7. Коли всі маски зняті

Наступного дня після приїзду з печер Аріадна була вимушена йти до школи. Вона так сподівалася, що відлежиться з тиждень, відіспиться. Але залишалося всього два з половиною тижня до першого іспиту, а також виставлення річних оцінок. Квітень наближався до кінця, що означало настання спеки, іспитів та завершення найбільшого, як вважала дівчина, пекла — школи. «Витримувала десять років, витримаю ще два місяці», — казала вона собі. Але ці два місяці будуть чи не найважливішими у її житті, які вирішують долю, майбутню професію та здійснення мрій. Принаймні Арія дякувала випадку у печері тим, що вони з Інокентієм знову помирилися, і він припинив підозрювати вчителя зарубіжної літератури. Також дівчина зайвий раз поспілкувалася із Феліксом Олександровичем. А в школі була приємно здивована, що кілька учнів, які їздили разом з нею, запитали про її самопочуття.

— Невже мені треба було шию звернути, аби мене нарешті помітили? — запитала Аріадна у двійнят, але ті лише знизали плечима.

Уроки проходили у шаленому темпі. Сьогодні мали відбутися дві контрольні — з алгебри та англійської. Арія тремтіла, направляючись до потрібних класів, але Домініка та Інокентій її заспокоїли, попросивши зняти на цей час талісман Єдності Стихій. Доброславська пообіцяла виконати їхнє прохання, із задоволенням готуючи свою голову до сеансу телепатичного списування.

На перервах коридори школи гуділи не від біготні учнів, а від зазубрювання старшокласниками різних формул, теорем та правил. Хтось старанно намагався щось вчити, а хтось, після двохвилинного мозкового штурму, захлопував зошит і починав молитися, сподіваючись на матінку-вдачу. Голубєви та Арія усамітнились від інших у куточку коридору, сівши прямо на підлогу, всіяну навколо підручниками. Вони не помітили, як поряд притулився до стіни Федір.

— О-о-о, в ряди ботанів прибуло! — сказав він, по-дурному реготнувши.

Інокентій підняв на нього спопеляючий погляд, а потім знову опустив у свої конспекти.

— Ну і чого тобі?

— Я так, з пропозицією прийшов, — сказав він.

— До нас? — здивовано перепитала Домініка, продовжуючи писати шпаргалку.

— Не до вас. До Доброславської!

Цього разу вже всі троє відірвалися від зошитів і запитально глянули на Соколенка. Той, задоволений привернутою увагою, посміхнувся і склав на грудях руки.

— Як щодо того, аби знести до чорта цю довбану школу?

— Чого? — насмішкувато протягнула Арія. — Я її, звичайно, не люблю, але не до такої межі. За два місяці попрощаємось із цією дірою, і хай собі стоїть на здоров'я.

— Ну давай, ти ж зі своїми вогниками на все здатна. Тобі ж не вперше!

Аріадна здивувалась фразі Федора, а ось Інокентій та Домініка помітно насторожилися.

— Слухай, а не пішов би ти? — звернулась до хлопця Голубєва. — Чи тобі пинка під зад дати, аби краще зрозумів?

— Я, звичайно, спалила випадково декілька розвалюх на будмайданчику, — втрутилась Аріадна, аби не дати обстановці нагрітися, — та вони були покинуті. А школа — це приміщення громадськості. Комусь вона потрібна, хай і така.

— Магазин твоїх батьків також комусь був потрібний, Доброславська. І твої батьки могли б іще пожити.

Щось неприємно засмоктало під ложечкою в Арії. Інокентій миттю підірвався з підлоги та схопив за одяг Федора. Але той зовсім не розгубився від подібної реакції.

— Заткнися і чеши звідси, хробаче! — прошипів Голубєв ледь чутно. — Бо накостиляю так, що мама рідна не впізнає.

— До речі, про мам, — продовжив Соколенко, зовсім незважаючи на те, що був у руках Іно. — Аріє, невже твоє серце геть не сколихнулося, коли ти бачила передсмертні агонії батьків? Невже тобі їх зовсім не було шкода?

Інокентій замахнувся кулаком, аби вдарити Федора, проте Аріадна швидко перехопила його руку. Вона широченними очима дивилася спочатку на одного хлопця, потім на іншого.

— Про що... Про що ти говориш? Я тут при чому?

— Аріє, не слухай його, — починав кипіти Іно, намагаючись звільнити руку, але дівчина міцно тримала її. — Він верзе щось незрозуміле.

— Незрозуміле? — награно здивувався Соколенко. — Тут дуже все зрозуміло. Це ж як двічі два! Чи, може... — раптом Федір широко всміхнувся, — Ви що, їй не розповіли нічого?

— Що не розповіли? — Арія занервувала, відчуваючи щось недобре. — Іно, Ніко, про що він каже? Ви знаєте щось більше про моїх батьків, про той день?

— Аріє, давай відійдемо, доки ці двоє розберуться, — запропонувала Домініка, але натомість дівчина відскочила від них подалі.

— Що це все означає? — вигукнула вона. — Чому... Чому ти, Федю, згадуєш про мене? Що я могла зробити проти Вершників? Мені було дев'ять років!

— У-у-у, яка ти зелена та довірлива, — засміявся Федір і відразу отримав сильного стусана від Інокентія.

— ЗАТКНИСЯ, сказано було! — гримнув на нього Голубєв.

— Перший прояв сили Архангела відбувається не під час ритуалу Пробудження, а набагато раніше, під час Проявлення, — продовжував пояснювати Федір, потираючи бік. — Саме завдяки цьому фіксують потенційного Янгола або Демона...

— Так, я це знаю, розповідали вже, — нетерпляче перебила Аріадна. — І що з того? Моя сила проявилась тільки місяць тому...

— Місяць тому?! — повторив Соколенко і голосно зареготав. — Це вони сказали тобі подібну маячню?!

— ПЕЛЬКУ СТУЛИ! — Інокентій хотів вдарити ще раз, але Арія втиснулась між ними і раптом відштовхнула Голубєва з такою силою, що він впав на підлогу.

