11.1. Взламувач, стрілок і всевидячий

Останній навчальний день тижня тягнувся повільно і нудно. Оцінки в одинадцятикласників були вже виставлені, на уроках учні займалися своїми справами. Тільки ті, хто мав якісь борги, підтягували «хвости». Вчителі не відпускали дітей додому раніше, бо «не положено у шкільний час тинятися по вулицях, ще нарветеся на неприємності, а нам за вас відповідати». Однокласники Аріадни листали журнал з оцінками, аби ознайомитися, із якими досягненнями покинуть школу, а також обговорювали вчорашні новини. Арія принишкла на останній парті, читаючи історію, а сама тихенько прислухалася до їхніх розмов, аби почути думку інших. На її щастя, більшість вважало відеозапис розіграшем або фальсифікацією. Хоча знайшлися ті, хто ознаменував подію із приходом Апокаліпсису. Втім, серйозно із учнів ніхто не стурбувався. Їх більше хвилювали випускні іспити, які вони дійсно вважали Апокаліпсисом.

Домініка охоче показувала деяким хлопцям різні прийоми з бойових мистецтв. Вони з відкритими ротами спостерігали за Голубєвою, але їхній захват викликало не кунг-фу і джиу-джитсу. Хлопці не відривали загіпнотизовані погляди від бюсту дівчини і її короткої спідниці. Ніка робила вигляд, ніби нічого не помічає, але в душі насміхалася над цими кроленятами і над тим, як же вони легко можуть купитися на красу. «Справжню красу!», як любила дівчина підкреслювати, кидаючи зверхні погляди на тонку Діану. Але тоді як інші дівчата із заздрістю одаровували спопеляючими поглядами росіянку, Райську це найменше всього хвилювало, бо поряд знаходився Інокентій.

Хлопець відрізнявся від інших своїм незрівнянним почуттям гумору, розумом і кмітливістю. Він миттєво підкорив серце Діани, яка звикла розбивати серця іншим. Іно знав думку сестри щодо Райської, але захопився нею. Аріадна сьогодні почула, як Голубєв пропонував їй зустрічатися, на що Діана дала свою згоду. Доброславська їм позаздрила.

Протягом наступного уроку зарубіжної літератури Аріадна крадькома поглядала на Фелікса Олександровича. Він, не звертаючи уваги на учнів, читав «Парфумера», інколи піднімаючи голову, коли одинадцятикласники починали занадто голосно шуміти. Декілька разів Аріадна ловила на собі його очі, і кожного разу зрадливий рум'янець з'являвся на її щоках. Врешті-решт, дівчина повністю закрила своє обличчя підручником, роблячи вигляд, ніби заглиблено вивчає період князювання Володимира Мономаха. Але тільки за хвилин п'ятнадцять усвідомила, що тримає книгу вверх ногами.

— Агов, народ, послухайте! — відізвався однокласник Діма, коли Фелікс Олександрович вийшов з класу. — Є одна пропозиція. Як щодо того, аби на травневі свята на два дні з ночівлею і наметами з'їздити за місто?

— А як же іспити, підготовка? — стривожено вигукнув хтось.

— Візьмеш книгу в зуби і будеш там вчити у комишах! — відрізав Діма, викликавши сміх. — Корочє, мій татко може роздобути декілька наметів. Я знаю одне чудове місце, туди можна автобусом доїхати. Ну?

— Ідея хороша, — погодилась після паузи Катя. — Я тільки за. Коли ми ще зможемо разом кудись вибратись?

Однокласники схвально загомоніли. Аріадна не слухала, що вони там казали, бо не планувала нікуди з ними їхати. Якби хтось із учителів приєднався, то ще хай там. А бути самій із цими піраньями Арія не горіла бажанням. Голубєвим навпаки ідея сподобалась, вони завжди любили різні вилазки на природу. Розповідали, що з татом часто у походи з наметами ходили. Облазили всі Уральські гори та багато інших просторів Росії. Тому погодились на пропозицію без вагань. Аріадна лише похитала головою, подумки бажаючи їм гарного відпочинку, а сама спробувала заглибитись у читання.

— Чудово буде посидіти біля вогнища, ночувати в наметі, правда? — запитала в неї Домініка, подумки поринаючи у майбутню подорож.

— Угу, — мугикнула Аріадна, не відриваючись від книжки. — Покажете фотографії.

— Не зрозуміла... А ти що, не їдеш? — надзвичайно здивувалась Ніка, неначе Доброславська відмовлялася від своєї акторської кар'єри.

— Ні, — коротко відповіла вона.

— Аріє, це ж твоя остання зустріч з однокласниками, а потім ви побачитесь можливо за десять років!

— Я б залюбки із ними взагалі не бачилась.

— Не можна так, — прошепотіла Голубєва, аби їх не чули. — Якими б вони не були, але все ж є твоїми однокласниками. Ви разом стільки років провели! І через якісь непорозуміння ти збираєшся повністю їх ігнорувати?

— Якісь непорозуміння? — обурено прошипіла Арія, захлопнувши книгу. — Вони мені життя не давали! Я ненавиджу весь цей клас, вони ненавидять мене, бо я не прийняла їхні правила поведінки і життя! Це не змінити ні за рік, ні за два, ні за десять і двадцять. Я хочу забути усе з ними пов'язане! І буду тільки рада, якщо нікого із них ніколи не побачу!

— Аріє, ти у всьому звинувачуєш своїх товаришів, — у відповідь почала Домініка. — Але ти не думаєш, що сама збудувала навколо себе стіну, за яку нікого не підпускаєш. Ось вони у відповідь звели свою, за яку не пускають тебе. А цей маленький турпохід, можливо, хоч трохи вас зблизить.

