8. Голос минулого

В стінах саду Консулату Іліанни панувала цілковита тиша, і ніщо, крім кроків Василіси, її не порушувало. Архангел розгулювала у величезній залі, меж якої не видно. І ця зала була повністю заповнена рослинами і травами, деревами і квітами. Подумати тільки, що це все знаходилося у приміщенні розмірами з тисячу гектарів. Тут була зібрана рослинність зі всього світу! Складалося враження, ніби це не зала, а великий луг із лісистістю — настільки все навколо походило на справжню природу. Про те, що цей сад знаходився у закритому просторі, нагадувала тільки висока стеля. Якби не вона, то ніхто б не здогадався, що це приміщення.

Василіса наливала води в землю, від чого рослини починали піднімати своє листя вгору, а квіти знову розцвітали. Проте загальний стан зелені не дуже тішив, бо чогось рослинам не вистачало.

— Що ж мені з вами робити? — тихо запитала Архангел у пролісків, ніби вони були живі. — Не хочете ви рости... Ми ж і поливаємо, і доглядаємо... Вам потрібна сила Архангела Землі, лише він якось допоможе. Увесь Консулат не здатен доглянути такий величезний сад. Але я робитиму поки все можливе, аби вберегти вас.

Василіса, тяжко зітхнувши, опустилася на траву і співчутливо оглянула квіти. Приємний аромат трави розповсюджувався у просторі. Інколи його перебивали пахощі пурпурових троянд, що росли поряд. Дівчина щиро хвилювалася за кожну травинку й інколи жалкувала, що не може зробити для них більше. Цей сад завжди її радував, в ньому Архангел забувала про всі проблеми і негаразди.

Але остаточно поєднатися із загнаним у стіни клаптиком природи їй не вдалося, бо в саду її розшукав Інокентій.

— Іно? — здивовано підняла брови вона. — Щось трапилося?

— Біда! — випалив він. — Аріадна зіткнулася з Вершником Розбрату!

— Що?! — підскочила на ноги Василіса і підбігла до хлопця. — Що з нею? Вона жива?!

— Жива, тільки незрозуміло, що з Аріадною коїться. Подивись сама.

Інокентій щодуху біг по коридору, на ходу розповідаючи Василісі про сьогоднішню подію. Картина, яку побачила Архангел, не дуже її втішила. Арію поклали на кушетку в лазареті. Як і раніше, вона ні на що не реагувала. Якась темно-русява іліаннівка у білому медичному халаті поверх одежі Янгола піднесла до носа дівчини скляночку із речовиною, яка дуже різко пахла. Проте Доброславська навіть очима не кліпнула. Янгол вражено завмерла і сама понюхала вміст склянки, думаючи, що могла щось переплутати. Варто було їй лише трохи наблизити носа, як відразу шоковано підстрибнула, мало не впустивши склянку.

Василіса мовчки присіла поряд з Аріадною, поклавши руку їй на лоба. Домініка нервово перебирала пальцями.

— Я не знаю, чому В... Вершник її не вбив, — почала вона, бо мовчанка її напружувала. — Наче і можливість була... Але він натомість... натомість поставив їй на плече... якусь дивну мітку...

Архангел звернула свій погляд на те місце, куди вказувала пальцем Голубєва. Вона відкотила рукав футболки Арії та оглянула мітку. Брови повільно хмурилися, і двійнята зрозуміли, що справа кепська.

— Ця мітка також запечатує сили, як і інші, — сказала вона, пальцем проводячи по контурах малюнка. — Тільки ще гірша.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Інокентій.

— Ця мітка не позбавляє можливості користуватися налюві, але значно обмежує. Наприклад, якщо рани Аріадни пришвидшено загоювались самі по собі, то тепер такого щастя не буде. Налюві взагалі не зможе просочуватися, навіть якщо на дівчинці її талісман. Вона зможе щось зробити, повністю перетворившись на Архангела. Але тут найголовніший підводний камінь. Бачите, що на мітці лише один промінь? Кожного разу, коли Аріадна користуватиметься своєю силою, будуть рости наступні, доки їх не стане сім, як у символі мальдеранівців.

— І що тоді?

— Нічого доброго, — тяжко відповіла Василіса, опустивши голову. — Щойно закінчується формування сьомого променю, як розум носія мітки повністю підкорюється тому, хто її поставив. Людина стає зброєю без душі та свідомості, яка лише сліпо виконує накази Мальдерани без вагань та сумнівів. Але у цьому є певні мінуси — обмежена воля власника мітки також обмежує його силу і можливості. Зникає другий талант. У випадку Аріадни — цілительство. А у разі смерті того, хто поставив мітку, гине і Маріонетка. Можливий інший розвиток подій, якщо носій мітки добровільно погодиться стати мальдеранівцем. Це, звісно, трапиться під її впливом, бо з кожним променем з'являтиметься все більше бажання перейти на інший бік. Тоді той, хто ставив мітку, закріпить її «змієм». Таким чином, носій стає мальдеранівцем, але ще здатен відповідати за свої дії і має можливість користуватися повною силою. Розбрат вчинив розумно, — не без захоплення додала Архангел. — Він перешкодив розвитку сил і здібностей Аріадни шляхом тренувань. Після прояву перших променів у дівчинки може потьмаритися свідомість, і вона втратить контроль над Архангелом. Хоча через «застій» налюві при використанні променів сила Аріадни буде неначе вибухати, що може зіграти їй на руку. Втім, Аріадну просто не допустять до Битви Сил, аби вона своїх же не повбивала. На додаток у мальдеранівців ще залишається досить багато часу, аби позбутися Аріадни, якщо справи підуть не так. Дуже розумний хід!

— Але не факт, що Аріадна «використає» свої промені до Битви Сил! — відразу заперечила Домініка.

— Повір, мальдеранівці все зроблять для цього, Ніко, — сказала у відповідь Василіса. — А як не вийде — вб'ють.

Доброславська весь час мовчки лежала, втупившись в одну точку. Але раптово Аріадна поклала свою руку на руку Василіси. Очі дівчини кліпнули, і з їх кутиків потекли дві сльозинки.

— Мама... — тихо прошепотіла Аріадна, злегка стиснувши руку Архангела. — Мама...

Голубєви, Василіса та Янгол-медик вражено дивилися на Арію, не розуміючи, що відбувається. Її погляд досі залишався загубленим, але до нього почало повертатися життя.

— Я чую... маму... — знову ледь чутно відгукнулася Аріадна, повертаючи голову до Архангела. — У вас її голос. Хто... ви?

— Мене звати Василіса Санторо. Я Архангел Повітря.

На подив усіх, тремтячі вуста Аріадни витягнулися в посмішці. Вона почала оживати на очах. Арія погладжувала руку Василіси, отримуючи таке умиротворення, неначе це справді її матір сиділа поряд, неначе вона повернулась до своєї доньки.