— До чого ти ведеш, Федю?! — нетерпляче глянула вона у вічі Соколенку.

Той із переможним виразом обличчя набрав повітря у груди.

— Тебе не дивує той факт, що стихія, яка погубила твоїх матір та батька, вогонь? Твоя рідна стихія! І тебе не дивує, що Юнона якимось чином здогадалась, що ти Архангел Вогню, і врятувала тебе, віддавши свій талісман?

— М... Материнський інстинкт, — повторила дівчина слова Домініки. — Хіба... ні?

— Ти віриш у цю маячню?

Аріадна декілька секунд зіставляла елементи головоломки одну із одною, доки нарешті не зв'язала їх докупи. Серце пішло у п'яти. Дівчина підняла шокований погляд на Федора.

— Ти хочеш сказати, що... — почала вона і запнулась на півслові.

Соколенко задоволено хмикнув і, в точності повторюючи страшну думку Арії, яка промайнула в її голові, сказав, як смертний вирок:

— У той роковий день, майже дев'ять років тому, сталося Проявлення твоєї сили Архангела Вогню. І тоді ТИ вбила Юнону та Андрія Доброславських!

Весь світ для Аріадни обірвався. Навколо неї не існувало нічого: ні школи, ні її учнів, ні Голубєвих, ні Федора Соколенка... Були тільки вона і слова, які знищили все, що Арія мала...

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Цього не може бути... — тихо казала вона собі.

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Це не я. Це не могла бути я!

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Це були Вершники. Це їх рук справа.

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Мальдеранівці винні у всьому. Я не могла... Я просто не могла це зробити...

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Це не може бути правдою. Ніка та Іно ніколи мені не збрехали б...

«... ти вбила Юнону та Андрія Доброславських»...

— Я НЕ РОБИЛА ЦЬОГО!!! — закричала Аріадна зі всієї сили, і її голос відбився від стін приміщення.

Тиша, яка настала після цього, була настільки тривожною і настільки гнітючою, що її відчули усі присутні, навіть ті, хто не мав жодного стосунку до розмови. Вони не зводили погляду з Аріадни, яка нажаханими очима дивилась поперед себе. Усе її тіло тремтіло, зуби стукали, а легені відмовлялися дихати.

— Це ж брехня, так? — запитала Доброславська, вважаючи це злим жартом. — Ніко, Іно... Ви ж казали мені правду, чи не так? А цей хоче наді мною посміятися, вірно? Зачепити за живе... Чому ви мовчите? Скажіть же щось... СКАЖІТЬ ЩОСЬ!!!

— Аріє, — у голосі Інокентія пробринів страх, який ще більше насторожив дівчину, — ти... ти була не готова... до цього...

— До чого? До того, що кожний зустрічний, як цей, буде розповідати мені різні байки, так? Це ж його вигадка, аби збити мене з пантелику... Його дурна фантазія, — казала Аріадна, намагаючись впевнити у цьому в першу чергу себе.

— Аріє, там все... дуже заплутано, — мовила Домініка, бо бачила, що братові не стане духу. — Тобі не варто звинувачувати... себе...

Ниточка надії, яка ще бриніла у грудях Аріадни Доброславської, краплинка душі, яка вперше в житті сподівалася, що їй набрехали, що це просто безглуздий наклеп, порвалася. Порвалася, як волосина. Порвалася, як рветься папір, тільки він видає тріск, а ця нитка порвалась беззвучно. Хоча ні, її розрізали словами, такими гострими, як сокира ката. Очі не бачили нічого навколо. Вуха не чули, що їй казали Домініка та Інокентій. Ноги не відчували підлоги. Точно так, як обірвалася нитка надії — так розірвалося серце Арії.

— Отже... це все я... — тихо сказала вона, повторюючи по складах. — Я... вбила... маму... й... тата... своєю... ж... силою... Я НЕ МОГЛА ЦЬОГО ЗРОБИТИ!!!

Аріадна зірвалася з місця і побігла невідомо куди. Двійнята навіть отямитися не встигли, коли вона зникла. Брат і сестра оббігали всю будівлю вздовж і поперек, але не змогли її знайти.

Аріадна прямувала туди, куди бачили її очі. Вона не розрізняла ні вулиць, ні людей, у яких врізалася. Не відчувала нічого. Було тільки одне бажання — втекти, втекти від дійсності куди подалі, бо ця дійсність була нестерпною і страждальною.

Тепер Домініці та Інокентію було не до контрольної. Вони спробували телепатично зв'язатися із Аріадною, проте спроби були невдалі, бо дівчина мала при собі талісман, а двійнята не могли користуватися повною силою.

— Що нам тепер робити? — у паніці запитала Голубєва. — Де шукати Арію?

— Поняття не маю, — роздратовано прошипів брат. — Проклятий Федя! Вбити його мало!

— Це потім. Головне віднайти Арію. Але знати хоча б напрямок...

Іно нервово смикав талісман, розмірковуючи, що робити. Раптом він завмер, якось дивно дивлячись на свою руку. Він щось відтворював у пам'яті. Зненацька хлопець зблід.

— Ніко, спробуй ще пошукати Арію, а я мушу терміново дещо перевірити, — звернувся до сестри Голубєв.

— Гаразд... А що трапилося?

Інокентій не відповів на запитання, бо щодуху мчав назад до школи. У двадцять другій аудиторії саме проходив урок у класі Федора. На щастя, вчитель запізнювався. Але і Соколенка там не було. Голубєв звернувся до його однокласника, який також їздив до печери.

— Пам'ятаєш, коли ми шукали Аріадну, то ділилися на групки? — почав Іно. — Федя мав бути з вами.

— Так, мав, — кивнув зі згодою той. — Але він залишився у будиночку.

— Як залишився? То він не пішов із вами?!

— Ні, — здивовано підняв брови хлопець.

— Де зараз Федя?

— Напевно, як завжди палить за школою.

