9. Серцю не накажеш

Вже повністю зібравшись до школи, Аріадна зупинилась біля полички, на якій стояв її магнітофон, а поряд — фотографія у рамці. Дівчина взяла її в руки. Із чорно-білої світлини до неї посміхалися дванадцятирічна Марго у віночку з ромашок, тато крізь чорні вуса і мама з певними рисами суворості, але все ж лагідно і ніжно. Арія, ще зовсім мала, у смішному капелюшку, була чи то набурмосена, чи сумна, чи просто не розуміла, чого батьки пригорнули своїх доньок і радіють цьому.

Арія, ще зовсім мала, у смішному капелюшку, була чи то набурмосена, чи сумна, чи просто не розуміла, чого батьки пригорнули своїх доньок і радіють цьому

Дівчина не пам'ятала, коли робилася фотокартка. Так само не пам'ятала, коли вони ще раз ось так разом фотографувалися. Аріадна постала перед цим фактом, щойно переглянула фотоальбоми вже після загибелі батьків. Вона знайшла тільки цю стару світлину, яка відтоді стояла на її поличці. Арія з каменем у душі подумала, скільки всього можна було б зробити, скільки втрачено дарма часу. Матір була постійно зайнята магазином, а батько їй допомагав. Навіть за обідом, що найкраще закарбувалося в спогадах щодо Юнони, жінка тримала під рукою калькулятор, свої записи і, споживаючи страви, одночасно щось рахувала. Тоді Аріадна захоплювалася мамою і тим, як їй вдається робити декілька справ одночасно. Арія ще дивувалась, чому тато порівнював Юнону з Юлієм Цезарем і дратувався кожного разу, коли калькулятор опинявся на кухні.

Тепер дівчина жалкувала про це. Їй треба було просто взяти батьків за руки і повести кудись гуляти, відволікти їх від справ. Натомість Аріадна тамувала у собі бажання побути з мамою і татом і повністю віддавала їх у руки загребущої роботи. Навіть часу знову сфотографуватися разом не було...

Доброславська перевернула рамку і на зворотному боці в кутку доторкнулась до іншої, маленької фотографії з поганою якістю зображення. Цій світлині було трохи менше року і робилась вона на мобільний телефон. Поверх учнівських голів Фелікс Олександрович указкою тикав у портрет Олександра Буніна, щось розповідаючи про його творчість. Аріадна ледве змогла вловити момент, щоб сфотографувати вчителя, аби ні він, ні однокласники не побачили. Коли в Арії опинилася вже роздрукована фотокартка на звичайному принтері і папері, дівчина не тямила себе від щастя і дивилася на неї при кожній нагоді, мало не цілуючи щоразу.

Зараз для Аріадни це походило на дитячий садочок. Можливо, кілька днів тому вона так і робила б. Але тепер, після всього, що трапилося... Дівчина різко схопила світлину, бажаючи пошматувати її на малесенькі клаптики і викинути у смітник. Але, трохи надірвавши, зупинилась. «Він не вбив мене, — пролунало в голові. — Фелікс Олександрович мене пожалів... Його очі змінилися. Відчуття, ніби він тоді намагався пересилити самого себе...»

Аріадна ще раз погледіла на знімок, а потім поклала на полицю поряд із сімейним фото.

***

Фелікс не міг нормально вести урок. Він запинався, забував якісь факти, відволікався і пропускав крізь вуха все, що йому казали учні. Семикласники, в яких зараз була зарубіжна література, розгублено переглядалися, не впізнаючи свого вчителя. Юнак, врешті-решт, дав їм якесь завдання, а сам вийшов із класу. У чоловічій вбиральні він поклав біля вмивальника окуляри і вмив холодною водою обличчя. Йому хотілось освіжити собі голову. Фелікс Олександрович не очікував знову побачити Аріадну так швидко. Не очікував, що взагалі вона ходитиме до школи.

Вони зіткнулися зранку в шкільному коридорі. Дівчина була, як завжди, у супроводі своїх Хранителів — Домініки та Інокентія. Голубєві насторожилися, щойно побачили юнака. Обступивши конвоєм Арію, вони провели її повз учителя. Доброславська йшла з опущеним обличчям. Але коли вона проходила поряд, то на мить підняла погляд на Сараулу. Холоднокровний Фелікс здригнувся. Він бачив в очах Аріадни не ненависть, не гнів, а відчай.

Юнак, завмерши, проводжав «делегацію» очима, і вперше за довгий час йому стало моторошно і якось не по собі

Юнак, завмерши, проводжав «делегацію» очима, і вперше за довгий час йому стало моторошно і якось не по собі. Фелікс очікував на будь-яку реакцію, але крім такої. Вчитель думав, що Аріадна кинеться на нього з кулаками, кричатиме щось про ненависть та зраду. Натомість...

