17.1. Під периною снігу

Щодня Аріадна навідувалась до кімнати жінки, якій надала шанс вижити. Її стан не покращувався, хоча залишався стабільним.

Доки ніхто не бачив, Аріадна за допомогою своєї сили допомагала жінці надалі триматися за життя. Дівчина піймала себе на думці, що їй подобається лікувати. Так, вона витрачає налюві, але натомість отримує якусь іншу енергію.

Ця кімната відрізнялась від Арійчиної. Стіни не були завішані різноманітними гербаріями. Єдине, що тут було крім ліжка — шафа із великим дзеркалом на дверцятах. Доброславська завжди сідала так, аби не бачити себе, бо виникало відчуття, що в кімнаті крім неї та постраждалої ще хтось є. Цього разу Арія зробила виняток, просто стало ліньки пересовувати стілець на звичне для неї місце. Тепер вона бачила себе і жінку в дзеркалі.

Аріадна вийняла з кишені кілька листочків якоїсь рослини, що надибала під час вранішньої прогулянки. Підсвідомість змусила їх зірвати і принести сюди. Дівчина поклала листки між своїми долонями, а долоні, як завжди, поверх рани. Або їй здалося, або налюві завдяки цьому стала краще проникати в тіло жінки. «Чудово, — сказала подумки Аріадна, — є навіть рослини, що посилюють дію налюві. Дізнатись треба в Мирона, як вона називається».

За роботою Доброславська озирнулась на дзеркало. Поява в нім її Архангела, звичайно, не здивувала. Але увагу привернула якась інша тінь, що відображалася позаду. Про всяк випадок Арія глянула за спину і нікого там не побачила. Але повернувшись назад до дзеркала, вона від несподіванки скрикнула. Тінь у ньому перетворилася на зображення жінки, що лежала тут на ліжку. Дівчина перелякано відсмикнула руки від тіла, і зображення відразу розвіялось.

Декілька хвилин Аріадна, не кліпаючи очима, витріщалася на дзеркало. Що то було? Врешті, зіслалась на примару від недоспаної ночі, адже заснути вона так і не змогла. З підлоги підняла листочки рослини і знову приступила до процедури. Попри все, тінь і цього разу з'явилась у дзеркалі, приймаючи обриси жінки. Ні, двічі галюцинацій бути не може.

Жінка за дзеркалом по-доброму посміхалася Арії, а потім, на її здивування, рукою покликала до себе. Не знаючи, чому так робить, Аріадна підкорилася. Вона обережно підійшла до дзеркала, тримаючись однією рукою за тіло жінки, а другою торкнулась до поверхні. Її свідомість покинула тіло і відправилась по той бік, у задзеркалля...

Доброславська перебувала у цілковитій темряві, лише навпроти неї парила в повітрі жінка. Аріадна звикла бачити у задзеркаллі Янголів чи Демонів, але та виглядала як звичайна людина, в тій самій одежі, в якій зараз лежала в ліжку.

— Вітаю тебе, Аріадно, — звернулась вона до Арії.

— Пробачте, але я щось не дуже розумію, що відбувається, — відверто сказала дівчина. — Як ви опинились тут, якщо ви... там?

— Я не зовсім «там», — відповіла жінка, хитаючи головою. — Хочу подякувати тобі за те, що затримала мою душу, і вона не встигла повністю покинути людський світ.

— Що це означає? — не зрозуміла Аріадна.

— Зараз моя душа знаходиться однією ногою в цьому світі, другою — в тому, — повільно жестикулюючи, сказала жінка. — Зараз вирішується моя доля — чи повернутися у своє тіло, чи покинути його назавжди.

— І хто вирішує це?

— Ті, що вище нас.

— Тобто? Вищі сили?

Жінка ствердно кивнула.

— Також певну роль відіграє моє рішення, — додала вона.

— А ви бажаєте повернутися назад? — без жодних сумнівів на позитивну відповідь поцікавилася Аріадна.

— Я не знаю.

— Не знаєте? Як це не знаєте?! — вражено перепитала Арія.

— Дівчинко, я бачила світло «там», — неначе зачарована, вказала жестом вверх жінка. — Це було щось воістину чудесне! Ніколи, НІКОЛИ я не відчувала такого душевного спокою та умиротворення! Там радість! Там щастя! І я хочу туди!

— А як же ваш чоловік? — не вгавала Аріадна. — Ви про нього подумали? Ви хоч знаєте, яким горем для нього буде, якщо ви його покинете?!

— Знаю. І тому я вагаюсь, — стиха мовила жінка, відвернувши голову. — І, до речі, саме тому я вдячна, що ти мене затримала. Я, повністю осліплена, летіла «туди», геть забувши про свого чоловіка. А зупинка змусила мене згадати, задуматись... І зробити свій вибір.

— Ви весь час кажете «туди», «там»... — піймала на слові Арія. — А що це? Де це?

— Я не можу тобі сказати, дівчинко, — винувато промовила та.

— Але ж ви бачили! Що там є? Рай? Пекло? Хто над нами всіма стоїть? Іліанна і Мальдерана? Бог? Скажіть мені, будь ласка! Я маю знати!

— Пробач, але мені заборонено про це розповідати, Аріадно. «Вони» і так невдоволені, що я із тобою розмовляю.

Дівчина у відчаї прикусила губу. Ось її шанс дізнатися про те, над чим ламають голови все своє існування люди, вона бачить ту, хто знає тепер все, але... їй не можна нічого розповідати. Аріадні хотілося дізнатися про батьків, де вони, що з ними.

— Чому ж ви тоді покликали мене сюди? — в розпачі запитала Доброславська.

— Ти сама прагнула до мене, інакше не побачила б відображення моєї свідомої душі в дзеркалі, адже моя підсвідома, моє друге «Я», ще не прокинулося. Ти — Архангел, в тебе безліч питань, на які ти бажаєш отримати відповіді. Це не дивно. Тільки на жодне з тих, які ти мені задала, я не маю права відповісти.

