8.2. Голос минулого

***

Аріадна не помітила, як її свідомість знову опинилася в тілі. Дівчина сиділа на підлозі, притримуючи себе руками, а неподалік чула дихання Василіси. Архангел, не чіпаючи Доброславську і даючи їй шанс оговтатися, сіла на своє крісло за столом Ради Консулату.

— Ти побачила все, що насправді відбулося в той роковий день, — відізвалась нарешті довговолоса дівчина, повернувши голову до Арії. — Тепер маєш повні спогади, не прикриті і не перекручені ні іліаннівцями, ні мальдеранівцями. І тепер можеш сама вирішувати, хто винен у загибелі твоїх батьків.

— Я винна, — тихо сказала Аріадна. — Вони тоді були ще живими, а через мене... загинули...

— Я б не була такою впевненою, — похитала головою Василіса. — Юнону та Андрія Доброславських насправді вбили Вершники, як тобі казали від початку Ніка та Іно.

— Мама і тато були живі! Я ж сама це бачила!

— Не гарячкуй, — спокійно мовила Архангел, і Арія здригнулася від знову почутого маминого голосу. — Той мальдеранівець із блискавками — Вершник Смерті, а з льодом — Вершниця Війни. Смерть дуже серйозно ранив твою матір. Смертельно. Юнона всіма силами чіплялася за життя, але її загибель була неминучою. Тому останні хвилини, які трималася твоя матір, вона віддала тобі. Юнона вже була однією ногою в іншому світі.

— А тато? Тато був живий!

— Фактично — так, — погодилася Василіса, склавши пальці рук в «замок». — Але... Але. У мальдеранівських Довгокрилих, як і в Архангелів, є дві здібності. Блискавки у Вершника Смерті — це небезпечна і дуже страшна зброя, від якої пала Юнона. Але Андрій був переможений другим, найстрашнішим талантом, який тримає у страху усіх Воїнів — як іліаннівців, так і мальдеранівців. Смерть забрав душу твого батька!

Аріадну неначе вдарило током, і тремтіння пройшлось у всьому тілі. Вона різко обернулася до Василіси, аби через її очі впевнитись у правдивості цих слів. Вони не брехали, скорботно опустившись на дівчину. Арія ніколи не думала, що таке можливо. Вона навіть уявити собі не могла! Отже, батько тоді був живий, бо в нього працювало серце, мозок... Але так само був мертвий, бо людина без душі — не людина. Вона нежива.

— Я бачу, ти сама все зрозуміла, — сказала Архангел, впершись підборіддям в «замок». — Тому пробудилося б твоє друге «Я» чи ні — це нічого не змінило б. Ще з того моменту, як перед твоїми батьками з'явилися Вершники, було зрозуміло, що зустріч закінчиться фатально. Єдине, що дійсно стало яскравим променем у той день — це твій Архангел, завдяки якому ти змогла вижити. Якби у тобі не пробудився вогонь, тоді б загинули двоє із чотирьох Архангелів.

Аріадна опустила голову і заплющила очі. Так, це дійсно вона вбила своїх маму і тата. Це дійсно вона остаточно позбавила їх життя. Але якби не ті двоє... нічого б не трапилося. Юнона, Андрій, Маргарита і Аріадна продовжували б жити однією дружньою сім'єю. Аріадна зараз закінчувала б перший курс університету, бо через загибель батьків і шок вона психологічно не могла повернутися до навчання цілий рік. Можливо, тоді ще невеликий магазинчик на побережжі Південного Бугу до цього часу перетворився б на престижний супермаркет. Арія не бачила б смертей в «Льодовому Містечку». Врешті-решт, вона б жила спокійним і безтурботним життям, не здригаючись від кожного шурхоту і не хвилюючись за долю всього світу.