Аріадна сіла на кушетку, звісивши ноги донизу, і заплющила очі. Василіса обережно доторкнулась до її плеча.

— Як ти себе почуваєш? — дбайливо запитала вона лагідним голосом.

— Ніби прокинулась від сну... Кошмарного сну, — подавлено відповіла Доброславська.

Неначе щось згадавши, Арія почала обмацувати плече в тому місці, де його проткнув кігтями Вершник. Від рани не залишилось і сліду. Натомість на плечі Аріадна помітила мітку.

Вона розповіла про все, що трапилося в лісопарку, до того моменту, як її «нагородили» цією відмітиною.

— І я чула, що ви казали про мітку, — сумно завершила Арія. — Я... більше не Архангел.

— Ти Архангел, як і раніше! — запевнив Інокентій, а його сестра ствердно кивнула. — Просто... тобі доведеться обмежити свої сили. І, я так розумію, використовувати лише у крайніх потребах.

— Краще б ця сила в мене зникла назавжди, — гірко видавила із себе Арія, стримуючи сльози. — Це прокляття, а не нагорода. Ця сила не здатна ні на що, окрім знищення.

Настало тривожне мовчання. Двійнята поопускали голови, бо частково вважали винними себе у тому, що сталося з Аріадною. Домініка завжди товкмачила братові, ще з першого дня їхнього знайомства з Доброславською, що необхідно було їй все розповісти. Але Інокентій наполягав на приховуванні цієї інформації. Тепер довіра до них Аріадни могла дуже сильно похитнутися, що неприпустимо для Архангела та його Хранителів.

Василіса навіть після такого розвитку подій залишалася при думці, що для Арії був ще не час. Архангел картала себе, що не повірила підозрам Іно щодо Фелікса. І тепер обидві помилки, і Голубєвих, і Архангела, нанесли нещадний і спустошливий удар Доброславській.

— Аріадно, — порушила тишу Василіса, взявши її обидві руки. — Я не буду нічого тобі пояснювати щодо подій дев'ятирічної давнини. Зараз ти мені не повіриш. Але я хочу, аби ти дещо побачила.

— Що?

Архангел не відповіла, а жестом запросила слідувати за нею. Двійнята не пішли з дівчатами, певно зрозумівши, що хоче зробити Архангел. Інокентій навіть сперечатися не став, адже дії Василіси заперечували правилам і законам Консулату. Він тільки бажав, аби Аріадна знову стала колишньою Аріадною.

Василіса вела Арію яскравим мармуровим коридором, який освітлювався смолоскипами та свічками. Раз чи двічі вони зустрічали Янголів. Ті були чимось дуже заклопотані, однак звертали увагу на Доброславську, оскільки, на відміну від усіх, вона не приймала образ Воїна. Це багатьох насторожувало. Аріадну сприймали через це як чужинця і обходили стороною. Та дівчина взагалі не зважала, бо, по-перше, таке ставлення до неї було в школі, а по-друге, їй зараз нічого не хотілося, окрім цілковитого забуття.

Дорогу перегородили височенні дубові двері, розміром з триповерхівку. Василіса поклала на них свої долоні і потримала так деякий час. Двері самі відчинилися, пропускаючи дівчат усередину. Це була та простора світла зала із колонами, де проходили засідання Ради Консулату. Той же круглий стіл, ті ж стільці на вісім персон, виставлені півколом, а також окремий дев'ятий, спинку якого прикрашав символ Архангельської Єдності Стихій. А трохи далі, позаду них, стояло величезне дзеркало у людський зріст. Архангел попрямувала до нього, і Аріадна невпевнено подріботіла слідом.

Доброславська змогла розгледіти, що рама складається із вирізьблених гравюр. На них були зображені люди, причому найрізноманітніших народів та рас, а також представників різних часів та епох. Всі були зайняті своїми справами — хто читав книгу, хто ліпив глечик, хто грав на лірі, хтось навіть сидів із ноутбуком. Але їх усіх поєднувала стрічка, яка обпліталася навколо кожного. Проте вона не «тримала» їх, не душила і не зв'язувала по руках і ногах — усі зображені люди почували себе вільно, ніби ця стрічка є частиною них самих. На склі самого дзеркала вздовж країв були намальовані маленькі символи, дуже схожі на текст якоїсь невідомої мови.

— Це незвичайне дзеркало. Воно називається Делавенто, — відізвалась Василіса, помітивши зацікавлення Аріадни. — Чула колись про підсвідомість?

— Авжеж.

— Підсвідомість кожної людини — це маленька часточка Всесвітнього розуму, — сказала Василіса тихим голосом. — Воно «знає» теперішнє, минуле, майбутнє, а також усе, що відомо кожній людині і невідомо нікому. Воно зберігає пам'ять усіх — тварин, рослин, людей — хто населяв Землю і не тільки її. Делавенто — ворота до цього розуму. Це надзвичайно сильна річ, адже дозволяє посягнути недосяжне. Той, хто володіє інформацією — володіє світом. І саме тому користуватися дзеркалом можуть лише члени Ради Консулату. Я йду на порушення правил, але хочу тобі дещо показати. Будь ласка, візьми мене за руку і заплющ очі.

Аріадна із острахом дивилася на дзеркало, бо відчувала, що зараз станеться те, що може їй перевернути життя. Але рідний голос матері з вуст Василіси надавав їй впевненості та сміливості. Пальці їхніх рук переплелися між собою, і обидві дівчини заплющили очі.

Арія відчула, що вона відривається від землі і висить у невагомості, а потім знову стає на тверду поверхню...

Василіса тримала її міцно за руку і вела кудись наосліп. Але коли Доброславська за її проханням підняла повіки, то не повірила своїм очам. Вони стояли у величезному неосяжному лабіринті, вздовж і поперек вибудованому із полиць з товстенними книжками. Загалом вони були із сірою палітуркою і лише де-не-де зустрічалися інші кольори з вишкрябаними на них датами. Аріадна поглянула на свої ноги і відчула жах — під ними не було нічого, як і навколо лабіринту, хоча вона точно відчувала тверду поверхню. Лабіринт знаходився посеред темної порожнечі.

— Де ми? — запитала Аріадна, опанувавши своє дихання і вражено оглядаючись навкруги.

— Ми зараз там, де і були, — відповіла Василіса, всміхнувшись. — Точніше, наші тіла там, а свідомість — тут. Ми зараз знаходимося у частинці Всесвітнього розуму, у Лабіринті Спогадів. І ця шафа — сховище твоїх спогадів.

— Моїх? Ви хочете сказати, що ось ці всі книжки — мої спогади? — Арія провела рукою по одній з полиць.