Хоч дивно було це чути, але жінка мала рацію. Щоразу, знаходячись поряд із нею, Аріадна хотіла дізнатись, а що буде далі, після останнього подиху людини? «Алісин дар» допоміг їй побачити по той бік дзеркала жінку, коли дівчина торкалась до неї.

— Благаю, скажіть мені тільки одне, — попросила Доброславська. — Чи є «там» продовження життя? Чи є життя після смерті?

— Є, дівчинко, — після паузи відповіла жінка. — Є. Прошу тебе, передай моєму чоловікові, аби не турбувався за мене. Зі мною все буде гаразд, що б не трапилося.

— Я передам. Але знайте — він чекає на ваше повернення.

За мить Аріадна знову опинилася в своєму тілі, а її рука міцно трималась за жінку, яка лежала позаду неї на ліжку. Тільки обличчя в неї змінилося — на ньому сяяла посмішка, після якої Арія була впевнена — жінка зробить правильний вибір.

***

Аріадна більше не мала жодної можливості поговорити із Феліксом. Весь час поряд знаходився Мирон. Він не втручався в їхні розмови, але зайві вуха були непотрібні. Тим паче при обговоренні подорожі у задзеркалля. На якусь мить Доброславська знайшла хвилинку, коли залишилась наодинці з юнаком біля стійла овець, але відразу ж до них підбіг Мирон із ретельно запакованою коробкою.

— Феліксе, в мене для тебе є спеціальне доручення, — мовив до нього знахар, вручаючи пакунок в руки. — Треба це на пошту занести і відправити ось сюди, — чоловік передав аркуш паперу.

— Пошту? Тут є пошта? — здивовано перепитала Арія, з цікавості зазираючи у листок, але Фелікс швидко заховав його в куртку.

— Де та пошта? — запитав юнак.

— Будеш йти по цій дорозі, — вказав Мирон. — Кілометрів за шість натрапиш на розвилку. Там повернеш направо, пройдеш кілометрів ще три. Побачиш поселення. Запитаєш, де пошта. Тільки нічого не переплутай! — пригрозив він пальцем. — І не загубися!

— Шість кілометрів... розвилка... направо... Все буде зроблено! — запевнив Фелікс, защібуючи куртку.

— Бувай тоді, — кивнув чоловік.

Аріадна обурено дивилась услід Мирону, а потім наздогнала юнака, який відразу спорядився в дорогу.

— Ти дійсно збираєшся йти на ту пошту? — приголомшено запитала вона. — Це ж так далеко!..

— Ми не можемо відмовляти Мирону. Ми перед ним у невід'ємному боргу, — зауважив відразу Фелікс. — Не забувай, що він для нас зробив — прийняв і тримає у себе, зовсім не знаючи, хто ми, звідки ми. Не кожна людина, хай навіть у горах, у такій відрізаній від цивілізації місцевості, впустить до свого дому чужинців.

— Ну так, так, — погодилась Арія, поправляючи на своїх плечах завелику фуфайку. — Але я хвилююся... Може, я також піду?

— Що зі мною може статися? — хмикнув Фелікс. — Ти забула, хто я? І, до речі, мої сили не обмежені, як твої. Ніхто не забороняє мені ними користуватися. Я за кілька годин повернусь, мишеня.

Аріадна із розумінням кивнула. Вона ще довго дивилась на спину юнака, доки він не зник між деревами. Дівчина повернулась до будинку. У вітальні на сходах вона зіткнулася з Мироном, який спускався з другого поверху.

— Куди це ти? — підняв брову знахар. — А робота? Овець ще нагодувати треба, а потім за травами сходити.

— Я все зроблю, — Арія була змушена підкоритись, — тільки дозвольте я на хвилину зазирну до тієї жінки.

— Не турбуй її зайвий раз, — похитав головою Мирон. — Краще склади мені компанію за обідом.

— А як же вівці?

— Нікуди вони не дінуться! — відмахнувся чоловік.

Він поклав руку на спину Аріадни, і вони спустилися до вітальні. Дівчина неохоче оглянулася назад на сходи, але відмовити не могла. В парі з Мироном вони швидко зготували обід. Весь час Доброславська мовчала, на що чоловік звернув увагу. Вже за обідом, коли понурий настрій Арії не давав йому зосередитись на куштуванні, Мирон налив у келих вина і підсунув до неї.

— Не хвилюйся ти за Фелікса, — звернувся Мирон. — Це такий, що ніде не дінеться.

— Хоч би повернувся до того, як стемніє, — намагалася підіграти знахарю Аріадна. — Потім дороги не знайде.

— Ти знаєш краще за мене, що він повернеться дуже швидко, — впевнено посміхнувся чоловік. — Дуже...

Доброславська піймала на собі пильний погляд Мирона. Він пив вино і не зводив очей з дівчини.

— Чому ви так на мене дивитесь? — ніяково зайорзала на стільці Аріадна.

— Я думаю, які сюрпризи іноді підносить доля... — протягнув він, продовжуючи свердлити поглядом Арію.

Чоловік поставив келих на стіл і, задумавшись, склав навпроти свого обличчя руки. Дівчина намагалася відволіктися на їжу і зробила кілька ковтків каші, але вона не лізла у горло.

— Не часто можна зустріти справжнього Архангела Вогню, Вершника Розбрату, а тим паче їх обох разом. Чи не так, Доброславська Аріадно Андріївно?

Келих, з якого Аріадна почала пити вино, із брязкотом впав на підлогу, розливши біля стільця дівчини червоний напій. Доброславська виряченими очима дивилась на Мирона, а її рот беззвучно то відкривався, то закривався. У грудях перехопило подих. Не чекаючи, доки вона отямиться, знахар зняв зі своєї шиї Янгольський талісман Єдності Стихій і поклав перед нею на стіл.