— А ти, — вирішила перебити Аріадна, бо щось неприємне кольнуло її в серце, — сумуєш за своїми однокласниками в Москві?

— Сумую, — кивнула Голубєва, помітно засмутившись. — Я зробила б усе, щоб зараз побути з ними. Це найдорожчі для мене люди.

Аріадна знітилась, бо не уявляла, що хтось так сильно любить свій клас. Вона завжди вважала, що якби її підтримали товариші, якби проявили доброту і ласку, можливо, вона б швидше отямилась від тяжкої втрати батьків. А так ніхто в неї ніколи не запитав про самопочуття, не проявив співчуття. В третьому класі всіх хвилювали тільки іграшки. Що та малеча могла розуміти про такі поняття, як втрата обох батьків, як це залишитись сиротою? Вони не знали нічого і нічого не могли збагнути. Як же їм ставитись до тої, яка постійно мовчить, ні з ким не спілкується і живе неначе у своєму світі, що не має нічого спільного із цим, реальним? Пощастило, що Аріадну та Маргариту не відправили до дитбудинку, бо в опікунської ради було таке на меті. Врятувала наявність квартири, а також деякі заощадження батьків разом зі страховкою за магазин. Один рік Марго та Арія провели у дідуся і бабусі, а потім сестри повернулись до міста.

— Ніко, наскільки я знаю, програма обміну триває близько місяця-півтора, — відізвалась Аріадна. — Отже, ви під кінець навчального року повернетесь до своїх однокласників, і з ними відбудете випуск.

— Ні, Аріє, — похитала головою Домініка, сівши поряд з Доброславською, — наша програма офіційно завершується вже за тиждень, поки у вашій школі триває навчання. Але ми не повернемось додому.

— Чого?

— Ну ти смішна! Ми — твої Хранителі, мусимо бути поряд із тобою, ходити по п'ятах. Як ми це робитимемо, якщо повернемось до Москви? Ми залишимось до кінця Битви Сил тут.

— Так, дійсно, — зрозуміла безглуздість свого запитання Арія. — Але ж як ваше навчання? Як ваші екзамени? Батьки взагалі знають про це?

— Ні, — Ніка уявила вирази облич тата й мами, коли вони дізнаються, що їхні чада ще на кілька місяців залишаються в іншій країні. — Рада Консулату офіційно продовжить наше перебування у Вінниці. Ми тимчасово повернемось до Москви тільки на період іспитів, а тобі в цей час, напевно, поставлять заміну.

— Зачекай! — раптом збагнула Аріадна. — Виходить, що від результатів Битви Сил залежить і те, чи побачити ви своїх рідних ще раз?

— Е-е-е, — задумалась Голубєва, піднявши голову вверх, а потім раптово широко всміхнулась, — виходить, що так. Саме тому в мене є стимул сильнішати і вигравати. Я хочу ще раз побачити батьків, своїх однокласників. Напевно, це моя найбільша мрія. Щоб перетворитися на Янгола останнім часом використовую тільки її. І тому, Аріє, — дівчина поклала їй руку на плече, — охороняючи тебе я наближаю шанси на перемогу Іліанни, а отже — шанси на ще одну зустріч із близькими.

Аріадна глитнула, нервово посміхаючись у відповідь. Чомусь вона тільки зараз усвідомила, що від неї залежать не лише життя всіх людей, а і їхні мрії. Дівчина поклала голову на свої руки і завила, бо була неготова до такої відповідальності. Але що вона може зараз вдіяти? Мітка на плечі красувалася вже двома променями, один з яких Арія витратила даремно.

Сьогодні зранку Доброславська та Голубєві отримали повідомлення від Ради Консулату, згідно з яким мають з'явитися ввечері «на килим». За словами Іно, це «смерділо величезними проблемами на чолі з Ельзою та Телаткі». Хоча дівчина не знала, хто ті люди, але вираз обличчя двійнят при згадці їхніх імен змушував її коліна тремтіти.

— Дімо! Арію також записуй! — гукнула Домініка хлопцю, який ходив з блокнотиком між рядів, занотовуючи бажаючих їхати.

— Що? — ніби прокинулась Доброславська. — Ні, ні, я не хочу!..

— Не слухайте її. Вона ДУЖЕ хоче! — з насолодою стиснула плече Аріадни Голубєва.

— Ніко! — простогнала вона.

— Ми з Іно також їдемо, чого тобі боятися? — підморгнула та. — Відтягнемось трошки!

До класу знову повернувся Фелікс Олександрович. Він помітив, що учні стали жвавішими, але причини не вишукував. Він сів на своє місце і повернувся до вікна, щось видивляючись у небі. Аріадна почула краєм вуха, що Катя із Аллою перемовляються, чи варто запросити у похід юнака. Проте з їхньої розмови випливало, що вони не звертають увагу на нього, як на вчителя, а сприймають за свого товариша. Це страшенно розлютило Арію. Вона не витримала і втрутилась у їхню розмову, акцентуючи, що в першу чергу Фелікс Олександрович — учитель. Але наткнулась на нерозуміння, тому відступила, спостерігаючи за подальшими діями дівчат.

Вони пошепки ще з кимось порадились, а потім звернулись до вчителя із пропозицією. Але Фелікс Олександрович тактовно пояснив, що йому не місце у компанії учнів, бажаючих дозволити собі певні вольності на відпочинку, які він, як учитель, мусить забороняти. Спроба Діми натиснути, що Фелікс Олександрович не набагато старший за них і вже фактично перестав бути для них викладачем, наткнулася на явний супротив з боку Сараули: «Я буду вашим учителем до 23:59 вашого випуску». Це викликало ніяковіння практично всіх учнів класу, які були впевнені, що він погодиться.