Архангел ствердно кивнула.

— Так. Спогади кожного дня, кожної хвилини, кожної секунди. Вони зберігаються у твоїй підсвідомості, і якісь із них часто виринають у пам'яті, а якісь взагалі ніколи. Ти пам'ятаєш той вересневий день майже дев'ять років тому?

Арія глитнула. Це був день, коли померли її батьки... Ні, коли вона вбила їх! Ця дата ненависним тавром закарбувалась у серці. Дівчина пам'ятала тільки один клаптик того дня, коли мати віддала їй свій талісман Єдності Стихій. І більше нічого — ні Вершників, які буцімто підпалили будинок, ні ще когось чи чогось. Василіса все зрозуміла з її погляду і мовчки пішла вздовж стелажів, вишукуючи між них якусь книгу. Її палець зупинився на одній з них, чорно-попелястого кольору. Архангел підізвала до себе Аріадну, даючи їй книгу. На обкладинці дівчина помітила дату пожежі й відразу хотіла повернути книгу Василісі, але та не взяла її.

— Я не хочу нічого згадувати, — сказала Арія. — Цей день зруйнував усе моє життя! Я не бажаю знову бачити, як мама і тато помирають через мене!

— Аріадно, це страшно, я знаю, — заспокійливо промовила Василіса, тримаючи Доброславську за плечі. — Але наберися сміливості. Можливо, ти щось після цього зрозумієш і не станеш себе так картати. Мої слова для тебе зараз подібні порожньому звуку. Тому я хочу, аби ти все згадала.

Аріадна деякий час тримала книгу в руках, не наважуючись зазирнути до неї. Їй не хотілося, аби той кошмар повторився знову, аби вона знову його пережила. Арія тремтячою рукою відкрила першу сторінку.

***

Осіння погода завжди мінлива, але загалом багата на дощ. Маргарита сиділа по-турецькому на дивані і клацала канали телевізора. На одному з них вона зупинилася, щоб подивитися прогноз погоди на сьогоднішній день. Її обличчя засяяло, і Доброславська зістрибнула з ліжка.

— Тато! Можна я сьогодні піду гуляти з Ромою? — запитала вона у батька, вбігаючи до кухні. — Він обіцяв зводити мене в парк. І якраз передають хорошу погоду.

Чоловік середнього зросту з темним волоссям і вусами опустив газету і глянув блакитними очима на доньку. Та нетерпляче стукала пальцями по столу.

— Ну-у... — протягнув він, задумуючись. — А ти уроки зробити встигнеш?

— Встигну, встигну! — активно закивала головою дівчина. — Що там їх робити? Тим паче навчання тільки почалося.

— А як же я? — тоненьким голосочком пропищала Аріадна, сидячи поряд із батьком. — Ти ж обіцяла мене зводити до стоматолога. В мене о-о-он які дірки! — дівчинка широко розкрила свого рота, вказуючи на зуби.

— Менше солодкого їсти треба, — відповіла сестра, опускаючись на стілець. — Я тебе завтра відведу.

— Ти завжди так кажеш, — набурмосилась Арія і склала руки на грудях. — Тату! Може, ти мене зводиш?

— Добре, тільки десь ввечері, бо сьогодні буде дуже насичений день, — сказав Андрій і заглибився у читання газети. — Сьогодні велика поставка товарів до магазину. Треба буде їх розсортувати, порозкладати.

— А можна я допоможу? — підстрибнула Аріадна і силою вирвала газету у батька. — Можна? Можна? Можна?..

— Тихо, тихо ти! — засміявся чоловік, розтріпуючи світле волосся доньки. — Звичайно. Тільки тсс! — він приклав до вуст пальця. — Мамі поки ні слова. Хай це буде їй сюрпризом. І ти, Марго, також їй не розтеревень, що пішла гуляти із Ромою замість відвести Арію до стоматолога. Я тебе прикрию, — підморгнув він. — До речі, ви снідати плануєте? Там у каструлі каша...

— Хто готував? — відразу запитала Аріадна.

— Мама.

— Тоді ні, — похитала головою Маргарита, встаючи з-за столу. — Краще в школі булку з'їм.

— Я так само, — Арія схопила два печива і попрямувала за сестрою. — Мені ще пожити хочеться.

— Ех, дівки-дівки, — чоловік усміхнувся крізь вуса.

***

Біля невеликого магазину майже на самому березі Південного Бугу зупинилася блакитна вантажівка. Водій посигналив, чим викликав невдоволення перехожих і виття собак. Із магазину вийшла рудоволоса жінка, тримаючи в руках товстий блокнот. Назустріч їй ступило двоє кремезних чоловіків, один з яких відчинив двері фургону.

— Приймай, хазяйко!

— Чого так довго? — запитала жінка, оглядаючи коробки і звіряючи зі своїми нотатками у блокноті. — Ще на вчора домовлялися.

— Та в Києві бастують далекобійники! — відповів водій, зістрибуючи зі свого місця на землю. — Всі дороги перекриті, ледве пробилися.

— А ви чого участі не берете? — поцікавилась Юнона, не відриваючись від записів. — Все влаштовує?

— Звичайно, що ні, — потиснув плечима водій, стаючи поряд із жінкою. — Але за той час, доки вони волають на дорогах та під стінами мерії, я краще грошей зароблю, бо ж сімейку треба годувати.

— А як же справедливість? За неї інколи треба боротися.

— Ой, яка там справедливість? — махнув рукою чоловік. — Нею навіть близько не пахне. Її ніколи і не існувало.

— Готова з вами посперечатися, — Юнона відклала блокнот убік, а сама полізла у фургон до ящиків. — Ми просто не завжди її помічаємо. Мені батько притчу колись розповів. Одного разу багатій проходив повз озеро і захотів у ньому скупатися. Він поклав на берег всі свої речі, одяг, мішечок із золотими монетами і поліз у воду. Поки багатій не бачив, пастух, який був недалечко зі своєю отарою, непомітно вкрав гроші і зник. За деякий час поряд з озером проходив волоцюга. В цю мить багатій помітив свою пропажу. Він не побачив поряд нікого, крім цього волоцюги. Багатій подумав, що це він вкрав гроші, і у гніві вбив його. Монет, звісно, багатій не виявив, тому одягся і пішов собі додому, як нічого не бувало. Де ж, питається, справедливість? А ось де! Багатій колись давно пограбував батьків пастуха, тому той лише повернув гроші своєї родини. А волоцюга також колись вбив людину, і ось тепер розплатився. Виходить, що всі отримали по заслугах. З цієї історії, до речі, можна зробити ще один висновок: покарання завжди прийде і зло ніколи не забудеться, воно наздожене будь-кого і будь-коли.

