4.3. Перший удар

Арія давно вже не чула такого вереску, який зчинився тепер. Люди, забувши геть про все на світі, стрімголов помчали до виходу. Вони ледве бачили, куди прямують, ледве розрізняли постаті. Натовп, як течія річки, зносила все і всіх на своєму шляху. Аріадна вчасно встигла відскочити від дверцят парапету, коли це стадо просто вибило їх. Усі — хто у ковзанах, хто у звичайному взутті — намагались пробитись першими. Хтось падав, і по ньому безжалісно пробігали всі позаду. Арія шукала очима Голубєвих та сестру, але серед цього свавілля неможливо було нікого розгледіти. Декілька перших людей втиснулися в обертові двері, але під натиском інших вони не прокрутитись і застрягли. Лід тріскав, всіяна крижаними шипами стеля стискалась і опускалась ще нижче. Аріадна відчула, як її хтось схопив за плече і відволік убік.

— Це ти, Аріє? — мовив до неї Іно.

— Іно, це я. Де Ніка та Марго?! — перекрикувала гамір дівчина.

— Я не знаю! Коли люди понеслись, нас відразу розкидало у різні боки!

— Треба щось робити! Нас тут роздавить!

— Я знаю! Але нам не можна перетворюватись на очах у всіх!

— Йди сюди!

Аріадна взяла за руку Іно і повела за собою до порожнього кафе, освітлюючи пучком вогню дорогу. Ніхто у метушні навіть не звертав на них уваги і не помітив, що Арія тримає полум'я просто в руці. Зачинивши за собою двері, вони з Інокентієм перевтілились у Воїнів Іліанни.

— Що далі? — запитала Доброславська.

Вона пригнулась, коли над головою пролетів шматок скла. Вікно у кафе тріснуло під тиском. Задля тимчасової безпеки Аріадна та Інокентій залізли під якийсь стіл.

— Найпростіше — знести вогнем усе приміщення. Але цей варіант не проходить, — Іно відкоркував пляшку коли, яку взяв із цього ж столу.

— Чому?

— Все до болю банально. Коли раптово проллється світло, люди побачать нас в образі Янгола і Архангела, — хлопець зробив декілька ковтків. — А цього не може трапитися ні в якому разі.

— Але що тут такого?

— Що тут такого?! — Іно подивився на Арію так, ніби вона з місяця впала. — Чи часто ти бачила людей з крилами, котрі керують вогнем? Не думаю. Це зараз паніка, а уяви реакцію далі. Ці ідіоти просто здичавіють, вирішивши, що ми прийшли за їхніми душами. Ними керує одне бажання — врятувати власну шкуру. До того ж якби ти навіть і захотіла, то не змогла б цього зробити. Ще занадто в тебе слабкі сили. Ти можеш лише декілька кульок розпалити.

— А якщо я розтоплю увесь лід? Матеріал, з якого зроблені стіни і стеля ковзанки, схожі на брезент, який можна прорізати...

— Не катить, — заперечив Іно, сідаючи по-турецьки. — Повторюю, ти ще не здатна викликати в собі багато енергії. Так, вона є, але керувати нею ти не вмієш. Якщо спробуєш, то можеш втратити контроль над своїм Архангелом. Це ще небезпечніше. А твоїми кулями ми зможемо щось розтопити лише до ночі.

— Тоді що нам робити? — стукнула кулаком по підлозі Арія. — Треба знайти Ніку та Марго. Невже ти не можеш застосувати телепатію?

— Я намагаюся. Але це не так легко, — Іно доторкнувся пальцями до скроні. — Одна справа встановити зв'язок, коли Ніка недалеко або серед малої кількості людей у спокійному стані, а інша — серед натовпу тварин, котрі верещать, як ненормальні, і знищують усе на шляху. Впевнений, що дівчата серед них.

— Що вони там роблять?! Їх же вб'ють!

— Вони могли опинитись там не за власною волею. Можливо, натовп заніс їх із собою. Ходімо подивимось, що можна зробити.

