Як стерв’ятники відчувають падаль за багато кілометрів, та і ці відчувають відсутність крилатого… Штурхнути, втоптати у багнюку беззахисного, послабленого, того, хто раніше був вище, сильніше, майже недосяжним і раптом опинився у їх володінні, збіжиться багацько. Погано буде тій нещасній жінці. Дуже погано… І швидше за все не лише їй. Щоправда у дітей є вибір… Слідуючи напрямком думок жінки, пісок перемішався, являючи погляду розпуття.

–Он навіть як? Не все просте добре, не все складне – погано… Проте, то вже буде їх особистий вибір.

–Мау? – подав голос кіт і у його «мяу», були чітко помітні єхидні нотки.

–Ну, може не всіх… Згодна, важко приймати самостійне рішення у настільки юному віці. Та їх думка гратиме вирішальну роль.

– Мау?

– Добре, не всіх. Малечі доведеться вдовольнитись тим, що дістанеться.

– Ма-а-у. – погодився кіт, і з відчуттям виконаного зобов’язання, вийшов з кімнати, полишивши свою господарку. Вона з досадою стряхнула пляшечку, змивши візерунок наявною в посудині рідиною. Не найприємніше видовище бачити руйнування, влаштовані твоїми руками. Лінію долі клієнтки вона принципово не дивилась, навіть не бажала знати рахунок виставлений Вищими силами. То було її бажанні і її ціна. А ці… Але, якщо Вищі сили дозволили дереву впасти, отже в них були плани на «дрова»? Нічого ж не буває у житті випадково. Кіт, зазирнувши до кімнати, невдоволено фиркнув. Жінка не те щоб відчула каяття (цим вона давно не страждала), але здивовано спіймала себе на тому, що наче шукає виправдання. Це щось новеньке. ..

Леонід

Леонід зібрав ноти, і доки школярі, з якими вони репетирували черговий музичний номер в рамках роботи «кружка», весело перемовляючись, вибігали з невеличкого кабінету, обладнаного двома стойками з мікрофонами та колонками, а завідуюча клубом (і організатор занять в одній особі) навздогін їм оголошувала час наступних репетицій, акуратно пакував баян. Працювати з дітьми йому подобалось, і хоча відчуття музики він мав не таке ідеальне, як його напарник, Віктор, діти його слухались краще. Щоправда й любили менше, як завжди буває з більш суворими вчителями. От Віктора діти обожнювали, відчуваючи його природню доброту та м’якість, але через це й швиденько, як то кажуть, «сідали на голову». Вони з ними співали охоче і все підряд: все що подобається, цікавить, десь чули, згадали і … до стану хрипоти. Та це й не дивно. Вітя – музикант від Бога, так віртуозно грав з пам’яті знайомі мелодії, так майстерно підлаштовувався під невідомі пісні, будь-який голос, та м’яко приховував музикою «фальш» виконавця, що кожен при такому акомпанементі почував би себе природженим співаком. Леонід так не вмів, йому доводилось записувати, хто й що співає, в якій тональності, постійно тримати купу журналів та зошитів з нотами під рукою. Грав то він непогано, та лише згідно нот, а не «зі стелі». Міг звичайно спробувати підібрати, але… Виходило не так і не все…

От і сьогодні, підміняючи Віктора, Леонід довго мучився з парою «юних Мадонн», які намагались співати не у своїй тональності. В нього записано «соль мінор», але ж ні, школярки то «забирались вище», то «опускались» вкрай низько і, відчуваючи, що щось не те, кидали невдоволені погляди на баяніста. Як то кажуть: «хто всравсь – невістка!». Леоніду так хотілось дівчатам сказати: «Ну вибачайте, я не Вітя, миттєво підлаштовуватись, маскуючи ваші злегка відтоптані вуха, не вмію. Ви б знали як я шкодую, що напарник, з яким ви частіше займались, сьогодні не взмозі працювати, і Надія висмикнула у вихідний мене!» Звичайно не сказав. Навіщо дітям ці подробиці? Нехай вчаться правильно співати, орієнтуючись на власні здібності, а не чужі таланти… А Віктор, той, при всіх своїх здібностях та людяності, був занадто ненадійним. Через непереборну любов до спиртного, він далі «запасного» музиканта у клубі і не піде. Бо ж як він міг щось досягнути, якщо тут якесь свято, дійство, важлива репетиція, а баяніст «вже готовий»? Так, якщо Вітя тверезий, то він просто скарб, але ж тверезий він далеко не завжди. Одвічна біда росіян (куди б вони не переїхали) – таланти їм занадто часто видають у комплекті нестримною любов’ю до «зеленого змія». Щоправда Леонід не скаржився, бо він від такої ситуації навіть вигравав, хоча й дивитись як людина марнує чудові здібності, йому було відверто сумно.