Інокентій знайшов Федора на тому місці, де він рятував Арію від Гени та його дружбанів. Соколенко в самотності робив затяжки, видихаючи кільчиками дим. Він зовсім не здивувався, побачивши Голубєва, ба навіть зрадів. Федір кинув сигарету на землю і погасив її носком черевика.

— Ще досі бажаєш мене відлупцювати? — запитав він, повертаючись до Інокентія

— Ще досі бажаєш мене відлупцювати? — запитав він, повертаючись до Інокентія. — Давай, я потерплю.

— Поки що поясни мені одну річ, — почав Голубєв, напружено дивлячись на хлопця. — Де ти був, коли всі шукали Арію?

— Я? Також її шукав.

— Окремо від усіх, у печері? І ти ж її звільнив тоді?

— О ні, — захитав головою Федя. — Не окремо. Я був з групою.

— Не бреши! — відрізав Іно, від злості заскреготівши зубами. — Я питав у твоїх однокласників. Вони сказали, що ти залишився у будиночку.

— А хто сказав, що я був зі своїми однокласниками? — потиснув плечима Федір, дістаючи наступну цигарку.

Іно чомусь саме на цей рух звернув увагу. Він мовчки спостерігав, як Соколенко запалював цигарку і прикладав її до рота. І раптом, як грім посеред білого дня, на нього звалилося прояснення.

— У поїздці ти був не єдиним мальдеранівцем! — сказав Іно так, ніби розгадав таємницю походження Всесвіту. — Вас було двоє!

— Молодець, докумекав, — задоволено посміхнувся Федір, випускаючи носом дим.

— Виходить, Аріадні не наснилось... — із жахом щось усвідомив Іно.

— Не знаю, про що ти говориш, але, Голубєве, боятися вам треба не мене, бо я всього лише мілкий пішак, — промовив Федір, відвертаючись від хлопця. — А ось той, другий...

— ДЕ ВІН ЗАРАЗ?! — мало не заричав Інокентій.

— Він? Вже пішов... за нею, — губи Федора розплились в єхидній посмішці. — Можливо, навіть завершив свою справу...

Інокентій, не тямлячи себе від гніву, зірвався з місця і побіг у невідомому напрямку. Він подумки надав команду Домініці будь-якою ціною виявити Аріадну. Голубєв не знав, де вона може бути, але рухався, керуючись своєю інтуїцією, яка його не підводила ніколи. І навіть жарти хлопця виявилися далеко не жартами.

***

Ноги Аріадни привели її до лісопарку, в якому вона раніше ніколи не перебувала. Дівчина бігла вглиб і не давала собі звіту, що може легко заблукати. Вона впала біля якогось дерева і тяжко віддихувалась. Ноги жахливо пекли, але Арія не зважала. Єдине, про що вона думала, так про той вересневий день, майже дев'ять років тому. Сльози текли по її обличчю, а в голові вже в тисячний раз відлунювала фраза: «Ти вбила Юнону та Андрія Доброславських». Дівчина закричала, намагаючись пересилити той голос, який з кожним разом все сильніше і з ще більшим болем різав її зсередини. Випадковий перехожий міг би подумати, що то не людський голос, а крик пораненого звіра. Але Аріадні спричиняли страждання муки набагато сильніші та страшніші, аніж агонія катувань і смерті, аніж фізичні, смертельні рани. Їх вона змогла б залікувати. Проте наслідки того удару, який їй завдали, Доброславська була не здатна зцілити.

— Чому вони? — питала вона у себе, істерично плачучи і б'ючи кулаками землю. — Чому мама і тато були тоді поряд? Чому саме вони постраждали від мене? Чому саме тоді проявилась моя сила? Чому саме я повинна бути Архангелом Вогню?!

— Стільки запитань! І ти бажаєш почути на них відповіді? — пролунав неподалік чийсь голос.

Аріадна думала спочатку, що їй здалося, бо голос цей був дуже знайомим. Втім, дуже реальним. Дівчина повернула голову в той бік, звідки почула його. Її серце на мить завмерло. Людина у чорному плащі з каптуром, який закривав їй більшу частину обличчя... Довгі чорні крила сягали мало не землі... Доброславська впізнала того, хто витягнув її з печери. Вона повільно, притримуючись рукою за стовбур дерева, підвелась на ноги, не зводячи погляду із незнайомця. В її голові прослизнула химерна думка: «Це він...»

— Чому батьки були поряд? — почав тихо чорнокрилий, впевнившись, що Аріадна не збирається нікуди втікати. — Бо вони знаходяться поряд зі своїми дітьми. На те вони й батьки. Чому тоді проявилась твоя сила? Бо настав час. Чому ти маєш бути Архангелом Вогню? Бо ти народжена для цього, це твоя доля. Твій Архангел сам обрав тебе, отже, ти йому ідеально пасуєш. Хоча я не думав, що така спокійна, добра дівчинка, яка уникає будь-яких складнощів та конфліктів, буде однією з тих, хто визначить у Битві Сил долю світу.

— Я не хотіла собі таку долю! — вигукнула Аріадна на свій захист. — Не хотіла! Не хотіла, щоб мама й тато померли, не хотіла завдавати болю Марго, не хотіла, щоб мене уникали однокласники! Не хотіла!!!

— Але це трапилося, — промовив Вершник. — Ти стала Довгокрилою, Архангелом Вогню. Однокласники підсвідомо відчувають твою небезпеку, тому намагаються уникати. Нас усіх об'єднує одна загальна підсвідомість, спільний мозок, який керує нашими долями, — Розбрат підняв до неба вказівний палець. — І, за лихим збігом обставин, я той, хто мусить зашкодити тобі взяти участь у Битві Сил. Думаю, ти здогадалась, хто я?

— Вершник Мальдерани, — відразу відповіла Арія, вже ні на мить у цьому не сумніваючись.

— Правильно, а точніше — Розбрат.

— Я тебе бачила, — видихнула дівчина, відчуваючи тремтіння у ногах. — Позавчора, коли ти виніс мене з печери. І два тижні тому, за день до появи Голубєвих. Тоді, на будмайданчику... коли йшов дощ.