Фелікс умився і подивився у своє розпливчате відображення у дзеркалі. Він був стомленим і подавленим. Краплі води стікали по підборіддю. Юнак одягнув окуляри і прийняв рішення, що йому робити після школи.

На початку перерви він стояв біля класу, де проходив урок в Аріадни. По одному учні виходили з кабінету, вітаючись із учителем і щось розпитуючи у нього щодо оцінок за рік. Але Фелікс припинив будь-які розмови, щойно з'явилися у проході Доброславська і Голубєви.

— Мишеня, треба поговорити, — сказав він.

Але Арія не зреагувала на це, зробивши вигляд, ніби не почула, і рушила далі за руку з Нікою. Іно загрозливо стиснув кулаки. Фелікс швидким кроком наздогнав їх і став посеред шляху.

— Не ігноруй мене, — кинув юнак. — Нам треба поговорити, і ти сама це знаєш.

Трійця зупинилася. Двійнята кидали наповнені люттю погляди на вчителя, але той зовсім на них не зважав. Вчителя хвилювала Аріадна, яка навіть не піднімала голову. Її руки тремтіли, то стискаючись, то розтискаючись.

— Про що? — тихо запитала вона.

— Про все, — відповів Фелікс, вдоволений, що на нього зреагували.

— Вам немає про що говорити, — втрутився Інокентій. — Іди туди, куди йшов!

— Не лізь не у свої справи, Голубєве, — суворо сказав юнак.

— Це мої справи також! — прошипів Іно, готовий до бійки, байдуже, що перед ним учитель, а навкруги сотні учнів.

— Після уроків зустрінемось у кав'ярні «Верона», — сказав Фелікс до Аріадни, презирливо дивлячись на Інокентія. — Приходь сама.

Не чекаючи відповіді, юнак пішов геть. Голубєв палав гнівом і бажанням четвертувати Фелікса. Він ледве стримувався, аби не наздогнати його і не відлупцювати.

— Покидьок! — фиркнув Іно. — Бачили? Самовпевнено вважає, ніби Арія погодиться на його пропозицію.

— Я дійсно прийду. Сама, — відізвалася Аріадна, вмить випрямивши спину.

— Ти з глузду з'їхала?! — вигукнула шоковано Домініка. — Ми від тебе ні на крок!..

— Досить! — відрізала роздратовано Доброславська, прийнявши остаточне рішення. — Ми будемо у людному місці, де Фелікс Олександрович не почне показувати свої кігті! Мені нічого не загрожуватиме!

— Але якого дідька він хоче, аби ти прийшла сама? Хіба це не підозріло? — не вгавав Іно. — Він щось задумав. Він же Вершник!

— Так, Вершник... Але я все одно прийду, — твердо сказала Аріадна, ставлячи крапку. — Фелікс Олександрович має рацію. Є речі, які потребують роз'яснень.

***

У кав'ярні Фелікс чекав на Аріадну, сьорбаючи з горнятка свою улюблену каву. Навпроти нього вже стояв зелений чай, який так полюбляла дівчина. Арія, здалеку помітивши вчителя, завагалась наближатися до нього. Її починали брати сумніви, чи варто було взагалі сюди приходити. Але Доброславська не могла залишити стосунки з юнаком так, як вони є, і вдавати, ніби нічого не трапилося. Він Вершник, вона — Архангел, і цим все сказано.

Доброславська боязко підійшла до столика. Вона взяла себе в руки і сіла навпроти Фелікса. Він був трохи здивований, що Аріадна таки прийшла сама. Юнак озирнувся, аби пересвідчитися у відсутності Голубєвих. Дівчина знітилась, коли Фелікс повернувся до неї. Вона не могла витримувати пронизуючий погляд вчителя, тому весь час уникала його. Арія боялася, що знову побачить страшні червоні очі, від яких в неї по тілу бігли мурашки.

Фелікс не відразу розпочав розмову. Він оцінював стан дівчини, її поведінку і реакцію на все, що відбувається навколо. Юнак навіть за допомогою телекінезу зіштовхнув виделку із сусіднього столику, яка з брязкотом впала на підлогу. Від різкого звуку Доброславська підстрибнула на місці, перелякано озираючись навколо. Її напружувало мовчання, але заговорити першою вона не могла, бо до горла підступав ком.

— Не очікував, що ти прийдеш сама, — нарешті промовив юнак, відставляючи вбік чашку. — Невже Голубєви тебе так легко відпустили?