Назовні тривали крики. Більш-менш розумні почали навпомацки шукати запасні виходи. Але і там їм вибратись не вдавалось, бо усі двері зазнали значної деформації і не могли відчинитися. До того ж аби їх відкрити, потрібно було роздовбати товстий шар льоду, що накопичився на стінах. Приміщення стало меншим і продовжувало невпинно стискуватися.

— ІНО!!! АРІЄ!!! — пролунав голос Домініки, і вона приєдналася до них, на ходу скидаючи ковзани.

— Ти ціла? Де Марго?! — відразу ж запитала Аріадна.

— Я не знаю! Я намагалась її шукати, але безнадійно! Треба звільнити в першу чергу людей, а там вже її знайдемо!

— В мене є ідея! Також банальна, але є, — сказала Доброславська. — Нам треба, щоб люди вибрались на волю, але щоб не було освітлення, адже так? Якщо відчинити усі двері, то натовп почне виходити, тим самим перекриваючи світло з вулиці. І тому побачити нас можуть лише хтось з останніх, але до того часу ми повернемось у свій звичний стан. Та й крила сховаємо...

— Ідея сира, але іншого виходу немає, — вдарив кулаком в долоню Іно. — Ти, Аріє, вогняними кулями організовуєш виходи, а ми з Домінікою будемо силою думки стримувати стиснення стін! Добре, до роботи.

Домініка перетворилась на Янгола і махнула рукою, що можна починати. Інокентій вибіг на середину ковзанки і підняв руки вверх. Ніка приєдналась до нього і розставила руки в боки, таким чином хлопець стримував стелю, а дівчина — стіни. Аріадна огледіла, де є які двері. У руках запалила перші дві кулі і кинула їх до запасного виходу, де було порівняно небагато людей, аби когось не зачепити. Коли натовп ринувся туди, Доброславська підірвала головні двері. Люди вже розділились і лізли, куди були спроможні. Але щось дівчині не давало спокою. І вона зрозуміла, що...

На льоду і на підлозі лежали тіла

На льоду і на підлозі лежали тіла. Це були ті, хто впав і кого затоптали решта. Арія не звернула спочатку особливої уваги на них. Вона засвітила у декількох місцях кулі, незважаючи на ризик розкриття Янголів, і жах пройняв її до кісток. Це були не просто люди: понівечені, порізані лезами ковзанів, роздушені. З деяких текла кров, ще хтось лежав у неприродних позах. На кількох льодяних шипах були червоні плями — хтось у паніці просто наштрикувався на них. Серед них знаходились і діти, і дорослі, і та пара дідуся і бабусі, якими дівчина захопилася, коли прийшла на ковзанку. Страшний шок охопив Аріадну, змушуючи кров у жилах кипіти. Невже це справді відбулося? Невже це справді вона стоїть тут, серед мертвих тіл звичайних людей?

— Господи... — видихнула вона, а її ноги підкосилися.

— Аріє, що з тобою? — запитала Домініка, помітивши її стан.

— Ти це бачиш? — повільно запитала Доброславська, падаючи на коліна. — Хто це наробив?

— Це Демони, не інакше, — відповів Іно, щосили напружуючись. — Як думаєш, чому тут темно, хоч надворі світло і, поміть, лампи горять? Це справа рук Демона зі здібністю поглинати світло.

— За що? — Аріадна не слухала пояснення Іно, а продовжувала оглядатися навколо. Галас притупився, ніби хтось наклав їй вати у вуха. — Що ці... ці нещасні зробили? У ЧОМУ ВИННІ ДІТИ?!

Арії здавалось, що вона ось-ось заридає. Сльози підступали до горла, неспроможні вирватись назовні.

Домініка похитнулася.

— Дідько, тяжкувато якось. Я вже свідомість починаю втрачати.

— Тримайся. Від нас життя людей залежить! — підтримував її Іно. — Ще трохи залишилося. Потерпи...