Аріадну відповідь юнака ніскілечки не збентежила. Вона знала зарання, що задум однокласників провальний. Дівчина згадала, як Фелікс Олександрович дякував їй за те, що вона сприймає його як вчителя, а не дружбана. Хоча інколи їй надзвичайно кортіло зруйнувати між ними цю стіну!

Після дзвінка на перерву Арія довго вовтузилась із портфелем. Блискавка ніяк не могла защебнутися і весь час розходилась. Голубєви не помітили її затримки і з юрбою однокласників покинули кабінет. Лише коли настала тиша, Доброславська усвідомила, що зараз один на один із Феліксом. На певну мить вона заклякла, але потім схопила незакритий портфель і, не дивлячись на юнака, промайнула повз його стіл і поспіхом попрощалась.

— Цікаво, хто першим знайде того білявого хлопчака? — відізвався раптово Фелікс, і Аріадна застигла у дверях. — До речі, Ілля — не таке вже й поширене ім'я у нашому місті, — продовжив Сараула, змушуючи Арію холонути при кожному слові. — Є в мене один знайомий у РАГСі. Може, він надасть мені якусь інформацію.

— Як не крутіть, а Іллів може бути безліч, — мовила Доброславська, не знаючи, як заперечити. — Ви будете обшуковувати кожного хлопця із цим іменем, стукати у тисячі дверей і дивитися, чи немає там блондина? Це смішно.

— Не зовсім, бо ми маємо ще одного туза в рукаві, — Фелікс Олександрович перегорнув сторінку книги. — Я б на твоєму місці не слухав погроз тих хлопців, які ходять з Іллею, і вже підняв би на пошуки всіх іліаннівців. Інакше ми доберемось першими. І ніхто, крім тебе й Голубєвих, не дізнається, як виглядав Архангел Води.

Арія зрозуміла, що юнак був присутнім вчора у парку. Він бачив і чув усе, що й вона. Отже, знав, як виглядає Ілля, його наглядачі і те, що дівчині пригрозили мовчати.

— Феліксе Олександровичу, ваша ціль — я! — стиснула кулаки Аріадна. — Не смійте чіпати хлопчика.

— Нічого не можу вдіяти, — знизав плечима той. — Я не винен, що замість Вершника, відповідального за Архангела Води, його знайшов я. Але у нас спільна мета, я не буду нічого приховувати.

— Він же маленький хлопчик, — мало не з плачем протягнула Арія. — Ви готові його позбутися тільки через те, що він — Архангел?

— Так, бо він наша пряма загроза. Така ціна Битви Сил. Та ж сама доля чекає Архангелів Землі та Повітря. А тебе може оминути, — глянув юнак з-під окулярів на дівчину чорними очима, — якщо будеш розумною. Тому раджу відразу ставати на наш бік. Іліанні не виграти цю Битву Сил!

Аріадна, хитаючи головою, продовжувала стояти у дверях. Вона не вірила, що все це їй каже Фелікс Олександрович. Доброславській було дуже боляче його слухати.

— Я вас не впізнаю... Зараз говорить Вершник, а не ви.

— Де ж ти бачиш крила і, головне, червоні очі, за якими розрізняєш, де я, а де Вершник? — підняв брову вчитель. — Я і Вершник — одне ціле, ми невід'ємні. Дарма ти намагаєшся розділити ці два поняття, мишеня. Припини сприймати мене як свого вчителя чи, тим паче, друга. Повторю, якщо хочеш звільнитися від в'язниці, яку я влаштував тобі за допомогою мітки Маріонетки — вбий мене.

— Я нізащо не заплямую собі руки! — вигукнула Арія. — Що б ви не казали! Але не дам Мальдерані виграти...

Фелікс Олександрович всміхнувся краєчком вуст, переводячи свій погляд із зашарілого обличчя дівчини на її портфель. Він підняв вверх вказівний палець, а за ним без жодних перешкод поєдналися зубчики блискавки. Більше юнак нічого не сказав і поринув у читання, а Доброславська покинула клас. Піднявшись на інший поверх, вона зупинилась біля стіни і притиснулась до неї. Тяжкість у грудях тягнула її донизу. Дівчина опустилась на підлогу і сховала обличчя в руках.

***

Оскільки Фелікс Олександрович не жартував, Аріадна відмовилась мовчати і дала згоду Голубєвим повідомити Раду Консулату про Іллю і розпочати його негайні пошуки. Тож двійнята відправились до Василіси, а Доброславська повернулася додому чекати якихось результатів, бо не могла нічим допомогти.

Арія увіткнулася обличчям у подушку. Вона не могла прийняти поведінку Фелікса. Знала, що він має рацію — Вершник і його людська сутність поєднані. Але серце диктувало зовсім інше. Воно відмовлялося вірити, що тепер учитель є ворогом, відмовлялося вірити, що весь час, проведений із ним — у класі, на ковзанці, під час сварки із мамою Гени, у печері — в минулому. На мрію, яку Аріадна таїла глибоко в собі — бути колись разом із юнаком — не залишилось жодного шансу. Як Архангел і Вершник можуть кохати один одного? Хай Доброславська, наївна і мрійлива, захопилась на свою голову. Але Фелікс Олександрович, серйозний, суворий і цілеспрямований, ніколи в житті не закохається в іліаннівку, хай навіть вона його улюблена учениця.

