3.1. У пошуках мрії

Аріадна прокинулась тільки зранку. Вона ледь не оскаженіла від однієї думки, що не прочитала новелу, не виконала домашнього завдання і взагалі чомусь знепритомніла. Швидко покидавши у портфель книжки, дівчина побігла з Голубєвими до школи.

Перед уроками Арія знайшла новелу в підручнику, перегорнула сторінки і помітила, до свого щастя, що їх небагато: за годинку-півтори можна прочитати. Першими двома уроками якраз була фізкультура, на яку дівчина рідко ходила. Тому Доброславська тимчасово попрощалася з Домінікою та Інокентієм, які залишились у спортзалі, і попрямувала до бібліотеки. Увесь час вона читала «Перевтілення», але нічого не могла зрозуміти. Новела дійсно була схожа на казку з недобрим кінцем, але ті зміни, що відбулися з головним героєм, були фантастичними. Бо як це так людина ні з того, ні з сього стала жуком? Як таке може бути? Які можуть бути причини перетворення Грегора Замзи? Не дивлячись на всі зусилля і повторний перегляд тексту, дівчині нічого не спадало на думку. Та й фізкультура якраз закінчилася...

— Ти що, вже все прочитала? — запитала приголомшено Домініка в Арії на перерві.

— Так, новела не дуже велика, але я ніяк не можу збагнути суть, — понурим голосом відповіла Аріадна. — Людина перетворилась у жука. І що?

— Прийдеш додому й у критиці подивишся, — порадив Інокентій.

— Я вже гортала її у бібліотеці. В критиці все якось пласко написано, — заперечила дівчина, сильніше притискаючи до себе підручник. — Так, основна суть є, але Фелікс Олександрович завжди набагато глибше «копає». Так жодна критика не розкаже. Якби я прочитала ще позавчора «Перевтілення» і розповіла зміст твору, то за урок Фелікс Олександрович висвітлив би всю суть.

— Здається, Аріє, ти не тим переймаєшся. Краще б думала, яку мету сформулювати, а не про твори різні, — пробуркотів Іно. — Або про наступні уроки.

— Ти не розумієш! — вигукнула раптово дівчина. — Я завжди все ідеально вчила із зарубіжної літератури! В мене не було оцінки нижче 10 балів. Якщо я не дориюся до суті, то не зможу нормальний твір написати!

— Кажеш, завжди хороші оцінки були із зарубіжки? — хмикнула Домініка. — Не бреши. Це тільки в цьому році ти виправилась, а ось в минулому і позаминулому в тебе стояла тверда «7».

— Ви і це знаєте?!

— Ми про тебе знаємо багато, — потиснула та плечима. — Цікаво, чому ти так раптово почала вчити зарубіжку? Як дивно: твій порив співпав із появою в школі нового молоденького вчителя, — Домініка хитро посміхнулася, дивлячись на дівчину. — Невже і ти серед тих дівчат, хто обожнює Фелікса Олександровича? До того ж різниця у віці невеличка — всього три роки...

— Ти що?! — зашарілася Арія, відсахнувшись від двійнят. — Про що ти думаєш?! Я просто... полюбила останнім часом читати. Та й викладає Фелікс Олександрович цікаво. А ще це останній рік, треба оцінки гарні в атестаті мати... Чого ви так на мене дивитесь?

Посмішки у Домініки та Інокентія стали ще ширшими. Брат і сестра, очевидно, не дуже повірили аргументам дівчини. Арія хотіла знову запротестувати на свою користь, але...

— Аріадно Доброславська! — пролунав жіночий крик.

Арія підстрибнула від переляку та спантеличено подивилась на даму вишуканого вигляду, яка прямувала до неї. Її гнівне обличчя було таким же червоним, як сукня, а накручене, мов у пуделя, світле волосся робило її чимось схожою на Медузу Горгону. Дівчина інстинктивно втягнула голову у плечі та широкими очима поглядала на неї.

— Це все через тебе! Через тебе мого сина вигнали напередодні іспитів зі школи! — заволала жінка. — Через тебе, паршивко!

— Пробачте, яке ви маєте право ображати Арію? — відразу ж заступився Інокентій. — І хто ви взагалі така?

— Мій син Гена вчився у цій школі, але його вигнали, бо він буцімто побив цю... цю... — жінці, очевидно, бракувало слів, аби висловити всю свою огиду і неприязнь до Арії. — А це не ви часом ті «герої», котрі також її захищали?

— О, ми вже стали відомими, сестричко! — іронічно промовив Іно до Ніки, нахабно всміхаючись дамі. — Так, ми саме ті герої-захисники. Приємно познайомитись. Пробачте, візитки вдома забули.

— Хам! Ти мені ще смієш зуби показувати?! Та ти знаєш, хто я?!

— Ні, і знати не маю бажання, — відповів Голубєв.

— Стеж за своїм язиком, хлопче!