Вийшовши з клубу та очікуючи доки завідуюча клубом замкне скляні двері, Леонід помітив біля зупинки чоловіка квітководши, який саме спілкувався з Іриною. Світлокоса вчителька, широко усміхаючись, щось розповідала, Олег подав їй сумку з автобусу, кивнув, помахав рукою прощаючись, та почимчикував у бік «посьолку». Леонід мимоволі скривився. Ні нічого непристойного Олег не робив, звичайний галантний лицар, у якого перетворюється більшість чоловіків, коли поряд опиняється гарненька панянка, от тільки… Мабуть вся справа була у особі Ірини, що викликала в нього суперечливі відчуття. Наче і гарна, і з вищою освітою, і ввічлива, але… Щось у її погляді проскакувало хиже, як у готової до атаки змії. Не дарма ж її діти щукою звали. Діти, вони бувають напрочуд мудрі. Хоча, якщо то бачать діти, то й чоловік квітководши повинен. Не зовсім же він сліпий, аби маючи під боком таке диво як Ліда, задивлятись на цю гюрзу? Тим паче, що про походеньки цієї сіроокої «ікони моралі» та спроби вирватися з села, випробовуючи чергове ліжко, не чув мабуть лише глухий…

– Шо, і ти слюні пускаєш на Ірину? – тут же підділа Леоніда Надія, помітивши куди дивиться її «штатний баяніст».

– Ні, то панянка не на мій смак, – відмахнувся Леонід, – занадто кістлява.

– От вам чоловікам не вгодиш. То жирна, то костлява, то дуже чорна, то дуже білява, – знизала плечима Надія. – Хоча до білявок ви всі ласі.

– Проте одружуємось на брюнетках, таких як ти, – розсміявся Леонід.

– Звичайно, нашо дома таке, хоч і гарне, але гуляще стерво, – хмикнула іронічно жінка.

–Та да…– Леонід, як не дивно цього разу згоден був з керівництвом, що не дуже полюбляло Ірину через показову пихатість при спілкування з односельчанами. Зрозуміло, що у молодої вчительки вища освіта та плани на життя у місті, «подалі від багна і бруду», та то ж не привід зневажливо дивитись на всіх інших, хто добровільно пов’язав свою долю з селом. Тим паче дурість так дивитись на Надію з її відьмацькими замашками, бо ця ж пані як погляне розсерджено – на рівному місці ноги переламаєш.

Ліда

Ліда днями крутилась з дітьми та господарством. Тварини та город потребувала багато уваги, але й віддача була суттєва: свої молоко, яйця, м'ясо, шерсть, пір’я, шкури, сало та й бур’яни з городу завжди було куди подіти. Вівці, кози, кури гарно їли усе що давали, не цураючись і відверто колючих рослин. Як дивувалась Руслана, спостерігаючи як баран з незворушним виглядом поїдав колючий осот чи будяк! А донька ж сперечалась з Лідою, відмовляючись збирати траву з городу, доказуючи що: «цю колючу гидоту ніхто не їстиме»! Програла спір і довелось у якості відпрацювання помилки «Фомі невіруючій» допомагати проривати грядки з цибулею, від яких дитина намагалась «відбитись». Наївна. Ні, Ліда не ставила собі за мету максимально завантажити дитину, проте вважала необхідним привчати доньку до думки, що допомагати потрібно і важливо. А оскільки всі діти важко миряться зі словом «потрібно», Ліда завжди намагалась в першу чергу зацікавити, спантеличити, або, як варіант, виграти у суперечці. Спір, то взагалі окрема тема. Дуже цікаве заняття вчити дитину ризикувати лише у випадку впевненості у власній правоті, двічі думати, перш ніж влазити у суперечку, звикати нести відповідальність за власне рішення та вміти програвати. А вже якщо за результатами спору ще й у городі є користь – так то взагалі «свята справа»!