Вершник ствердно кивнув, легко всміхнувшись. Проте Аріадні ця посмішка зовсім не подобалась. Кров застигла у жилах, а ком підступав до її горла.

— Ми знали про тебе ще з того дня, як ти проявила свою силу вогню, — продовжив він. — Це Янголи відразу не змогли зметикувати, що до чого, бо все було надто заплутано.

— Якщо ви це знали... то чому чекали стільки років? В мене ж... не було ще тоді Хранителів... Я не вміла перетворюватись...

— Були причини, — хмикнув той. — Я тобі давав шанс посильнішати, аби ти мала змогу хоч трохи зрівнятися зі мною.

Вершник розправив крила, а на його руках почали довшати кігті чорного забарвлення. Аріадна інстинктивно приклала долоню до того місця, де в неї був талісман, і позадкувала. Проте несподівано вона зняла талісман із шиї та жбурнула в бік Вершника. Єдність Стихій впав йому під ноги. Розбрат здивовано зачепив кігтем ланцюжок і підняв догори.

— Це тобі ще знадобиться.

— Не знадобиться! — відрізала дівчина сердито, а сльози давили їй горло. — Мене вже дістали ці Іліанни-Мальдерани! Дістали! Я чути нічого про них не хочу! Не хочу бути Архангелом, не хочу зараз із тобою битися, не хочу взагалі у всьому цьому брати участь! З мене досить!!! Залиште всі мене у спокої!!! ЗАБИРАЙСЯ!!!

Розбрат задер кіготь догори, і талісман впав йому в долоню. Вершник ретельно розглядав його, крутячи в руці, але потім просто жбурнув його вбік і повернув голову до Арії. У дівчини по тілу бігли мурашки. Доброславська ще досі не могла усвідомити, хто перед нею стоїть, і те, що вона сама, без Голубєвих. Дівчина була один на один із Вершником.

— Від своєї долі не втечеш, — промовив він, повільними кроками наближаючись до Аріадни. — Якщо ти Архангел, то ним і залишишся до кінця. Але я можу звільнити тебе від цього тягаря одним рухом.

Аріадна лише встигнула кліпнути очима, як Вершник опинився за метр від неї. Він замахнувся кігтями на дівчину в район серця, а та відсахнулася в сторону. Розбрат схибив, порвавши бретельку сукні. Арія, оступившись, впала на землю, але прудко відповзла подалі від Вершника. На своє щастя, дівчина рукою натрапила на талісман. Швидко випроставшись і начепивши його на шию, Арія з панічним страхом подивилась на ворога. Але щойно вона хотіла перетворитися на Архангела, коли помітила, що мальдеранівець однією рукою повільно опустив каптура, а потім скинув додолу плаща.

— А в тебе вистачить сили напасти на мене, мишеня? — промовив він, обертаючись до Арії.

Вона не звернула уваги, що її талісман випав з долоні і повис на шиї; вона не помітила, як сльози знову покотилися по її блідих щоках, крапаючи з підборіддя на груди; вона не помітила, що перестала дихати, і, мов риба, роззявляла рота. Та людина, яка заполонила її серце, яка стояла перед її очима уві сні і наяву, якій вона довіряла і довірялася — зараз знаходилась перед нею.

Фелікс Олександрович був зовсім не схожий на себе. Замість брюк та завжди випрасуваної сорочки під піджаком — чорні жилетка, штани та рукавиці. Замість його звичайних окулярів з прямокутними скельцями — темні і суцільні, за якими приховувалися очі. Замість суворого, але доброго обличчя — зверхнє, нахабне і безжальне.

Аріадна відмовлялася вірити в це, відмовлялася вірити, що її улюблений, розумний, життєлюбний вчитель, який завжди давав хороші поради, був наставником у життєвих справах

Аріадна відмовлялася вірити в це, відмовлялася вірити, що її улюблений, розумний, життєлюбний вчитель, який завжди давав хороші поради, був наставником у життєвих справах... Та не просто вчитель — він для неї став найближчим другом — насправді є Вершником Мальдерани. Вершником, який несе ворожнечу та розбрат. Доброславська кілька разів кліпнула очима, сподіваючись, що це просто видіння, що там, за півтора десятка метрів, хтось інший, який дещо схожий на Фелікса Олександровича, проте не є ним. Але вишукана статура, неймовірна врода, довге і чорне, мов смола, волосся — все це належало ЙОМУ, її улюбленому вчителю та другу. Сумнівів у його приналежності до мальдеранівців не залишалося. Це підтвердив срібний нашийник із зображенням семикінечної зірки та змії на ній.

Шокована Аріадна не могла рухатися, бо її неначе прикували до землі. Руки не просто тремтіли — вони тряслися! Дівчина змогла отямитися лише тоді, коли відчула біль. Вершник знову опинився поряд, а з його кігтя стікала краплинка крові Аріадни.

Доброславська цієї ж миті зірвалася з місця і побігла якнайдалі і якнайшвидше, бо єдине, що вона могла і на що була зараз спроможна — втікати. Розбрат посміхнувся, коли дівчина зникла поміж дерев. Він змахнув крилами, піднявся у повітря і попрямував за нею.

Ноги Аріадни були виснаженими. Вони її не слухалися, спотикалися через кожен камінчик і взагалі не були здатними втримати дівчину. Доброславська забігла за стовбур товстого дерева і сіла біля його підніжжя. Серце невпинно калатало, а у вухах стояв нестерпний дзвін. Арія ковтала ротом повітря, захлинаючись слізьми, які градом полилися з її очей. Це було схоже на сон. На страшний сон, гірший будь-яких кошмарів. Аріадна хотіла прокинутись, аби все це зникло. Вона хотіла, щоб усе було, як раніше, як дев'ять років тому: тато у зелененькому фартушкові на кухні варить смачний борщ; мама видзвонює постачальників товарів для магазину, а потім, коли їй набридне, кидає слухавку і йде їсти шоколадні цукерки; Марго на подвір'ї відбивається від настирливих залицяльників; а сама Аріадна на балконі прощається із сонцем, яке потроху зникає за обрієм...