— Ти не винна у загибелі Юнони та Андрія Доброславських, — ніби прочитала думки дівчини Василіса, кожним словом змушуючи серце Аріадни битися сильніше. — Якби ти не побігла до магазину, вони б загинули. Якби ти не пробудила сили, вони все одно загинули б. Така була їхня доля... Юнона, як і ти, не хотіла битися, не хотіла брати участь у поєдинках з мальдеранівцями, бо знала, що без жертв не обійтися. Вона, як і ти, не хотіла вбивати. У цьому ви схожі.

Архангел піднялася зі свого місця, поправивши сукню. Вона підійшла до Аріадни і присіла навпроти. Василіса ніжно взяла долонею обличчя Доброславської і глянула в її вологі очі.

— Юнона не була готова битися в той день, хоч знала, що мальдеранівці рано чи пізно навідаються. Вона наївно вважала, що про неї забудуть і залишать у спокої. Непоправна помилка для такої вольової жінки. Архангели до кінця свого життя знаходяться у небезпеці, у будь-який момент повинні бути готові захистити себе і дорогих для себе людей. Не повтори помилки своєї матері. У тебе ж є ті, кого ти бажаєш уберегти? Постарайся якщо не заради себе, то хоча б заради них. Можливо, це справжнє щастя — знати, що за життя дорогих тобі людей відповідає не хтось, а саме ти. Бо нікому не можна довіряти так сильно, як собі. Бути Архангелом — це дар, Аріадно, а не прокляття.

Арії ця розмова здавалася знайомою. Відразу сплинули нещодавні спогади про те, як вона залишилася допомагати Феліксові Олександровичу в його кабінеті. Тоді Аріадна запитала в нього про Кафку і його новелу «Перевтілення». І їхня розмова плавно перейшла на її тему. Вчитель висловив дуже схожу думку.

Зненацька Аріадна завмерла, а її серце зупинилося. Він також Вершник... Він заодно з тими, хто напав на її батьків. Людина, яку вона так обожнювала, яку так любила, була пов'язана з Мальдераною. Вчора Фелікс Олександрович мав її вбити. Але Аріадна не могла повірити: як той, хто з такою теплотою каже про захист близьких людей, хто з такою любов'ю розповідає про світлі почуття на своїх уроках, хто у школі встановлює справедливість і бореться за права своїх учнів, хто так любить захід сонця — як він може бути мальдеранівцем, який прагне знищити всіх людей? Це ж просто нісенітниця, яка у голові не вкладається. Арії стало неймовірно боляче, настільки, що ніякий фізичний біль не міг зрівнятися із цим. Хотілося знову кричати, кричати і кричати, бо душа розривалася на частини!

— Аріадно, з тобою все гаразд? — перелякано запитала Василіса, побачивши, як та зігнулася навпіл і нігтями вп'ялася у свою шкіру. — Що з тобою?

— Чому він? — дівчина сильніше стискала шкіру і ледве стримувалась, аби не розридатися. — Чому саме Фелікс Олександрович? Він не може бути Вершником. Мій Фелікс Олександрович не вбивця! Він добрий вчитель, який навчає нас любові, дружбі! Він не може бути мальдеранівцем! Хто завгодно, тільки не він! Його... Його підставили! Так, підставили! — закивала божевільно Арія, намагаючись переконати себе у своїх же словах. — Це просто підстава! Це не той Фелікс Олександрович, якого я знала! ЦЕ НЕ ВІН!!!

Василіса неначе пройнялась тим відчаєм і болем, який намагалася вилити із себе Аріадна. І вона вперше не знала, що сказати, аби заспокоїти дівчину. Архангела гризло відчуття провини, що вона не змогла вирахувати у юнакові ворога, що навіть захищала його, тоді як Інокентій бачив Сараулу наскрізь. Санторо просто обійняла Доброславську, яка судомно здригалася, стримуючи сльози. Ніколи Арія не плакала так багато, як за цей день. Вона не знала, що буде далі, як їй далі жити. Для неї це було таким важким тягарем, що дівчина боялася не витримати.