— Мда... — почухав потилицю водій і посміхнувся. — То виходить те, що я ледве сина тягну і постійно думаю, де б ті копійки дістати — це розплата за мої гріхи?

— Так, або за гріхи предків чи близьких людей, — Юнона присіла на краєчку фургона. — За наші помилки страждають в першу чергу ті, кого ми любимо. Навіть Михайло Врубель поплатився.

— Врубель? Це той, що художник?

— Він, він. Врубель був закоханий в одну жінку, Емілію Львівну Прахову. І за те, що вона не відповіла йому взаємністю, художник вирішив помститися — намалював славнозвісного «Демона», а обличчя змалював з Прахової. Цим вчинком він порушив головну заповідь митця — ніколи не малювати і не описувати диявола.

— І що далі? — чоловік зацікавлено очікував слів Юнони. — Що із цього вийшло?

— Як можна здогадатися, нічого доброго. Врубель почав потроху втрачати розум, від нього відверталися друзі і так далі. Він думав, що це і є розплата за його гріх. Але все було попереду. За деякий час він одужав і зустрів іншу жінку, яку покохав і з якою одружився. А ось коли народився його син, Савва, оттоді і настало справжнє покарання. Річ у тім, що у хлопчика була вроджена вада — заяча губа. Та й це ще не все. Минуло, не пам'ятаю, рік чи два, як маленький Савва помер. Це було настільки тяжким ударом для Врубеля, що він знову потрапив у психлікарню. Там і помер. І, до речі, в Прахової також все життя було зруйноване.

— Оце так, — протягнув водій. — Цю історію вам також батько розповів?

— Ні, сама десь вичитала, — заперечно похитала головою жінка. Потім вона піднялась на ноги і декілька разів плеснула в долоні. — Ну що ж, хлопці, за роботу, бо щось ми розбазікались.

Вантажники виконували накази Юнони, виймаючи товар і заносячи його до підсобки магазину. Аріадна стежила за своєю матір'ю з вікна магазину і милувалась нею. Дівчинку захоплював характер Юнони. Ще жодна людина, навіть чоловіки, не могли протистояти цій жінці. Ніхто не міг її ослухатися або щось заперечити, і всі визнавали могутність Юнони. Недарма вона носила ім'я римської цариці богів. Арія не могла уявити, як батькові вдалося підкорити цю рудоволосу бестію і терпіти її вже стільки років. Ба навіть не терпіти, а жити у любові та цілковитій злагоді. Аріадна не пригадувала, щоб батьки хоч колись сварилися. Матір могла погаласувати, проте Андрій жодного разу не піднімав голос, не ліз у суперечку, вичікував слушну мить. А потім лише кількома приємними словами заспокоював дружину і піднімав їй настрій. Арію інколи мама лякала, але дівчинка одночасно відчувала захват і хотіла хоч трохи бути схожою на Юнону.

— Що там? — запитав батько, помітивши зацікавлений погляд доньки.

— Як мамі вдається бути такою могутньою? — протягнула Аріадна, спираючись на підвіконня.

— Тобто?

— Всі її слухають, всі її поважають. Вона схожа на королеву!

— Знаєш, доню, — Андрій дістав із холодильника дві маленькі пляшки із лимонадом і став поряд з Арією, — сильний і суворий норов — це добре. Такі люди можуть досягнути багатьох вершин у житті. Але тільки в області кар'єри. Вони можуть займати керівні осади, бути впливовими людьми, але дуже нещасними. Особливо це стосується жінок. Не кожний витримає твердий і непохитний характер жінки. Це ускладнює пошуки другої половинки. Чоловікам ще можна простити подібну вдачу, але не жінкам.

— А чому? Хіба нам погано інколи покерувати?

— Ну, для твоєї мами слова «інколи» не існує, — потиснув плечима чоловік і дав Аріадні пляшку з лимонадом. — Вона така завжди. А жінка має все ж бути ніжною та лагідною, тендітною та беззахисною.

— Застарілі стереотипи, — поважно фиркнула дівчинка, роблячи ковток лимонаду.

— Я б так не сказав, — заперечив Андрій, спостерігаючи, як вантажники заносять ящики. — Так склалося історично і ніщо із цим не поробиш. Ніхто не забороняє жінці відстоювати свої права, наполягати на своїй точці зору, однак у межах розумного.

— Але ти все ж якось живеш із мамою. Як же тоді ви ладнаєте?

— Знаєш, Аріє, тут діє така сильна річ, як повага і терпимість.

— Повага? А не любов?

— Любов також, але все ж на першому місці повага. Ми поважаємо одне одного, тому ніколи не грубіянимо, не лаємося, враховуємо побажання та думки нас обох. Стосунки чоловіка і жінки до весілля є закоханістю, навіть не коханням. Зазвичай всі кінофільми закінчуються вінчанням, і на цьому кінець, хеппі енд, здається, що всі проблеми та випробування позаду. Але з весіллям все тільки починається. Більшість розлучень трапляється через побутові дрібниці, через невміння розуміти і з чимось погоджуватися. Тому у роль вступає повага, і вже після неї приходить те справжнє кохання. У випадку з твоєю матір'ю... Дуже мало чоловіків можуть прийняти панування над ними жінки. Вони вперто стоять на, як ти сказала, застарілих стереотипах, що повинні бути сильнішими за жінок. А ті навпаки тільки і роблять, що протистоять чоловікам. Саме тому виникають безглузді сварки і все руйнується.

— А ти що, так не вважаєш? — здивувалась Аріадна, уважно слухаючи батька. — Ну, що чоловіки сильніші і головніші...

— Вважаю, але не зациклююсь на цьому, — розвів руками Андрій. — Я взагалі дотримуюсь думки, що жінка просто зобов'язана бути сильною, як фізично, так і характером. Але при цьому вона мусить знати, коли проявити цю силу, а коли прикинутися слабкою. Юнону не переробиш — з якою одружився, з такою і живу. Проте я впевнено можу сказати, що кохаю її і ні про що не жалкую. І все ж не раджу тобі ставати, як твоя мама. Арійко, ти саме така, якою має бути жінка. Твоєму чоловікові надзвичайно пощастить.

Андрій лагідно всміхнувся і обійняв Аріадну. Та була надзвичайно вдячна за розмову, бо не знала, що велика владність жінки може настільки відвертати людей. Арія дуже раділа своїм батькам, бо вони завжди розповідали щось цікаве. Та притча, яку переповіла Юнона водієві вантажівки, була для дівчинки новою. Але Аріадна відмовлялася погодитися, що страждання близьких людей за гріхи інших — це справедливо.

Юнона, щойно весь вантаж занесли до магазину, зробила якісь помітки у записах і розпрощалася. Вона ввійшла до приміщення і задоволено оглянула товар. Андрій чмокнув її в щоку.

— Все на місці?

