6.2. Сила і слабкість

***

По закінченні обіду учнів почали розділяти на дві групи, яких поведуть різними шляхами печери. Двоє чоловіків-спелеологів біля свого будиночку роздавали дітям ліхтарі та каски на голови. Керівник поїздки розглядав школярів і вказував, хто в яку групу потрапляє. Аріадна трохи перелякалась, коли її розділили з Домінікою, Інокентієм та Феліксом Олександровичем. Але дівчині полегшало, бо Федір опинився не з нею.

— Феліксе Олександровичу, а можна мені до вашої групи? — звернулась Арія до юнака, доки той перевіряв ліхтар.

— А чим тебе твоя не влаштовує? — здивувався учитель.

— Ну... Просто не хочу бути окремо від Іно та Ніки.

— Я б охоче тебе перевів до своєї групи, — сказав він після короткої паузи, — але Ольга Петрівна тут головна. Запитай краще в неї.

— О, ні! — протягнула Арія, оглядаючись, чи не почує її математичка. — Я не самовбивця.

Фелікс Олександрович винувато всміхнувся і потиснув плечима. Аріадна повернулась до своєї групи. На розчарування в неї не було часу, бо один спелеолог вже об'явив для першої групи готовність виходити.

— Друга група рушить трошки пізніше, — додав він. — Прошу за мною.

Аріадна помахала рукою Домініці і, по інерції, Інокентію, але той навіть уваги не звернув. Він був поглинутий у спілкування з Діаною. Арія помітила, що вона відверто вішалась на шию Голубєву, а він навіть радів цьому. Дівчина сердито подумала, що Інокентій насправді такий же бабій, як і більшість хлопців. Та її серце чомусь неприємно стиснулось.

Шлях до печери простягався через болотисту дорогу села. Завдяки нещодавнім зливам ходити у кросівках було майже неможливо, бо при піднятті ноги вони залишалися у багнюці. Такі незручності дуже затягували час. Провідник-спелеолог на це не зважав, так само як не зважав на ниючі голоси дітей. Особливо вони «зраділи», коли треба було переходити через струмок по якихось дощечках, де було неможливо не змочити ніг.

— Тут був маленький мостик... колись... — засміявся провідник, вправно перестрибуючи на інший берег. — Але якось гроза пройшла, і якимось беником у нього блискавка влучила. Тепер поки моста немає.

— Та як же тепер лазити по печерах з мокрющим взуттям? — буркотів Стас, стрибаючи на одній нозі у пошуках кросівка.

— Якось та будете, — весело сказав спелеолог.

Аріадна було легше, бо вона одягнула не кеди, а старі чоботи, які міцно трималися на нозі. Проте зрозуміла, що після цієї подорожі вони залишаться без підошов.

Коли учні забиралися на пагорб і йшли стежками через дерева, то відчували себе немовби на американських гірках. Хотіли чи не хотіли, але усі тримались один за одного, аби не зісковзнути з крутого схилу. Деякі дівчата вже починали проклинати все на світі, що вони сюди приїхали, і краще б сходили на якусь дискотеку.

Нарешті провідник довів сердиту групу до входу печери. Він був закритий на дерев'яні дверцята із замком.

— Щоб випадкові зіваки туди не потрапили, а то потім йди, шукай ті скелети. Звідти з провідником не всі вилазять. Що вже казати про тих, хто жодного разу не був усередині, — на позитиві пояснив спелеолог, а в учнів уже починали мурашки по спині пробігати. Дехто з острахом відійшов назад від дивакуватого чоловіка, і навіть сувора та впевнена Ольга Петрівна почала сумніватися, чи туди вони взагалі приїхали. Аріадні цей спелеолог дуже не подобався, але не через жарти та насмішки. Він чомусь дуже відразливо діяв на неї. Дівчині ставало погано, щойно вона згадувала, що під «чуйним» керівництвом цього чоловіка знаходитиметься близько чотирьох годин всередині цієї печери.

Спелеолог відчинив дверцята і пропустив групу всередину. Вони запалили ліхтарі на касках, оглядаючись навкруги. У печері було дуже просторо, неначе у великій залі, майже без нерівностей, не враховуючи кількох валунів. Принаймні там могла вміститися половина «Льодового Містечка». Аріадна дещо розчарувалась, бо не так уявляла собі печери. Вона сподівалася лазити по схилах, через вузькі проходи, навіть дещо ризикуючи здоров'ям.

— Ми що, будемо просто прогулюватися туди-сюди? — виразив думки Арії Стас, незадоволено тримаючи руки на поясі. — Більше екстриму вижити у тій халабуді, де ми зупинилися, аніж просто ходити і стіни розглядати.

— Ти думаєш, що цей ненормальний привів би нас у щось ПРОСТЕНЬКЕ? — пошепки запитала в нього однокласниця, кидаючи підозрілі погляди на спелеолога.

— Не робіть поки що висновків! — відізвався той, безглуздо всміхаючись. — Ця зала утворена штучно. Вона слугує передпокоєм справжньої печери Млинки. Те, чого ви всі чекаєте, знаходиться тро-о-о-о-шечки далі! — він показав рукою у бік якоїсь діри. — Сподіваюсь, у вас поїздка зі страховкою, бо не всі вилізуть цілими, здоровими або живими.