— Ні, не відпустили, — стиха відповіла Аріадна. — Вони тут, лише надворі. Мій талісман також у них, тому Іно та Ніка зможуть передбачити, коли мені загрожуватиме небезпека.

— То твій мозок був захищений від телепатії талісманом? — хмикнув Фелікс, підперши рукою підборіддя. — Я-то думав, чому ці двоє так пізно примчали до тебе на допомогу в лісопарку! І ти маєш якесь бажання, щоб зараз вони копирсалися в твоїй голові?

— Не маю...

— Чому ж тоді дозволила, якщо чудово знаєш, що тут я на тебе не нападу?

Аріадна не відповіла і стиснула під столом свої холодні руки.

— Ти боїшся мене? — запитав раптово вчитель, коли помітив тремтячі губи дівчини.

Арія знову нічого не відповіла. Фелікс Олександрович надірвав краєчок стікеру із цукром і висипав вміст у чашку.

— Скажи мені, мишеня... Ти мене ненавидиш?

Дівчина завмерла, стиснувши руки так, що її нігті боляче вп'ялися в шкіру. Юнак розмішував цукор, а потім підніс каву до вуст. Аріадна відчувала, як він свердлить її поглядом. Але вона дивилась на своє відображення в зеленому чаї. «Він запам'ятав, що я люблю зелений», — про себе подумала Доброславська.

— Я... Я не ненавиджу вас, — пробелькотіла вона, перебираючи пальцями. — Я знаю, що мусила б ненавидіти за все... Але я не можу...

— Дарма, — сказав учитель. — Тоді ти почувалася б легше.

З цим Аріадна погодилась. В неї залишались неоднозначні почуття. Можливо, певний гнів, але не ненависть.

— Феліксе Олександровичу, чому? Чому саме ви? Невже ви з самого початку вдавали вчителя, аби підібратися до мене? Невже через це ви витратили майже рік?

— Не думай, що я пішов до школи працювати вчителем тільки заради тебе, — підняв вказівний палець юнак. — Це моя професія, для якої я навчався в педагогічному університеті. Я поєднав її зі своїм обов'язком Вершника, коли влаштовувався на роботу. Я в школі за власним бажанням і волею. Якби я не хотів бути вчителем, то обмежився б звичайним стеженням за тобою зі сторони.

— Невже Вершник Мальдерани може спокійно працювати вчителем? — вражено запитала Аріадна. — Як ви можете навчати дітей світлим почуттям, любові, гуманності, якщо самі є противником цього?

— Я не казав, що є противником...

— Невже? У мене щось не поєднуються разом Мальдерана і любов.

— Ти ще мало знаєш про Мальдерану, Іліанну і про все, що з ними пов'язано.

— Я вже багато знаю! — раптом вигукнула дівчина, стукнувши долонею по столі. — Мені повернули мої спогади про день загибелі батьків, про події, за якими я спостерігала власними очима. Я бачила, як впала мама! Бачила, як жорстоко обійшовся з батьком Вершник Смерті! Я власною шкірою відчула холод Вершниці Війни! Вони знищили моє життя! Як я після цього можу повірити, що в мальдеранівців є щось добре? ЯК?!

— Твої погляди схожі з нашими, — сказав юнак, дивлячись поверх окулярів.

— Нічого подібного! Мене ніщо не пов'язує із Мальдераною!

— Ти впевнена? — підняв брову Фелікс Олександрович. — Хіба не ти нещодавно казала, що «цей світ не заслуговує на сонячне проміння»? Хіба не твої слова, що «люди самі себе занапастили. Самі домоглися того, що мають»? Хіба не ти висловила передбачення, що «прийде сила, яка зітре все з лиця Землі»? Нагадаю, це було під час сильної зливи, за день до появи Голубєвих.

— Звідки ви?.. — у грудях Арії похолонуло.

— Відкрию тобі маленький секрет: Федір Соколенко може змінювати зовнішність не лише на людську... Де ти бачила, щоб ворони були настільки прив'язаними до людей? Голуб — ще може бути. Але ворони? У Федора неймовірна пам'ять. Він майже дослівно переповідав мені усе, що ти казала «вороні Клео».

Серце Аріадни впало. Цього вона аж ніяк не могла очікувати. Клео. Її єдиний друг за довгий час, хай навіть і птах. Друг, до якого вона щодня навідувалась і якому вона розповідала усе до найменших дрібниць — і про своє життя, і про свій душевний стан, і про роздуми, і про свої почуття до вчителя зарубіжної літератури... Про все, що її хвилювало й турбувало, радувало і засмучувало. А тепер виявляється, що навіть Клео не є тією, за кого Арія її приймала. Дівчина повільно закрила долонями свої шоковані очі. Вона думала, що гірше бути не може. Але й тут її спіткало розчарування. Зі словами Фелікса Олександровича від душі Доброславської відірвалася та частинка, невеличка, але все ж частинка, яку вона подарувала вороні. І яка виявилась Федором Соколенком.