Арія затиснула рукою кровоточиву рану нижче плеча, намагаючись її підлікувати. Але рана не хотіла ніяким чином загоюватися. Доброславська вперлася головою у стовбур і закусила губу. Дівчина бажала забути все, що із нею було, чому вона опинилася в лісопарку, кого щойно зустріла і ким є сама. Не хотіла відчувати ні колихання вітру, що розвіював крони дерев, ні шелесту трави, ні тріпотіння крил. Тріпотіння крил, яке лунало зовсім неподалік.

Розбрат приземлився прямо за тим деревом, під яким сиділа Аріадна. Дівчина здригнулася і пальцями стиснула грудку землі. Вершник був за крок від неї. Все, що її відділяло від ворога — товстий стовбур. Доброславська підтягнула ноги до себе і поклала руку поверх талісману.

— Отже, втікаєш? — запитав Вершник, рукою спираючись на дерево. — Ти завжди втікаєш від будь-якої небезпеки, намагаєшся уникати будь-яких складнощів. Тебе лякають труднощі. Така людина не може бути Архангелом, а тим паче — Вогню.

— Я... не хотіла... ним бути. Скільки... можна повторювати? — тихо застогнала Арія, ковтаючи сльози. — Не хотіла... Від цього я лише страждаю...

— Якщо твій Архангел обрав тебе, отже, так потрібно, — відразу відказав Фелікс Олександрович, шкребучи кігтями кору. — Але... Невже це повелися такі Архангели, які представляють обличчя Іліанни? Боягузка...

Аріадну це слово ошпарило, як окропом. Вона завжди боялась цього, боялась бути боягузкою і боялась миті, коли хтось їй про це скаже. Її лякало все, саме життя і люди. Лише в розмовах із Феліксом Олександровичем дівчина відчувала себе комусь потрібною і на щось здатною. Він завжди знаходив слівце, аби підбадьорити Доброславську, час, аби з нею поговорити. Але саме він сказав: «Боягузка».

Це заважало Аріадні перетворитися на Архангела і вступити у бій. Зустріч із Демоном у печері додала страху і переконання, що вона не зможе не те що подолати, а й зрівнятися у бою із ворогом. Зараз Арія стискала у руці свій талісман, навіть не намагаючись перетворитися. Так, їй було страшно. Але ще більше лякало те, що її суперник — Фелікс Олександрович і що це бій на смерть. Або він, або вона сама. Хоч і виявилась справжня сутність юнака, але Аріадна й досі вважала його своїм улюбленим вчителем зарубіжної літератури.

— Ти так і будеш сидіти і тремтіти, як ховрах? — запитав суворо Вершник, наполовину проткнувши дерево кігтями. — Чи, може, нарешті піднімешся і приймеш виклик?

Аріадна схлипнула, обійнявши свої ноги, і увіткнулася в коліна обличчям. Талісман безпомічно звисав на її шиї. Арії не хотілося нічого. Хотілося просто зникнути, хотілось вірити, що це зла ілюзія, яку зараз хтось розвіє, і все повернеться на свої місця.

Розбрат, довго не вагаючись, рвонув рукою. Стовбур дерева був перерізаний за декілька сантиметрів від голови Аріадни і з гуркотом впав на землю. Доброславська, тільки-но це почула і помітила, що тінь листви над нею зникла, сильніше втиснула голову в плечі. Вона приречено піднялась на ноги. Фелікс Олександрович обхопив рукою Доброславську і притиснув до себе. Прямо біля свого вуха дівчина відчула його дихання. Аріадна ковтнула слину, яка пекучим вогнем пройшла по горлянці, і завмерла.

— Яка ж ти все-таки боягузка, — сказав Розбрат, обпікаючи вухо своїм подихом. — Не можу повірити, що моє людське «Я» давало тобі стільки шансів вижити... Скільки можливостей покінчити з усім цим втрачено...

— Твоє... людське... «Я»? — перепитала обережно Арія, майже не рухаючи губами.

— Так, — кивнув мальдеранівець, сильніше притискаючи її до себе

— Так, — кивнув мальдеранівець, сильніше притискаючи її до себе. — І воно постійно мене зупиняло, кожного разу, коли я хотів запустити свої пазурі в тебе. Постійно намагалося надати тобі можливість стати сильнішою, аби ти не згинула в першу секунду поєдинку. Воно бачило щось у тобі. А що я бачу?! Боягузку! Нікчемну і жалюгідну боягузку!

Вершник різко штовхнув Аріадну від себе. Вона не втрималася на ногах і знову впала. Дівчина більше не хотіла підніматися, бо це було безнадійно — налюві зовсім не текла в тілі, талісман її не слухався і не бажав перетворювати на Архангела. Доброславська не тямила чому, адже її мрія оживити батьків не загинула, а навпаки посилилась. Але голими руками проти Вершника нічого не зробити.

— Вставай і бийся, як личить Воїну Іліанни! — наказав Розбрат. — Встань і помри з честю. Хіба не цьому тебе навчали твої наставники Голубєви?

— Цьому вчили... — тихо мовила Арія, припіднявшись на ліктях, — але не вчили, як битися... якщо талісман... не виконує команду... перетворити свого власника... на Архангела...

— Боягузтво не дає тобі вивільнити мрії, — сказав суворо Вершник, вказавши на талісман. — Ти боїшся, а страх заважає рухатися далі.

— Я це знаю, тільки... — Доброславська стиснула в руці Єдність Стихій, забруднений у землі. — Я боюся не за себе...

— А за кого ж? — здивувався мальдеранівець, а крива посмішка вкрила його губи.