Арія не сподівалася, що він буде таким жорстоким. Ніколи не уявляла вчителя таким. Не думала, що він дуритиме її і що буде байдужим до всіх, навіть до дітей, якщо вони іліаннівці. Дівчина мала б його зненавидіти і зробити все належне, аби звільнитися від влади мітки. Але не могла. Не звертаючи уваги ні на що, вона кохала... Як таке можливо, ненавидіти і одночасно кохати? Це страшенно пригнічувало Аріадну.

Хтось глухо постукав у двері квартири. Аріадна відірвалась від подушки, здивовано прислухаючись. Стукіт повторився. Це трохи насторожило дівчину, адже в них був дзвінок. Доброславська беззвучно підкралась до дверей. Вона вкотре пожалкувала, що в них немає вічка. У куточку завжди стояла довга залізна палиця на випадок небажаних гостей. Дівчина взяла її в одну руку, прислухаючись до звуків ззовні. Голубєві попереджали не відчиняти двері, коли Арія на самоті, і їй не кортіло йти усупереч їхнім настановам. Тому вона просто зачаїлася напоготові.

Раптом замок почав сам по собі відчинятися. Арія перелякано відскочила назад, виставивши попереду себе палицю. Двері помаленьку відхилилися, і за ними стояв...

— Ілля? — пробелькотіла Аріадна, побачивши біловолосого хлопчика.

На превеликий подив, він був сам, без супроводу своїх божевільних наглядачів. Він тримав в одній руці ведмежа, а у другій — якийсь дротик. Без жодного запрошення Ілля ввійшов усередину, зачиняючи за собою, а дротик запхнув у свою іграшку.

— Пробач, що так ввірвався, — промовив він доволі нахабно, роззуваючись у коридорі. — Ти довго не підходила до дверей, хоч, по ідеї, мала бути вдома. Тому я вирішив сам зайти. А ти чого? — запитав він, здивовано помітивши залізяку в руках Аріадни.

Дівчина ще не повернула дар мови. Хлопчик поводився так, неначе прийшов до себе додому, або так, ніби вламуватись у чужу квартиру є нормальним станом речей. Хоч Ілля і був маленьким, Арія не поспішала обеззброюватися. Вона вже бачила хлопчика в дії.

— Я не грабіжник, хоч здібності до цього в мене є, — сказав він, прочитавши невпевненість в очах дівчини. — Я прийшов, бо нам треба поговорити, як Архангелам. Можна?

— Ну, ти вже зайшов, — потроху опам'яталась Доброславська. — Ти завжди, якщо не відчиняють, вламуєшся?

— Тільки якщо дуже потрібно, а отже, — Ілля задумався і широко всміхнувся, — так, завжди.

— А як до цього ставляться твої батьки?

— А вони і не знають, — потиснув плечима хлопчик і зареготав.

Арія не могла повірити, що перед нею стоїть той спокійний і сумний малий, якого вона бачила на каруселі. Той, що був подібний до янгола на обличчі, тепер став більше схожим на чортеня. Дівчина поклала палицю на її місце в кутку і повела Іллю до своєї кімнати. Хлопчик зацікавлено оглядався по сторонах. Малий плюхнувся на ліжко Аріадни, а вона присіла на стілець за своїм письмовим столом.

— Як ти мене знайшов? — поцікавилась Доброславська.

— А ти не помітила пропажі? Ось, — Ілля протягнув Аріадні її паспорт. — Менше позіхати треба, бо обчистити можуть і на каруселі. Там є твоя прописка.

Аріадна вражено забрала свій документ, перевірила, чи цілий він. Дівчині стало моторошно, що вона не помітила зникнення настільки важливої речі. До того ж подумки поклялася більше ніколи без потреби не носити паспорт із собою. Арія поклала його в шухляду глибше всередину.

— А де ті хлопці, що були з тобою? Чому ти без їхнього супроводу?

— То мої брати.

— Брати? — здивувалась Аріадна.

— Так. Я втік від них, — ніби нічого не трапилось кинув Ілля.

— Як втік?!

— А так. Ти бачила, що ми з тобою стали зірками ТБ? Вони переживають, що тепер на мене почнеться полювання. Тому мене навіть з дому не хотіли випустити.

— Але полювання справді почнеться, — промовила Аріадна. — Один Вершник був тоді у парку, бачив тебе. Йому відомо, як ти виглядаєш, твоє ім'я. За цими факторами тебе легко відшукають.

— Ну і нехай! — махнув рукою Ілля. — Скоріше б уже.

— Ти що, з глузду з'їхав?! — вигукнула стривожено Арія. — Вони ж тебе вб'ють!

— Ну і нехай, — байдуже повторив хлопчина, втупившись у стелю.

— Як це «нехай»? Тобі що, жити набридло?

— А мені ніколи й не подобалось жити. І я не бачу в цьому сенсу.

Аріадна роззявила рота. Коли такі речі каже доросла людина, то це вже дивно. Але коли подібне лунає з уст дитини, то взагалі дико чути. Хто цей хлопчик і чому він так говорить? У його віці діти мають думати про цукерки та іграшки, а не про істини буття. Дівчина усвідомила, що має справу не з простою дитиною. Дуже непростою.

— Зачекай, як це немає сенсу? Якщо ти народився, то сенс є.

— Хіба якщо поясниш мені який.

— Ну, — почала Арія, підбираючи слова, — кожен для чогось приходить у цей світ, у кожної людини, створіння є своя доля, своя місія. Отже, ми живемо недарма.