— Я колишній Янгол, — заявив чоловік, відкинувшись на спинку стільця. — Покинув своє служіння Іліанні близько п'яти років тому.

— Як... Як ви дізналися, хто... хто ми? — тремтячим голосом запитала Аріадна, не вірячи в те, що бачить і чує.

— О, це було дуже легко! — розвів руками Мирон. — Коли я... емм... ВИПАДКОВО надибав вас, то ти була закутана в плащ, який носять Вершники Мальдерани. Через це я спочатку подумав, що ти мальдеранівка. Але, надаючи тобі допомогу, побачив Архангельський талісман Єдності Стихій, а також дуже цікавеньку мітку на твоєму плечі, яку залишив хтось із мальдеранівців. Щоправда, я з такою ще не стикався... Але не в тім річ. Так я дізнався, що ти — Архангел, а той юнак — Вершник. Згодом я помітив, що кожної ночі ви крадькома прокрадаєтесь до вітальні. Один раз підглянув: бачу — ти руки засовуєш у вогонь і не отримуєш ані опіків, ані болісних відчуттів. Ось і визначено стихію. А ще твоє майже миттєве одужання, невтомна робота Фелікса по господарству, лікування жінки, а також повідомлення від Ради Консулату Іліанни про зникнення Архангела і про можливий супровід Вершника Розбрату... Ось і вся катавасія.

— Чому ж ви півтора тижня мовчали? — Аріадна була вражена таким поворотом. Вона неабияк занервувала. — Ви ж про нас усе знали!

— По-перше, я колишній Янгол, який сподівався назавжди відійти від справ. А по-друге, хочу повторити — не щодня зустрінеш разом Архангела та Вершника із такими дружніми стосунками. Адже Фелікс намагався врятувати тобі життя, піклувався про тебе. І я чомусь дуже сумніваюсь, що йому невідомо про твою справжню сутність.

— Так і є, — підтвердила Арія, завмерши.

— Отже, ви навпаки повинні прагнути покінчити один із одним. У чім же річ?

— Тут... все складно і заплутано.

— Ми не поспішаємо, — із повною увагою нахилився уперед Мирон. — Фелікса не буде щонайменше три години. Повинен же він, не дивлячись на свої сили, хоч якось притримуватися норм ходіння звичайної людини, аби я чогось не «запідозрив».

Аріадна невпевнено відвернула голову.

— Аріє, я — колишній Янгол, — наголосив чоловік, ніби прочитавши її думки. — КОЛИШНІЙ. Я відійшов від справ і не буду ні про що докладати Раді. Як доказ, я отримав новину про твоє зникнення вже давно, проте не повідомляв про це Раді. Бачу, ви з Феліксом не особливо рветесь додому. Тому можеш мені довіритися. Ти можеш бути цілком відвертою зі мною.

— Який вам сенс вислуховувати мою історію?

— Я також розповім тобі дещо цікаве. До речі, пов'язане з твоїми батьками.

— З батьками? — відразу неначе ожила Аріадна.

Знахар із посмішкою кивнув. Дівчині знадобилась хвилина, аби зібратися з думками та вирішити, з чого почати. Протягом розповіді, яка тривала близько години, Мирон кілька разів змінився на обличчі. Спочатку він слухав, здавалось, зі звичайною цікавістю. Але потім його риси серйознішали. Чоловік уважніше поринав у те, що говорила Арія. Доброславській було тяжко, але вона нічого не приховувала від знахаря. Навіть свої почуття до Фелікса. Під кінець Мирон більше не міг сидіти і кроками міряв кімнату.

— ... І я остаточно заплуталась. Не знаю, що мені робити, як вчинити правильно. Адже Фелікс, можна сказати, заважає моїй меті оживити когось із батьків. Лише після його смерті я зможу позбутися мітки. Але я не хочу, аби він помирав! Я кохаю його... Він дорожчий мені за все на світі... — завершила Аріадна.

Вона теребила пальці, очікуючи на реакцію Мирона. Його дуже збентежили слова Аріадни. Чоловік мовчки дивився у вікно, склавши на грудях руки. Знахар повернув суворе обличчя до дівчини, яка починала жалкувати про свою відвертість. «Хай Мирон і колишній Янгол, — подумала Доброславська, — але навіть він може донести на мене Раді Консулату».

Мирон підійшов до полички з книжками, взяв одну з них у коричневій палітурці та знову сів за стіл. Арія не побачила напису на обкладинці, бо чоловік розгорнув книгу. Проте він шукав не якісь тексти, а декілька фотокарток, які ховав між сторінками. Без жодних слів Мирон протягнув одну з них дівчині. Вона невпевнено взяла світлину в руки і ахнула! На ній були сфотографовані десять людей на фоні стародавніх руїн античної Греції. Юнона, ще молода дівчина, сиділа в центрі. У верхньому правому кутку Аріадна впізнала Мирона, приблизно того ж віку. Також їй здалися знайомими ще кілька осіб.

— Це склад Ради Консулату двадцять п'ять років тому, — сказав знахар. — Твоя матір, Архангел Повітря, в той час її очолювала. Айвор, Маюрі, Ельза, Телаткі, Чіратідзо, Діаболіс, Розетта і я, щойно зайняв свій пост.

— Ви були радником?! — перепитала Аріадна, стурбовано глянувши на Мирона.

— А то! До речі, наймолодшим! — зауважив гордо чоловік. — У двадцять три мене взяли! Твою матір, звісно, трошки раніше, майже відразу після прояву її сил. А мені довелося ще добряче попрацювати, аби заробити місце поряд із нею. Я був Хранителем Юнони.

— Ви?! Хранителем мами?! — очі Аріадни засвітилися.