— Знову... — тихо промовила Аріадна. — Я знову втратила для себе... щось дороге. Я знову втратила друга. Спочатку ви, тепер Клео... Я-то думала, що ви... що ви до мене... щиро...

— Всі наші розмови були від щирого серця, — сказав Фелікс, опустивши повіки і намагаючись ніби втішити Арію. — Мені завжди було приємно з тобою спілкуватися. Я радів, коли ти із захопленням відповідала на мої запитання під час уроків. Ти дійсно моя найулюбленіша учениця. Хоч це, звичайно, моя педагогічна помилка, адже я не маю ніякого права надавати комусь перевагу. Але я ніколи не брехав тобі, мишеня, висловлюючи свої думки, ніколи не жалкував за проведений з тобою час, ніколи не заперечував проти нашої дружби. Це моя помилка, як Вершника... Але тільки до цього моменту.

— Нічого не може бути так, як раніше, — кивнула головою Аріадна. — Феліксе Олександровичу, ви в когорті вбивць! Вершники позбавили життя моїх батьків. Я ніколи їм цього не пробачу!

— Чому ти кажеш «їм», а не «вам», якщо я також у цій «когорті»? — поцікавився юнак. — Хоча б за це ти маєш мене ненавидіти.

— Я... — Арія запнулась, не знаючи, що відповісти, але раптом поставила безглузде, на її погляд, запитання. — А ви... також убивця?

Фелікс Олександрович на мить задумався. Він відставив убік порожню чашку, але не відпускав вушка.

— Так... І мої руки вже по лікоть у крові.

Аріадна і не думала, що він відповість інакше, проте все ж маленьке сподівання майоріло в її серці.

— Моє перше вбивство трапилося в чотири роки.

Дівчина здригнулась від почутого. В чотири роки... Саме тоді Фелікс Олександрович став сиротою. Невже і його батьки... стали нещасними свідками його проявлення?

— Ні, мої тато й мама загинули не через мене, — ніби прочитав страшні думки Арії вчитель. — В той день до нашого будинку вдерлися грабіжники. Це вони покінчили з батьками на моїх очах. Вони хотіли позбавитися і мене. Тільки тоді в мене з'явилися кігті... Вершник повністю мною оволодів. Двох я вбив, але третій втік. З того часу я став убивцею. Це триває до сьогодні.

— Чому ж ви не вбили мене? — промовила Арія, висловивши те, що накипіло. — Я ж бачила, у вас був намір. Ви б не відступили. Що ж тоді сталося?

— Хм, — посміхнувся юнак, замислено почухавши перенісся. — Я ще і сам не розібрався в тій ситуації...

— Тобто?

— Річ у тім, що я ніколи не відступав перед ціллю, все доводив до кінця, навіть якщо були якісь сумніви.

— Невже рука ніколи, як то кажуть, не здригнулася?

— Ніколи, — чомусь сумно відповів учитель. — Все банально та просто — я не можу підкорити свого Вершника.

— Як це? — жахнулася Доброславська і раптово для себе глянула на Фелікса. — Ви що, повністю піддаєтесь його дії?! Це ж небезпечно для своїх же!

— Так, саме тому я намагаюся діяти самостійно. І мені це успішно вдається, — із певним задоволенням відмітив Фелікс. — Тому мальдеранівцям вигідно тримати особу, подібну до мене, бо будь-який Демон і навіть Вершник може злякатися у якийсь момент або помилувати свою ціль. А я — ніколи, бо я зброя Мальдерани.

— Ніколи? — Аріадна судомно стиснула руками коліна, знову відвівши погляд. — Але ж позавчора... ви мене пожаліли.

— Ні, не пожалів, — заперечно похитав головою юнак. — Я дійсно мав тебе вбити, але в певну мить передумав. З'явилась просто краща ідея... Мишеня, ми з тобою схожі, — сказав Фелікс і, потягнувшись вперед, доторкнувся до обличчя дівчини. Вона здригнулася і втиснулась у спинку стільця, перелякано округливши очі. — Ми сироти, чиї батьки загинули за волею інших людей. Ми відчули на собі весь тягар життя, без допомоги і підтримки матері та батька. Так, у тебе є Маргарита, бабуся, дідусь, а в мене є прийомний батько. Проте це несправжнє тепло, яке можуть дати лише рідні батьки. Тільки від них можна очікувати надійної опори в житті. І мені дуже прикро дивитися, як деякі з батьків забувають і занапащають власних дітей. Пам'ятаєш Гену? Яскравий приклад... Ми б могли з тобою стати дуже хорошими напарниками! Весь світ був би в наших ногах, чого ми так прагнемо. Втрачати такого компаньйона, як ти, дуже нерозумно.