— Це я чув кількасот або тисяч разів, — Ілля ліг на живіт і повернув голову до вікна. — Навіть це не сенс. Ні в чому немає сенсу.

— Як це ні в чому? — заперечила Аріадна, відчуваючи, що їй буде нелегко переконати хлопчика. — Адже ми приносимо у світ любов, ми робимо щасливими своїх близьких. Завдяки нам він змінюється, розвивається.

— А для чого? Який сенс у ЦЬОМУ? Який сенс, що світ розвивається?

Арія запнулася, не знаючи, що сказати. А Ілля продовжив, сівши на ліжку.

— Я не розумію, навіщо жити. Не розумію, навіщо треба розвиватися, якщо в кінці все одно помираєш. Не розумію, навіщо потрібно приносити любов чи ненависть, навіщо дружити або ворогувати, навіщо взагалі все це потрібно. Я не бачу сенсу в тому, що квіткарка вирощує гарні квіти, які потім купляють для коханих людей; не бачу сенсу в шахтарі, який видобуває вугілля; не бачу сенсу в бізнесменах і банкірах, які орудують грошима, неначе великою силою, хоча насправді то все папірці, яким подарували владу.

Ну отримає задоволення дівчина, коли їй подарують букетик гладіолусів. Ну використає родина вугілля для того, щоб зимового вечора погрітися біля каміну. Ну подобається гратися зеленими папірцями людям, яких вважають володарями всіх і вся, від гри, забави яких залежать життя і благоустрій мільйонів. І що з цього? Це все лише миті життя. Невже на цьому воно і побудоване? Навіщо Вищим Силам потрібно було взагалі все створювати? Таке відчуття, ніби їм стало нудно. Ось вони і побудували свою іграшку: невеличкий світ, мешканці якого живуть, керуючись правилами і законами гри, а якщо порушують, то їх карають різними болячками, аваріями, катаклізмами. А коли мешканці іграшки остаточно перестануть слухатися, то вона ламається, руйнується, бо Вищі Сили запрограмували їх лише на підкорення.

Люди просто існують, для чогось метушаться, щось роблять, називаючи це прогресом, вихваляючись своїми досягненнями. Але насправді, як сильно вони не стараються, рано чи пізно все помре. То який сенс жити, якщо кінець у будь-якому випадку один і той же? Яка різниця, чи ти сконаєш від меча у юності чи від хвороби у глибокій старості? Який сенс викаблучуватися, вертітися у життєвих путах, ставати володарями мішків цінних папірців, якщо можна так само прожити у курені і так само померти в кінці? Сенс брати участь у грі, якщо їй в будь-який момент можуть зробити «Delete»?

Ілля обійняв своє ведмежа, міцно притискаючи до грудей, і подивився запитальними очима на Арію. Їй знову відняло мову. Але у грудях піднімалась хвиля протесту до всього, що він сказав, хай навіть там і була часточка глузду. Доброславська зрозуміла свою помилкову думку про те, що Ілля не цікавиться іграшками. Він захоплювався ними, тільки у більш широкому сенсі цього слова.

Хлопчик колупав оченята ведмежати, а точніше — нитки, які їх заміняли. Він думав, що мовчання Аріадни означало згоду з його думкою. Але це було не так. Дівчина відмовлялася погоджуватись із Іллею, бо це означало, що її батьки загинули дарма. Вони могли б до всього збайдужіти, не заважати мальдеранівцям, але не зробили цього.

Тільки Доброславська хотіла розпочати свій повчальний монолог, як у двері подзвонили. На автоматі Арія пішла відчиняти, від потрясіння геть забувши про заборону. Але це виявились брати Іллі.

— Пр... привіт... — пробелькотіла вона, побачивши ще двох гостей.

«Мені кінець», — промайнуло в голові Аріадни, бо очі братів світилися не надто дружелюбно. Старший підняв свої окуляри на лоба і прижмурився.

— Ілля тут, — впевнено сказав він і знову опустив окуляри.

— Ми за братом, — мовив другий до Аріадни, але дівчина і так здогадалася і перелякано глитнула.

Доброславська вирішила для власної ж безпеки не стояти на їхньому шляху і добровільно впустила у квартиру. Хлопці безпомилково відгадали, яка з кімнат належить Арії, ніби вже колись тут були. Аріадна дріботіла за ними, не ризикуючи про щось запитати.

Вона була відсутня лише хвилину, а Ілля вже встиг заснути.

— Він знову спить, — зітхнув високий. — Краще його зараз не тривожити. Ти не проти, якщо ми побудемо, доки Ілля не прокинеться? — звернувся він до Арії. — Це недовго.

— Д-добре, — кивнула та. Ніби вона могла їм відмовити!

Старший хлопець опустився на стілець, на якому донедавна сиділа Аріадна, а другий вперся спиною у шафу з іншого боку ліжка. Дівчина продовжувала стояти у дверях, не знаючи, як їй реагувати і що робити. Зараз ці двоє не виглядали такими божевільними і ненормальними, як вчора у парку.

— Ти пробач, що ми тебе налякали, — відізвався старший. — Не бійся, ми нічого тобі не зробимо.

Арія не квапилась вірити на слово незнайомцям і недовірливо кидала погляд то на одного, то на іншого.

— Ви — Демони? — прямо запитала вона.

— Ні, не Демони, — так само прямо відповів високий. — Ми також іліаннівці.

На доказ цьому вони обидва показали свої талісмани, які носять Янголи. Відразу теорія про добрих Демонів відпала. Але тоді Доброславська вже нічого не розуміла.