— Вибачте, але ви перші почали, — зауважила Домініка. — І син ваш — Гена, правильно? — заслужив. Нема чого на дівчат руку піднімати і гроші з них вимагати!

— ЩО ЗА МАЯЧНЯ?! — вибухнула жінка з люттю.

Арія перелякано озирнулась. Навколо збирались учні, які з цікавістю спостерігали за сваркою. Дівчина хотіла провалитися крізь землю. Арії здавалося, що ця психована мамаша зараз її розірве.

— Гена ніколи мухи не образить!!! І грошей ми йому даємо достатньо!!! А ось ця паскуда — БРЕХУХА!!!

— Я не брешу! — заперечила пискляво Аріадна. — Це правда. Вони в мене всі гроші кишенькові забирали...

— ЗАМОВКНИ!!! — відрізала жінка, схопила Арію за сукню та почала її трясти. — Ти хочеш, щоб я повірила якісь там паршивій сироті, а не власному сину?!

— Це вам варто прикрити свого рота, — пролунав голос позаду дівчини та Голубєвих, які тільки-но хотіли кинутись їй на виручку. — Заберіть свої руки від Аріадни.

До колотнечі підійшов Фелікс Олександрович. Виглядав він зовсім спокійно, але очі за скельцями окулярів видавали гнів та неприязнь. Аріадна шоковано дивилась на вродливого юнака, неначе побачила свій порятунок.

— Ти ще хто такий? — пирхнула жінка.

— Я вчитель у цій школі, Сараула Фелікс Олександрович.

Спантеличена жінка відпустила сукню Арії. Фелікс Олександрович повільними кроками підійшов до дівчини і, поклавши їй на плече руку, завів Аріадну за свою спину, а сам став обличчям до дами. Ніхто не смів поворухнутися, атмосфера напружилась. Особливо завмерли усі дівчата, щойно побачили свого кумира. Іно помітно насторожився, посмішка зникла з його обличчя. Навіть завгосп і медсестра, яка визирнула з медпункту, не сміли й пари з вуст зронити.

— Та це ж ви найбільше посприяли виключенню Гени! — процідила жінка скрізь зуби, і на її обличчі вимальовувалась остання стадія людиноненависництва. — Це ви той!..

— Ваш син і його друзі були звинувачені не випадково, — промовив учитель

— Ваш син і його друзі були звинувачені не випадково, — промовив учитель. — Вони дійсно неодноразово піднімали руку на Аріадну, забирали в неї цінні речі та гроші. І, як згодом виявилось, не тільки у неї. Це може підтвердити семикласник Денис Захарчук, першокласник Микола Горобець і ще немало дітей.

— Я відмовляюсь у це вірити! ВОНИ ВСІ БРЕШУТЬ, ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ!!! — затарахкотіла жінка білосніжними зубами. — Мій Гена, мій хлопчик — добра дитина, яка нікого не кривдить. А з нього чудовисько зробили! Як вам не соромно?!

— Скажіть, будь ласка, ким ви працюєте? — запитав раптом Фелікс Олександрович. — І ким працює ваш чоловік?

— До чого це?

— О, пані, це має дуже велике значення.

— Мій чоловік — власник фірми «For ever, for all», а я... домогосподарка.

— Домогосподарка кажете? — юнак ледь-ледь насмішкувато скривив вуста. — Ще скажіть, що в будинку сім'ї такого великого діяча немає прислуги...

— Якраз є, — пихато заперечила жінка. — І чудова куховарка, і прибиральниця...

— Отже, домогосподарка — це занадто гучно сказано, бо всю роботу виконують найняті працівники, — вчитель, схоже, був задоволений відповіддю. — Що тоді робите ви?

— А вам яке діло до мого життя?! І чи це стосується...

— Так, це прямо стосується справи! — перебив суворо Фелікс Олександрович. — Чим таким важливим ви займаєтесь, що протягом року жодного разу не з'явились на батьківські збори? Ще восени я хотів повідомити вам цікаву інформацію щодо сина.

— Я... була зайнята... — трохи ніяково відповіла дама, не очікуючи подібних запитань.

— Зайнята? Безробітна, за яку навіть вдома роботу виконує прислуга, не могла відкласти свої «важливі» справи заради декількох годин на батьківських зборах? Невже ви не могли зі свого «напруженого» графіку викроїти дві-три години, аби поцікавитися справами Гени? Схоже, майже весь свій час ви проводите у салонах краси, а про сина навіть не згадуєте.

— ЯК ВИ СМІЄТЕ?! — у мамаші, здавалось, пара з вух піде. — Я завжди цікавлюсь усім, що стосується Гени!

— Дійсно? — щиро здивувався юнак, піднявши брови. — Ви можете назвати його улюблену групу, футбольну команду, актора чи, почнемо з примітиву, предмет? Можете сказати, яке його улюблене місце відпочинку, з ким він товаришує? Хто його кумир?