Погляд чоловіка впав на Аріадну. Вона аж здригнулась і сховалась за Ольгу Петрівну. Краще йтиме разом з математичкою — вона валить учнів на уроках, але не під час ситуацій, коли піклується за своє здоров'я.

Провідник рушив у діру, а учні неохоче за ним. Деякі оглядалися назад, ніби переконатися, що з усіма поки все гаразд. Арія ніколи не довіряла інтуїції, але зараз вона била тривогу, мов у дзвін. Стіни печери починали на неї давити, неначе якийсь компресор. Аріадна хотіла повернутися, але це безнадійно. Заради неї однієї всі не сунутимуть назад, тож дівчині довелося змиритися з тяжкою чотирьохгодинною мандрівкою.

З першої хвилини Аріадна впевнилась, що неушкодженою із цієї печери не вибереться. Варто було десь-щось недогледіти, підсковзнутися чи спіткнутися — як на певній ділянці тіла з'являвся болісний синець. Добре, що в неї хоч каска була, принаймні не так сильно голова травмувалася. Доброславська ненавиділа, коли потрібно було лізти у вузеньких норах, мов миші, інколи по декілька десятків метрів. Тут недовго і до розвитку клаустрофобії!

Але нори — ще так собі, півбіди. А ось справжнім пеклом для дівчини виявилося подолання ущелин. Вони являли собою дві паралельні стіни, які на величезній глибині звужувались між собою. Аби пройти це, необхідно було впертися якимось чином в ці дві стіни і над ущелиною, неначе павук, сантиметр за сантиметром проповзти до краю, де можна було впевнено стати ногою.

Аби пройти це, необхідно було впертися якимось чином в ці дві стіни і над ущелиною, неначе павук, сантиметр за сантиметром проповзти до краю, де можна було впевнено стати ногою

Долали це місце хто як: Аріадна спиною притискалась до однієї стіни і ступнями ніг до іншої, хтось у позі «зірочки» і так далі. Але найменша помилка чи неуважність, будь-яке випадкове ковзання ноги могло призвести до травми або падіння в ущелину. Доброславська перелякано дивилась вниз, а потім відвертала погляд. Якщо раніше її підганяли, коли вона десь затримувала хід, то тепер учні самі ледве повзли. А спелеолог, прудко промайнувши у всіх над головами, переліз ущелину і чекав уже наприкінці. Завжди стримана Ольга Петрівна пошепки мовила фразу, яку, напевно, жодна цензура ще не чула. Хоча б це Арії трохи підняло настрій.

Але вона почала відчувати поколювання у своєму плечі. Наче ніде ще ним не вдарялась, та біль починав сильнішати із кожним рухом. Дівчина скривилась і завмерла на півдорозі. Вона однією рукою схопила себе за плече, ледве утримуючи рівновагу, і спробувала хоч трохи підлікувати. Але у стані безкінечних коливань і не будучи Архангелом, це зовсім не допомагало. Аріадна згадала, що вчора його вивихнула і не встигла як слід зцілити.

Провідник помітив довготривалу затримку дівчини. Він прудко попрямував до неї, незважаючи на стогін інших учнів, і навис над Арією.

— Що трапилося? — запитав він.

— Плече болить, — відповіла Аріадна, знову міцно втиснувшись рукою в стіну.

— Хех, якщо намагаєшся таким чином схалявити, то і не думай, — засміявся чоловік.

— Ви не розумієте! — вигукнула Арія. — Я декілька днів тому вивихнула плече.

— То якого дідька ти полізла у цю печеру?! — крикнула Ольга Петрівна.

— Я думала, що воно вже загоїлось, бо зовсім не турбувало... Але виявилось, що...

Спелеолог деякий час дивився то на Аріадну, то на решту дітей. Коли вони всі опинилися на іншому боці ущелини, той кивнув Арії повзти назад.

— Агов, куди це ви?! — закричали учні обурено.

— Я відведу цю дівчину назад, а ви чекайте там і не рушайте з місця, — наказав чоловік.

— Та це ж скільки часу займе!

— Ми недалеко відійшли, тому я повернуся швидко. До того ж повзти разом з тягарем буде ще довше, — доволі грубо сказав провідник.

Арію боляче зачепили ці слова, але вона не подала ніякого вигляду і рушила за спелеологом. Вони йшли іншим шляхом, як сказав провідник, більш коротким і спокійним. Аріадна зраділа цьому, але ненадовго. Виявилось все навпаки. До того ж вона сподівалась хоч на якусь допомогу чоловіка і його перестраховку, але той рухався попереду, майже не звертаючи уваги на Арію. Їй страшенно не подобалось, що вони йдуть так довго і що на обличчі провідника весь час була ледь помітна посмішка. Передчуття біди не давало їй спокою ні на мить. Доброславська думала, що їй робити, бо однозначно була впевнена, що йти далі з цією людиною ні в якому разі не можна. Він походив на маніяка.