— Ага, — кивнула вона і позіхнула з полегшенням. — Треба тільки на полиці розкласти. Давай це перенесемо на завтра? Бо сьогодні я щось не в дусі.

— Добре, — погодився чоловік. — Тільки я коробки у підсобці впорядкую, бо треба закінчувати перерву в магазині. Аріє, почекаєш півгодинки?

— Так. Я буду біля річки.

Аріадна вибігла на вулицю назустріч вітру, який бризом ніс краплинки води з Південного Бугу. Дівчинка зняла сандалі, кинула їх у траву і залізла в річку по щиколотки. Вона закотила штанці вище колін і почала ногами розбризкувати воду. Річка була вже не такою теплою, як у літню пору, але ще не дуже холодною, навіть приємною. Головне, про що мала піклуватися Арія, як би випадково не впасти, бо тоді отримає на горіхи від матері. На мить вона зупинилася і подивилася на безхмарне небо, на якому вже потроху опускалось до лінії горизонту сонце. Аріадна ніколи не бачила восени такий чистий небозвід.

Дівчинка відчула сплеск води неподалік. За декілька метрів від неї якийсь чорнявий хлопчик, на вигляд трохи старший, кидав у річку маленькі камінці «жабкою». Він був задумливим і серйозним. Арія з цікавістю спостерігала, як в нього виходить жбурляти камінчики, аби ті щоразу відскакували все далі і далі. Доброславська колись також намагалася, але всі її спроби залишалися невдалими.

— Як це в тебе виходить? — запитала вона у хлопчика.

Той здивовано повернув до неї голову.

— Що?

— Так кидати камінці, щоб вони по воді стрибали.

— Це ж легко. Я навіть не задумуюсь, коли це роблю. Все якось саме по собі.

— А можеш мене навчити? — очі Аріадни загорілися.

— Чого тут вчити? Кидаєш і все, — знизав плечима хлопчик і продовжив свою справу.

— Чого тут вчити? Кидаєш і все, — знизав плечима хлопчик і продовжив свою справу

Арія сердито надула губи від такого зухвальства. Їй стало соромно, що виглядала дурепою перед цим незнайомцем. Вона віднайшла на дні річки декілька камінців і, промивши від мулу, пересипала в руку. Одним оком поглядаючи на хлопчика, Доброславська хотіла зрозуміти суть. Спробувала кинути — і камінчик просто булькнув у воду. І так один за одним.

— Ти просто їх кидаєш, — відізвався незнайомець, помітивши невдалі спроби Аріадни. — А треба жбурляти. І не просто вниз, а вперед, майже горизонтально. Ти грала у тарілочку?

— Угу.

— Принцип той же, розвертай від себе кисть, ніби відганяєш від себе надокучливу муху...

Хлопець, пояснюючи, показував на власному прикладі. Арія, невдоволена, що сама не могла розібратися, уважно ловила його слова. Спочатку в неї не дуже виходило, але за певний час камінчики Аріадни, як жабки, почали скакати по воді і тонути вже далеко від берега.

— Дійсно легко, — радісно защебетала вона і застрибала на місці, заляпуючи свій одяг.

Незнайомець не поділяв радість дівчинки і мовчки продовжував кидати камінці. Але його очі досі були серйозними і навіть трохи сумними. Доброславська не хотіла все так залишати. Принаймні за допомогу хлопчика, хай навіть таку незначну, мала бажання йому віддячити. Вона підійшла до нього збоку і поцілувала в щічку. Хлопчик зірвався на ноги, шоковано притуляючи долоню до почервонілої щоки, і виряченими очима подивився на дівчинку.

— Ти що робиш?! — обурився він.

— Я хотіла тобі подякувати, — ніби нічого не трапилося, відповіла Аріадна.

— Для цього варто було лише сказати «дякую», — буркнув хлопчик, соромливо відвернувши голову.

— Я всього лише хотіла трохи підняти тобі настрій, — сказала Доброславська, також відвертаючись. — Ти якийсь засмучений...

— Я завжди такий.

— Не будь занудою! Посміхнися трохи, бо мені погано стає, як на тебе дивлюся.

— То не дивися! — відрізав хлопчик. — Я сюди не з тобою балакати прийшов, а по справах!

— По яких? «Жабок» пускати? — Аріадна дзвінко розсміялася, хапаючись за живіт. — Зануда!

— Я не зануда! — ображено відповів незнайомець, сердито стиснувши кулаки.

— Зануда! Зануда! Зануда! — торочила Арія, в перервах показуючи язика.

Хлопчик спочатку терпляче вислуховував образи, сердито поглядаючи на Аріадну. Але потім повільно підійшов до неї. Дівчинка чекала, доки він скаже щось у відповідь, але хлопчик просто легенько штовхнув її в плечі. Доброславська гепнулась на м'яке місце прямісінько у воду.

— Не треба було ображати, — поважно сказав той, склавши на грудях руки і милуючись Аріадною, яка шоковано роззявила рота. — Ти зараз схожа на мокру курку!

У хлопчика несподівано промайнула пихата посмішка. Арія зашарілася від такої нахабності. Вона миттєво піднялася на ноги і сильним ударом по воді обляпала незнайомця. Тепер і він стояв весь мокрий, а по обличчю стікали краплі.

— Дарма ти так... — процідив хлопчик крізь зуби.

І Аріадна, і хлопчик ні на що не звертали увагу — ні на те, що вони в одежі, ні на те, що можуть отримати прочуханки від батьків, ні на те, що зараз вже далеко не літо. Незнайомець скинув своє взуття, підняв вище штанці і вбіг у річку. Вони з Арією бавилися, як звичайні діти, оббризкуючи один одного, граючись у квача, падаючи і знову встаючи. З вуст дівчинки і хлопчика лунав щасливий, веселий сміх, в якому не було ніякої стурбованості, страху захворіти або повністю намокнути.

Коли вони вже виснажились, то сіли на березі, продовжуючи сміятися. З їхнього одягу і волосся потоками стікала вода. Аріадна відкинулась на траву і з полегшенням зітхнула. Хлопчик струсив із голови довгу водорість, а також із-за пазухи витрушував пісок та мул.

— Ти — бука! — сказала нарешті Арія, штурхнувши ногою незнайомця. — Тепер від батьків отримаю. І тебе також не погладять по голівці. Нащо ж було штовхатися?

— А ти нащо мене занудою обзивала?

— Пф! Бо ти і є зануда! — пробуркотіла дівчинка. — Сидить тут надутий, набурмосений... У самої настрій погіршився...

— А тобі що до мене? Ми навіть не знайомі! Ще й поцілувала, — хлопчик скривився, протираючи щоку долонею. — Це гидко!

— Так, не знайомі, але я не можу спокійно дивитися, як сумують інші, — відповіла Аріадна, перевертаючись на бік, щоб краще бачити незнайомця.