— Я... Я... — запиналась дама, витріщаючись на Фелікса Олександровича. — Його кумир?.. Я не знаю, Гена не розповідає мені...

— А коли ви востаннє разом проводили час, десь гуляли, в кіно чи в парк ходили? — не вгавав учитель, насідаючи на шоковану жінку. — Чи просто розмовляли за вечерею? Чи ви хоч знаєте, що Гена підозрюється у підлітковій наркоманії, і що його дуже часто бачили разом із подібними дітьми?

Жінка відкривала рота, намагаючись щось сказати, але її язик ніби всох. Вона виглядала неначе риба, котру викинули на берег. Тепер Арія зрозуміла, в який бік хилить Фелікс Олександрович, і він врешті підсумував:

— Може, ви даєте достатньо грошей своєму синові, але виховання дітей — це не тільки гроші, а й увага. Судячи з усього, якраз нею Гена обділений. Якщо ви не розмовляєте зі своїм сином і взагалі про нього не піклуєтесь, то звідки вам знати, що він «добрий хлопчик» і «ніколи мухи не образить»? Звідки він знає, як потрібно чинити, а як ні? Хто вам надав право звинувачувати Аріадну тільки тому, що вона без батьків? Аріадна не в притулку виховувалась, а у дідуся, бабусі та старшої сестри, вихованих та інтелігентних людей. Вони виростили з неї добру і чуйну людину, яка ніколи не задовольнятиметься стражданнями інших. А ось Гена... якраз сирота. При живих батьках... Гадаю, розмову завершено. Якщо бажаєте дізнатися більше — звертайтеся до класного керівника Гени або безпосередньо до директора. Вони ще багато чого цікавого можуть розповісти.

Усі навколо були вражені вчинком Фелікса Олександровича, а у жінки, здавалось, зараз почнеться істерика. Ноги Арії ніби приросли до підлоги. Вона перевела погляд на свої руки і помітила, що міцно вчепилася в рукав Фелікса Олександровича. Від свого мимовільного вчинку дівчина взагалі оніміла.

— Ходімо, — сказав юнак Аріадні, впевнившись, що жінка більше не підніматиме ґвалту, і звернувся до учнів. — Усі повертайтеся до класів, спектакль завершено! Ви також, — кивнув він у бік Інокентія та Домініки.

— А Арія? — невпевнено запитала Ніка.

— Вона піде зі мною.

Фелікс Олександрович повів за собою зніяковілу Аріадну, яка взагалі нічого не бачила і не чула. Домініка не приховувала своєї посмішки, але Інокентій чомусь був стривожений.

Арія отямилась, коли відчула аромат чаю. Юнак привів Доброславську до свого класного кабінету і простягнув чашку. Він посадив дівчину за першу парту, а сам із кавою сів навпроти за свій стіл.

— Феліксе Олександровичу, я навіть не знаю, як вам дякувати, — стиха мовила вона. — Ви мене врятували від тієї жінки.

— Пусте, — відповів юнак, дивлячись у вікно. — Такі люди, я вважаю, не можуть називатися батьками. Якщо вони не приділяють уваги своїм дітям, то які люди з них виростуть? Бувають, звичайно, винятки, але... — він замовк.

Фелікс Олександрович продовжував дивитись у вікно, не кліпаючи. Аріадна сама глянула, гадаючи, що ж там такого цікавого. Але побачила лише хмарки, які застеляли небо. З-під їхніх клубків пробивалося проміння весняного сонця.

— А це правда, що ви наполягли на виключенні Гени та його друзів? — запитала Арія.

— Просто навів декілька аргументів не в їхню користь, — вчитель надпив кави.

— Але навіщо ви це робили? Дійсно, іспити на носі, а їх вигнали...

— Іспити — не привід потурати таким учням. Вони мусять навчитися відповідальності за свої вчинки. І я не почуваюся винним за свій натиск. Не одна ти постраждала. Тебе не дивує, що син заможних батьків навчається у далеко не престижній школі?

— Ну... я навіть не знала, що у Гени такі батьки.

— Річ у тім, що в престижних школах таких учнів просто не тримають. Звідти виганяють за найменше порушення дисципліни та внутрішнього розпорядку. Тому батьки Гени відправили його сюди, аби менше мороки було. Що найнеприємніше, Гена справді замішаний серед наркоманів. Тому гроші, які він відбирав, витрачалися далеко не на гарні речі. Хлопці, які брали з ним участь у здирництвах, також наркомани. Двоє вже лікувалися. Проте, як бачиш, повернулися до своїх «захоплень». Саме наркотиками можна пояснити їхнє звіряче ставлення до тебе і нехватку грошей, які їм давали батьки.

— Невже батьки не могли цього помітити? — дивувалась Аріадна. — Для них це мало бути очевидним...