Забезпечення магазинів ставало все гіршим, і щось, окрім пірамідок з маргарину, тепер можна було побачити лише у колгоспному. Там незмінно були молоко, овочі, м'ясо, консервація, а великі (близько трьох кілограмів) буханці хліба, що випікала власна колгоспна пекарня, були взагалі дивом. Ввели чудні купони, без яких, навіть маючи рублі, нічого не можна було купити, потім рублі взагалі здали, а грошима було оголошено карбованці. Невеличкі смішні папірці з зображенням легендарної Либеді, не сильно нагадували гроші, проте й їх дістати ставало дедалі важче. Всі виплати затримували, іноді зарплату пропонували отримати частково товарами, отож Ліда відверто раділа наявному підсобному господарству, що забезпечувало харчами і трохи грошима.

Олег не дуже поділяв оптимізм жінки, хоча й не сперечався. Він останнім часом все більше пропадав на роботі, іноді полишався ночувати у батьків, бо автобусне сполучення з Донецьком ставало все гірше, і єдиним більш-менш стабільним транспортом, полишались «робочі» автобуси, що возили шахтарів. А ще ж іноді вечорами чоловік пропадав на тренуваннях у школі, бо почав дітей навчати карате-до. Олег колись серйозно займався цим видом спорту, дійшов до чорного поясу, та покинув через те, що у 1981 році карате у СРСР раптом заборонили та навіть встановили за нього кримінальну відповідальність. Потім, через кілька років заборону зняли, та тоді Олег вже до спорту не повернувся. А це нещодавно познайомився в автобусі з місцевим вчителем фізкультури, який бідкався через відсутність спортивних секцій у селі, і вирішив «згадати молодість». Місцеві хлопчаки від ідеї були у захваті, а Олегу подобалось відчувати себе «сен-сеєм».

Все добре, проте в підсумку Ліда бачила чоловіка все рідше, в основному вночі, коли обоє вже падали з ніг від втоми, та у вихідні, коли улюбленого тата атакували з двох боків доньки, які теж вимагали уваги. Малувато, та Ліда не скаржилась, намагаючись не «пиляти» свою другу половину, а за можливості частіше радувати. Тому вона була щиро вражена, коли одного дня коханий чоловік, легко, наче про вчорашній дощ, повідомив: «Я йду…» . Того дня звичний світ Ліди просто розлетівся друзками…

«Як? Чому? Куди? Що трапилось?» – всі ці питання полишились без відповіді. Олег просто мовчки зібрав якісь речі, не звертаючи уваги на наче паралізовану жахом дружину і поклав на стіл рішення суду про розлучення. Перед виходом з дому, поглянувши як Ліда пустим поглядом дивиться на офіційний папір, він сповістив, що дітям допомагатиме і вже сам подав на аліменти. Такий пустий чужий, байдужий голос… Наче це й не він місяць тому зі сміхом носив її по дому веселячи дівчаток. Добрі очі, усмішки, сміх та щирі обійми… Це ж було буквально нещодавно… Чи давно? Може вона щось пропустила, доки займалась доньками, терпляче чекаючи чоловіка з роботи з гарячою вечерею та новинами про домашні справи? Але що?