Але про те, що залишилось трохи, Інокентій перебільшив. Величезна частина юрби досі залишалася всередині. Поспішаючи, вони рухалися ще повільніше, аніж якби крокували спокійно і один за одним. Виходи становилися більш вужчими і небезпечними, адже льодяні шипи викривлялись у різні боки. Деякі величезні бурульки відламувалися від стелі та падали вниз, що спричиняло ще більше криків і страху. Арія вперше на власних очах побачила, що таке паніка і що таке здичавіле стадо. Вона миттєво реагувала на льодопад і влучно підривала шипи вогнем. Але часу гаяти не можна. Зібравшись із силами, Доброславська вогняними кулями утворила ще кілька дірок у стінах, до яких відразу ж помчали люди. Більше нічого вона не могла зробити. Чи могла?

Дівчина стрімголов почала бігати від одного тіла до іншого, шукаючи ще живих. І їй кілька разів усміхалася вдача.

Аріадна вирішила допомогти хоча б їм, хоча б трішки. Вона загоювала в постраждалих найважчі рани, а також приводила їх до тями. В образі Архангела їй вдавалось усе робити набагато швидше. Серце хоч трохи, та заспокоювалось від цього. Арія присіла біля її «улюблених» бабусі і дідуся. Але їм вже нічим не можна було допомогти. Дівчина не витримала. Сльози покотилися з її очей, і ненависть до мальдеранівців переповнювала груди. Хотілось негайно знайти винуватця і відправити на той світ.

Раптом Аріадна помітила руки старців. Бабуся і дідусь міцно трималися один за одного, переплівшись пальцями. Доброславська вражено округлила очі. Навіть зараз, після смерті, вони разом. Мимоволі на її обличчі проблиснула легка посмішка. Не розуміючи, за що, але Арія подякувала їм і продовжила далі свою справу.

Коли її погляд потрапив на дівчину з рудим, кучерявим волоссям, Аріадні стало дійсно не по собі. Але серце радісно здригнулося, щойно та поворухнулась.

— Марго! — крикнула Доброславська і впала біля сестри. — Марго, ти як?!

— Аріє? Це ти? — розбитим голосом запитала Маргарита.

— Я! Я! Ти не поранена? З тобою все добре?!

— Я, схоже, просто впала і головою вдарилась, — відповіла та, почухавши потилицю. — А ти як? Ціла?

— Так, ціла. Швидше піднімайся, треба йти звідси!

— А ти що, в сукні? — поцікавилась Марго, тримаючись за сестру.

— Е-е-е, ні.

— Справді? Дивно. На дотик наче шовкова сукня. Дідько! — схопилася за голову рукою Доброславська. — Макітра тріщить. Я взагалі нічого не бачу, все якось розпливається перед очима. Аріє, судячи з шуму, натовп ще тут?

— Виходять потроху.

Аріадна подумки подякувала, що Марго на даний момент не бачить її у вигляді Архангела.

— Я знайшла Марго, — повідомила Арія, наблизившись до двійнят.

Ті спочатку перелякано озирнулись, але Аріадні і без телепатії була зрозуміла їхня тривога.

— У неї тимчасова втрата зору. І голова болить. А так все в нормі.

— Ніко, — звернувся Іно, — ти вже видихлась. Я тут сам упораюсь, а ти допоможи Марго вибратися.

— Добре, — кивнула та, не сперечаючись, і миттєво повернула свій людський образ.

Дівчата, обхопивши одна одну, пошкандибали до одної з дір у стінах. Люди вже майже повиходили, але Арія продовжувала лікувати живих, доки є ще кілька хвилин. Втім, вони і не знадобилися, бо крім чотирьох залишились мерці.

— Можна і нам вже виходити назовні, — констатував Інокентій, коли останні відвідувачі ковзанки покинули приміщення. — У мене налюві не залишилось.

— Так... — тяжко погодилась Доброславська, не оглядаючись на покинуті тіла.

Вони повернулися у звичайний людський вигляд і побігли мерщій до виходу. Голубєв більше не стримував стіни, і вони почали стискатися у декілька разів швидше. Інокентій йшов попереду, допомагаючи Аріадні перелазити через перешкоди. І нарешті ось він, вихід із проклятої ковзанки.

На вулиці, за декілька десятків метрів від неї, сиділи перелякані люди, хто де: на тротуарі, траві, на машинах своїх і не своїх. Здалеку вже лунали сирени міліції та швидкої допомоги. Якась бабця з істеричними криками хотіла повернутися назад до «Льодового Містечка», а двоє чоловіків міцно тримали її.