Скориставшись неувагою спелеолога і відстанню, на яку він відірвався від дівчини, Арія звернула в зовсім інший бік. Вона не знала, куди йти і як, але знала точно, що подалі від цього чоловіка. Аріадні зараз було все одно, що вона заблукає і що сама вибратися не зможе. Дівчина сподівалася, що друга група проходитиме неподалік або зможе якось «достукатися» до Ніки. Для цього їй необхідно було впевнитись у своїй самотності і віддаленості від провідника.

Але план не вдався. Не минуло й двох хвилин, як Аріадна почула голос чоловіка, що швидко наближався у її бік. Вона заховалася в якійсь ущелині між камінням, погасила свій ліхтар і затамувала подих. Через невеличку дірку дівчина побачила промінь світла, який бігав по стінах печери. Поряд з нею пролунало улюлюкання спелеолога.

— Де ж ти, дівчинко? Куди зникла? — єлейно заспівав він. — Виходь, я ж знаю, що ти десь тут! Здогадалась, так? Здогадалась... Я ж, якщо тебе знайду, знаєш, що зроблю?

Арія не ворушилась і не дихала. Вона не могла зрозуміти, чого від неї хоче провідник. Дівчина ще раз обережно глянула в дірку. Вона бачила, що той стояв недалеко і продовжував оглядатися навколо. Аріадна звернула увагу на його одяг. І тут у неї перехопило подих, а серце шалено загупало. Так, це був той спелеолог, але він виявився ще й Демоном. На підтвердження срібний ошийник з семикінечною зіркою відбив промінь ліхтаря. Крилами чоловік не користувався, бо вони лише заважали.

Плече Арії стрільнуло болем, і вона пискнула. Дівчина перелякано затулила рота долонею. Чоловік на мить завмер, прислухаючись до тиші. Але потім подумав, що йому здалося, і попрямував далі. Світло його ліхтаря зникло, а голос починав віддалятися.

Аріадна вся тремтіла. Вперше в житті її не підвела інтуїція. І вперше в житті Доброславська їй довірилась. Вона очікувала чого завгодно, але тільки не Демона. Подумки дівчина визнала, що Інокентій мав рацію, і навіть у двох речах: не варто було їхати у ці печери і що Арія зовсім не готова до самостійної боротьби з мальдеранівцем. Але зараз не було часу бідкатися. Аріадна почекала, доки мине хвилин п'ятнадцять, аби вилізти зі схованки і відправитись кудись подалі.

Про всяк випадок вона прислухалася до звуків. Тільки капання води з кристалів. Дівчина обережно і тихо вибралася із розщелини, випроставшись на весь зріст. Але раптом прямо перед нею засвітився ліхтар, і Аріадна побачила за півметра від себе спелеолога. Доброславська вирячила нажахані очі.

— Попалася, — задоволено сказав він і простягнув руку, щоб схопити Арію.

Дівчина несподівано закричала на весь голос, через що чоловік розгубився, і сплеснула в долоні. Його ліхтар луснув від невеликого вибуху. Аріадна, скориставшись затримкою провідника, зі всієї сили штовхнула його від себе, а сама помчала у протилежних бік. Хоча «помчала» — це гучно сказано, бо варто було у темряві зробити два кроки, як вона спіткнулась і покотилась по камінню, сильно вдарившись спиною. Не встигла вона отямитись, як спелеолог взяв її за комір. Арія зосередила у руці жар і обхопила його долоню. Чоловік викрикнув, відпустивши Доброславську.

Вона доторкнулась до талісману і почала перетворюватися на Архангела. Сяйво засліпило Демона. Дівчина, не даючи йому прийти до тями, жбурнула вогняну кулю, але мальдеранівець встиг ухилитися і відскочити назад.

— Якщо пошкодиш хоч один сталактит — я тебе вб'ю! — прошипів він.

— Ти і так мене збираєшся вбити! — вигукнула Аріадна, а в її руках запалали ще дві кулі. –Тільки сунься!..

— Налякала, — усміхнувся мальдеранівець. — Знаєш, чого ти не врахувала? Спелеологи можуть блукати в печері із заплющеними очима, бо ми знаємо її вздовж і поперек. Ми в ній, мов павуки. Але я — найспритніший і найжахливіший з них!

Він широко відкрив рота і виплюнув якусь гидку слизисту речовину. Вона потрапила на руку Аріадни, приклеївши її до стіни. Дівчина спробувала її відірвати, але рука не рухалася. Арія кидала вогняні кулі в Демона одну за іншою, проте той стрибав по стінах, зовсім з них не зісковзуючи і тримаючись навіть вверх ногами.

— Що за чортівня?! — промовила Арія.

Вона спробувала за допомогою вогню пропалити слиз, щоб звільнити руку, але він зовсім не піддавався. Спелеолог плюнув ще раз, більшою порцією, яка величезною плямою покрила тіло Арії, намертво прикріпивши її до стіни. Доброславська сіпалась, але їй не вдавалось анітрохи прорвати речовину.

Демон переможно наблизився до неї.

— Ні твій вогонь, ні твоя мізерна фізична сила не допоможуть. Вони — ніщо проти моєї зброї, — промовив він, показуючи свої долоні.

Крізь їхні пори також вилазив слиз, вкриваючи їх, мов рукавичка.

— Правда краще будь-якої павутини? Я хотів позбутися тебе швидко, але... Ти витратила мій час, тому помирати будеш повільно.