— Мене звати Микита, — продовжив той, — а його — Влад. Не звертай на нього увагу, він завжди набурмосений і в основному мовчить. Тебе як?

— Аріадна. Або просто Арія.

Дівчина трохи осміліла, коли зрозуміла, що це все ж не вороги. Вона повільно сіла на ліжко поряд з Іллею.

— Хлопці, я не знаю, чому ви так проти, щоб іліаннівці дізналися про Іллю, — тихо сказала Арія, бо побоювалася викликати бурхливу реакцію у Микити і Влада, — але мені довелось порушити мовчання. Я була вимушена це зробити! — замахала поперед себе руками дівчина, зарання виправдовуючись. — Річ у тім, що в парку був присутній Вершник. Я це точно знаю. Йому відоме про Іллю все, що й мені, навіть більше. І він вже піднімає людей на пошуки. Не знаю, що трапилось між вами і Радою, але я подумала, що, напевне, нехай краще першими хлопчика знайдуть іліаннівці... Повірте, я мусила так вчинити, бо мальдеранівці дуже швидко натраплять на слід Іллі.

— Та вже немає для чого приховувати існування Архангела Води, — розвів руками Микита. — Чого варте було одне відео по телевізору показати. Тепер про Іллю знають усі й усі його шукатимуть. Певна річ, почнуть з тебе, бо твоя особистість, як Архангела Вогню, вже відома у широких загалах. Тому ти правильно вчинила. Вибач, що погрожували, але на те була причина.

— Якщо ви вже тут затримуєтесь і ми наче все вирішили, то можете розповісти, чому приховували Архангела в Іллі? — вже заспокоївшись, запропонувала Арія.

Ілля уві сні на мить насупив брови і стиснув рукою простирадло, але потім знову заспокоївся. Микита і Влад не мали бажання розпочинати цю розмову. Вони думали, що хлопчик прокидається, і хотіли вже з ним іти, але повернулись на свої місця. Аріадна обережно поклала голову Іллі на свої коліна і покрутила між пальцями в'юнке біле волосся.

— Ми не хочемо, аби Ілля брав участь у Битві Сил, — відізвався Влад напрочуд низьким голосом для його віку

— Ми не хочемо, аби Ілля брав участь у Битві Сил, — відізвався Влад напрочуд низьким голосом для його віку. — Тому і тримаємо в таємниці його Архангела.

— Чому не хочете? — прагнула подробиць Арія, поклавши руку на голову хлопчика. — Це ж буде дуже переломний момент у житті світу. Людям потрібні всі Архангели, бо тільки разом вони зупинять дії Вершників та Мальдерани.

— Знаємо, але нічого не можемо вдіяти, — Микита ліг підборіддям на спинку стільця. — П'ять років тому в нас була звичайна і щаслива сім'я: я, Влад, тато й мама при надії. Ми чекали на народження Іллі, знали, що буде ще один хлопчик. Не уявляєш, як радів тато, казав, що будуть рости три богатирі. На той час (мені було чотирнадцять, а Владові — десять) ми вже були Янголами десь із півроку. Вагітність мами була доволі ризиковою через немолодий вік. Але завдяки підтримці батька, його нетрадиційній медицині і нашій турботі все минало без ускладнень. Ніщо не віщувало біди. Але одного дня батько... зник. Він просто пішов ввечері з дому, щоб купити в аптеці якихось трав, і більше не повернувся. Ось тут і почались непереливки. Ми обдзвонили усі лікарні, міліцію, навіть морги, але безрезультатно. Батька ми не знайшли і досі. Жодного сліду. Для мами то був величезний шок. Хоч за стільки років подружнього життя зазвичай почуття між людьми вистигають, але не між нашими батьками.

За кілька днів маму забрали у лікарню із загрозою викидня. Що там почалося! Я, як зараз пам'ятаю, прийшов до мами навідатися. Почувала вона себе дуже кепсько, а потім як закричить, хапаючись за живіт! В цей момент в радіусі двохсот метрів пробило усі труби з водою. Словом, ще в утробі в Іллі проявились його здібності. Усі хвилювання матері передалися дитині. Він пережив зникнення батька так само, як і мама. А для такого маленького достатньо подібного поштовху, щоб пробудити свої сили. Згодом Ілля народився, але хворобливим. Його організму не вистачає енергії налюві, через це він у будь-який момент і в будь-якій ситуації може заснути проти своєї волі. Так Ілля компенсує нестачу своїх сил і поповнює їх. Якщо раніше він засинав три-чотири рази на день і це тривало близько трьох-п'яти хвилин, то тепер подібні припадки трапляються кожні півгодини і тривають близько двадцяти хвилин. Мама поїхала за кордон на заробітки рік тому, а брата залишила на нас.

За Іллею завжди необхідний догляд, бо він може заснути, коли переходить дорогу або плаває в річці. Це дуже небезпечно. І тому ми не можемо допустити, щоб Ілля брав участь у Битві Сил. Він не витримає напруження, яке вона несе. Ворог легко використає його слабкість. Для матері Ілля — найдорожча у світі людина. Ми поклялись оберігати його як пам'ять про батька. До всього, він ще дитина. Хоч і розумна не по роках, але дитина. Ми любимо його і тому захищаємо як від Мальдерани, так і від Іліанни. Коли Рада Консулату дізнається про Архангела в Іллі, то відразу почне готувати його до поєдинків. Зазвичай здібності проявляються у підлітків, які вже більш-менш зміцнились як фізично, так і психічно, і накопичили достатньо налюві. Але це не випадок з Іллею. Ми думаємо, що він сном компенсує витрати налюві, але ніколи не зможе її накопичити у достатній кількості. Тому слабкість зростає з роками, оскільки зростають витрати енергії. А якщо Ілля буде битися, то одного дня може заснути і не прокинутися.