— Чого це?

— Бо життя — прекрасне!

— Нічого прекрасного... Тільки проблеми...

— А як же без них? У всіх бувають якісь неприємності: батьки насварять, у школі двійку отримати можна... Але ж скільки всього чудового навкруги!

— Ти про що?

— А он про що! — Аріадна вказала на небо. — Ти коли-небудь просто так дивився на хмаринки? Зараз, глянь, їх взагалі немає. Але небозвід набув такого яскравого фіолетово-рожевого кольору! Лише сонечко ще трохи жовтувате, але коли воно буде сідати за обрієм, то стане тих же відтінків, що і небо. Хіба не гарно?

— Гарно, — погодився хлопчина, спостерігаючи за пальцем Арії.

— А хіба тобі зараз не було весело, коли ми бавилися у воді?

— Ми не бавилися! — відразу заперечив той. — Я хотів тобі помститися!

— Бу-га-га, розсмішив! — пирснула Доброславська, прикривши долонею рота. — Спочатку, може, і хотів, але потім тебе це забавляло. Ти нарешті посміхнувся! Тобі посмішка личить. Я рада, що змогла її побачити!

Хлопчик вражено подивився на сяючу Аріадну. Він навіть не думав, що хтось радітиме з його усмішки і що хтось, хай навіть малознайомий, так хотітиме її побачити. Хлопчик навіть трохи почервонів від такої люб'язності і сором'язливо відвернувся.

— Знаєш, посмішка личить усім людям, — раптом додала Арія. — Краще, ніж будь-яка кофтинка чи прикраса. Я щиро радію, коли хтось усміхається. Це показує мені, що ми живі, що ми маємо здатність відчувати. І навіть такі дрібниці, як ось це небо, можуть чіпляти за серце, цим самим витягаючи посмішку назовні. Просто іноді треба звертати увагу на те, що нас оточує... Було добре з тобою поговорити, але я мушу йти, — Доброславська піднялася і одягла сандалі на ноги. — Якщо зараз почуєш крики, то це моя мама.

— Звідки я їх почую? — здивувався хлопчик.

— З того магазину, — Арія кивнула у бік будівлі.

— Там що, твоя мама? — раптом насторожився незнайомець, а його обличчя поблідло.

— І мама, і тато. Це їхній магазин...

— Не йди до них! — раптом вигукнув хлопчик і схопив за руку Аріадну.

— Ти чого? — шоковано кліпала повіками дівчинка, завмерши на місці.

— Твої батьки мене сварити будуть за те, що через мене ти намокла, — відповів той, нажахано поглядаючи на магазин.

— Та я не казатиму, що це ти.

— Все одно не треба зараз до них йти!

Арія, нічого не розуміючи, вирвала свою руку і помчала до магазину батьків. Хлопчик хотів побігти за нею, але перечепився через власні ноги і впав. Він щось кричав навздогін дівчинці, але та нічого не чула. Незнайомець здався якимось дивним — то він дувся на неї, то відпускати не хотів. Аріадна почала жалкувати, що так дружелюбно поставилася до нього, і зараз її хвилювало, як не отримати доброї прочуханки від матері. Вона не дуже зрадіє, побачивши доньку мокрою з ніг до голови.

Доброславська помітила, що вікна магазину прикривали жалюзі, на дверях висіла табличка «Зачинено», хоча дівчинка добре знала, що закриватися раніше часу батьки не планували. Що б не сталося, магазин завжди працював від і до встановленого часу. Двері були замкнені. Арія подумала, що тато й мама не могли піти без неї, отже, вони всередині. Вона оббігла приміщення і, на своє щастя, помітила, що запасний вхід через підсобку залишався відчиненим. Дівчинка тихенько ввійшла досередини і відразу почула голоси, які відлунювали із торговельної зали. Два з них належали батькам і ще два були незнайомими. Вони розмовляли спокійно, але відчувалося напруження.

Аріадна заховалася за коробками з товаром, який сьогодні привезли. Крізь невеличку щілину вона змогла побачити двох людей у чорних плащах, обличчя яких закривали широкі каптури. А з їхніх спин стирчали... крила! Арія спочатку прийняла їх за звичайних рекламодавців із листівками, які перевдягалися у карнавальні костюми, аби привернути увагу. Але ці двоє були не такими простими. Від них віяло чимось дуже химерним...

— Я вам ясно сказала, що я ні на чиєму боці, — говорила Юнона суворо. — Хоч я і Архангел, але не буду прислужливим псом ні Іліанни, ні Мальдерани. У мене звичайне життя і родина, для якої я живу. Але якщо почнеться Битва Сил, про яку ви всі торочите, тоді я братиму в ній участь, але як Воїн-іліаннівець. Я буду захищати цей світ.

— Ми якраз і є захисники, — сказав чоловік у плащі. — Люди нищать нашу природу, наше буття і гармонію у Всесвіті. Все, до чого вони доторкаються, гине аби призводить до загибелі. Ми прагнемо їх позбутися, аби врятувати Землю. Мальдерана принесе мир і щастя в наше загальне життя.

— Не можна побудувати щастя і мир на вбивствах та війні! — вигукнула Юнона так грізно, що Арія мало не підскочила. — Жодні методи не виправдовують жертв, навіть одного життя. Тому я не хочу битися ні на чиєму боці. Будуть смерті невинних і хороших людей, які, можливо, також хочуть врятувати планету, але вони просто не є Воїнами! Я вступлю лише у загальну боротьбу і лише у крайньому випадку.

— Юноно, ти розумна жінка, — продовжив чоловік, — саме тому і маєш зрозуміти мету Мальдерани. Коли людина серйозно хворіє, вона приймає антибіотики. Так, вони ліквідують погані бактерії разом з хорошими. Але таким чином знищують хворобу. Ця дія схожа в нашій ситуації. Іліанна, якщо переможе, залишить все так, як є. Вона досі наївно вірить, що люди самі зможуть виправитися, визнати свої помилки і жити в гармонії. Але цього ніколи не буде.

— І правильно робить, що вірить, — втрутився Андрій. — Бо людина — це вершина творіння Сил.

— Вершина творіння?! — перебила із сарказмом жінка з чорними крилами. — Людина — це найогидніша потвора, яка не заслуговує на життя, бо знищує власну домівку. Homo Sapiens, «людина розумна», але розуму їй вистачає лише на руйнування раніше створеного!

— Не забувайте, ви самі є людьми, — різко відказала Юнона.

— Ми не просто люди, а Воїни! — у відповідь гаркнула жінка. — Воїни Сил, Іліанни та Мальдерани, які все створили. Всі — і ми, і ви — покликані захищати їхнє творіння від лап людей!