— І як же, дозволь поцікавитися? — зціпила зуби зі злості Аріадна.

— Цей слиз незвичайний. Він висмоктує силу та енергію людини. Всього дві-три години — і ти вже нежива. Добре, я пішов, а то і так затримався, а мені робота ще потрібна.

— Невже ти не боїшся, що в цей час хтось проходитиме поряд, помітить мене та звільнить?

— Не боюся, — байдуже відповів той. — Цим шляхом екскурсію не поведуть, а навіть якщо хтось і натрапить на тебе, то звільнити від слизу не зможе. Хіба що, можливо, Голубєвим вдасться. Але доки вони пройдуть екскурсію, доки виявлять твоє зникнення, доки тебе знайдуть... ти вже будеш мертва.

Демон коротко реготнув, а потім провів долонею по роту Арії, заліплюючи його. Дівчина мотляла головою, але це нічого їй не дало. Спелеолог помахав на прощання рукою і зник в одному із проходів печери.

Доброславська зібрала всі свої сили і розпалила такий вогонь навколо себе, що слиз мав просто розплавитися від жару. Аріадні в певний момент здалося, що це діє, бо невеликі потоки речовини почали капати на каміння. Дівчину захищав її талісман, але навіть так вона відчувала шалену температуру, яку вдалося вивільнити. Проте радість тривала недовго. Раптово налюві закінчилася. «Так не може бути! — із жахом подумала Арія. — Просто не може! Я же відчувала, що налюві багато! Чому тепер жодної краплі? Невже ця гидота висмоктує її?»

Аріадна усвідомила, що не зможе сама нічого зробити. Вона хотіла кричати, бо, може, хтось її почує, проте не могла видавити крізь слиз жодного звуку. Думала зняти талісман і подумки покликати Ніку, але не могла навіть цього зробити.

Аріадна почала панікувати. Ні, вона не може загинути, принаймні не так, не у якомусь слизі, навіть п'яти хвилин не протримавшись у бою проти звичайного Демона. Вона мусить вибратися якимось чином! Але яким?

Доброславська відчайдушно напружилась, аби фізичною силою вирватися з пастки. Та це була невдала спроба. Вона стала ще слабшою, аніж була, а в голові починало мутнішати.

Сили швидко її покидали...

***

— Це було неймовірно! — радісно вигукнула Домініка, завалившись на найближче ліжко.

Діана ледве дійшла до свого у супроводі Інокентія. Всі були втомленими, але сяючими і задоволеними. Голубєв сів поряд із сестрою, розминаючи плечі. Райська пожадливо пила воду із пляшки.

— Хоч я ненавиджу такий вид відпочинку, але це було весело! — сказала вона.

— Нам пощастило зі спелеологом, — хмикнув Іно. — Не те, що в іншої групи. Вони ще досі не повернулися.

— Може, тобі так здається, бо ми практично відразу рушили за ними, — відказала Домініка, розпутуючи своє волосся. — Наш спелеолог вирішив не губити дарма час.

— О, про вовка промовка! — вигукнула Діана, визираючи у вікно. — Ось і друга група! Ха, вони не такі веселі, як ми, — засміялась вона.

Інокентій та Домініка вискочили назустріч Ользі Петрівні та учням, які скоріше у багнюці купалися, аніж печерою блукали. Хлопець швидко оглянув прийдешніх і помітив, що Арії серед них немає.

— Де Аріадна ділася? — запитав він у вчительки, а в душі похололо.

— У неї щось із плечем сталося. Спелеолог відвів її назад, — відповіла Ольга Петрівна здивовано. — А що, її немає?

— Ну, ми самі щойно повернулися, — мовила Домініка. — А як давно це було?

— Та ще декілька годин тому. Він вивів її назовні, і Аріадна мала повернутися до будинку.

— САМА?! — вигукнув Інокентій так голосно, що усі миттю замовкли і перелякано подивились на хлопця. — Ви хочете сказати, що Аріадна сама вешталась незнайомою місцевістю?!

На галас вийшов із кімнати Фелікс Олександрович, здивовано спостерігаючи, як обличчя Домініки та Інокентія почали бліднути, неначе крейда.

— Що трапилося? — запитав він, стоячи на ганку будинку. — Хтось зник?

— Аріадни немає, — повідомила Діана, перелякано дивлячись на вчителя. — Вона мала повернутися декілька годин тому.

— Так, її раніше часу вивів наш спелеолог з печери, бо в неї плече боліло, — додав Стас, а в самого руки починали тіпатися. — Але її немає.

— Зачекайте, чого ви раніше часу панікуєте? — спокійно сказав юнак. — Можливо, Аріадна просто десь гуляє. Ви ж не питали у господаря, чи з'являлася вона?

Учні заперечно похитали головами. Фелікс Олександрович повернувся у будинок і поцікавився у господині, чи не бачила вона Аріадни. Коли і вона, і її чоловік відповіли, що дівчина не приходила, тоді навіть завжди спокійного вчителя охопило передчуття біди.

— Де вона може бути? Тут же не так далеко йти і заблукати майже неможливо, — сказав юнак, намагаючись підтримувати стриманість, але навіть з його талантом це не вдавалося.