— Я вже казала, що не буду за Мальдерану! — повторила дівчина, відчувши підтекст слова «компаньйон», а обличчя від доторку вчителя запалало.

Фелікс забрав руку і відкинувся назад, розчаровано зітхнувши. Арії стало соромно, що саме зараз вона почала червоніти.

— Ти чай пий, — кинув тихо Фелікс. — Шкода, що ти відмовляєшся. Твої думки та роздуми дуже відповідають ідеям Мальдерани. Проте я знав, що звичайним вмовлянням нічого не досягну. Ти ж донька Юнони! Саме тому я залишив тобі замість смерті інший подарунок, — він вказав пальцем на праве плече Аріадни.

Арія поперхнулася чаєм і вхопилася за мітку.

— Думаю, мишеня, тобі вже пояснили її дію, — припустив Фелікс і, отримавши на підтвердження кивок Аріадни, продовжив. — Це чудово, не витрачатимемо дарма час. Ця мітка називається міткою Маріонетки. Той, хто її носить, з появою кожного променю психологічно піддається Мальдерані. Коли ти перетворюватимешся на Архангела, то кожного разу все тяжче його контролюватимеш. Він тепер знаходиться в неволі, як і його енергія налюві. Вивільняючись, Архангел прагнутиме будь-що вийти з-під контролю... А ще будуть сумніви, чи правильно ти робиш, що борешся за Іліанну, чи тобі краще стати однією з нас добровільно. І якщо терпітимеш до кінця, до останнього променю, то потім так чи інакше перетворишся на мальдеранівку. Тільки вже без почуттів, без душі, без другого таланту. Ти станеш Маріонеткою.

— Ви думаєте, що я дозволю «вирости» всім променям до Битви Сил? — Аріадна склала на грудях руки. — Я знаю, що мітка дає додаткову силу. Вам не страшно, що я використаю її проти мальдеранівців у вирішальний момент?

— Не страшно, — посміхнувся Фелікс. Рішучість, яка виникла на короткий момент в Арії, зникла. — Бо ми цього не допустимо. Скажу відразу, що відтепер твоє життя перетвориться на пекло. Не всі мальдеранівці такі великодушні, як я.

— Що ви маєте на увазі?

— Справжня небезпека лише починається, мишеня. Ти не всім вигідна і потрібна. І не всі погодяться з моїм рішенням щодо мітки Маріонетки. Вважатимуть це ризикованим кроком. І тому деякі особи із задоволенням захочуть позбутися тебе, незважаючи на мітку. Вершниця Війни, наприклад. В неї з тобою особисті рахунки. До речі, випадок у Млинках — її рук справа, я там був непричетний. Так само і «Льодове Містечко». У Млинках я завадив Війні довести справу до кінця, якщо ти пам'ятаєш. І не варто сподіватися на свою охорону, — юнак вказав через плече на вікно, в якому з'явилася Домініка, щоб додатково перевірити обстановку. — Вони тобі не допоможуть, навіть будуть зайвим вантажем. Тепер твоє життя залежатиме лише від тебе самої. А я спостерігатиму, доки не прийде час. До речі, саме я буду твоїм суперником під час Битви Сил, тому раджу викорінити в собі будь-яку повагу до мене, прив'язаність, а відчувати лише ненависть, аби вистояти у війні. У школі ми гратимемо наші ролі вчителя й учениці, але в житті нас більше ніщо не буде поєднувати. Забудь про все, що було. І якщо бажаєш здійснити мрію, заради якої вв'язалась у боротьбу, то єдиний вихід — позбутися мітки. Ставши мальдеранівкою, ти, мишеня, забудеш про мрію оживити батьків. До того ж ніхто з Воїнів Мальдерани не дозволить тобі цього зробити, бо твої тато й мама були противниками цієї Сили. Тому якщо твоя мрія настільки сильна, що ти готова заради неї на все, то повинна мене вбити. Але це малоймовірно.

Аріадні перехопило подих. Вона сподівалась, що буде інший спосіб. Дівчина не могла собі уявити, як це трапиться, не уявляла, як вогняною кулею відправить Фелікса Олександровича туди, звідки хоче повернути батьків. Ціна для здійснення мрії стала занадто великою і абсурдною.