— Такі батьки, як та жінка, нічого не бачать далі свого носа. Мені шкода Гену. Але все ж не варто звинувачувати у всьому батьків. У кожного є своя голова на плечах. Тобі пощастило, — Фелікс Олександрович повернув свій погляд до дівчини, — що з'явились такі захисники, як Голубєві. Бачу, ти добре подружилася із Домінікою та Інокентієм.

— Так, я навіть не очікувала, — посміхнулась Арія. — Вони мені допомогли. Зараз Ніка та Іно проживають у мене і не відходять ні на крок.

— Я вже помітив. Ніби тілоохоронці!

— Щось таке. Ой! — Аріадна підстрибнула, почувши дзвінок на урок. — У мене ж зараз історія! Я мушу бігти!..

— Сиди, сиди. Я тебе відпросив, — заспокоїв вчитель. — Я саме шукав тебе, коли почув назріваючий скандал.

— А навіщо відпросили?

Юнак кивнув у бік останніх парт, на яких лежало немало книжок і різних паперів.

— Мені треба до кінця уроку все це впорядкувати, бо комісія завітає. Сам я не встигну, тому необхідна твоя допомога, — відповів він. — Ти не проти?

— З радістю! — повеселішала Арія, присідаючи на місце. — А...

Фелікс Олександрович підняв брови, але дівчина відразу передумала запитувати. Їй було цікаво, чому він обрав саме її для допомоги? Але зрозуміла — вона просто найкраща із зарубіжної літератури. Хоча помріяти ніхто не забороняє.

Арія спробувала чаю. Такого смачного вона ще ніколи не пила.

— А що це за чай?

— Фруктовий. Чудовий смак, чи не так?

— Ага, дуже! — закивала дівчина, жадібно п'ючи напій.

У неї підносився настрій від думки, що буде допомагати Феліксу Олександровичу. Уявляла обличчя однокласниць, коли вони про це дізнаються. Думала, як там Домініка та Інокентій, чи не дуже вони сердяться, адже мають пильнувати за нею. Але від кого її зараз охороняти? Від підручників? Арія пирснула, уявляючи, як книжки перетворюються на різних гидких істот і намагаються на неї напасти.

— Ну ось, з добрим настроєм — за роботу, — сказав юнак, підходячи до стосу книжок. — В нас є лише один урок.

— Добре.

Аріадна підбігла до книжок і почала розкладати їх на полиці, а Фелікс Олександрович порпався серед паперів. Гарні, новесенькі підручники для п'ятого класу блищали палітурками. Арія не пам'ятала свою книжку, але їй здавалось, що вона була пошарпана. Принаймні не з яскравими ілюстраціями «Робінзона Крузо» та інших творів. Дівчині стало цікаво, а як би виглядав той жук з «Перевтілення»? І тут її осінило. Адже поряд вчитель.

— Вибачте, я хотіла дещо перепитати щодо змісту новели «Перевтілення»... — звернулась вона до нього.

— Так, що саме? — юнак степлером скріпив декілька аркушів.

— Я намагалася зрозуміти суть перетворення Грегора, але так нічого не втямила.

— Що ж, я не буду відкривати всі карти, але дещо підкажу, — мовив учитель, а Доброславська навіть помітила радісну нотку в його голосі. — Перш за все, Замза — це зашифроване ім'я самого Кафки. Він втілив у цьому творі самого себе. Якщо почитаєш його біографію, то зрозумієш чому. Скажи, якби ти перетворилась на тварину, то ким би хотіла бути?

— Ну... — Арія задумалась, закидаючи на полицю останні підручники за п'ятий клас. — Мабуть, або голубом, або кішкою.

— Чому саме ними? — поцікавився Фелікс Олександрович.

— Голубом, щоб літати, адже про це мріють всі. А кішкою... Інколи здається, що усі дівчата мають бути схожі на кішок. Вони зазвичай гнучкі, витончені, дуже ніжні, люблять доброту і ласку. Але у разі небезпеки можуть за себе постояти.

— Цікаво, цікаво. А як ти думаєш, чи багато хто хотів би перетворитися на жука?

— Ні, небагато. Адже... жуки... огидні. Їх не люблять і бояться... — відповіла Арія, на мить завмерши.

— Грегор Замза працює для чого? Для того, щоб погасити борг сім'ї, врятувати її від банкрутства. Втім, ні його батько, ні мати, ні сестра не підробляють. Звичайно, у батьків проблеми зі здоров'ям, а сестра ще неповнолітня. Але в них була змога, як ми дізнаємося далі з новели. І, здавалось, сім'я на межі збідніння, але вони утримують вдома кухарку, служницю, та й будинок величезний. Хіба не абсурдно?

— Таке відчуття, що Грегора просто використовують, — Арія прийнялась знову розкладати підручники. — Він працює, а батьки та сестра відпочивають.