Інокентій та Домініка миттєво взулися і вискочили надвір.

— Куди ви?! — закричала Ольга Петрівна. — Поверніться негайно!

— З Арією щось трапилося! — відрізав Інокентій. — Ми йдемо її шукати!

— Не кваптеся, треба тримати себе в руках, — сказав суворо Фелікс Олександрович. — Ми всі візьмемось за пошуки. Треба розділитись на групки...

— То ви діліться, а ми пішли! — гукнула Домініка у паніці.

— Та зачекайте ж!!! — гаркнув на них учитель. — Ви самі легко можете загубитись!!!

Ніка та Іно з нетерпінням завмерли, ворожо поглядаючи на юнака. Але той діяв холоднокровно і стримано. Він миттєво організував учнів, задаючи кожній групці напрямок пошуку. До «місії» приєднався також господар будинку, бо вони з дружиною хвилювалися за зниклу не менше. Інокентій фиркав кожного разу, коли минала хвилина, бо він як ніхто відчував, що важлива кожна секунда.

— Феліксе Олександровичу, а ви не проти приєднатися до нас із сестрою? — раптово запитав він.

І Домініка, і вчитель не очікували такої люб'язної пропозиції з боку хлопця. Іно і Фелікс Олександрович певний час підозріло дивилися один на одного, а потім юнак ствердно кивнув.

— Добре, я буду з вами, — сказав він, взявши в праву руку ліхтарик.

***

Небо повністю вкрилося чорною ковдрою, де-не-де сяючи срібними ліхтариками-зорями. Зі всіх куточків села лунали голоси школярів, вчителів та спелеологів, які розшукували Аріадну. Ніхто з них не знайшов жодного сліду дівчини. А також ніхто і не додумався, навіть Голубєви, що вона не покидала печери. Про це здогадалась лише одна людина...

Вершник сидів на вершечку пагорба, тримаючи на руках непритомну Доброславську. Її виснажене мертво-бліде обличчя поневолі навіювало думку, що це все... кінець... Але ледь відчутне дихання давало знати, що в грудях Арії ще трималося життя.

Розбрат повільно провів рукою по обличчю Аріадни, на якому ще залишалися сліди від слизу, і обережно забрав з нього пасмо волосся. Мальдеранівець милувався дівчиною, зовсім не звертаючи уваги на її шукачів. Губи, які визирали з-під каптура, розтягнулись у посмішці.

— Ще трохи, і я б не встиг... — мовив тихим голосом Розбрат. — Недарма мені той спелеолог здався знайомим. Готовий побитися об заклад, що це посіпака Війни. Тільки не врахував її Демон, що друга група піде майже відразу за першою і що твоє зникнення Голубєви помітять раніше; не врахував, що я за тобою слідкуватиму по п'ятах; не врахував, що його слиз, який поглинає енергію, її ж і випромінює, тим самим дозволивши мені швидко тебе знайти; а найголовніше, — Вершник приклав свою долоню до щоки Арії, — не врахував твою цілительську здібність і бажання до життя. Саме тому ти протрималась набагато довше, аніж він припускав. Іноді сильне бажання діє краще будь-якої налюві... Я радий, що досі маю можливість битися з тобою самостійно, Архангеле Вогню, і самостійно тебе перемогти...

Кігті на одній руці Розбрата раптово видовжились на два десятки сантиметрів і виблиснули своєю незвичною чорною поверхнею, яка аж ніяк не походила на звичайні людські нігті

Кігті на одній руці Розбрата раптово видовжились на два десятки сантиметрів і виблиснули своєю незвичною чорною поверхнею, яка аж ніяк не походила на звичайні людські нігті. Мальдеранівець приклав їхні кінці до горла дівчини. Легким рухом він міг просто проткнути або перерізати його.

— Яка слушна мить, — солодко сказав Розбрат. — Ніхто не заважає, Голубєви з учителем блукають біля підніжжя пагорба, на небі сяє місяць. Зараз такий світлий, як звичайно, а півгодини тому був криваво-червоним... Ось! Ось цей час, коли я можу виконати своє завдання. Але...

Кігті Вершника знову зменшились до нормальних розмірів і набули свого звичного кольору. Він наблизився до вуха Арії та ледь чутно прошепотів:

— ... Людська частина мене відчайдушно просить дати тобі фору, щоб зустрітися у повноцінному поєдинку. Готуйся, бо тоді я навіть їй не дозволю себе зупинити перед виконанням завдання. Це буде швидше, ніж ти собі уявляєш. Набагато швидше... А поки що повертай свої сили, доки можеш собі це дозволити.

Вершник, міцно тримаючи Аріадну, спустився на крилах до підніжжя пагорба. За декілька десятків метрів від Голубєвих та Фелікса Олександровича непомітно поклав її на видному місці та зник у темряві.

На дівчину вже за дві хвилини натрапили її шукачі. Домініка та Інокентій впали біля Арії в болото і почали бити долонями по її шоках, намагаючись привести до тями.

— АРІАДНО!!! АРІЄ!!! — кричала Ніка. — Давай, очунюй! Аріє!.. Дідько, Іно, чому вона не прокидається?! Тільки не кажи, що!..