— Усі люди є Воїнами!!! — вже палала гнівом Доброславська, а всередині приміщення, хоча всі вікна і двері були зачинені, почав гуляти вітер. — Усі без винятку, бо кожному даний їхній Янгол або Демон!!! Але не в кожного він пробудився!!!

— САМЕ ТАК!!! — крикнула у відповідь інша, також стискаючи кулаки. — Бо пробуджується друге «Я» лише в тих, хто готовий всю свою душу віддати силам і жити, як потрібно!!! Всі інші — звичайні люди, які не заслуговують на існування у цьому світі!!!

— Замовкни, Війно! — процідив крізь зуби чоловік у плащі, виступаючи поперед жінки. — Ти Вершниця, а не базарна баба. Май якусь гордість та самоповагу. Юноно, шановна Архангеле Повітря, — звернувся він до Доброславської, — ми прийшли сюди не для того, щоб розводити демагогію. Так само ми не бажаємо битися.

— Тоді чого ж ви сюди явилися? — неприязно запитала Юнона, схрестивши на грудях руки.

— Спочатку нашою метою було переконати тебе перейти на наш бік. Що ж, тут у нас, на жаль, повне фіаско, — розвів руками чорнокрилий. — Але, враховуючи обставини, я бажаю впевнитися, що ти не заважатимеш нам хоча б у Битві Сил...

— Якщо Битва Сил відбудеться за нашого життя, то навіть не сподівайтесь на відступ Юнони, — сказав Андрій.

— Тебе взагалі не просили втручатися у розмову, Перевертню.

— Андрій каже правильно! — промовила Юнона. — Якщо Битва Сил відбудеться, то я неодмінно візьму в ній участь. І краще вже на боці Іліанни.

— Ти ж не хочеш вбивати, Юноно, — поморщені губи усміхнулися. — А я пропоную альтернативний варіант: ви не втручаєтесь у хід подій — ми за перемоги не знищуємо вас і вашу родину, як решту людей та іліаннівців.

— Можете не розраховувати на це, — тихо прошипіла жінка. — Так, я не хочу вбивати, але я не дозволю вам знищити людей, навіть якщо доведеться заплямувати руки вашою кров'ю!

Настала хвилина мовчання. Аріадна зачаїлась за ящиками і слухала все, про що говорять її батьки і ці дивні люди, але нічого не розуміла. Дівчинка відчувала, що ці двоє у чорних плащах далеко не з добрими намірами. Вона ще ніколи не бачила таку розлючену матір і такого стривоженого батька, а посмішки у незнайомців лише додавали страху в її маленьке серце.

— Я очікував, що ти будеш розумнішою, Юноно, — після паузи промовив чоловік, з-під плаща дістаючи залізну тростину. — Але ти зробила свій вибір.

— Залиште нас у спокої! — втрутився насторожено Андрій, передчуваючи, що небажані гості так просто не підуть. — Якщо ви вже такі праведні, то дотримуйтесь правил. Все буде вирішуватись на полі бою, у Битві Сил.

— Ми не можемо допустити, аби цього разу іліаннівці виграли, — сказав, ніби ставлячи крапку у всій розмові, чорнокрилий.

Кінцівка тростини яскраво засвітилася. Вершник зі всієї сили вдарив нею в підлогу. Миттєво небо пронизала блискавка і, пробивши стелю будівлі, вгатила між Юноною та Андрієм. Їх обох відкинуло у різні боки у стелажі, які попадали, мов доміно. Аріадна скрикнула. Але ніхто її не почув. Ніхто, окрім чорнокрилої жінки.

Вона підозріло подивилась у бік підсобки. Її очі натрапили на ящики, за якими ховалась Арія. Дівчинка заціпеніла від жаху, притиснувши тремтячі руки до грудей. Доки чоловік у плащі займався батьками Доброславської, Вершниця пішла у бік Аріадни. Дівчинка повільно відповзала до дверей і тільки-но зірвалася на ноги, аби бігти геть, як у повітрі просвистів льодяний спис. Він прибив дівчинку до стіни крізь одяг, але не зачепив її саму. Арія поривалась уперед, щоб відірватися від списа, дивлячись до смерті переляканим поглядом на незнайому жінку. Їй це вдалося, але Вершниця миттєво схопила дівчинку за горло і підняла вверх.

— А хто тут у нас? — огидним голосом відізвалась вона, спостерігаючи, як Аріадна намагається вирватися з її хватки. — Чи це не дитятко Доброславських? Воно, воно. Очі Андрія.

Вуста жінки викривилися у гидкій посмішці. Арія задихалася, її легеням не вистачало повітря. Із останніх сил вона змогла прохрипіти: «Мамо... тату...» Юнона, вже в образі Архангела, билася із Вершником Смерті. Андрій, який тільки-но зміг отямитися, відразу помітив доньку в біді.

— Аріє! — викрикнув він, кидаючись до неї у підсобку.

Але Вершниця, легенько махнувши вільною рукою, вмить заморозила всі проходи між приміщеннями і виходи на вулицю. Чоловік, ошалілий від усього, що відбувається, почав бити голим плечем лід, прориваючись до дитини. Він щось кричав, але по той бік крижаної стіни Арія не могла розчути жодного слова. Жінка пронизливо засміялася, дивлячись, як вона корчиться і як її намагається врятувати батько, проста людина без особливих сил. Він гупав руками, роздираючи їх не те що до крові — до кісток. Доброславська благала про допомогу.

Дівчинка стискала руку мальдеранівки з кожною секундою все слабше, її сили вивітрювалися, як водяна пара. До вух ледве-ледве долинали якісь звуки, голоси матері та батька. Аріадна розплющила очі й за льодяною стіною побачила тінь Андрія, як він щодуху намагався пробитися до неї. Хоч це було неможливо, чоловік продовжував розбивати плечі та руки. Весь його розум був заполонений думкою про доньку.

— Та... то... — прошепотіла Арія, а по її щоці скотилася сльоза.

Усмішка з вуст Вершниці зникла, коли вона звернула увагу на свою руку. В тих місцях, де дівчинка трималася за неї, тканина починала диміти. Раптом жінка завила, а потім, з кожною секундою підвищуючи голос, заверещала. Вона кинула Аріадну на землю, а сама, обхопивши руку, продовжувала скажено вити, позадкувавши до протилежної стіни. Доброславська не усвідомлювала, що це було, але миттю схопилася на ноги і підбігла до крижаної стіни між підсобкою і залою.

— Тато! Тато! Я ТУТ!!! — закричала вона, обмацуючи долонями холодну поверхню.

— Аріє, я тебе зараз витягну! — приглушено почула вона з іншого боку. — Тримайся, доню!.. ЮНОНО!!!