Іліаннівка погладжувала Аріадну по голові, щось наспівуючи їй на вухо. І знову той голос!.. Цей голос, який Арія зберігала у своїй душі весь час. Той рідний голос, який вона почула під час свого народження, і той, який вона почула перед самісінькою смертю матері. Він її заспокоював, запаморочення в голові зникало. Доброславській здавалося, що вона знову у руках своєї мами. Мами, яка зібрала всі свої сили і врятувала її, віддавши талісман.

— Чому він? — вже тихо запитала Аріадна, притискаючись до Архангела. — Чому?

— Я не можу нічого тобі відповісти, бо я не знаю сама, — сказала Василіса. — Це та річ, впоратися з якою тобі вже не допоможе ніхто. Тільки ти сама. Необхідно прийняти це і пережити.

— Я не зможу...

— Зможеш. Бо ти ще жива.

***

Зустрічаючи світанок у кріслі, Фелікс не зводив погляду з лінії горизонту, вздовж якої піднімалося сонце. Відчинене вікно впускало у кімнату вранішній вітерець і аромат зелені. Юнак розщібнув сорочку, оголивши плечі, і пальцями доторкнувся лівої лопатки. Відмітина на ній, яку могли бачити лише обрані, він ненавидів всім своїм єством. Але вона нагадувала про мету Фелікса, заради якої він готовий на все. Майже на все...

Фелікс відкинувся на спинку крісла і знову звернув свій погляд до сонця. Так він просидів усю ніч, не змикаючи повік — від вчорашніх сутінків до сьогоднішнього світанку. Спати зовсім не хотілося. Подряпина на обличчі була абияк заліплена пластиром. Юнака не покидали спогади про вчорашній день, які він хотів відтворити якнайчіткіше...

— У тебе було відчинено, тож я зайшов.

Фелікс здригнувся від голосу, що долинув до його вух. Поряд з ним стояв не дуже високий, але міцної, богатирської статури, чоловік із прилизаним русявим волоссям, а його підборіддя і вилиці вкривала невелика борідка. Він тримав в одній руці чорний кейс, а у другій — коричневий піджак. Це була та людина, з якою Аріадна зіткнулась нещодавно у школі, вибігаючи із кабінету Фелікса.

— Як там минули збори в Пристанищі, Луко? — запитав юнак, звертаючи увагу на гостя.

Чоловік поклав піджак на журнальний столик поряд з окулярами Фелікса і присів у крісло навпроти. Він також зачарувався красою світанку, тому відповів не відразу.

— Ті двоє рвали і метали, — відповів Лука, всміхаючись променям, які пробивались навіть крізь темну штору. — Війні завжди тільки привід дай — вона тебе згадає усіма слівцями, яких ніхто у світі навіть не чув. А Смерть тебе мало не зрадником виставляв. Словом, декілька днів оминай їх десятою дорогою.

— Чого я і очікував, — зітхнув Фелікс і тяжко закинув голову назад. — Іншої реакції бути не могло.

— Я намагався їх переконати, що у тебе були підстави так вчинити. Але пробач, не маю такого красномовства, як у тебе, — потиснув плечима Лука. — Тому краще сам поговориш з цими двома.

Фелікс нічого не відповів. Він підпер підборіддя рукою, схилившись над столиком. Після кількох секунд нерухомого сидіння потягнувся за окулярами.

— Послухай, Феліксе, — серйозно звернувся до нього гість, також подавшись вперед і склавши пальці «будиночком», — ти хоч мені можеш пояснити, що це все означає? Чому ти не покінчив із Архангелом?

— Ні, не зовсім. Можеш дати цигарку? — попросив тихо юнак, не піднімаючи голови.

— Ти ж наче не палиш?

Чоловік пошарудів по кишенях брюк і піджака, діставши із однієї — пачку цигарок, а з другої — запальничку, і метнув на стіл. Вони впали з іншого боку у розкриту долоню Фелікса. Той неквапливо запалив. Для Луки це дійство, схоже, було дуже дивовижним, бо юнак — противник подібних звичок.

— Бачила б тебе зараз Ванда, — протягнув, милуючись видовищем, чоловік.