— А також її другом, — додав Мирон. — Ми з нею однолітками були, навчались в паралельних класах. Щоправда, не знали спочатку один одного, не були знайомі. А після пробудження її Архангела мене призначили Хранителем Юнони. З тих пір ми потоваришували. Ех, чудовою жінкою була твоя мати! Сувора, горда, але дуже чудова. Ліпшого друга годі шукати. Через що ми разом пройшли, що пережили! І воду, і вогонь, і гнів радників.

— Розкажіть мені побільше про неї, будь ласка! — нетерпляче просила Аріадна.

— Юнона мала гарні здібності, вражала Раду та інших іліаннівців своєю працьовитістю і розумом, а також силою характеру. Радники надали їй владу, ще коли Юнона не досягла повноліття, бо вона мала круту вдачу і залізний кулак. Це зараз діє правило, що перший Архангел відразу входить до складу Ради, так би мовити, без досвіду роботи. А тоді навіть Архангелу треба було заслужити це місце. Рада не боялась довірити Юноні іліаннівців і Консулат. Звичайно, не без їхньої участі. Радники не могли напишатись Юноною! Особливо Ельза.

— Ельза? — здивувалась дівчина. — Ця істерична і бурклива стара?

— Так, так, я часто від неї отримував на горіхи. Але твою маму вона любила, як доньку, особисто навчала, опікувалась нею. Словом, іліаннівці очікували, що Юнона стане головним козирем у Битві Сил, їй не бачили рівних. Тільки не все так сталося, як гадалося...

— Вершник Смерті виявився сильнішим, — посмішка Аріадни зів'яла при згадці про той вересневий день. — А потім ще і я... добила...

— О ні, ні! — Мирон заперечно похитав пальцем перед дівчиною. — Утопічні надії Ради почали руйнуватися задовго до цієї події. Знаючи Раду, я дуже впевнений, що вони не посвятили тебе у подробиці минулого твоїх батьків.

— Ні, — підтвердила Доброславська, — а що з ними трапилося?

Знахар загадково посміхнувся, опустивши погляд на ще одну фотокартку. А потім передав її Арії. На цій світлині також була її мама, тільки трохи старша. З одного боку стояв Мирон, а з іншого — її батько Андрій! Молодий, ошатний, як завжди із добрими очима, ще без вусів.

— Рухаєшся маминим шляхом, Аріадно, — після протяжного мовчання кинув чоловік

— Рухаєшся маминим шляхом, Аріадно, — після протяжного мовчання кинув чоловік.

— Тобто? — не зрозуміла Доброславська.

— Так склалося, що Юнона, велика Архангел Іліанни, яка мала очистити Землю від мальдеранівців... закохалась в одного з них.

Аріадна різко підняла голову. Їй здавалося, що останні слова Мирона почулися. Але він на підтвердження кілька разів стукнув пальцем по фотокартці.

— Вона закохалася у твого батька. Він був Демоном Мальдерани.

На Аріадну неначе вилили відро льодяної води. Руки тремтіли, а згодом взагалі виринули світлину на стіл. Доброславська відмовлялась у це вірити — її батько не може бути мальдеранівцем! Не може людина з таким добрим серцем бути Демоном!

— Це неможливо, — видихнула вона. — Тато... Демон? Ні, цього не може бути... Така людина, як він, не може бути вбивцею... ні...

— А хто тобі казав, що Андрій — вбивця?

— Але ж якщо він...

— Андрій був мальдеранівцем, але за все своє життя не вбив жодної людини, — виправив Аріадну Мирон. — Жодної! Він мав неперевершені здібності до читання книг. Варто було йому покласти руку на обкладинку, — чоловік доторкнувся до книги на столі, — як раптово вся її інформація з'являлася в його голові. Такі собі непримітні здібності, але мальдеранівці знайшли їм застосування. Андрія призначили головним чорнокнижником у їхній бібліотеці. Навіть Вершники не знають всього, що там є, а твій батько став справжньою знахідкою. Його ретельно оберігали як головну скарбницю, дорожчу за золото. Скарбницю знань!

В один чудовий день, двадцять сім років тому, мені та Юноні дали завдання перехопити мальдеранівського чорнокнижника. Незважаючи на охорону Андрія, Юнона впоралася із завданням. Чорнокнижник не опирався і спокійно підкорився. Його забрали до Консулату в темницю і вилучили у нього одну з найважливіших книжок про Битву Сил під час Другої світової — «Сіа Мірабе». Після цього було наказано вбити Андрія. Але Юнона вступилася за нього. Вона вважала вбивство зайвим, адже Андрій не ніс прямої загрози Іліанні. До речі, небажання Юнони знищувати мальдеранівців дуже засмучувало Раду.

— У цьому ми схожі, — кивнула Аріадна. — Але як сталося, що мама і тато одружилися?

— Заступництво Юнони вберегло життя Андрія, але випускати його на волю ніхто не збирався. Чорнокнижник мав багато знань про Мальдерану і Пристанище, які Рада прагнула бодай що вивідати. Юнона, знаючи безпощадність Ради до мальдеранівців під час допитів, вирішила взяти цю роботу на себе. Тільки ось що відбулося... Вже вибач, твій батько був далеко не красенем. Але мав надзвичайний розум і був дуже освіченим не тільки в питаннях Сил. Приходячи до нього з метою вивідати щось про Мальдерану, Юнона годинами напроліт спілкувалася з Андрієм на геть сторонні теми. Вона і не помітила, як стала небайдужою до звичайного чорнокнижника. Те ж саме відбулося і з твоїм татом. А одного чудового дня іліаннівці виявили, що Андрій став Перевертнем.

— Перевертнем?

— Так називають Воїнів, які переметнулися до іншої Сили.

— Мій тато став Янголом?