— ТАМ МІЙ ОНУК!!! ТАМ МІЙ ХЛОПЧИК!!! ПУСТІТЬ!!! ТАМ БОГДАНЧИК!!!

— Бабусю, — відізвався Інокентій, — мені тяжко казати, але усі, хто живий, тут...

— ВІН ЖИВИЙ!!! ВІН ТАМ!!! — верещала вона. — ВІН У ВБИРАЛЬНІ!!! БОГДАНЧИКУ!!! Я ЙОГО ЧУЛА!!!

— Там залишились мерці... — важко мовив Іно і відвернув обличчя. — Ми останні вийшли. Моя подруга сама перевіряла кожного. Хто вижив, той вже ззовні. Скажи їй, Аріє... Аріє? АРІЄ!

Але дівчина вже залізла усередину приміщення, яке здувалось, неначе повітряна кулька. Їй пощастило ще якось пробратися через прохід, але Іно, кваплячись за нею, не встиг.

— НЕНОРМАЛЬНА!!! ПОВЕРНИСЯ!!! ЗАРАЗ ЖЕ!!! — долинуло до неї приглушено крізь стіну.

Але Аріадна лізла по барикадах туди, звідки чула дитячий плач. Так, вона думала спочатку, що їй здалося. Але тепер, коли весь гамір залишився ззовні, в її вухах чітко лунав тонкий голос, благаючий про допомогу. Приміщення вже нагадувало сірниковий коробок, і Доброславська дивувалась, як у тій вбиральні ще можна було хоч комусь вижити. Двері були настільки пошкоджені, що Арія без великих зусиль вибила їх ногою з петель.

Маленький хлопчик років п'яти сидів між зігнутих труб і стін кабінки, які не давали йому навіть поворухнутись і вже сильно стискали груди і горло. Хлопчикові дуже пощастило, що він худенький, бо дорослу людину вже давно розплющило б.

— Ти Богданчик? — запитала Аріадна, наблизившись і обхопивши руками верхню трубу.

Налякана, заплакана дитина кивнула головою і дивилась на Арію, як на свою останню надію.

— А я Ар... А я мишеня. Послухай, — лагідним, але водночас тремтячим голосом мовила Доброславська. — Все буде добре, ти скоро побачиш бабусю. Але якщо ти мене слухатимешся, зрозумів? Заплющ очі.

Хлопчик слухняно опустив повіки. Аріадна зосередила жар у руках, і труба під ними починала плавитись і розтікатись. У стані Архангела вона могла б це зробити значно швидше, але часу і сил на перетворення не залишалось. Тим паче є зайві очі.

За хвилину дівчина вже перебиралась між уламками та різними предметами — стільцями, огорожами, шматками льоду — тягнучи за руку Богданчика. Її мозок обмірковував, як тепер вибратися. Ще трохи — і їх просто розплющить і проткне шипами! Арія зосереджувала жар у долонях і ними ламала льодяні шипи, що перекривали шлях.

Біля стіни Аріадна зупинилась і спробувала пропалити дірку через лід, але він був занадто товстий. Доброславська намагалася не видавати страху, особливо коли Богданчик притиснувся до її ніг, відчуваючи поряд з нею хоч якусь безпеку. Арія кричала, гупаючи в льодяну стіну. Ззовні її чули, але ніхто не міг достеменно зрозуміти, звідки саме лунає голос. Аріадна була у відчаї, але хлопчикові ні в якому разі не можна про це знати. У дівчини залишався тільки один вихід.

— Потримай-но це, Богданчику, — попросила Арія, віддавши йому свій талісман. — Продовжуй гукати так голосно, як тільки можеш, добре?

— Д-добре, — погодився хлопчик.

Аріадна і Богданчик знову почали кликати на допомогу. Дівчина геть не жаліла своє горло. Доброславська сподівалася, що без талісману Інокентій та Домініка матимуть доступ до її мозку і зможуть встановити, де вона знаходиться.