— Хай котиться під три чорти, — відгризнувся Фелікс і через силу знову приклав до губ цигарку.

— Іменем Мальдерани, і що з людиною ця Доброславська зробила? — хитав головою Лука, як старенький дідуган, жахаючись коротких спідниць сучасних дівчат. — Такого хлопця з розуму зводить. Він навіть ПАЛИТИ почав! Скажи чесно, ти не зміг її вбити?

— Не зміг, — після короткої паузи відповів Фелікс, крутячи у пальцях цигарку.

— Як же так могло статися? Ти ж був тоді Вершником, і все мало пройти, як завжди.

— Знаю, — тихо мовив юнак, — але не зміг...

В його голові весь час бриніли одні і ті ж слова Аріадни, кожного разу після яких у серце закрадалась невимовна ненависть. Хоча юнак не міг розрізнити до кого. Фелікс двома пальцями загасив цигарку і кинув її на стіл.

— За рік ти занадто прив'язався до цієї дівчинки, — мовив Лука, склавши на грудях руки. — Може, не варто було тобі працювати у тій школі?

— Можливо... Аріадна моя найкраща учениця. Але я прирік її на участь значно гіршу, аніж смерть, — додав юнак, піднявши очі на співрозмовника. — І коли інші Вершники усвідомлять справжню вагу мого вчинку, то я впевнений, що їх це задовольнить. Мені час.

Фелікс піднявся з крісла, на ходу защібуючи сорочку. Лука здивовано проводив його поглядом.

— Куди це ти?

— Куди це ти?

— До школи.

— До школи? — фиркнув гість. — Я не думаю, що після вчорашнього наші «друзі» там з'являться.

— Крім них є інші учні, а я їхній вчитель, — спокійно відповів Фелікс, на хвилину зупинившись і поклавши руку на спинку крісла Луки. — За два тижні кінець навчального року для одинадцятикласників. Я повинен їх підтримати.

***

Йшов теплий дощ. Аріадна підставила своє обличчя краплям і заплющила очі. В її голові промайнули всі спогади за вчорашній день. Плакати вона вже не могла — її сльози закінчилися. Під очима з'явилися великі синці. Дівчина ледве змогла хоч трохи прийти в себе, щоправда, без певної дози заспокійливого не обійшлося. Янгол-медик на ім'я Реґіна, яка клопоталася навколо Доброславської, дала їй дієву настоянку. Арія підпирала стіну одного із будиночків на закинутому будмайданчику, а на її плечі прислужливо сиділа Клео. Вороні передався настрій господарки, тому птаха не каркала, як завжди, вимагаючи їжі. Лише настовбурчила пір'я, сховавши у нього голову.

Домініка та Інокентій без жодних заперечень відпустили Арію саму на будмайданчик, бо розуміли її стан і необхідність побути на самоті.

Аріадна не пам'ятала нічого від того часу, як Фелікс Олександрович поставив їй мітку, і до того, як почула голос Василіси. Саме він вивів Арію з цілковитого забуття, повернув до життя. Домініка колись казала, що іноді людям разом з другим «Я» передаються деякі властивості попередніх господарів. Те, що отримала теперішня Архангел Повітря від попереднього — голос Юнони Доброславської.

Після того фатального дня дев'ять років тому талісман Єдності Стихій, який Аріадні дала Юнона, зник. І досі ніхто не знав, де він дівся. Через зникнення талісману довелося зробити дублікат, який зараз носила на собі Аріадна, а це вже суперечило правилам Іліанни. Талісман Єдності Стихій — не паспорт, що загубив і поновив знову. Їх наявність у світі в кількості п'яти, а не чотирьох, може призвести до поганих наслідків, якщо він опиниться в руках мальдеранівців. До того ж дівчині дуже хотілося повернути те, що належало її матері.