— Я ніколи цього не зроблю, — сказала Арія. — Я не зможу вас... вас... — їй навіть тяжко було вимовити тепер це слово. — Не зможу.

— Це тому, що ти досі вважаєш мене своїм учителем. Чому ти не можеш змиритися з тим, що я твій ворог? Я тобі не родич, не близький друг... Я чужа людина, як тисячі інших.

Аріадна відкрила рота, аби щось відповісти, але раптом усвідомила, що будь-яка її відповідь означатиме лише одне. Хоч Доброславська була впевнена, що Федір розповів геть усе вчителю, навіть про її велике захоплення Сараулою, вона не хотіла своїми словами це підтверджувати. Серце стискалося від болю. Ні в якому разі не хотілося виглядати слабкою перед обличчям коханої людини. Саме коханої, бо тепер Аріадна яскраво відчувала свої почуття і знала, що це «воно»! Доброславська відчувала, що знаходиться під владою Фелікса, а він навіть не усвідомлював цього. Лише коли склалася гнітюча і спустошлива ситуація, Арія втямила, наскільки вона кохає його, наскільки важким тягарем це є для її душі. Дівчина опустила очі, в яких будь-хто легко зміг би прочитати її думки і без телепатії. Аріадна пожалкувала, що зараз її голова «відкрита» для двійнят, передбачала, як сваритиметься Іно. І все ж! Для неї зараз існував лише темноволосий вчитель, який спостерігав за нею своїми чорними очима крізь скельця окулярів.

— Жодна ціль не виправдовує загибелі хоча б однієї людини, — промовила стиха Аріадна, згадавши слова матері. — Моя совість ніколи не заспокоїться.

— Це той час, коли треба не зважати на муки совісті! — різко відрізав юнак. — Ти не зможеш нормально битися зі мною, якщо не переможеш у собі спогади минулого! Навчися переступати через інших, бо так вимагатиме не тільки Битва Сил, а й саме життя. Тренуйся, ставай сильнішою, інакше не виживеш. Мишеня, ти маєш мене зненавидіти! Я — Вершник, ти — Архангел...

— Я не бачу зараз ні Вершників, ні Архангелів! — вигукнула Арія, підірвавшись із місця, і рішуче подивилась у вічі Фелікса. — Я бачу лише свого вчителя, вустами якого говорить його друге «Я», а не він самий. Я бачу свого друга, який суперечить самому собі! Так, я вас ненавиджу, але не вас справжнього, а того, другого! Ненавиджу за те, що він у вашому тілі. Ненавиджу за те, що він разом із вбивцями моїх батьків! Ненавиджу лише його, а не вас! Ми були друзями, ми ними і залишимось. Якби ви, Феліксе Олександровичу, не вважали мене своїм другом, то ніколи б не покликали на цю розмову і не радили б стати сильнішою. Ви досі піклуєтесь про мене. Що не кажіть, але під час бою ви мене дійсно пожаліли, замінивши смерть міткою Маріонетки, адже знаєте, наскільки сильно я люблю життя і боюсь його втратити. Коли ви тільки напали, то переді мною був Розбрат. Але потім я побачила вас. Справжнього вас!

Голос Аріадни пом'якшився, коли вона згадала зміну очей юнака, і дівчина вже спокійно сіла на стілець.

— Мій учитель ніколи б мене не скривдив, хай навіть від цього залежить його власне життя. Бо він добрий і життєлюбний, як я. Обіцяю, що при зустрічі з Розбратом викладу на нього весь свій біль та гнів! Але поки ми звичайні люди, моє ставлення до вас не зміниться. А щодо мітки... Я щось вигадаю. Це моя помилка, що я вчасно не зібралась і не змогла протистояти Вершникові, тому сама все виправлю. І це не коштуватиме жодного життя. Я обіцяю.

З кожним словом Аріадни вираз обличчя Фелікса змінювався від здивування до спантеличення — дуже рідкісне явище для цього юнака. Доброславська відчувала впевненість у собі і в тому, що їй обов'язково вдасться виконати обіцянку. Хай Фелікс бачить у ній лише Архангела Вогню або просто ученицю зі школи. Але Арія була здатна, не дивлячись ні на що, і надалі сприймати його як свого вчителя.

— Я також не жалкую щодо проведеного з вами часу і щодо наших бесід, — додала вона. — Я знаю, що наше спілкування не буде таким, як раніше. Проте я не маю жодного бажання поєднувати два наших життя, як Воїна і як простої людини, хоч вони певним чином пов'язані. Як люди ми друзі, а вороги лишень як служителі наших Сил.