— Не зовсім. Перевертень НІКОЛИ не зможе повністю стати іншим. Крила Андрія на підтвердження дійсно побіліли, але в них залишалося і чорне пір'я. Юнона з великими зусиллями домоглася, аби Андрія звільнили з темниці Консулату, адже крила не брешуть. Було очевидно, що він змінив своє ставлення до Сил після спілкування з Юноною. Талісман Сімки Гріхів більше не діяв на Андрія, натомість його силу розкривав інший — Єдність Стихій. І все було б добре, однак... Через ті чорні пір'їнки Рада не могла довіряти Андрію. Ех, Аріадно, знала б ти, який скандал зчинився, коли твої батьки заявили про намір побратися! А як здичавіла Ельза! Вона не вірила, що її учениця піде заміж за мальдеранівця, хай навіть колишнього, хай навіть Перевертня. Я був свідком тих подій... Якщо чесно, досі не розумію, чому Рада так поставилась до Андрія. Ми з ним також здружилися, я бачив, що ця людина ніколи не повернеться до мальдеранівців. Він був готовий душу віддати за твою матір. Андрій дійсно її безтямно кохав.

Рада погрожувала його вбити. Тоді Андрій пішов на відчайдушний крок і погодився, аби його запечатали. А для Воїна втратити свої здібності — це найбільша кара. З тих пір Андрія вже не можна було вважати ні Янголом, ні Демоном. Він став простою людиною, яка не загрожувала жодній Силі. Тоді вже без перешкод твої батьки змогли одружитися. Юнона не залишала свою місію Архангела. От тільки ставлення Ради Консулату до неї дещо змінилося, стало прохолоднішим. Не могли вони залишити Андрія у спокої, весь час перевіряли. Юнону також це не оминуло, вона часто потрапляла під підозру. Її це, певна річ, сильно лютило. Регулярно відбувалися сварки.

Згодом народилась Маргарита. Це трохи заспокоїло Раду, адже спільна дитина хоч якось, але підтверджувала добрі наміри Андрія. До нього почали ставитись краще, просити поради, адже із запечатуванням його знання нікуди не ділись. Інколи навіть дозволяли відвідувати іліаннівську бібліотеку, поєднання знань мальдеранівців та іліаннівців могло дати відповіді на багато запитань. Відразу після народження Маргарити, мене запросили стати членом Ради Консулату. Твої батьки раділи без меж, адже вони покладали надії, що я зможу врегулювати стосунки між ними та Радою! Щоправда, я підозрюю, що це зробили з метою шпигування за Юноною та Андрієм, адже я був їхнім найближчим другом. Так, мої здібності також грали роль, але все ж... такого молодого Янгола, як я, під жодним приводом не взяли б у склад Ради.

Все складалося, як найкраще. Здавалося, що можна забути про міжусобиці, вони вже кілька років, як стихли. Але якось, відвідуючи бібліотеку, я побачив надзвичайно стурбованого Андрія. Він ще ніколи не був таким, навіть за ґратами. Я намагався допитатися, в чому річ. Але той відмовчувався. Я помітив у руках Андрія ту саму книгу, «Сіа Мірабе», яку в нього відібрали іліаннівці після нашого з Юноною нападу. До того Андрій не встиг її прочитати, знову побачив лише після втрати здібностей. Я досі не знаю, що такого він вивідав, але... За декілька днів Рада знайшла відділ бібліотеки з відомостями про Другу світову війну повністю знищеним. Згодом ми дізналися, що те ж саме відбулося із бібліотекою мальдеранівців. Це зробила Юнона.

— Мама? Чому?! — відкрила рота Аріадна. Подробиці її вражали все більше і більше.

— Я не знаю. Коли вона постала перед Радою, то без вагань у всьому зізналася, але не пояснила, чому так зробила. Тільки заявила, що віднині вона ні на чиєму боці і більше «не буде прислужливим псом Іліанни та Мальдерани». Юнона склала свої повноваження і покинула іліаннівців. Після такого вибрику Рада її не затримувала. Хотіли лишень забрати її Архангельський талісман Єдності Стихій, але цього Юнона не дозволила, бо він належав по праву своєму власнику. Єдине, про що вона попросила Раду Консулату, — не займати її родину і назавжди залишити їх у спокої. Я робив спроби довідатися, що так на неї вплинуло, що було в тих записах про Другу світову, хотів, аби твої батьки одумалися. Але Юнона так нічого і не сказала, порадила тільки втікати з Ради. Я опинився у дуже скрутній ситуації, бо мені натякали зробити вибір — або твої батьки, або місце в Раді. О дурень я! Який же я наївний дурень! — Мирон вдарив себе по голові. — Я обрав Раду! Ідіот! Відрікся від своїх найкращих друзів, аби продовжити радницьку роботу! Мене переконали, що Юнона та Андрій перейшли на бік Мальдерани!

— Вони ніколи не були за Мальдерану! — вигукнула Аріадна. — НІКОЛИ!!!

— Я знаю! Тільки занадто пізно це зрозумів... Дідько! Рада Консулату повністю розірвала свої стосунки із сім'єю Доброславських, як і я. Далі ми йшли різними шляхами. На питання інших іліаннівців, де подівся Архангел Повітря, радники відповідали, що вона вирішила діяти самостійно. Хоча між собою вважали її зрадницею. Але не наважилися сказати про це іліаннівцям. Гординя не дозволяла. На додаток їх охоплював сором за те, що Юнона від них відреклася.

Твої батьки відкрили свій магазин і займалися звичайними життєвими справами. Піклувалися про Маргариту, потім про тебе, коли ти народилася. Не знали ніяких проблем, легко долали побутові турботи, адже в порівнянні зі служінням Іліанні це були дійсно дрібниці. Жили собі щасливо, як звичайні люди.