Щось блимнуло за льодяною стіною — і короткий викрик Архангела пронизав повітря. А потім — глухий удар від падіння тіла жінки на підлогу. Душа Аріадни пішла в п'яти. Андрій також остовпів, не в силах поворухнутися. Цілковиту тишу порушував тільки стогін Війни.

Тінь Вершника по той бік льодяної стіни наближалася до Андрія, але він ніяк на це не реагував. Не зреагував і тоді, коли рука чорнокрилого доторкнулась до його лоба. Руки Андрія почали сіпатися, як від коротких ударів струмом. А згодом тіло Доброславського обм'якло і сповзло вниз...

Чорнокрилий легенько стукнув тростиною по кризі, і вона, повільно тріскаючи, розвалилася на частини, повністю звільнивши прохід. Перед очима Вершника стояла маленька дівчинка з невимовним жахом у завмерлих очах, а позаду неї біля стіни корчилась від болю жінка. Вона прикривала долонею жахливі опіки, які покривали всю її руку від зап'ястя до ліктя через пропалену тканину. Чорнокрилий, зацікавлено хмикнувши, став на одне коліно, щоб зрівнятися зростом з Аріадною, і заглянув їй у вічі.

— То ти також маленький Воїн? — тихо сказав він, усміхнувшись. — Приємна новина. Тоді ти підеш з нами. Тут більше нічого робити.

Арія дивилась кудись вперед, крізь Вершника... Туди, де нерухомо лежали її батьки: матір із кров'ю на потилиці та батько із розплющеними очима, але порожнім поглядом. Дівчинка була немов загублена. Вона думала, що це все коїться з кимось іншим деінде, а сама вона просто свідок того, що трапилося. Це не її батьки лежать там горілиць, а просто дуже схожі на них люди. Це не вона стоїть поряд із двома вбивцями з чорними крилами та в чорних плащах. Це не вона дивиться у холодні сірі очі перед нею. Її взагалі тут немає...

Вершник взяв за руку дівчинку і повів її до головного виходу з магазину, а Вершниця потяглася за ними. Аріадна переступила через тіло батька із розплющеними страхітливими очима. Її погляд повільно переметнувся на матір. Сильна, могутня жінка зараз лежала безпомічна і безтямна. Суворі риси обличчя згладились і розм'якшились. Арія, напевне, вперше побачила тоді справжню душу Юнони Доброславської, а не заховану під маскою суворості та неприступності.

Її серце тьохнуло, коли матір підняла повіки. Зневірені очі зупинилися на доньці, яка з кожним кроком віддалялася все далі і далі від неї. З побитих вуст ледве-ледве вилетіло: «Арі... адна...» Вершники і дівчинка зупинилися, почувши голос Архангела.

— Добий її, — зневажливо кинув чоловік Війні.

Вона слухняно кивнула і попрямувала до Юнони. В її руках заледенів спис. Аріадна досі думала, що то все не з нею відбувається. Але погляд матері, який вона не зводила з доньки... Її голос, який щойно пролунав у приміщенні...

— Не чіпайте... моєї матері, — прошепотіла Арія.

Її блакитні очі змінилися, набуваючи червоно-кривавого кольору. Поневолі Вершниця завмерла, помітивши це. Чоловік, що стояв поряд з Аріадною, відпустив її руку. Вершник відчув, як температура тіла маленької Доброславської почала стрімко зростати. Переляканий погляд дівчинки став палати ненавистю. Ніколи вона не відчувала такий сильний потік гніву. Але цей гнів був не зовсім її. Наче і всередині неї, але не її. Навколо Арії, починаючи з ніг, щосекунди здіймалися вихром все більші та більші ланцюги полум'я, зміями облітаючись навкруги неї. Вершник позадкував, зрозумівши, що це добром не закінчиться.

Доброславська якийсь час стояла нерухомо, піддаючись Архангелові, що полонив її тіло. Та коли вогняний потік став нестримно сильним, дівчинка різко закрутилась на місці — і полум'я, неначе кулі, шугонуло у різні боки. Чоловік ледве встиг відскочити і викликати блискавку, аби розвіяти вогонь, що жар-птицею летів на нього. Вершниця миттєво створила поперед себе льодяний щит, який зміг її врятувати, ледве витримавши удар.

Але Аріадна, мов одержима дияволом, метала вогнем у чорнокрилих, будь-якою ціною бажаючи їх стерти з обличчя Землі. Вона руками вдарила по підлозі, від чого зайнялися усі стіни приміщення. Вершники опинилися у вогняній пасці.

— Треба йти звідси! — вигукнув чоловік, оглядаючись навкруги. — Це Проявлення!

— А як же вона?! — кинула у відповідь Війна, вказуючи на Юнону.

— Їй і так не жити! Йдемо звідси, бо самі загинемо!

Вершниця кивнула і здійняла руки догори. Навколо однієї із дірок у стелі, пробитої блискавкою, утворилася льодяна кора, яка загасила вогонь біля діри. Жінка й чоловік розправили крила та шугонули крізь неї. Аріадна кинула їм навздогін декілька вогняних куль, але ті вже не досягли своєї цілі...

Юнона підповзла до свого чоловіка. Стеля будинку починала осипатися, але жінка не зважала на це. Вона сіла поряд з Андрієм, дбайливо взявши його руку. Пасма рудого, кучерявого волосся, заплямованого червоною кров'ю, спадали їй на обличчя. По щоках ще недавно сильної жінки струменем текли сльози.

— Я вас не захистила... Я не змогла вас захистити...

Юнона притулилася тремтячими губами до руки чоловіка, прощаючись із ним. А потім її погляд впав на доньку. Аріадна з червоними очима дивилася на батьків, але не відчувала нічого, що зараз повинна відчувати людина. Жінка, зморщившись від болю, повільно піднялася з підлоги і попрямувала до Арії. Її ноги переплітались, ледве здатні тримати на собі вагу тіла. Юнона впала на коліна перед дочкою і руками доторкнулася до її обличчя.

— Аріадно, я не змогла вас захистити... — тяжко мовила вона, ковтаючи сльозу. — І тому не зможу захистити наш світ від Мальдерани... Але ти зможеш. Бо я вже знаю твою силу... Тобі не можна помирати... Ти маєш вижити!

Жінка тремтячими руками зняла зі своєї шиї талісман у вигляді чотирьохкінечної зірки. Вона почепила його Аріадні і, глянувши у вічі доньки, востаннє посміхнулася.

— Нехай талісман Єдності Стихій захистить тебе...

Тим часом вогонь, що зміями розповсюджувався по всіх закутках приміщення, дістався і до підсобки, де стояв газовий балон.

Миттєвий спалах, як спалахує сірник — і будинок розлетівся після вибуху вщент. Нічого від нього не залишилося. Щось впало на голову Аріадні, і вона знепритомніла.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.