Як на зло до всього, практично після зникнення тата Рада Консулату ніби здичавіла по відношенню до нас. Завжди ставились більш-менш нормально, як до будь-яких рядових Янголів, а це деякі радники немов з ланцюга зірвались! Матері допомога потрібна, піклування цілодобове, а нас як не на одне завдання, так на інше відправляли, щоразу все небезпечніше. Всю брудну роботу навалювали на нас, принижували, безпідставно карали. Погрожували навіть! Ми досі не маємо поняття, чому так трапилось, але тоді нас ніби ворогами світу вважали! Неначе зжити хотіли. Півроку тривало справжнісіньке пекло! Як нам по секрету мовив один знайомий Янгол, радники «відривались» на нас після зради одного з членів Ради, якого ми, до речі, жодного разу не бачили і не чули. А потім як несподівано почалися натиски на нас, так і закінчилися... Знову з нами сюсюкалися, ніби нічого не трапилося. І як після такого можна розповідати про Іллю? Ми, звичайно, продовжили служіння Іліанні, але тільки заради захисту Іллі від самих же іліаннівців.

— Ти, Аріадно, стала іліаннівкою тільки нещодавно, — сказав Влад, складаючи руки на грудях. — А ми ними є вже більше п'яти років. Ті, хто став Воїном, назавжди втрачають спокійне життя. Воно перетворюється на пекло, байдуже, за Іліанну ти чи за Мальдерану. Твоє майбутнє у руках долі, а точніше, у руках Сил. На тобі тавро, яке вже ніколи не скинеш, навіть якщо повністю відійдеш від справ. Тебе переслідуватимуть завжди.

Аріадна мимоволі згадала своїх батьків, які також не мали жодного бажання брати участі у справах Сил і хотіли мирно жити. Але через той факт, що Юнона просто є Архангелом, вони загинули. Так само Арія розуміла, чому Микита і Влад не бажають подібної долі Іллі.

— Я також заплатив свою ціну за те, що являюся Янголом, — Влад долонею забрав волосся, яке закривало його очі, й показав величезний і жахливий шрам.

— Звідки він у тебе?

— Років два тому зустрівся із сильним Демоном.

Аріадні стало не по собі. Вона рукою доторкнулась до свого плеча, де в неї була мітка Маріонетки. Якби не ця відмітина, то дівчина, можливо, змогла б допомогти Іллі та Владу. Арія задерла рукав футболки, оголивши плече.

— Ця мітка — моє тавро, — промовила вона, показавши мальдеранівську зірку хлопцям. — Її декілька днів тому поставив мені Вершник Розбрату. Вона повністю блокує мої здібності, коли я у звичайному стані. Щойно я перетворююсь на Архангела, мої сили повертаються, але я не можу контролювати своє друге «Я». До того ж у мітці з'являється новий промінь. Із зростанням їхньої кількості я починаю все більше психологічно піддаватися Мальдерані. Коли виросте останній промінь, то я проти своєї волі стану мальдеранівкою, щоправда, бездушною Маріонеткою без почуттів і думок. Через мітку я стала цілком безпомічною і можу сподіватися тільки на своїх Хранителів. Я мушу берегти свою силу, аби взяти участь у Битві Сил. Я на ділі нічого не вмію і навіть тренуватися не маю змоги.

— Також не солодко, — промовив Микита. — Тобі трошки легше — треба всього-на-всього знайти того Вершника і вбити...

— Нізащо! — вигукнула Аріадна так раптово, що хлопці здригнулися. — Я поклялася, що ніколи нікого не вбиватиму. А навіть і так, того Вершника не перемогти. У нього унікальний талант! Він надзвичайно сильний. До того ж...

Дівчина знову згадала про Фелікса Олександровича і про ту дилему, яку вона не може ніяк розв'язати. Якби ж все було настільки просто! Так само просто, як описав Ілля про світ. Якби вони були просто іграшками. Але це не так. Усі вони — люди. Навіть Вершники. Навіть Фелікс Олександрович, хоч і намагається сховатися під маскою нелюду.

— Здається, Іллі все одно, що з ним буде, — сумно сказала Арія, гладячи по голові хлопчика. — Він казав, що йому немає сенсу жити. Чому в малої дитини такі думки? Він взагалі вважає, що навіть саме існування світу безглузде.

Микита і Влад опустили голови. Старший хлопець пересів зі стільця на ліжко поряд з молодшим братиком.

— Це наша провина, — видихнув Микита. — Через хворобу Іллі хтось із нас мусить завжди за ним стежити, бо заснути він може будь-якої неочікуваної миті. Вже багато раз так було, що Ілля мало не загинув через це. Одного разу, коли поліз до верху шафи по шухлядах. Добре, що вчасно до кімнати зайшов Влад. Він якраз впіймав Іллю, коли той заснув і відчепився від полиць. Ще колись його катали на коні, і Ілля звалився з нього. А всього місяць тому ледве не випав з вікна. Через таку особливість організму Іллю треба суттєво обмежувати в розвагах і в кругозорі. Практично завжди він сидить вдома, бо мені необхідно працювати, а Владові — вчитися. Цікаві атракціони, майже усі рухливі види спорту, куховарство і решта речей для нього закриті назавжди. Навіть у дитсадок віддати не можемо, бо у виховательок і без нього з два десятки дітей, а Іллі необхідна персональна нянька. Він повністю відрізаний від світу! У свої п'ять читає книги, телевізор дивиться, а більше нічого не може. Ілля вважає, що ми не даємо йому жити нормально, як усі діти. Він знає про все на світі, але бажає побачити власними очима і відчути: як пахне екзотична квітка, як це — кататися на катамаранах через небезпечні пороги і таке інше. Але не має змоги. Можливо, Ілля бажає боротися з мальдеранівцями, бо багато чого вміє, ми навчали його на екстрений випадок. Напевно, бути Архангелом — це єдине задоволення у житті Іллі, бо лише тоді він може повністю розслабитися, звільнитися від будь-яких заборон, адже його стихія води не завдасть йому шкоди. Єдине — доводиться бути дуже обережними з польотами. Але літає Ілля шикарно. Навіть ми не вміємо такі фінти видавати!