Аріадна чомусь тільки тепер зрозуміла, що власна доля її мало хвилює. Принаймні хвилювала хвилин десять тому, бо зараз дівчина подумки попрощалась із життям. Шок не давав їй тверезо мислити. Було відчуття, що це все не з Арією відбувається, а з її двійником у якомусь іншому світі. Було б навіть справедливо і чесно, якби вона розплатилась за батька та матір власним життям. Але якийсь зовсім інший страх не давав спокою, інший страх не давав налюві рухатися, навіть загоювати подряпини. Аріадна думала, що, як Архангел, зробить якусь жахливу річ, як дев'ять років тому. Думала, що все своє існування жалкуватиме про це, що перевтілення не приведе ні до чого доброго. Дівчина, похитуючись із боку в бік, підвелася на тремтячі ноги і глянула у вічі Вершника.

— Я боюся... за тебе, — сказала раптово дівчина й опустила голову. — Я боюся, що ненароком... вб'ю тебе, бо не стримаю Архангела...

Очі Розбрата блиснули вогнем, пронизуючи кожну клітинку тіла Аріадни. Але вона не зважала. Бо знала, що це правда. Арії дійсно було страшно за цю людину, аби її не спіткала та ж доля, що Юнону та Андрія Доброславських. Вершник не витримав і, подавшись вперед, кігтями проткнув наскрізь плече Аріадни. Дівчина дико заволала від настільки сильного болю, що могла від шоку втратити свідомість, але втрималася, схопившись за одежу Вершника. Кров струменем потекла по її одежі. Доброславська намагалася прикрити рану рукою, але кігті Вершника у неї всередині не давали можливості хоч якось зупинити кровотечу.

— Ти смієшся з мене? — злісно прошипів Розбрат, спопеляючи її поглядом. — Ти дійсно сподівалася, що матимеш якийсь шанс зачепити мене хоч пальцем?

— Так, — видихнула тяжко Аріадна крізь стогін. — Якщо... твоя людська... сутність... вірила в мене, то... то і я... вірю... ВІРЮ! — крикнула вона, щойно змогла хоч трохи набрати у груди повітря, якого їй зараз так не вистачало. — Якщо ти сказав, що в мене є «щось», отже... воно таки є... Фелікс Олександрович завжди каже... правду...

— Але Фелікс Олександрович тут, перед тобою! — гримнув у відповідь Розбрат. — Чи ти ще цього не зрозуміла? Я брехав тобі, аби втертися в довіру!

— Я... з самого початку... це зрозуміла. Ще тоді, коли звернулася... на «ти». А до свого вчителя... я не кажу... інакше, як «ви». Так, саме до вчителя... бо ти не є моїм Феліксом Олександровичем! — випалила Арія, і несподівано її вуста розтягнулися у посмішці. — Ти не мій Фелікс Олександрович, не мій улюблений учитель, не та людина, яку я поважала! Він добрий, чесний, благородний. Він ідеал! А ти лише Вершник Мальдерани. Лише Вершник! І мені прикро, що ви з Феліксом Олександровичем ділите одне тіло. Саме це заважає мені вступити у бій, як Архангел Вогню, Архангел Іліанни! Якщо я знищу тебе, то знищу і свого вчителя. А я більше не хочу, аби за моєї провини загинула ще одна близька мені людина! Ти не Фелікс Олександрович, бо він ніколи не назвав би мене боягузкою!!!

Розбрат здригнувся після останніх слів. Він різко витягнув з плеча Аріадни кігті, змусивши її скрикнути. Вона ледве трималася на ногах, весь час норовлячи впасти. Вся її одежа була заплямована кров'ю. Рукою дівчина тримала рану, але пурпурові струмені просочувалися крізь пальці. Аріадна підняла голову до Вершника, очікуючи його нападу. Але той, скривившись, тримався за серце. Розбрат сильно стиснув зуби і спочатку тихо, а потім сильно і по-звірячому заричав. Доброславська зрозуміла, що його пронизує якийсь біль.

Арія хотіла бігти, користуючись заминкою ворога, але не могла. Вона не могла втекти, бо мальдеранівець болісно скорчився, впавши на коліна, а з його вуст долинав мученицький стогін. Окуляри Вершника впали на землю. Аріадна, на свій превеликий жах, побачила очі юнака — червоні, мовби налиті кров'ю, зі звуженими зіницями. Але вони почали змінюватися і перетворюватися на чорні, справжні Феліксові очі. Арія спостерігала за цією картиною і забула про власний біль, про оніміння, яке брало її плече. Дівчині здавалося, що страждання юнака були набагато сильніші за її.

— Феліксе... Олександровичу? — тихо запитала вона тремтячим голосом. — Що... з вами?

Доброславська піймала себе на тому, що знову почала говорити «ви», хоча не знала причини такої зміни. Проте вона уважно приглядалася в очі — в них замайорів погляд, який належить лише її вчителеві. Аріадна спробувала підійти ближче, але той замахнувся кігтями, змусивши її відскочити назад.

— Не підходь! — прошипів Розбрат, віддихуючись. — Не підходь... до мене!

— Що з вами таке? — прошепотіла налякана Арія.

За мить все припинилося. Вершник деякий час стояв на колінах, коливаючись із боку в бік, як маятник, а далі піднявся повільно із землі, все ще тримаючись за серце. Його дихання нормалізувалось, крила розслаблено волочились по землі. Через стиснуті зуби він випускав повітря. Фелікс Олександрович підняв очі на Арію і прищурився. Вона миттєво пожалкувала, що не зникла, доки була така можливість. Тепер дівчина знову стояла перед обличчям ворога.

— Чому ти баришся? — запитав мальдеранівець, витираючи піт, що виступив краплинками на його лобі. — Біжи...

Аріадна із задоволенням виконала б це «прохання», але жахлива біль пронизала її плече, а ноги не витримали ваги тіла. Дівчина безпомічно повалилась додолу, рукою затуляючи рану. Її брав холод, а очі починали мутнішати. Кровотеча не зупинялась, і Арія почала непритомніти. Вона змирилася зі своєю участю. Повіки Доброславської були майже замкнуті. Їй було тепер все одно...