— Клео, що мені тепер робити? — запитала Арія у ворони, яка відразу випрямила голівку. — Я не знаю... Я заплуталась. Так, мені досі хочеться повернути батьків до життя... Адже скільки всього є несказаного! Але якщо Янголів та Демонів можна просто запечатувати, то ми, Архангели та Вершники, маємо битися до смерті. Я досі не розумію, навіщо Фелікс Олександрович поставив мені цю мітку, — Аріадна стиснула до болі своє плече. — Хоч розповіли мені про її дію, але все одно... Чому він мене так мучить? Міг би просто вбити, як і хотів спочатку! Навіщо тепер залишати мене живою? Через мітку я не зможу користуватися своїми силами вдосталь, аби здійснити бажане. Через неї я не зможу оживити тата й маму...

— Кар! — вигукнула незадоволено ворона, легенько клюнувши в плече дівчину.

— Так, є один вихід, — кивнула Доброславська і сповзла по стіні на землю. — Однісінький... Треба позбутися мітки, але це можливо лише одним способом... Позбавити життя того, хто її поставив...

Аріадні ставало моторошно тільки від цієї думки. Вона не могла цього зробити. Хоч вчитель був заодно з убивцями Юнони та Андрія, дівчина і думки не припускала, що може знищити того, кого любить. Хай навіть він Вершник. Вчора, коли Фелікс Олександрович напав на Доброславську, вона була розгубленою і не змогла взяти себе в руки, не змогла стати Архангелом. Аріадна забула ті слова, те бажання, яке вимовляла щоразу, розправляючи свої білі крила.

Дівчині не виходив з голови той бій, точніше, одностороння атака. Вона яскраво бачила перед собою очі юнака. Ці червоні, диявольські очі, що палали ненавистю до всього, належали не шкільному вчителю зарубіжної літератури. Арія побачила справжній погляд Фелікса Олександровича після того, як в нього був дивний напад болю. І саме тоді він передумав її вбивати, а лише поставив цю мітку.

— В той момент я побачила очі свого улюбленого вчителя, — прошепотіла тихо Аріадна і обійняла свої мокрі коліна.

***

Від удару блискавки Розбрат покотився по підлозі. Тростина Вершника Смерті потроху згасла, і він заховав її під плащ. Смерть байдуже відвернувся від юнака і попрямував до свого трьохніжкового крісла дивної форми. Двоє інших Вершників стояли біля підсвічника, над яким палав криваво-червоний вогонь.

Розбрат піднявся на лікті, нормалізуючи своє дихання. Схоже, він очікував подібної реакції на свою появу перед Вершниками, тому не дуже здивувався «радісному» привітанню. Йому було не вперше. Війна, задоволена видовищем, тихо посміювалася собі в руку, а ось Голод не на жарт хвилювався за стан юнака. Проте підійти до нього не ризикував, щоб і самому не потрапити під гарячу руку.

— Ти мене розчарував, — мовив Вершник Смерті, повернувши свої сірі очі до Розбрата. — Твоїм завданням було вбити Архангела Вогню. Натомість ти дарував їй життя.

— Хіба мітка Маріонетки нічого не значить?

— Тобі було ясно сказано — позбавитися Доброславської. А ти що, дурню, зробив?

— Я зробив те, що вважав необхідним, — промовив Розбрат, підводячись із підлоги. — Якщо ви всі вислухаєте мене, то, думаю, будете задоволеними.

— Цікаво послухати, — фиркнула Війна, презирливо дивлячись на юнака. — Давай вже свої байки!

Вершник, тамуючи огиду до жінки, вдячно їй кивнув. Він кроками почав міряти кімнату, збираючись із думками. Врешті, коли проходив за спинами Війни та Голода, почав.

— Ви чудово пам'ятаєте той вересневий день, майже дев'ять років тому. День, коли вперше в Аріадні пробудилася її сутність. Тоді двоє Вершників, — він оглянув Війну та Смерть, — завітали в «гості» до Доброславських. Їм було відомо про Архангельське походження Юнони. Оскільки на той момент був ще не повний склад Вершників Мальдерани, а Битва Сил потроху наближалась, ви прийняли рішення переманити на свій бік Архангела Повітря. Тільки ця спроба стала невдалою, адже Юнона ВЗАГАЛІ не бажала воювати, оскільки була яскравим противником кровопролиття. Але ви хотіли бачити її у своїх рядах.