— Маєш рацію, — Фелікс Олександрович продовжував перебирати папери, якісь узагалі рвав — і у смітник. — Батькові та матері Грегор потрібен для того, щоб погасити борг. Грета ж намагається любити брата, бо завдяки йому вона носить вишукане вбрання і взагалі байдикує. Замза щиро любить свою сім'ю і працює на ненависній йому роботі, щоб її врятувати. Він навіть уявляє, як в останній день скаже своєму роботодавцеві все, що про нього думає. Грегор забуває про власні мрії, про власні бажання, про те, що йому самому треба одружуватися. Але що ж відбувається?

— Перевтілення на жука... — трохи розуміючи, відповіла Аріадна, захоплено слухаючи вчителя.

— Саме так. Перевтілення у новелі грає символічну роль. Грегор із самого початку став жуком, який тільки працює, працює, працює... Він не піклується про себе. І це призвело до його перетворення. Що в результаті? Як почала ставитися родина, заради якої Замза так мучився?

— З огидою. Матері стає погано, сестра в щоці, а батько взагалі...

— І його зачиняють у кімнаті та бояться навіть усередину зайти. Звичайно, Грета потім його підгодовує, але новий вигляд брата їй нестерпний. А Грегор, аби не завдавати страждань своїй сестрі, ховається під канапу, щойно та заходить до кімнати. Навіть у такому стані він продовжує піклуватися про своїх рідних. А пам'ятаєш, як Замза намагався захистити свої речі, коли їх виносили мати і Грета з кімнати? І як він постраждав від батька?

— Той просто почав кидати в нього яблука, — підхопила Арія. — Одне потрапило Грегорові у спину, утворивши рану, і застрягло. Ніхто навіть не думав дістати його. Яблуко згодом почало гнити, а рана боліла.

— Ось така людська вдячність за витрачені роки, час, життя...

Вони впорядковували речі та водночас розмовляли про твір, тому працювалось веселіше. Хоч учитель і не розбирав усю новелу в подробицях, проте акцентував увагу дівчини на головних моментах, завдяки чому в її голові наставало прояснення. Арія зрозуміла — юнак дійсно любить свій предмет.

— То що, який висновок зробила? — запитав він згодом.

— Потрібно любити інших, але поважати себе, свої бажання та мрії, — відповіла Аріадна, поклавши останню книгу на найвищу поличку. — Якщо ти себе не любиш, то тебе не полюблять і навколишні. Ти морально перетворишся на нікому не потрібного жука...

Арія раптом здригнулась. Люби інших, але поважай себе, свої бажання... Якщо так робити в її випадку, в її місії Архангела, то потрібно покинути все, жити у своє задоволення, забути про те, що вона відповідає за життя світу, і тим самим напророкувати йому смерть. Але ж це неправильно. Хоче Аріадна чи не хоче, та мусить брати участь у Битві Сил. Дівчина стиснула кулаки і притулила лоба до шафки. Фелікс Олександрович помітив її різку зміну настрою.

— Що сталось?

— Кафка помиляється, — тихо мовила Арія. — Маємо бажання чи ні, але на наших плечах є відповідальність за інших. Нам треба робити все заради них.

— Чому ти так вважаєш?

— Бо... Ну ось, дивіться... Наприклад, така ситуація... Від мене залежить доля світу. Я повинна за нього боротися, ризикувати собою, але не маю бажання це робити, бо бережу своє життя. Але якщо я зроблю, як сама хочу, тобто «вийду з гри», то все навколо може загинути. Що робити в такій ситуації?

Вчитель випадково впустив підручник, який щойно тримав у руці. Проте він не квапився його піднімати. Юнак задумався над запитанням, дивлячись кудись уперед. Арія здивувалась тому, що він настільки глибоко поринув у роздуми.

— Ця ситуація, — відізвався Фелікс Олександрович, не змінюючи погляд, — зовсім протилежна ситуації у «Перевтіленні». Їх не можна порівнювати.

— Але чому? Адже і там, і там персонаж робить заради інших те, що суперечить його власному бажанню.

— Я поясню, — вчитель присів на парту, насупивши брови, і втупився в одну точку. — У новелі родина Грегора просто його використовує... Використовує його любов, хоча і сама може триматися на ногах. А у твоєму прикладі від тебе залежить доля всього світу. Ти керуєшся думкою, що ризикуєш своїм життям, можеш загинути, тому дане завдання для тебе — непосильна ноша. Але що станеться, якщо ти відмовишся боротися?

— Усе загине.

— Правильно. І тебе це влаштовує?

— Ні, звичайно!

— Чому?

— Бо це неправильно. Люди мають право на життя. У мене є сестра, бабуся, дідусь... Я не хочу, аби їх убили. Без них я не зможу жити.

— А тепер парадокс. Ти не хочеш захищати світ, бо боїшся за своє життя. Відмовляєшся від свого завдання і живеш, як бажаєш. Але через це загинуть твої рідні, які і є твоїм життям!