Тим часом в Раді було не все гладко. Старанно приховувалось те, що Юнона знищила бібліотеки, адже це була справжня ганьба! Вигадали байку, ніби це зробили вороги. Так само мальдеранівці цькували своїх. Ой, що тоді було! Ми ніяк не могли знайти хоч когось із Архангелів, тоді як кількість Вершників збільшувалась. На підтримку Юнони годі було чекати, вона чітко дала зрозуміти, що не має наміру битися. Аби послабити сили Мальдерани, Рада розпочала політику масового винищення чорнокрилих. Ті без відповіді не залишилися. Одного дня ми дізналися, що Вершники задумали вербувати до себе Юнону. Як же так, подумалось мені, адже вона вже на їхньому боці! Тільки тоді до мене дійшло! Тільки тоді я зрозумів, що помилився! Я намагався організувати захист для твоєї родини, але Рада не могла забути вчинок Юнони і її одруження з Демоном. Словом, я досяг свого, тільки було запізно...

Ми прибули, коли магазину і твоїх батьків уже не було. Ми бачили тебе, знали, що ти, можливо, була свідком. Але ти нічого не пам'ятала. Була в такому стані, що тільки цинічний бовдур намагався б вивідати подробиці смерті батьків. Потім подумали, що Вершники обов'язково позбулися б свідків, а ти залишилась жива, отже, нічого не знаєш. Єдине, що нас тоді турбувало — зникнення Архангельського талісману Єдності Стихій. Рада Консулату була в повному відчаї — за кілька років Битва Сил, а в нас жодного Архангела, тоді як Вершників щонайменше двоє. Майже відразу втратили ще двох радників — Діаболіса і Розетту, на заміну яким прийшли Том і Марк. Але — о радість! — сім років тому пробудився новий Архангел Повітря в особі Василіси Санторо! Знала б ти, яке це щастя було! І якою була моя реакція, коли із нею я познайомився. Її голос!..

— Такий, як у мами, — додала Аріадна.

— Так, саме так. Я мало не знепритомнів, подумав було, що воскресла! Ех... Василіса, така чудова дівчинка. Хранителем став її двоюрідний брат Ремі. А я — наставником. Пішла біла смуга у житті іліаннівців. У печері Альтаміра ми випадково віднайшли дзеркало Делавенто, що стало дуже вагомим відкриттям для Ради, щойно вона дізналася про його можливості. Скажу відверто, Аріадно, я особисто далеко не задоволений ним. Я вважав зайвим втручатися у спогади людей, на це ніхто не має права. Але Рада думала інакше. Мені ж довелося змиритися. Паралельно із навчанням Василіси я аналізував останні спогади Андрія та Юнони. Завдяки цьому дізнався про напад Вершників Війни та Смерті. А потім помітив, що талісман Єдності Стихій Юнона передала тобі. Я спочатку не дуже зрозумів, у чому річ. Але вже через твої спогади до мене дійшло — ось він, Архангел Вогню. Відразу на радощах повідомив про це другим радникам. Тільки вони сприйняли це інакше. Навіть після смерті Юнону і Андрія зневажали, а тут їхня донька — Архангел! Рада не бажала це визнавати. Вони не хотіли допустити, аби ще одна Доброславська впливала на хід подій, тому навідріз відмовлялися мати з тобою справи, сподіваючись на помилку. Мене це обурило!

А одного дня мені захотілось дізнатися, а що такого вичитав Андрій про Другу світову в «Сіа Мірабе»? Але я не знайшов цих спогадів ні в Андрія, ні в Юнони. Хтось навмисно їх переховав, аби ніхто ні про що не довідався. Оскільки доступ до Делавенто мали тільки члени Ради Консулату, то це міг зробити хтось із них. Я зрозумів, що Юнона та Андрій мали рацію. В них був вагомий привід, аби знищити бібліотеки. Моя довіра до Ради підірвалася остаточно, коли почали нещадно використовувати мої здібності проти мальдеранівців, погрожуючи за невиконання покаранням моєї сім'ї. Я не витримав. Аби врятувати дітей і дружину, яка була при надії, та не чинити проти своєї волі, я втік. Нікого не попереджав, навіть родину. Відтоді живу тут...

— А як же сім'я? Ви підтримуєте з нею зв'язок?

— Ні. Не тільки іліаннівці прагнуть мене знайти, а й мальдеранівці через мої здібності. Будь-яке повідомлення родині легко виведе їх на мій слід.

— Отакої... — прошепотіла Аріадна, обм'якши на стільці. — Так виходить, радники ненавиділи моїх батьків... Якби вони вчасно погодилися їх захистити, можливо, тато і мама були б живі. І про мене згадали тільки тому, що прикипіло. Але ж Василіса... Я не вірю, що вона така ж... Вона із повагою говорила про моїх тата і маму... То це все була брехня?

— Не раджу тобі судити Василісу. Вона молода, радники їй не все розповідають. Доки я був наставником Василіси, то бачив, що ця дівчинка геть інакша. І я робив усе, аби переконати її, що Юнона та Андрій були хорошими людьми. Я щиро сподіваюся, що Василіса не стала маріонеткою Ради.

— Мені здається, що ні. Бачили б ви, як Василіса захищає мене та моїх Хранителів від решти радників. А... які у вас здібності?

Мирон однією рукою торкнувся до плеча Аріадни, а іншою до глечика. Він вказав дівчині на годинник. Коли його стрілки показали 12 хвилин 55 секунд, чоловік штовхнув глечик зі столу. Він із брязкотом розбився, виливши на підлогу молоко. А потім знахар махнув рукою. Неначе на кіноплівці, яку відмотують назад, рештки глечика почали збиратись докупи, розлите молоко поверталось, і посудина, повністю відновившись, повернулася на стіл. Годинник вказував 12 хвилин 34 секунди.