Вершник, тримаючи Аріадну за одяг, однією рукою підняв її на рівень свого обличчя і уважно подивився в її очі, наповнені непритаманними для дівчини байдужістю і порожнечею. Юнак відірвав рукав її гольфу, де плече кровоточило, і пальцями доторкнувся до нього. Через кінчики полилося якесь світло, кружляючи навколо пальців Розбрата по шкірі Арії. Воно почало звужуватися, вималювавши на плечі ледь-ледь помітну семикінечну зірку.

Раптом талісман Доброславської яскраво засяяв. Рана на плечі, а також подряпини, почали стрімко загоюватися. Бліде обличчя дівчини набувало більш здорового відтінку. А один промінь семикінечної зірки яскраво виділився на фоні інших. Увесь цей час Аріадна відчувала страшенний біль, але сил кричати не було. Вона лише сіпалася, час від часу беззвучно відкриваючи рота. Вершник задоволено посміхнувся і долонею провів по обличчю Арії. Вона ніяк на це не реагувала, бо її порожні очі дивились кудись у небо.

Фелікс Олександрович різко відвів убік руку, блокуючи удар позаду себе. Інокентій завмер із піднятою ногою, затриманою мальдеранівцем. Зверху почала атакувати Домініка. Розбрат, випустивши Аріадну, різко ухилився, і Голубєва по інерції потрапила у свого брата. Довгокрилий презирливо подивився на цю кучку малу і випустив зі своїх рук кігті.

Довгокрилий презирливо подивився на цю кучку малу і випустив зі своїх рук кігті

— Нарешті явилися, — фиркнув він, клацнувши язиком. — Я-то думав, коли вже...

— Отже, це все-таки був ти! — процідив крізь зуби Іно. — Вдале маскування за допомогою свого поплічника-Демона, який має здібність приймати зовнішність інших людей, дозволило тобі відвести будь-які підозри від себе. Щоправда, я завжди знав, що ти не простий тип. Моя інтуїція ніколи мене не підводила.

— Саме тому я ввів у гру цього Демона, — спокійно сказав Фелікс Олександрович, наставляючи перед собою свою «зброю». — Справжня знахідка.

— Що ти зробив з Арією?! — вигукнула Домініка і підповзла до дівчини. — Що з нею таке?!

— Вона жива і... вже неушкоджена, — відповів їй мальдеранівець, скоса поглядаючи на Інокентія. Вуха іліаннівця починали червоніти, а волосся ставати дибки. — Я, власне, зробив свою справу і хотів йти, а тут ви...

— Ти заплатиш за все, — вилиці Іно тремтіли. — Ніко, наглянь за Арією, а я розберуся із... цим...

Домініка кивнула, нічого не заперечуючи.

Двоє Воїнів Сил — мальдеранівець та іліаннівець, стояли в очікуванні один напроти одного, готуючись до першого руху супротивника. Обличчя в обох — без найменшого остраху. Інокентію, схоже, було все одно, що він битиметься із самим Вершником Мальдерани. Ним керували ненависть і гнів за те, що цей юнак обдурив наївну Аріадну, що втерся їй у довіру, що закохав її у себе. Останнє він особливо не міг пробачити. Голубєв легко повірив би, що Фелікс Олександрович — Демон. Але навіть близько уявити не міг, що вже стільки часу, майже рік, Доброславська спілкувалася із Вершником. Залишилось тільки дізнатись, що це за Вершник. Не витримавши довгої паузи, хлопець зробив перший крок.

Домініка вражено роззявила рота. Вона ще ніколи не бачила брата таким. І не уявляла таким же Фелікса Олександровича. Вони двоє вчепились один в одного, неначе звірі, які борються за свою здобич. Очі в обох палали, а ненависть одного до другого виливалася у кожному їхньому русі, у кожному ударі, які вони виливали із величезною силою. Інокентій був майстерніший у рукопашних прийомах, але Вершник мав гострі кігті, які так і норовили проткнути Янгола. Один невірний крок іліаннівця коштуватиме йому життя.

Голубєва переживала за брата, але була впевнена у ньому. Перш за все, вона ретельно оглянула Аріадну на наявність ран та пошкоджень, бо помітила кров на одежі та на руках дівчини. Проте Ніка не знайшла нічого, натомість наткнулася на ледь помітну семикінечну зірку, вимальовану на її правому плечі, з одним яскравим променем. Вона глянула на порожні, ні на що не реагуючі, очі Арії і здогадалася, що та відмітина пов'язана з теперішнім станом дівчини. Янгол намагалася привести до тями Доброславську, плескаючи її по щоках, але та жодного разу не здригнулася. Було таке відчуття, що перед Голубєвою лежав мрець із розплющеними очима. Про наявність життя у цьому тілі свідчило дихання та серцебиття. Проте душа ніби його покинула.

Інокентій шугонув угору вслід за Вершником. Той поступався Голубєву в рукопашному бою, тому вирішив поки відступити. Але хлопець не бажав його відпускати. Тримаючи палицю в руках і наздоганяючи ворога, іліаннівець атакував. Розбрат норовив з легкістю перерубати деревинку, проте коли вже доторкнувся до неї, то пожалкував про це. Кігті на всіх його пальцях зламалися навпіл, ніби ця палиця була не дерев'яна, а кам'яна. Удар зі всієї сили прийшовся йому на груди, і Фелікс Олександрович з висоти гепнувся на землю.

Янгол приземлився неподалік від нього, мстиво усміхаючись і відкидаючи убік палицю.

— Слабкувато, як для Вершника, — пихато промовив Іно. — Розмахувати кігтиками — єдине, на що ти здатний?

— Хех, — мальдеранівець піднявся на ліктях, витираючи кров з лоба. — Зміцнив палицю силою думки?

— Думка — це сама по собі величезна сила, — відповів Інокентій. — Якщо дуже чогось захотіти, то вона допомагає втілити це в життя.

Вершник трохи із сумом оглянув свої пошкоджені кігті, але не поспішав «ховати» їх.