— Нині це безглуздо, — промовив Вершник Смерті, здогадуючись про хід думок Розбрата. — Нас четверо, тоді як Архангелів лише двоє. Перемога вже в нашій кишені! Битва Сил ось-ось розпочнеться, і вони не встигнуть знайти Воду і Землю за цей час.

— Ти дійсно в цьому впевнений, Смерте?

— Дійсно.

— Тоді чому ти настільки прагнеш знищити Аріадну? — раптом запитав Фелікс, різко розвернувшись до Вершника. — Вона ж не принесе ніякої особливої шкоди. Тим паче дівчина не має великого бажання воювати, як і її мати.

— Перестрахуватись ніколи не завадить! — втрутилась роздратовано Війна.

— Саме так! — клацнув задоволено пальцями Розбрат, ніби сподіваючись, що хтось це скаже. — Нікому не завадить! По-перше, вірогідність того, що решту двох Архангелів знайдуть, дуже мала, але вона є! По-друге, не можна списувати того, що іліаннівці так само «приберуть» когось із нас. По-третє, навіть якщо складеться так, що нас четверо, а Архангелів — троє, чи навіть двоє... Не факт, що ми переможемо. Іліаннівські Довгокрилі можуть виявитися дуже сильними. До того ж і нашою помилкою, і помилкою Архангелів є те, що ми недооцінюємо Короткокрилих, вважаємо їх всього лише пішаками. Але якраз звичайні пішаки дуже часто впливають на хід історії та подій. Нам необхідно бути готовими до всього. І зайвий Воїн на боці Мальдерани не завадить. Запечатана міткою Маріонетки, Аріадна Доброславська не зможе вільно користуватися своїми силами. Лише у крайніх випадках. Отже, про її підготовку як Архангела і тренування можна сміливо забути. Але я впевнений, що протягом часу до Битви у дівчини буде безліч потреб вивільнити свою налюві. Отже, щойно з'явиться останній промінь зірки — Архангел Вогню стане нашою Маріонеткою. Або погодиться під її впливом приєднатися до нас добровільно.

Війна щось намагалася перечити, бо це природа в неї така — відмовлятися від усього, що робить Розбрат. Голод навпаки торочив про правильність його думок. А Смерть просто сидів, спостерігаючи за балаганом, який розвели двоє Вершників, а також за юнаком, який мовчки чекав його відповіді. Фелікс іноді непомітно морщився, рукою притримуючи свій постраждалий від блискавки бік. Але коли Смерть піднявся зі свого місця, усі відразу замовкли. Вершник підійшов до підсвічника, над яким палав червоний вогонь. Він пильно вдивлявся у полум'я, неначе очікуючи якоїсь відповіді чи знаку.

— Будь по-твоєму, Розбрате, — сказав остаточно Смерть. — Мушу погодитись, ти діяв завбачливо. Але є тільки одне «але»!

— Яке ж?

— У Доброславської ОБОВ'ЯЗКОВО мусить з'явитися сьомий промінь до Останньої Гри, а не до Битви Сил.

Юнак насторожено насупився. Але Смерть більше нічого не додав, а спокійно пішов геть із зали. Війна поквапилась за ним, довго обурюючись щодо його рішення. Голод лише похитав на це головою.

— Ванда у своєму репертуарі, — потиснув плечима Лука, співчутливо озираючись на Фелікса. — Ти як? Сильно болить? Я вже перелякався, що Смерть тебе закатує.

— Я йому ще потрібен. А це... не вперше, — махнув рукою Розбрат.

— Ти граєш на його нервах.

— Те, що я сказав, Смерть і сам добре знав. Тільки він щось задумав... І це мені не подобається. У мене є до тебе прохання...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.