— Я не це мала на увазі!.. — перелякано замахала перед собою руками Аріадна, але вчитель перевів на неї суворий погляд, від якого стало не по собі.

— У тебе є два варіанти. Перший — боротися заради тих, кого любиш. Другий — залишити своє завдання, проте відмовитись від рідних, знищити свою любов до них, аби їхня смерть не вбила тебе! Що обираєш?

— Є ще третій вихід! — запротестувала дівчина. — Аби світ захищав хтось інший!

— Можливо, але чи ти зможеш довірити своє життя, життя дорогих тобі людей цій іншій особі? Якщо, наприклад, цією особою буде Гена?

— Ні... — тихо відповіла Арія.

— Я очікував такої відповіді, — кивнув учитель і схилив голову. — У такому випадку ти перекладаєш свою роботу на плечі іншої людини, котра також страждатиме, як і ти, від тягаря відповідальності.

— Але я люблю своє життя, — спустошеним голосом сказала дівчина. — Я не хочу його втрачати.

— Якщо вже помирати, то у боротьбі, — Фелікс Олександрович нагнувся та підняв із підлоги підручник. — Коли знаєш, за що борешся і за кого. Проте це не означає, що треба бездумно кидатися у вогонь. Потрібно берегти своє життя, бо твоя смерть принесе багато горя тим, хто тебе любить.

— Можливо, ви маєте рацію... Пробачте.

Аріадна відчувала себе дуже винною за те, що ставилася так бездумно до своєї місії. Вона тепер зрозуміла свій страх та безвідповідальність перед поставленою метою. І те, чому Інокентій та Домініка сердились, коли дівчина відмовлялась бути Архангелом. У них також є батьки, рідні, друзі, доля яких залежить від неї.

Фелікс Олександрович доторкнувся до плеча дівчини.

— Чому ти засмутилась?

— Я відчуваю тупість своїх роздумів, — подавлено відповіла та. — Пробачте, що вас загрузила.

— Мишеня, нічого страшного, — хмикнув учитель, ледь усміхнувшись. — Мені було цікаво з тобою порозмовляти. Кожний має право на свою думку і на помилки. До того ж тобі не варто так перейматися. Це ж лише приклад.

— Так, це лише вигаданий приклад, — кивнула Аріадна, а в душі наставало полегшення від того, що Фелікс Олександрович її не осуджує.

— Я тільки наведу тобі цитату з книги Фрідріха Ніцше «Так сказав Заратустра»: «Ми любимо життя не тому, що звикли жити, а тому, що звикли любити». Найголовніша частина нашого життя — це люди, яких ми любимо. Без них життя життям назвати важко.

— Дякую вам.

— Це тобі дякую, що допомогла впоратися з усім цим, — показав учитель на шафу з охайно заповненими полицями.

— Була рада допомогти! І, до речі, дуже смачний чай!

Аріадна схопила портфель і, попрощавшись, стрімко вибігла з класу зарубіжної літератури. Вона, неначе на крилах, летіла після розмови із Феліксом Олександровичем. Дівчині здавалось, що вона стала ще більше обожнювати свого улюбленого вчителя. Тому з нетерпінням чекала закінчення решти уроків, аби швидше потрапити додому і написати твір. Зараз їй усе здавалось таким легким і очевидним, що сама дивувалась своїй недалекості.

Однокласниці, як і очікувалось, заздрісно зиркали і про щось перешіптувались. Але Арії вперше було все одно, бо ніхто не міг зіпсувати її гарний настрій. Тепер у Доброславської з'явилась підказка, завдяки якій вона була впевнена — перетворення вдасться!

***

Аріадна ще довго витримувала жарти Домініки щодо уроку, який провела один на один із Феліксом Олександровичем, іноді навіть не дуже пристойні. Проте коли Інокентій щось буркнув сестрі на вухо, у тої зник увесь запал. І взагалі після відсутності Арії на історії хлопець залишався насуплений і майже не розмовляв.

— Не звертай уваги, іноді Іно такий бука! — сказала Ніка, наздоганяючи її. — А мені його терпіти треба.

— А що він тобі сказав?

Домініка оторопіла, почувши запитання, і її обличчя почервоніло. Арія зрозуміла, що про це краще не знати. Але порадувала Голубєвих, сказавши, що вже здогадується, як перетворитися на Архангела.

— То що, знову на тренування? — запитала дівчина, виходячи з приміщення школи.

— Знову, знову, — сказав Іно, запхнувши руки у кишені. — Сподіваюсь, сьогодні в тебе буде більший прогрес. Тобі ж Фелікс Олександрович допоміг.

Аріадна підняла брову, здивовано дивлячись на хлопця. Його тон був схожий на сарказм. Дівчина не розуміла, чому він так поводиться. Домініка також не впізнавала брата. Вона приклала руку до його лоба.