— Я можу керувати часом, — сказав уже очевидну річ Мирон. — Це той талант, про який мріє кожен. Його маю я, тому так потрібен іліаннівцям і мальдеранівцям.

— Але ж... Але ж... Це дійсно неймовірно! — із захопленням промовила Аріадна. — Ви ж можете стільки зробити корисного! Можна було б уникнути таких жахливих речей! Тільки... чому ви не повернули моїх батьків? Ви ж могли це зробити!

— Міг би, міг... — сумно промовив чоловік. — Але час — дуже загадкова і непередбачлива річ. Ніколи не знаєш, як обернуться події після втручання... Ніколи не знаєш, як буде краще. Ніхто не має право ним маніпулювати! Ніхто!

— Ви володієте цим даром, тому маєте на це повне право! Ви могли б усе змінити! Чому ви не повернули моїх батьків, якщо були їхнім другом?! Який ви після цього друг?!

— Я жахливий друг! — раптом вигукнув Мирон. — Я став жахливим другом відтоді, як відцурався від Юнони та Андрія! Але не варто мене засуджувати, що я не скористався своїми здібностями! Навіть мені не можна керувати часом! Юнона та Андрій також цього не схвалили б! Вони погоджувалися зі мною, що втручання у час може призвести до біди. Бо все, що не робиться, робиться на краще!

— На яке краще?! Те, що мої тато і мама загинули, на краще?! Кому від цього краще?! Мені?!

Мирон не відповів. Чоловік сумно підпер голову рукою і опустив очі.

— У час не можна втручатися, — повторив він. — Навіть тому, хто має таку можливість. Так, загинули твої батьки... Але проявила свої здібності ти! Ми знайшли Архангела Вогню. А також, хоч і за рахунок смерті Юнони, Архангелом стала Василіса — значно майстерніша і вправніша за твою матір. Вона здатна дипломатично залагоджувати стосунки між Радою та іншими Янголами, бо Юнона звикла завжди йти тараном до цілі, що багатьох дратувало.

— Я все одно не розумію...

— Цього навіть я не розумію. Але по досвіду знаю — шлях, який надає доля, найкращий. Тому нехай все йде так, як має йти. Це моя заповідь. Я не бажаю користуватися своїми здібностями, тому змушений ховатися тут, аби їх ніколи не вживати. За п'ять років я лише один раз застосував свій дар, і то після видіння від Іліанни. Думаєш, Аріадно, я не хотів повернути Юнону та Андрія? Думаєш, я не хотів почати усе з нової сторінки, виправити всі свої помилки? Хотів... Ой як хотів! Я бажаю повернутися до родини. І знову нормально жити. Але в час втручатися не хочу...

— Вибачте, — винувато пробелькотіла Арія. — Напевно, ви маєте рацію.

— Тобі немає за що вибачатися. Це я маю вибачитися перед тобою. За все. За своє боягузтво, за свою недовіру і зраду.

Аріадна із розумінням кивнула. Вона стільки дізналася про батьків, що голова йшла обертом! Дівчина ніколи б не повірила, що в них було таке насичене життя. Їй завжди здавалося, що мама і тато — звичайнісінькі люди.

— Я бачу, як історія повторюється, Аріадно, — знову звернувся Мирон, — тільки більш стрімко, аніж у твоїх батьків. Якщо Рада дізнається про твої почуття до Фелікса — чекай біди.

— Саме тому я не хочу повертатися додому, — сказала Арія. — Тут я почуваюся вільно, я не боюся покарання, не боюся, що втрачу Фелікса, що ми знову станемо ворогами. Але я думаю, що і вдома не варто про щось хвилюватись — Фелікс не кохає мене. Це невзаємне почуття.

— Може, і не кохає, але принаймні любить.

— Не любить. Весь час торочить, що ми вороги, що я повинна його ненавидіти! Набрид вже...

— Любить, — запевнив знахар. — Ти не бачила, як маніакально він когось шукав, аби тобі допомогти. Не бачила, як він усю ніч сидів біля тебе, не змикаючи очей. Не бачила, як він піклувався про тебе, як потім мало не кожні десять хвилин питав про твоє самопочуття.

— Звичайно, він піклується, бо я ношу мітку, — іронічно реготнула Аріадна. — Йому потрібна моя сила і тільки.

— Помиляєшся, ой помиляєшся... Для Фелікса ти також особлива. Це ваше горе. Ви — Вершник і Архангел, пов'язані між собою міткою Маріонетки. Якщо Рада заплющила очі на те, що твій батько — просто Демон, Перевертень, із Феліксом такого щастя не буде. Вершник ніколи не стане Перевертнем. Архангел також. Ви приречені.

— Я вже це знаю... Тільки що мені робити?

— Те, що каже Фелікс — правда. Вижити може тільки один з вас, як це не прикро... І вам обом доведеться тяжко. Будуть мучити сумніви, совість... У потрібний момент не зможете зібратись, зробити той крок, від якого залежить доля світу. І це дуже дорого коштуватиме не тільки вам. Але кожен має зробити свій вибір... До речі, Аріадно, якщо не бажаєш повертатися, то можеш залишитися тут.

Арія запитально глянула на чоловіка.

— Твої цілительські здібності дуже знадобляться. У найближчих поселеннях зовсім немає лікарів, а в горах відбувається багато нещасних випадків. Будь-яка допомога просто необхідна.

— Але я ще стільки всього не знаю!

— Навчишся! Ти підсвідомо відчуваєш, які трави необхідно застосувати, що робити при тих чи інших хворобах, травмах. Ти природжена для того, аби допомагати людям. А вони цього потребують.