— Не галасуй, Ніко! — відрізав брат. — Вона жива.

— Але що ж з нею таке? Я точно пам'ятаю, що ми тут проходили, але її не бачили, — відізвався Фелікс Олександрович, підсвічуючи ліхтарем обличчя Арії. — Вона, напевно, послизнулась і скотилася з пагорба.

Інокентій обережними рухами перевірив, чи у Доброславської цілі кістки і чи можна її транспортувати. Впевнившись, що серйозних пошкоджень в неї немає, за допомогою вчителя та сестри він посадив дівчину собі на спину та поніс назад до будинку. Домініка з Феліксом Олександровичем дзвонили на мобільні телефони групкам і повідомили, що Аріадна знайшлася. Серця у двійнят страшенно калатали, але цього разу не від страху, а від полегшення.

***

Аріадна проспала незворушно всю ніч, проте інколи здригалась у сні. Не дивлячись на те, що вона була у кімнаті дівчат, біля неї всю ніч просидів Інокентій, інколи міняючись із Домінікою. Для обох двійнят ця ніч була безсонна. Ніхто не міг зрозуміти, що трапилось із Доброславською. Розпит спелеолога, який керував її групою, нічого не дав. Хоча після розмови з ним Голубєви чітко відчули, що від нього віє Мальдераною. Було бажання швидше покинути це місце і убезпечити Арію.

На ранок прийшов сільський лікар. Він не виявив жодних травм або серйозних пошкоджень. Натомість звернув увагу на неймовірно виснажений організм дівчини і його зневоднення, ніби вона лежала без тями не одну ніч, а біля п'яти днів. Наказав, щойно Аріадна очуняє, інтенсивно поїти її чаєм та водою, а також годувати. Трохи заспокоївшись, школярі зібрали свої речі, поскладали в автобус і покинули село.

Біля Арії в автобусі сидів Іно, щоразу звертаючи на неї увагу, щойно та поворушиться. Після цього випадку навіть Діана без жодних питань дозволила йому шлях додому провести з Доброславською. Інокентій відчував себе винним у тому, що трапилось. Він дізнався, що Аріадна мусила покинути свою групу через біль у плечі. Цю травму завдав дівчині Іно під час бою. Він побивався, що не наполіг забрати її до своєї групи. Але найбільше ненавидів себе за те, що не відчув із самого початку, хто той спелеолог. Тільки тепер Голубєв був переконаний: той чоловік — Демон. Це він причетний до того, що трапилося з Аріадною. «Я неначе віслюк вперся у те, що Фелікс є Демоном, — з гіркотою подумав Голубєв, — але весь час він був на моїх очах, як і Федір. Мушу однозначно визнати, що Фелікс поза підозрою...»

Хоча Іно зробив висновок про непричетність вчителя, та симпатії до нього не збільшилось. Інокентій сподівався, що Фелікс — мальдеранівець, і це була чудова можливість розвіяти в Аріадни зачарованість, якою вона прикута до Сараули. Тож тепер хлопець змирився, що Доброславська продовжуватиме зітхати за вчителем.

Голубєв не міг сказати, що відчував до Аріадни. Він неабияк запав на Діану, проте залишався небайдужим до Арії. Крім зобов'язання захищати її від Демонів, він вважав необхідним піклуватися про Доброславську і в повсякденному житті. Не хотів, аби дівчина дарма страждала від нерозділених почуттів. Інокентій не бачив жодних перспектив розвитку її стосунків із Феліксом і відчував необхідність уберегти Аріадну від необдуманих вчинків.

— Як Арія? — телепатично запитала Домініка у брата. — Ще не отямилась?

— Ні. Але в неї колір обличчя покращився, — відповів заспокійливо Іно. — Що казатимемо Марго?

— Не знаю. Може, що Арія впала з пагорбу?

— Це, звичайно, добре. Та як їй пояснити, чому Аріадна не очунює? Подумає, що мерця привезли.

— Будемо сподіватися, що все обійдеться. Час ще є, — після паузи і невдалих роздумів сказала Ніка.

— От я дурний! От дурбецало! — лаяв себе Інокентій. — Ну хай там Арія не розуміє всю серйозність стану! Так треба було мені показати, хто сильніший! Через її плече...

— Іно! — серйозно перебила Домініка. — Це була випадковість!

— Випадковість, що я побив її мало не до смерті?

— Ні, те, що саме через нанесену тобою травму Арія опинилась один на один із Демоном.

— Та якби не це!..

— ... то Демон знайшов би інший спосіб напасти на неї! — відрізала вже сердито сестра. — Мені тебе вчити? Можливо, навіть краще, що так трапилось. В іншому випадку могло бути й гірше.

— Тільки я не розумію, як Аріадна жива залишилась? Чому Демон її не добив?

— Може, запитаєш в Арії? Чого зараз гадку гадати?

— Так, так...

Автобус зупинився біля Тернопільського парку, різко загальмувавши, цим самим змусивши деяких учнів впертися носами у спинки стільців. Невдоволено їх потираючи, діти вийшли із вчителями прогулятися. Діана, проходячи повз Інокентія, хотіла вивести і його. Але хлопець навідріз відмовився покидати непритомну Аріадну. Домініка вирішила також побути з нею, тому водій зі спокійною душею міг залишити на їхню охорону транспорт.