— З таким розкладом тобі тяжко буде зі мною битися, адже сама казала — ми з Розбратом ділимо одне тіло, — відразу спробував заперечити Фелікс, коли до нього повернулась мова. — У тебе може не піднятися рука. Це ознака слабкості...

— А хіба у вас вона піднялась? — раптом у відповідь промовила Аріадна і зробила ковток чаю.

Це остаточно шокувало вчителя, бо, напевне, вперше в житті йому не було що сказати. Вражаюча здібність Арії перевертати все з ніг на голову розгубила юнака. Він відчував, що у Доброславської непростий характер. Але не передбачав, що вона зажене його у глухий кут. Фелікс дивувався бажанню дівчини досягати свого мирним шляхом, навіть якщо його не видно і близько. Вчителеві знадобився певний час, аби отямитися. Він замовив додаткову каву офіціанту. Доки продовжувалося мовчання, Аріадна крадькома кидала погляди на юнака. Вона не думала, що на нього, завжди розсудливого та холодного, так подіють її слова.

— Мишеня, ти наївна, — нарешті відізвався Фелікс, коли його горло ошпарила гаряча кава. — Думаєш, що це можливо? Що можливо товаришувати в одному житті і ворогувати в іншому?

— Немає нічого неможливого. І я вам це доведу.

В цей момент у голові Арії пролунав стурбований голос Інокентія, що попереджував про наближення до кав'ярні їхніх однокласників. Дівчина відразу зіскочила на ноги. Ще не вистачало, аби вони побачили її та вчителя разом поза школою, а то потім від зайвих запитань, балачок і чуток не відвертітися. Фелікс думав аналогічно, тому не заперечував, аби Доброславська йшла. Хоча як він, так і вона прагнули ще трохи побути разом, бо залишалося ще стільки всього недоказаного. Аріадна обернулася наостанок до юнака.

— Феліксе Олександровичу, ви не зброя. Ви, перш за все, людина і залишаєтесь нею навіть під час панування Вершника Розбрату. Ви здатні на почуття, здатні дружити, любити, сумувати, злитися. Ви здатні посміхатися, а також милуватися заходом сонця. Усмішка личить всім людям, як і вам. Поки є те, що спроможне викликати її на ваших устах, доти ви живі і вам є для чого жити. А якщо не буде нічого спроможного це зробити, тоді ви і станете справжньою зброєю.

Коли не стало чути кроків Аріадни за спиною, Фелікс Олександрович озирнувся. Його обличчя було виснаженим. Вуста вигнулися у дугу, а повіки на очах опустилися. «Помиляєшся, мишеня, — подумав юнак, — людина і її друге «Я» неподільні...» Але мусив визнати, що Доброславська частково має рацію. Феліксові вдалося стримати свого невпинного Вершника, коли до нього достукалась дівчина. Його людська сутність тоді переважила.

***

Кав'ярня «Верона» була не останнім пунктом, куди сьогодні мала навідатися Аріадна для задушевної розмови тет-а-тет. Вона повернула талісман, оскільки не хотіла, аби Голубєви чули цю розмову. Двійнята залишилися по той бік огорожі будмайданчику, коли Арія перескочила на інший. Проходячи болотом вперед, вона шукала очима чорну ворону, яка зазвичай першою знаходила дівчину.

На поклик Аріадни у небі з'явилась чорна пляма, яка стрімко майнула вниз і хотіла сісти на плече Арії. Проте Доброславська відмахнулась від неї, змусивши птаху приземлитись у болото.

— Федю, я знаю, що це ти, — зібравшись за декілька секунд із силами, промовила вона. — Мені Фелікс Олександрович розповів.

Клео декілька разів кліпнула очима і пронизливо каркнула, ніби не розуміючи, про що річ. Але докірливий погляд Аріадни змусив її перелетіти на балку одного з будинків поряд. Ворона почала збільшуватися у розмірах, пір'я з неї осипалося і зникало, не встигаючи долетіти до землі. Дзьоб втягувався всередину, трансформуючись у ніс та губи, на лисій потилиці проростало волосся. З-під величезних у кільканадцять разів крил простягнулися людські руки. Лапки також змінилися на ноги зі ступнями. За лічені секунди на місці посів хлопець-Демон, по-дитячому звісивши ноги з балки. Арії стало гидко від думки, що вважала другом цього слизня, ділилася із ним найпотаємнішим, що зберігалося в її серці.

— Якщо вже ти про все знаєш, то чого явилася? — запитав єлейно-бридким голосом Федір. — Не боїшся, що я Демон, який із задоволенням зробить подарунок Вершникам, позбавивши їх халепи у вигляді Архангела Вогню?