— Ти не захворів випадково? — запитала Голубєва. — Цілий день «бу-бу-бу» та «бу-бу-бу». Чи, може, приревнував? Адже Фелікс Батькович такий красень...

— ЧОГО?! — мало не вибухнув від обурення Інокентій. — Кого?! Сіру мишу до чотириокого патлатого вчителя?!

Ці слова вдарили Аріадну, неначе хлистом. І не тільки її. Шокована Домініка так дивилась на брата, ніби він одягнений у жіночу сукню з туфлями на підборах. Її рука так і завмерла на лобі Іно. У горлі Арії неначе щось застрягло — настільки їй було образливо після почутого від Інокентія.

Ще з початку підліткових років дівчину називали сірою мишею. А згодом з'явилося прізвисько Мікі Маус. Через замкнутий характер, який з'явився у Доброславської після загибелі батьків, і своєрідне виховання вона не могла бути яскравою, розкутою, як інші. Тому їй дали таке друге «ім'я».

Аріадна також була обурена за Фелікса Олександровича, бо вважала, що той не заслуговує подібного ставлення до себе. Принаймні вона думала, що в Інокентія з'явиться до нього повага. Такого повороту подій дівчина не очікувала, тим паче від Іно. В Арії дуже свербів язик сказати щось образливе у відповідь, але вона промовчала. Як завжди. Доброславська відвернулась від двійнят і рушила повільними кроками далі. Позаду пролунали приглушені звуки ударів. Схоже, Ніка вирішила владнати стосунки з братом і згодом наздогнала Аріадну.

— А куди подівся Іно? — запитала та.

— Пішов кудись «по справах», — кинула Домініка, потираючи руку вище ліктя. — Не бери його слова близько до серця. Коли Іно не в гуморі, то в нього кепський характер. От паскуда мала!

Аріадна не зрозуміла, чи то Ніка брата облаяла, чи синець, який почав виступати на шкірі й набувати фіолетово-багряного кольору.

— Не можу допетрати, чому в нього настрій так зіпсувався, ніби його якась муха вкусила? — не вгавала Голубєва. — Лише зранку був веселенький, на фізрі такі фінти видавав, що у твоїх однокласників щелепи додолу падали. І зі скаженою мамцею пам'ятаєш, як поводився? «Вибачте, візитки вдома забули». Це після того, як втрутився Фелікс Батькович, йому знесло дах. І зараз, отримавши стусана, поплентався невідомо куди.

— Нічого не сказавши?

— Буркнув щось на зразок «Тренуйтеся без мене, я маю справи», — Домініка перекривила Інокентія. — Які ще в нього справи? Потинятися десь, випустити пари?

— Може, його загризло самолюбство, що від тієї мамаші не він мене захистив, а Фелікс Олександрович?

— Можливо, але цього недостатньо, щоб так його роздратувати, — знизала плечима Ніка. — Має бути ще щось. О, до речі, про що ви з Феліксом Батьковичем розмовляли?

— Про Кафку і «Перевтілення».

— Ти вже це казала. А подробиці?

— Які подробиці?

— Вашої розмови.

— Нащо?

— Як це нащо? Мені також треба твір писати на завтрашню зарубіжну!

***

Інокентій ледве дочекався, доки директор школи покине свій кабінет. Пощастило, що його вікна знаходяться близько до дерев. Тому хлопцю, ховаючись у гіллі, не тяжко було спостерігати за всім, що діється за склом, і залишатися непоміченим. На його щастя, кватирка виявилась відчиненою.

Коли кабінет спорожнів, Голубєв прудко перескочив до вікна, впершись ступнями і вчепившись пальцями у випуклу раму

Коли кабінет спорожнів, Голубєв прудко перескочив до вікна, впершись ступнями і вчепившись пальцями у випуклу раму. Потім переліз через кватирку і безшумно приземлився на килим. Інокентій спочатку озирнувся і прислухався, чи не сполохав когось. Впевнившись, що все в нормі, попрямував до письмового столу директора. Відкрив першу шухляду і почав у ній щось шукати. Потім заліз у другу, дістаючи з неї все, що під руку потрапить...

— А Іларіон Макарович у себе? — пролунав голос за дверима, а Іно принишк.

— Ні, він вже сьогодні не повернеться, — відповіла секретар. — Йому щось передати?

— Дякую, так. Скажіть, що приходив представник з міськвиконкому. Ми домовлялися з Іларіоном Макаровичем про зустріч. Я мав переглянути особові справи вчителів. Але він, можливо, забув. Розумію, директори дуже зайняті люди... О, а чи не могли б ви відчинити кабінет, і я на ваших очах швидко все передивився б? Це забере не більше десяти хвилин.

— Пробачте, але я не маю права. До того ж усі особові справи та важливі документи зберігаються у сейфі, ключі від якого має лише Іларіон Макарович.