— Розмахувати кігтями — єдине, на що я здатний, кажеш? — перепитав він у Голубєва. — А чи не казали тобі, що у Вершників, як і в Архангелів, є два таланти? І цей — не основний. Тому не радив би тобі розслаблятися, Голубєве...

Вершник розвів руки у боки, широко розчепіривши пальці із надламаною «зброєю». Іно спочатку із усмішкою подивився на це дивне видовище, але потім вона миттєво зникла. За спиною Вершника починали підніматися у повітря різні палки, щіпки, уламки скла та інших предметів. Раптово вони всі з величезною швидкістю направилися в Голубєва. Дерев'яні палиці пролітали між кігтями Вершника, при цьому загострюючись і перетворюючись на небезпечні списи. Ухилятися від цієї атаки було нереально, й Інокентій сховався за стовбуром дерева. Предмети пролетіли обабіч нього, а деякі врізались вглиб дерева мало не до половини. Одна палиця навіть проткнула його наскрізь, ледь не зачепивши ногу Іно.

Проте не встигла закінчитися ця атака, як дерева навколо іліаннівця почали хитатися і дрижати. Радіус їхніх коливань з кожним разом більшав, заважаючи Інокентію піднятися у повітря. А після цього вони падали додолу, вириваючись із корінням, і всі — у бік хлопця. Голубєв ледве встигав ухилятися, аби не бути розчавленим. Але крім цього мусив уникати різних уламків.

Інокентій знав про чотири основні здібності Вершників Мальдерани і кому з них які належать. Він був готовий до зустрічі з будь-яким Вершником, але не з Розбратом, володарем телекінезу. Нічого жахливішого Іно уявити не міг. Його сила думки мала всього лише краплю тих можливостей, на які здатний телекінез. Якщо Голубєв витратив велику долю налюві для того, аби дерев'яна палиця стала міцнішою, то Вершник із легкістю виривав дерева з корінням. Ситуація ускладнилась.

Та раптово все припинилося. Дерева заспокоїлись, у повітрі не літало ніяких предметів. Іно шоковано оглянувся навкруги у пошуках мальдеранівця. Той, як і раніше, незворушно стояв на своєму місці. Голубєв рукою прикрив порізане коліно, не зводячи погляду з чорнокрилого. Інокентій готувався, що Розбрат знову почне діяти. Але, на величезний подив хлопця, Вершник навхрест склав свої руки на грудях. Його крила зникли, чорний одяг почав видозмінюватися, перетворюючись на звичайний костюм. Окуляри, що лежали на землі, також повернули свій класичний вигляд, а нашийник просто розчинився під коміром сорочки.

— Ми ще не завершили! — крикнув Інокентій, здогадуючись, що Фелікс Олександрович більше не збирається битися.

— Ми завершили, — спокійно сказав той, підіймаючи окуляри. — Попіклуйтесь про Аріадну.

Юнак розвернувся спиною і, незважаючи на Голубєвих та Арію, зник поміж дерев. Іно, нічого не розуміючи, довгий час дивився йому вслід, очікуючи якогось підступу. Проте ворога вже і слід простиг, як і відчуття його налюві. Іно з Нікою не розуміли, чому Розбрат відступив, адже Аріадна була ще жива.

— Що з Арією? — запитав Голубєв, підійшовши до Ніки.

— Я не знаю. Вона жива, але геть ні на що не реагує, — відповіла стурбовано дівчина. — Мені здається, що це пов'язано із міткою.

— Міткою?

Тільки зараз хлопець помітив відмітину на плечі Доброславської і з досадою прикусив губу. Мало того, що мітка, так ще якась незвична, ледве видима. Тільки один промінь вирізнявся на фоні інших. І змія не було, як зазвичай на мітках Вершників. Із таким Інокентій зіткнувся уперше.

— Потрібно звернутися до Ради Консулату, Іно, — сказала Ніка після короткої паузи.

— В нас тоді точно будуть проблеми. Ми недогледіли Арію.— Так, будуть. Але зараз головне — подбати про Арію. А я не знаю, що з нею робити.

Інокентій був змушений погодитися із Домінікою, бо іншого вибору не залишалось. Василіса має знати, що трапилося, і сказати, як далі бути. Перед ними лежав живий мрець, і в серце Іно закрадалася жахлива думка, що Доброславська може не повернутися до тями. Але роздумувати не було часу, бо важлива кожна хвилина, і необхідно якнайшвидше зустрітися із Архангелом Повітря. Голубєв узяв на руки Аріадну, та піднявся у повітря разом із сестрою.

— Як ти зрозумів, що це таки був Фелікс? — запитала Домініка.

— Все дуже просто, — відповів хлопець. — Фелікс — правша, Федір — лівша. У поїздці Соколенко не був присутнім при пошуках Арії зі своєю групою, бо ходив разом з нами, набувши вигляду Фелікса. Він весь час тримав ліхтарик у лівій руці. І взагалі в основному орудував нею, чим себе видав. До того ж Фелікс завжди клопотався біля Аріадни, а тоді він поводився занадто стримано. Справжній у цей час шукав Арію в печері, хоча досі не розумію навіщо.

— Виходить, у Федора талант набувати зовнішності інших людей.

— Так, дуже корисна штука, яка легко при вдалому використанні може збити з пантелику. Нам, до речі, неймовірно пощастило, що на якийсь момент Арія зняла свій талісман. Завдяки цьому ми змогли її знайти і завадити цьому покидьку покінчити з нею... Свята Іліанно, це все було настільки очевидно, а я так безглуздо схибив!

Інокентій картав себе за те, що не зміг зрозуміти цього раніше і не вберіг Аріадну. Він відчував себе настільки безпорадно, що навіть сльози підступали до горла. Хлопець із болем та шаленим відчуттям провини дивився на Доброславську і доторкнувся вустами до її чола. У відчаї він благав усі сили Всесвіту, аби з Арією все було гаразд, аби вона отямилась і стала колишньою. Такою, якою Голубєв її знав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.