Ліда була просто розчавлена… Вона далеко не одразу змогла прочитати, що написано на тому клятому папірці, але й коли прочитала, то не пояснювало як і чому це трапилось. Вони ж з Олегом ніколи навіть серйозно не сварились! Вона йому завжди вірила… Думала, що знає його… Як він так легко міг перекреслити вісім років подружнього життя? І не просто перекреслити, а тихцем… Не сказавши ані слова… не попередивши… Наче злодій. Тихцем зібрати необхідні документи, і за її спиною подати до суду, оформити розлучення… Це ж не робиться за день… Як він так міг? Нехай навіть до неї збайдужів, а як донькам то пояснити? Чому він їх полишає? Такої підступності Ліда від чоловіка, тапер вже виявляється колишнього, не очікувала.

Тримаючи в руках друкований папірець з трохи змазаною синьою печаткою, котрий легко, одним помахом, зруйнував її щасливе сімейне життя, Ліда якось відсторонено усвідомила, що просто не знає як жити далі. Як вийти на вулицю і відповідати людям на питання: «де твій чоловік?»… Як?!! Як дивитись людям в очі? Одна, з двома дітьми на руках, у декретній відпустці, з господарством, якому замало самих лише жіночих рук … Як жити далі?!!!

Кімнатою пронісся холодний протяг, розкрились і гулко грюкнули вхідні двері, наче хто чи то вийшов, чи то увійшов. Ліда не звернула уваги на звук, не здивувалась, хоча на вулиці панував теплий літній місяць, а фіранки були зачинені. Лише Вероніка здивовано простягла ручку, наче намагаючись спіймати когось за поділ спідниці, та спитала.

–Тьотя, ти куди?...

Ліда не почула слів дитини. Вона нерухомим поглядом дивилась у вікно, на хвіртку, яку не закрив, полишаючи її, чоловік, намагаючись усвідомити, що ж таке трапилось з її життям…

§§§

Голова колгоспу саме проглядав звіт бухгалтера, коли до кабінету, ввічливо постукавши, зайшов черговий візитер. Піднявши очі, чоловік крізь скельця окулярів питально подивився на чорняву жіночку у довгій сукні і ледь стримався від невдоволеної гримаси. Надія, котра виросла буквально по сусідству та практично у нього на очах, завжди викликала досить суперечливі відчуття. З одного боку вона місцева, все як у людей: чоловік, дитина, робота, з іншого – про неї давно ходять специфічні чутки. Та й дивлячись у ці каро-зелені, відьомські очі, темні вусики над верхньою губою (за що її за очі називали у селі «вусата») і наче ввічливу, проте завжди двояку посмішку, вірилось у плітки дуже легко, навіть якщо зазвичай до них не дуже дослухаєшся.

Ні, з роботою ця жіночка вправлялась добре, нещодавно призначена на посаду завідуючої молодіжного клубу, вона жили рвала, аби похизуватись результатами. Щоправда, злі язики казали, що стільки зусиль вона докладає не в останню чергу, аби «переплюнити» свою дальню родичку – квітководшу. У тієї ж є і визнання як спеціаліста, і чоловік красень, і живності повне подвір’я, і город, і, навіть з двома дітьми все встигає, а у Наді чоловік – відомий в селі любитель оковитої, у дворі дві курки та город зазвичай весь у бур’янах. От і пнеться панянка, аби й її помітили, відзначили, бо досягнення Ліди їй чомусь, як кістка поперек горла.

От минулорічне свято Івана Купала у Надії організувати вийшло на славу – концерт на березі ставка, смачне частування, дівчата в костюмах з вінками… Гарно вийшло, душевно. Не дарма колгосп виділив гроші на цей захід – село потім ще кілька тижнів обговорювало свято. Навіть районна газета і та схвальну статтю написала. Та й потім були якісь конкурси, святкування, виступи колективів народної творчості. Оце й сьогодні, судячи з усього, панянка прийшла «на поклон», за грошима для чергового громадського заходу.

– Микола Феодосійович, я до вас з невеличким проханням, – дійсно сповістила жіночка, присідаючи на край одного зі стільців за довгим столом для нарад, та кидаючи швидкий погляд на стіну, звідки не так давно зняли обов’язковий атрибут – портрет актуального вождя.