— А невже у вас немає? Що ж, дуже шкода. Тоді не турбуйте директора і нічого йому не передавайте, я незабаром повернуся.

Інокентій з полегшенням зітхнув. Якби кабінет відчинили, то його б застукали. А так він навіть почув для себе підказку. Отже, всі важливі документи у сейфі. Як він відразу не здогадався? Але сейфу-то не було! Принаймні нічого, що його нагадувало!

— Може, він десь схований... — припустив хлопець.

Відразу ж очі наткнулися на величезну картину на стіні з гірським пейзажем. Іно кинувся до неї, мало не святкуючи перемогу і вдачу завдяки представнику міськвиконкому. Легенько відхилив рамку, але замість сейфу побачив просто голу стіну. Це його трохи збентежило. Голубєв почав перевертати книжки у шафі. Дуже затягувало час те, що треба діяти безшумно. Згодом він шукав якусь замкову щілинку в паркеті під килимами, простукував стіни, але безрезультатно. Сівши на підлогу, спробував подумати, де ще може цей сейф знаходитись. Невже директор звичайнісінької школи настільки вдало переховує всі документи? Невже вони настільки важливі, що сейф так замаскований? А може, там якась надсекретна інформація?

За дверима почувся швидкий тупіт і захекане дихання, а згодом відізвалась секретарка.

— Іларіоне Макаровичу, ви вже повернулися?

— Так, так, я тільки на хвилинку, папери забув...

Інокентій на свій жах почув, як чоловік встромив ключа у замкову щілину. Відразу ж у нього почалася паніка, і єдине, що його цікавило — куди і як зникнути. За штори ні, бо прозорі. А більше нікуди! Він подумки благав, аби в Іларіона Макаровича щось трапилось, і це затягнуло б час.

— Прокляття, щоб йому!.. — вилаявся директор. — Треба вже відучити себе носити близько п'ятнадцяти ключів на одній зв'язці! Причому всі вони такі схожі, що ніколи з першого разу потрібний не можу вгадати!

Інокентій, доки Іларіон Макарович шукав потрібний ключ, подякував своїй силі думки та вирішив випроханого часу не гаяти. Відчинивши вікно, швидко перескочив на дерево і сховався між гіллям якраз у той момент, коли директор потрапив до кабінету.

— От тобі грець! Чортовий вітер! — вигукнув він, побачивши відчинене вікно. — Любо! Зачини, будь ласка, — кивнув він секретарці, яка зайшла у кабінет.

Жінка розправила штори і звернулася до директора, що порпався у шухляді столу:

— До речі, хвилин з десять тому до вас приходив представник з міськвиконкому.

— Справді? І що він хотів? — не відволікаючись, запитав Іларіон Макарович, дістаючи стоси папок.

— Казав, що на сьогодні домовлявся з вами про зустріч. Хотів передивитися особові справи вчителів.

— Чого?! — скривився Іларіон Макарович. — Брехня! Ніхто зі мною ні про що не домовлявся. Та й на кого чорта міськвиконкому знадобилися особові справи наших вчителів? Хай краще нам виділять гроші на ремонт, а то інколи здається, що ця халабуда скоро завалиться! Навіть перед нашими гостями з Росії соромно. Я ще дивуюсь, чому нашу школу вибрали для програми обміну!

Інокентій хмикнув. Звичайно, він знав чому. Треба ж було якось влаштувати цю програму, аби весь час перебувати поряд з Архангелом Вогню. Іліаннівці постарались!

— Ось і я так подумала, що дуже дивний цей чолов'яга, — промовила задоволена за себе секретарка, прикриваючи повільно вікно. — Ще хотів, аби я впустила його до вашого кабінету швиденько переглянути документи. Я збрехала, сказавши, що вони нібито в сейфі і єдиний ключ у вас.

«Вона збрехала?! То я дарма марнував час на пошуки неіснуючого сейфу?!» — мало не сказився Інокентій. Від гніву хлопець почав жувати власний рукав. Але наступне його просто розлютило.

— От нахаба! І звідки він такий взявся?! Правильно зробила, моя Любонько. Мені навіть огидно, що в мене простенького сейфу немає, а замість нього — єдина шухляда з замочком, котру можна звичайною шпилькою відчинити. Не надто надійне місце для документів та особових справ, — чоловік помахав синьою текою перед собою.

Іно мало з дерева не впав і хотів себе вбити за те, що не здогадався перевірити у тій шухлядці. Надалі розмову Голубєв не почув, бо секретарка повністю зачинила вікно і навіть кватирку на клямку. Звуки більше не долинали. Він помітив, що Іларіон Макарович звернув увагу на трохи перекошену картину гірського пейзажу. Але, махнувши рукою, дістав потрібні папери і решту тек абияк покидав назад. Інокентій вирішив, що сьогодні не його день, прошипів: «От бовдур!» — і зістрибнув донизу.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.