Аріадна не помилилась, бо до неї долинуло якесь свердління і сильний стукіт у стіні. Ззовні вже хтось намагався дістатися до них. Аби прискорити процес, дівчина топила лід зсередини.

За дві хвилини утворився у стіні невеличкий отвір, і в ньому з'явились голови якихось чоловіків.

— Швидше сюди! — покликали вони, простягаючи руки.

Арія забрала у Богданчика талісман, швидко підхопила малого і передала його через діру. Проте сама вона не могла пролізти — виявилось занадто вузько. Але не встигла дівчина змиритися зі своєю приреченістю, як почувся тріск навколо діри. Декількома ударами кулаків Інокентій та Домініка розламали частину криги, розширивши прохід. Звісно, не обійшлося без застосування сили думки. Двійнята схопили за руки Аріадну і витягли її назовні...

Чулась метушня і чиїсь накази. Сонячне світло різало очі, тому дівчина не могла бачити, що відбувається. Її кудись відвели подалі, посадили на траву і накинули на плечі ковдру. Аріадна не могла збагнути, що це з нею було. Не розуміла, як так стрімголов, ризикуючи життям, кинулась рятувати когось без жодних вагань.

— Аріє... — пролунав тихий голос поряд.

Аріадна відчула, як її спочатку невпевнено намацали чиїсь руки, а потім міцно обійняли і притулили русяву голову до грудей.

— Марго, пробач мені, — прошепотіла вона, сильніше притискаючись до сестри і не розплющуючи очей.

— За що?

— Я не знаю, що на мене найшло... Не знаю, чому побігла туди... Пробач мені...

— Ти молодець, сестричко, — Маргарита поцілувала Аріадну в лоба.

Арія підняла повіки. Цей жах скінчився. Навколо «Льодового Містечка» вже вимарширувалися наряди міліції, рятувальників та швидкої допомоги, що обслуговували людей. Домініка та Інокентій стояли поруч. Вони дуже тяжко дихали...

Бабуся ридала, обнімаючи Богданчика, а один міліціонер щось розпитував у чоловіка, який свердлив діру в стіні. Той вказав на Аріадну.

— Це ти врятувала хлопчика? — запитав, підійшовши, міліціонер.

Доброславська декілька секунд помовчала, а потім відповіла: «Ні, не я». Правоохоронець і двійнята здивовано подивились на дівчину.

— Як не ти? — недовірливо перепитав той.

— Я бачила, що десь є дівчина, дуже схожа на мене. Це вона допомогла хлопчикові.

Міліціонер насупив брови, але нічого не сказав, рушивши на пошуки «двійника» Арії. Вона обернулась до Голубєвих і сестри, які своїми поглядами вимагали пояснень її слів.

— Нам же не потрібно зайвих запитань? — спитала та, багатозначно подивившись на Домініку та Інокентія. — Ходімо додому.

Трійця обережно повела тимчасово осліплену Марго подалі від ковзанки. Арія один раз оглянулась на Богданчика і подумала, що таки може щось зробити для інших.

***

Біля вікна стояла смаглява жінка з недовгим в'юнким волоссям, фарбованим у сірий, мов сталь, і тримала келих вина. Довгі, мало не до плечей, рукавиці приховували її руки. Темну кімнату освітлювали грайливим полум'ям декілька свічок. Бузкові очі дивились на поверхню скла. Воно віддзеркалювало обличчя жінки і двох людей позаду неї біля дверей.

— Отже, майже всі врятувались, а з ними і Доброславська Аріадна разом зі своїми Хранителями, — констатувала тихо вона. — Вам не вистачило навіть моєї допомоги?

— Так. І завдяки Доброславській та Голубєвим обійшлося без більших жертв, — відповів один з чоловіків.

— Напевно, вони використали свої сили. Я відчував, як хтось зсередини ніби стримував стиснення... — додав другий.

— Це, без сумніву, Голубєви, — тихо мовила жінка. — А вибратися людям Доброславська допомогла?

— Так, вона.

— Що ж, Едгаре, Яне, чудова робота. Ви можете бути вільні.