– Що, знову грошей дать? – вдавано здивувався голова. Навіщо ще до нього може прийти робітник культури? Культура, вона ж грошей практично не приносить, хіба що дискотека, та й ті гроші до району йдуть, хоча сучасний диско-зал з дзеркальними стінами, гранітною полірованою підлогою, світломузикою, підсвічуванням та навіть дзеркальною кулею під стелею, робив у клубі звичайно колгосп-мільйонер. Та власне як і будував сам клуб.

– Та ні, що ви – транспортом трошки підсобіть, а остальне – ми самі. В мене такі дівчата, такі номери готуємо на районний конкурс, такі пісні… От тільки транспорт потрібен, до Мар’їнки їх відвезти.

– Тіки машину?

– Тіки… Я ж не Ліда, дві вантажівки дерев не прошу, – знизала плечима Надія, нагадавши голові колгоспу, як цінний молодий спеціаліст, склавши перед самою декретною відпусткою за його розпорядженням проект скверу, принесла і перелік рослин. Чого там лишень не було: кущі, дерева, квіти. Навіть трава! Набралось звичайно не на дві машини, а на одну з причепом, та таких об’ємів голова дійсно не очікував. Доки він шукав на все це вільні кошти, доки погоджував поїздку, доки знайшли вільну машину (весна була, кожне справне колесо на вагу золота), Ліда встигла народити. У підсумку – рослини купляли та садовили без неї, бо інших подібних спеціалістів у селі не було, а чоловік квітководши, покрутив носом та злиняв до Донецьку. Потім якось не до скверу стало, і голова, призначивши якогось робітника частково відповідальним – забув про нього. Завершення у цієї історії сумне – більша частина рослин загинула, що засохло, що вимерзло, що спритні колгоспники розтягли, швидко помітивши, що парком ніхто не займається. Проїжджаючи тепер повз цього непорозуміння в центрі села (чи то розсадник бур’янів з бетонними доріжками, чи то пасовисько для худоби), Феодосійович періодично кривився, згадуючи незлим тихим словом і себе, і квітководшу, і її чоловіка. Не могла свою вагітність перенести? Чи взагалі аборт зробити? Народила б пізніше, зате у села був би гарний сквер, пам'ять про нього, голову колгоспу. А так – ні квітководши, ні квітів, ні парку, і чи буде колись невідомо, бо почались якісь дурні часи.

–Добре, буде вам машина. На коли конкретно? – відволікся голова він спогадів та раптово сильного невдоволення тією ситуацією, і з виглядом доброго пана кивнув «просительці».

–Та післязавтра, зранку. На дев’яту годину початок.

–Гаразд, направлю вам автобуса до клубу, Машлера Петра, він такі поїздки любить, його хлібом не корми дай з дівчатами потеревенити…

Відпустивнши Надю, голова задумливо відкинувся на спинку крісла… Ні, так не годиться. Людина користі колгоспу не приносить, ніхто з сім’ї в колгоспі не працює, а квартиру займають – непорядок. От село зараз запрошує на роботу молодого зоолога, а ще була думка спеціаліста з телебачення погукати та закупити обладнання. Знаючі люди кажуть можна влаштувати в себе невеличкий телецентр та непогано на цьому заробляти. Але розселяти нових спеціалістів особливо вже не нема де, бо пустих квартир майже не полишилось. На будівлю нового «посьолку» держава найближчим часом точно не розщедриться і колгоспу зараз не до благодійності. А тут житло зайняте людьми, що жодної користі колгоспу не приносять. Потрібно вирішити проблему.

Надія вийшла з кабінету голови колгоспу, акуратно прикрила важкі подвійні двері і загадково посміхаючись, помахала рукою секретарці. Впевненою ходою вона пройшла коридором, повернула на сходи до першого поверху контори і зникла з поля зору помічника голови колгоспу. Секретар, яка до цієї миті усміхалась ледь чи не на всі тридцять два, варто було завідуючій клубу зникнути, сплюнула через плече, щось ледь чутно невдоволено бурмочучи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.