Раптова зупинка ніби пробудила Доброславську. Вона, відчуваючи повне знесилення, ледве підняла голову. Але зраділа, побачивши усмішки на обличчях двійнят. Домініка аж руками сплеснула і з полегшенням втиснулась поряд із братом.

— З поверненням тебе, — тихо мовив Інокентій, поклавши руку Арії на плече.

— Дякую... Невже... я жива? — Аріадна, перехрестивши руки на грудях, як доказ декілька разів себе вщипнула.

— Жива, жива! — сміючись, запевнила її Домініка. — Як самопочуття?

— Слабкість, рухатися неможливо.

— Тобі потрібен відпочинок, тоді організм відновиться, — сказала Ніка і протягнула дівчині пляшку води. — Ти дуже зневоднена. До приїзду додому повинна все це випити!

— А тепер розповідай, що з тобою сталося, — відразу перейшов до справи Іно. — Бо ми дещо не розуміємо...

— Я сама не розумію... — пробелькотіла нерозбірливо Доброславська, втискаючись у сидіння. — Як я... Я не мала вижити... Це ж ви мене врятували? Ви мене знайшли і витягли звідти, з тієї гидоти? — з надією вона подивилася на двійнят.

— Ще не знаємо, — потиснула плечима Ніка, винувато потупившись. — Може, якщо переповіси історію, тоді відповімо.

Аріадна намагалася пригадати все до подробиць: як втекла від Демона, як ховалась, як він все ж її надибав, як вона намагалася встояти перед ним і потрапила в пастку, як втрачала сили, але знову і знову робила спроби вибратися, потроху непритомніючи. Але був момент, який дівчина не могла пояснити і не розуміла, чи то реальність, чи сон. Коли Арія вже ледве трималася при свідомості, то перед нею з'явився мальдеранівець. Але не Демон. Крила його були довші... Набагато довші. Аріадна не могла розгледіти його зовнішності, бо незнайомець був одягнутий у плащ із каптуром. Доброславська відчула величезну, жахливу силу, яку він випромінював кожною клітинкою свого тіла. Мальдеранівець звільнив її зі слизу за допомогою довжелезних чорних кігтів. Він закинув її на своє плече і кудись поніс. Але куди — вона вже не бачила.

— Дивна історія, — кліпала очима Домініка, чухаючи мізинцем потилицю. — Ми тебе взагалі знайшли біля підніжжя пагорба в болоті... О, пам'ятаєш, Фелікс Батькович сказав, що ми раніше біля того місця проходили, але Арії там не було? — плеснувши себе по лобі, звернулась вона до брата.

— Воно то так, — погодився хлопець, насупивши брови, — але що ж це виходить? Демон залишає в печері Арію помирати, тут приходить добрий Вершник, рятує її і підкидає друзям, аби ті про неї попіклувалися?

— Вершник?! — поблідла Аріадна і скрутилася так, що могла б у дамську сумочку влізти.

— Він самий, — закивав Іно, — бо вони, як і Архангели, Довгокрилі. Але, по-перше, що забув Вершник у тому задрипаному селі? По-друге, якого беника він врятував Аріадну? Це ж не в його інтересах. Він міг, звичайно, проявити благородство і подарувати їй легку смерть...

— Іно! — гримнула на нього Ніка, помітивши, як бліде обличчя Аріадни стає зеленим, але брат її не слухав.

— ... але подарувати ЖИТТЯ?!.. Це неможливо. Абсолютно неможливо! Я ліпше з'їм свої кеди, аніж повірю.

— Я не кажу, щоб ти вірив, — сказала подавлено Арія, — бо сама не впевнена, чи це так було, чи ні. Я ж кажу, у тому стані мені могло привидітися все, що завгодно.

— Але питання, як ти опинилась ззовні печери, досі залишається відкритим, — повернулась до початку розмови Домініка. — Бо сама ти цього явно не зробила.

До автобусу почали повертатися учні. Вони невдоволено заходили, бо їм дали на прогулянку мало часу. Коли Федір проходив поряд із кріслом Інокентія, Голубєв кинув на нього підозрілий погляд і не відривав очей, доки Соколенко не всівся в кінці. В голові Іно почали визрівати якісь здогадки, але він не квапився їх озвучувати. Поки що не квапився, але спроба прочитати думки Федора не вдалася.

Фелікс Олександрович, коли остання учениця сіла на своє місце, оглянув усіх, чи ніхто не загубився. Він відразу помітив Аріадну, яка отямилася після глибокого і протяжного сну. Вчитель, не вагаючись, попрямував до неї.

— Як самопочуття, мишеня? — запитав він, а Іно скривився від прізвиська, яким нагородив її юнак.

— Дякую, жива, — Аріадна намагалася видавити посмішку, але це більше нагадувало напад зубного болю.

— Вибач, Інокентію, чи не міг би ти зі мною місцями помінятися? — звернувся Фелікс Олександрович до Голубєва. — Мені треба поговорити з Аріадною.

— А це терміново? Арії ще зле.

— Ні-ні! — відразу запротестувала Доброславська, радіючи такій нагоді побути із Феліксом Олександровичем. — Зі мною все гаразд. Якщо дуже треба, то я зможу говорити!