— Щоправда, кожного разу, коли він такі фінти робить, поневолі здригаємось ми, бо ще гепнеться головою в землю, варто буде йому заснути, — буркнув Влад.

— Так, так. Але навіть цього ми не можемо багато дозволити, — сумно всміхнувся Микита. — Боялися, щоб ніхто не дізнався про Архангела Води і не відчув його налюві. Тому Іллі не хочеться жити, бо він, по суті, і не знає повноцінного життя.

— А нас ненавидить і намагається всіма силами втекти, — сказав Влад, також сівши на ліжко. — В нього чудово вдається, ніякі замки йому не перешкоджають. Але і ми не ликом шиті.

— Авжеж, — підтвердив, трохи підбадьорившись, Микита. — Наші таланти ніби створені для опікунства за Іллею. У мене надзвичайні очі, — хлопець вказав на них пальцем. — З їхньою допомогою я можу бачити крізь стіни та предмети. Чудова річ для пошуку в радіусі кілометра. Але це їхня обмежена можливість, коли я просто людина. А ось коли я перетворююсь на Янгола, то властивості очей дуже і дуже розширюються. Єдиний мінус — повністю «відключити» їх я не можу, а постійно дивитися крізь стіни теж з розуму зводить. Тому я ношу ці окуляри. Вони зроблені зі спеціального матеріалу, який перешкоджає дії очей, — хлопець постукав пальцем по жовтуватих скельцях. — А ось у Влада коник — вогнепальна зброя. Він у цьому майстер. До того ж його талант не обмежується точним попаданням у ціль. Влад набив руку самостійно. Його найголовніша перевага — безкінечні набої.

— Це як? — здивувалась Аріадна.

— А так. Я не можу пояснити процес, але доки в нього є налюві, доти є і кулі, — потиснув плечима Микита. — Все ніби за магією. З підручних матеріалів Влад здатен зібрати будь-яку зброю. І та працюватиме! Вдвох ми створюємо для Іллі ідеальний захист.

Ілля здригнувся і повільно розплющив очі. Він спочатку, судячи з погляду, намагався згадати, де знаходиться, що тут робить і на чиїх колінах лежить. Але, помітивши братів, відразу зітхнув. Хлопчик солодко потягнувся і сів на ліжко, все ще сонно кліпаючи очима.

— Ви знову мене знайшли? — буркнув він, дивлячись кудись вперед.

— А ти знову втік?! — накинувся відразу ж Микита. — Скільки тобі казати, що не можна так просто йти, куди тобі заманеться! Раптом із тобою щось трапилося б? Ти ж тепер не просто хворий, а ще й всесвітньо відомий, як Архангел! Тебе міг хтось впізнати!..

Аріадна думала, що такі скандали із докорами могли закатувати тільки її мама і сестра, проте цей хлопець їх перевершив. Арія в такому випадку мовчки вислуховувала б усе із опущеною головою, але не Ілля. Він демонстративно заткнув пальцями вуха і закотив очі, наспівуючи «Бла-бла-бла» у тон голосу брата. Влад нічого не казав, очевидно розуміючи, що сенсу немає — Іллі було все одно.

Доки все це тривало в одній кімнаті, Доброславська пішла в іншу з мобільником в руках, який вже з півхвилини розривався від дзвінка. Це була Домініка, яка повідомила, щоб Арія терміново йшла туди-то і туди-то, бо їх трьох викликає Рада. Дівчина не знала, чи розповідати їм про присутність Іллі та братів, чи ні, та все ж змовчала і перервала зв'язок. Тепер перед нею з'явилась ще одна дилема — видавати їх чи ні. Микита і Влад мають рацію, хвороба Іллі не дозволить йому битися з ворогами.

Аріадна повернулась до своєї кімнати, де пристрасті більш-менш вщухли.

— Зараз я мушу йти, бо мене і моїх Хранителів викликає Рада Консулату, — повідомила Арія, щойно на неї звернули увагу. — Я... Я нічого не казатиму їм про вас.

— Добре, — Микита вдячно кивнув. — Я радий, що ти нас зрозуміла.

— Тільки майте на увазі, що іліаннівці принаймні захистять Іллю, — мовила Аріадна.

— Ми вже п'ять років успішно захищаємо його! — відразу почав відстоювати своє Влад. — І все було нормально!..

— Від кого захищаєте? Від карусель? — втомлено перервала дівчина.

— Вже були випадки, коли на нас Демони нападали...

— Я вам не про Демонів торочу. Відтепер за Іллю візьмуться Вершники, а проти них ваші пістолети і супер-очі — ніщо, — Аріадна пригадала телекінез Фелікса Олександровича. — Я вже зустрічалася із Вершником. Пекло тільки починається. Все ваше життя до сьогодні — відпочинок на Багамах. Я вам кажу це, як Архангел.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.