— Не тринди. Ти мав достатньо часу на це. Якби ти дійсно хотів, то вже зробив би, — відрізала Доброславська. — До того ж Фелікс Олександрович не бажає моєї смерті. Принаймні зараз. А я не думаю, що ти підеш проти його волі.

— Порозумнішала, — усміхнувся хлопець. — Тільки Фелікс не єдиний, кому я підпорядковуюсь. Є ще троє Вершників, котрі, на відміну від нього, не дуже щасливі бачити тебе живою...

— Дай мені відповіді на кілька запитань, — перебила Аріадна, оглянувши ненависним поглядом Соколенка.

— З якого це дива?

— З великого! Скажи, невже ти в моїй школі навчався стільки років, аби тільки бути ближче до мене?

— Ні, — коротко мовив хлопець, а після паузи продовжив. — Я в цій школі з першого класу. Ти перейшла до неї в третьому, що згодом визначило мою головну місію — шпигувати всі ці роки за тобою. Пішла б ти в іншу школу, там знайшовся б інший нишпорка, якийсь Вася чи Петя. Можливо, не такий дружелюбний, як я.

— Отже, твоє переохолодження, коли ти був вороною — все це вдало вигадана сценка?

— Іноді сили природи самі влаштовують випадки комусь на руку. Як це не буде дивно звучати, але коли я перетворююсь на тварину ззовні, то в мені змінюються мої нутрощі, властивості організму і тому подібне. І тоді, — Федір розвів руками, — ти дійсно врятувала моє життя, за що мушу тобі красненько дякувати. Пощастило, що я у відключці не повернув свій першопочатковий вигляд. А так... Дійсно, пощастило. Неймовірно!

— Я чомусь вже не вірю у подібні збіги, — пробуркотіла дівчина.

— В той раз був дійсно збіг. Справжнісінький!

— Тоді маю до тебе останнє питання, — Аріадна вичекала мить, аби зібратися з думками. — Те, що я тобі казала... Ти розповідав Феліксу Олександровичу... геть усе?

Федір, помітивши, як Арія знітилась, посміхнувся на всі зуби і затремтів від беззвучного сміху. Доброславська обурено стиснула кулаки, бо ненавиділа, коли так реагують на серйозні для неї речі.

— Чого смішного, Федю?

— Ти смішна, — відповів він, пирскаючи в долоню. — Дитсадочок, що тут сказати. Які сопливі зізнання, які вогники в очах... Ой, як згадаю це! — і хлопець залився вже нестримним реготом.

— Заткни пельку! — процідила крізь зуби Арія. — Або відповідай!

— А то що?

— Федоре, за цю інформацію я готова пошкодувати одним променем! — почала Аріадна, відчуваючи, що зараз вибухне і знесе все довкола до бісу. — Я виб'ю її з тебе будь-якою ціною.

Раптово Соколенко зістрибнув з балки, пролетівши над Арією, і приземлився за спиною дівчини. Його вираз обличчя миттєво посерйознішав, а в голосі не було жодного натяку на нещодавній напад сміху.

Його вираз обличчя миттєво посерйознішав, а в голосі не було жодного натяку на нещодавній напад сміху

— Моїм завданням було доповідати Вершникові Розбрату все, що я дізнаюся про тебе, — сказав тихо він. — Будь-які подробиці, будь-які твої слова...

Аріадна у відчаї стиснула губи і опустила голову. Хлопець випростався, стоячи спиною до неї.

— Але я порушив правила, — додав Федір, всміхнувшись самому собі, а дівчина різко здійняла голову вверх. — Я не сказав Феліксові про твої справжні почуття до нього. Намолов щось про елементарну повагу, добре ставлення, як до вчителя. Але не про те, як ти його боготвориш.

— Але... чому? — пробелькотіла Арія.

— Мені по цимбалах усе, що відбувається навколо. Мені байдужа боротьба між Силами. Мені сказали, що я Демон і мушу служити Мальдерані, і я це роблю. Хоч мені абсолютно все до лампочки. Але я не такий жорстокий і безсердечний. Я також людина, — відповів Соколенко. — Думаю, за інших обставин життя ми навіть змогли б стати друзями... Хоча повідомлення про твоє велике захоплення могло б усе перевернути. У тому числі і Фелікса. Вважай це поверненням боргу за порятунок мого життя.

Доброславська вмить забула, як ненавиділа Федора. Хвиля вдячності накрила дівчину з ніг до голови за те, що її таємниця досі залишається таємницею.

Коли Аріадна розвернулась, щоб подякувати хлопцю за мовчання, то його вже не виявила. А на тому місці, де стояв Соколенко, залишився слід пташиних лапок на болоті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.