Двоє чоловіків залишили кімнату, зачинивши за собою двері. Жінка провела вільною рукою вздовж чорної сукні, розправляючи на ній зморшки. Вона поставила келих на підвіконня і втомлено зняла рукавички. Огидна, уся в шрамах, рука доторкнулась до неслухняної прядки волосся, що вилізла на обличчя. В цей момент двері кімнати різко розчинилися, і в проймі з'явився силует. Жінка зиркнула на нього через плече і знову відвернулася.

— Як безцеремонно! Тебе стукати хіба не вчили, Розбрате? — зауважила вона, знову натягнувши рукавиці і піднявши вино в руці. — Тим паче ти не в Пристанищі Мальдерани, а прийшов до мене додому...

— Це твоїх рук справа? — сердито відізвався той.

— Ні тобі «Привіт», ні тобі «Вибачте», — нудно вимовила жінка, підносячи вино до вуст

— Ні тобі «Привіт», ні тобі «Вибачте», — нудно вимовила жінка, підносячи вино до вуст.

— Це твоїх рук справа, Вандо? — наполегливіше запитав гість, обличчя якого приховувала тінь. — Відповідай!

— Я не зобов'язана тобі звітувати, хлопчику.

— Отже, як я і думав, ти... Якого дідька?! Навіщо ти стільки людей вбила?

— У боротьбі без жертв не обійтися, — Ванда повернулась до Розбрата. — Ти це чудово знаєш. Я мала ідеальний план. Архангел Вогню і її друзі повинні були загинути. Немає нічого страшнішого, аніж людський натовп у паніці, який керується лише бажанням вижити. У такій ситуації навіть найліпші матері забувають про своїх дітей і кидають їх напризволяще. А цілковита темрява — додаткове масло до вогню. Я була впевнена, що Доброславську просто затопчуть. Проте я її недооцінила. Мало того, що сама врятувалась, то ще й іншим допомогла. В результаті всього декілька нещасних жертв.

— Декілька?! — у голосі Розбрата бриніли нотки гніву. — Навіть якщо ти Вершниця Війни, то це не означає, що потрібно так бездумно вбивати людей!

— Агов! Прокинься, хлопчику! — клацнула пальцями Ванда, ніби хотіла зняти з гостя накладений гіпноз. — Ми боремося заради знищення людства!

— Так, але знищення має відбуватись лише після нашої перемоги у війні. Ми не Демони, а Вершники, Довгокрилі! Ми вища ланка служителів Мальдерани. І навіть ми повинні діяти хоча б за якимись правилами!

— Люди — лише жалюгідні пішаки. Але їх можна вдало застосовувати, аби позбавлятись фігур більш небезпечних, таких як Доброславська Аріадна, — Війна покрутила у руці келих. — Вершники Мальдерани — це ті ж Демони, тільки набагато сильніші за них. І щодо правил... А чи по правилах, на твою думку, Вершники діють зараз? Адже до Битви ще є час, а ми вже починаємо розшукувати і винищувати Архангелів та Янголів. Твої руки також по лікоть у крові. Як ти це поясниш?

— Ти сама знаєш відповідь на своє запитання! — заперечив Розбрат, гупнувши кулаком по стіні. — До того ж я б'юсь лише з реальними ворогами.

— О? — Війна підняла брови. — А тобі не здається, що ти занадто поблажливий до інших? Навіть Доброславську поки серйозно не зачіпаєш, очікуючи, коли вона змужніє.

— Я хочу битися зі своїм Архангелом на повну силу. Повторюю, не смій її чіпати, Вандо. Краще шукай Архангела Води. Аріадна — моя!

— Я хотіла допомогти тобі позбутись від однієї з проблем...

— Без твоєї допомоги впораюсь! — перебив її Розбрат.

— Тоді не тягни, хлопчику.

Розбрат, фиркнувши, грюкнув дверима за собою. Війна знову притиснула до вуст вино і почала пити його жадібно, ніби її вже декілька днів мучила спрага. Червоний напій, неначе кров, стікав з губ жінки по підборіддю. Вершниця відкинула голову назад, а на обличчі промайнула посмішка блаженного задоволення.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.