— Як знаєш, — нічого не заперечуючи, буркнув Інокентій, звільняючи сидіння для вчителя.

Фелікс Олександрович впевнився, що Іно сів на його місце, а тоді вже й сам опустився поряд з Аріадною. Спочатку оцінюючи оглянув її, а потім ледь помітно усміхнувся.

— Бачу, тобі покращало, мишеня, — звернувся до неї вчитель. — Це чудово, бо ми нахвилювалися, коли ти зникла.

— Вибачте мене, — тихо сказала Арія, знітившись. — Я не хотіла, аби так трапилось.

— Можеш пояснити, що з тобою було?

— Я... Я не пам'ятаю нічого, — збрехала дівчина. — Я, напевно, впала, забилася головою... Ось і спогади вивітрилися.

Вона так хотіла поділитися з учителем тим, що з нею трапилося, так хотіла почути його думку або пораду, бо він завжди казав щось доцільне, розумне. Можливо, настане час, коли Арія зможе йому все розповісти, тільки вже після Битви Сил, коли ілліаннівці переможуть, коли світові нічого не буде загрожувати і, врешті-решт, коли мине випуск. Тоді Доброславська набереться сил, зізнається в тому, що він їй подобався більше, ніж вчитель. Але зараз поки не час...

Юнак задав ще декілька запитань щодо вчорашнього вечора і більше не зачіпав цю тему. Натомість вони з Аріадною розмовляли про все інше, починаючи від іспитів і закінчуючи різними глобальними проблемами. Дівчина поскаржилася, що досі не може знайти собі випускну сукню, яку хоче. А Фелікс Олександрович осуджував директора школи, Іларіона Макаровича, за його бездіяльність у ставленні до школи, бо той не хоче витягнути її з того глибокого місця, де вона знаходиться. Вчитель не міг надивуватися, яким чином директор зміг провернути програму обміну учнями. Арія на це зауваження промовчала.

Хоча її стан був ще не найкращим, вдавала, що почувається добре. Та в певний момент, як тільки на мить заплющила очі, миттю заснула.

Фелікс Олександрович посміхнувся, коли голова Аріадни поневолі схилилася на його плече. А яка бурхлива реакція була в Арії, щойно вона за деякий час прокинулась і виявила себе в такому стані!

***

Голод та Смерть прибігли на жіночі крики до тої зали Пристанища Мальдерани, де зазвичай відбувалися зібрання Вершників. Смерть вдарив ногою у двері, влітаючи всередину, а Голод від розгубленості застиг на вході.

Розбрат тримав рукою за горло Війну і притискав до стіни. Вершниця намагалася звільнитися від оскаженілого мальдеранівця, заморозивши його руку, але лід не покривав її далі кисті Розбрата. На його другій руці виросли чорні кігті, кінцівки яких Вершник приклав до живота жінки.

— Розбрате!!! Що тут коїться?! — вибухнув Смерть. — Залиш її негайно!!!

Для Розбрата його наказ подіяв ліпше, аніж верески Війни. Вершник миттєво забрав руку, і жінка впала на коліна, відкашлюючись та потираючи горло. Розбрат з огидою струснув кисть, звільняючи її від залишків льоду. Та не встиг мальдеранівець розвернутися, як Смерть схопив його за плащ тремтячими від злості руками.

— Ти що тут виробляєш, шмаркачу?! Якого дідька?! Ти її мало не вбив!..

— Архангела Вогню вона також мало не вбила!

— Архангел ще досі жива? — прошипів Вершник, відпускаючи Розбрата і обертаючись до Війни. — Ти ж казала, що з Доброславською покінчено!

— Казала, казала, бо сама так думала, — пробелькотіла Вершниця, все ще сидячи на підлозі і віддихуючись. — Але він... він її врятував! — жінка пальцем вказала на Розбрата.

В цей момент здавалось, що Вершник Смерті не витримає і їх обох відправить в інший світ, не дивлячись на майбутню Битву Сил. По його тілу прокотилися жовті іскри, і Голод позадкував.

— Як ви мені набридли! — тремтячим від гніву голосом сказав Смерть. — Ти, Розбрате, завжди лізеш, куди тобі не треба...

— Куди не треба? Аріадна — моя ціль і тільки я можу вирішувати, що з нею робити! — наполягав той. — Хто надав право Ванді вбити її?

— Я надав їй це право!!! — гаркнув Смерть, і декілька іскор метнулися в різні сторони, ледь не зачепивши решту Вершників.

— Але Архангел Вогню — мій суперник! Війна відповідає за Архангела Води, якого ще досі не може знайти.

— Мені набридло, що ти кожного разу відкладаєш справу і тягнеш час, — сказав люто Смерть. — Тому якщо так бажаєш сам розібратися із Доброславською, то зроби це НЕГАЙНО!!! Інакше про свою мрію можеш забути!

Ця загроза подіяла на Розбрата якнайкраще. Вперше на його обличчі з'явився вираз тривоги. Війна, помітивши це, пронизливо розсміялася. Руки Вершника Розбрату стиснулися в кулаки і затремтіли.

— Добре, я зроблю це... завтра.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.