Доброславська недовірливо відхилилася назад. Це здавалось смішним. Але Мирон говорив серйозно і навіть з надією на позитивну відповідь. Пропозиція для Аріадни виглядала надзвичайно привабливою, адже здійсниться її мрія жити в будиночку в горах. Ніхто її не чіпатиме, ніхто не змусить вбивати кохану людину. Казка продовжиться! Дівчина вже починала уявляти, як щоранку буде виходити на ґанок, вдихати на повні груди свіже чисте повітря, поратиметься біля худоби, збиратиме трави. Їй будуть дякувати люди, яких вона вилікує.

Аріадна була готова погодитися, але згадала про Маргариту і дідуся з бабусею. Так, можливо, іліаннівці у чомусь помиляються, як і Рада Консулату. Але якщо дівчина втече від світу, хто знає, що станеться з ним, рідними та близькими? Мальдеранівці не залишать від нього каменю на камені, знищать усіх. І Фелікс також ніколи вже не відмовиться від своєї мети.

На додаток Арія плекала мрію бути відомою. Все життя дівчина настільки прагнула показати себе світові, що просто не може заховатися в горах. Адже їй треба ще стільки всього зробити, стільки всього довести оточуючим, у тому числі і те, що вона на щось здатна!

— Дякую вам за пропозицію, Мироне, — тихо почала Доброславська. — Але я не можу пристати на неї. Я — Архангел Вогню, в мене обов'язки, які я не маю права ігнорувати, які б не були стосунки в мене чи в моїх батьків із Радою Консулату Іліанни. До того ж я мрію прославитись, а тут визнання не досягну.

— А все ж? Сама доля послала тебе сюди!

— Ні. Мене випадково сюди перенесла Янгол Віра, коли рятувала від Вершника Голоду. І доля тут не грає жодного значення.

— Запам'ятай, дівчинко, раз і назавжди: випадковостей не буває! Невипадково ми вчились в одній школі з твоєю мамою, хоча спочатку не були знайомі. Невипадково Юнона зустрілася з Андрієм. Невипадково вони знищили бібліотеки, можливо, попередивши катастрофу. Невипадково зі смертю одного Архангела проявив себе другий — ти. Невипадково, що ви з Феліксом потрапили саме сюди, і я познайомився із тобою. І те, що повторюється історія твоєї мами. Невипадково, що усі чотири Архангели виявилися з одного міста. Тому що так треба! І тому, до речі, не можна змінювати час. Бо саме з таких випадковостей складається життя... Диви, ось і повернувся твій ненаглядний, а ти переживала! — повідомив Мирон, виглядаючи у вікно.

Фелікс ніби й не долав десяток кілометрів. Хоча і дівчина, і знахар знали, яким чином він пересувався.

— Аріадно, тільки я прошу тебе — не кажи Феліксові, хто я, — попросив Мирон. — Може, ти і довіряєш йому. Може, він не такий жорстокий Вершник, як решта. Я не боюсь за своє життя. Я боюсь, що мальдеранівці захочуть використати мої здібності проти інших. Цього допустити не можна.

— Звичайно, що я мовчатиму, — запевнила Арія.

Коли Фелікс увійшов до будинку, Мирон зробив вигляд, що дуже здивувався швидкості юнацьких ніг. Щойно Сараула почав виправдовуватись, розповідаючи про якийсь «короткий шлях», Доброславська тихенько пирснула в долоню, а чоловік багатозначно їй підморгнув.

***

Після того, як Мирон розкрився перед Аріадною, стосунки між ними помітно потеплішали. Раніше дівчина з острахом ставилася до чоловіка, побоюючись вибовкати щось зайве, але відтепер вона почувалася вільно поряд із ним. Щоправда, на тему Сил доводилося спілкуватись, коли поряд не було Фелікса. Організувати це було не так і тяжко — щоразу Мирон вигадував якісь завдання, аби відволікти юнака, а сам разом з Доброславською гуляв околицями, ділився знаннями щодо знахарства і нетрадиційної медицини. Паралельно він розповідав різноманітні історії з власного життя і життя іліаннівців. Хоча Мирон спочатку відобразив Раду Консулату у негативному світлі, але були в ній і позитивні речі. Аріадна зрозуміла, що то не просто збіговисько зарозумілих Янголів, які усім своїм єством бажають знищити мальдеранівців. Вони також мають життя звичайних людей.

— Айвор намалював чудову картину! Коли я її побачив, то мало не онімів — ще краще, аніж сама «Мона Ліза»! — захоплено згадував знахар.

— І як? Айвор став знаменитістю?

— На жаль, ні. Не минуло й тижня після завершення картини, як під час нападу мальдеранівців будинок, а разом з ним і всі полотна, були знищені.

— Виходить, Айвор так біситься через свої картини?

— Його можна зрозуміти. Немає нічого жахливішого для митця, ніж втрата свого творіння. У картини Айвор вкладав свою душу. Мистецтвознавці пророкували йому славу видатного художника. А як цю славу здобути, коли картин вже немає?

— А хіба не можна було знову щось намалювати? Адже талант не зник.

— Талант не зник... Але Айвор був у такому потрясінні, що більше не мав бажання щось малювати. З того часу він ні разу не взяв у руки пензля, а своє життя і талант присвятив на благо Іліанні.

— А чим йому може допомогти талант до малювання? — здивувалась Аріадна.

— О, талант малювання розвився завдяки його істинному дару Янгола! — протягнув інтриговано Мирон, допомагаючи Арії забратися на схил. — Ніхто не може точно сформулювати назву здібностей Айвора, але... все, що він пише на папері, може доносити до бажаних людей. Навіть на відстані. Таким чином, Айвор є зв'язківцем між Радою та Янголами. Його повідомлення ніби несподівано виринає у голові потрібної людини. Так, наприклад, я дізнався від Ради про твій розшук.

— Це можна назвати «письмовою телепатією»! — запропонувала Аріадна.

— Чудова ідея, — підтримав її Мирон. — До речі, твої батьки так само називали талант Айвора.

— А мої батьки... Вони були щасливими?

— О, після того, як вони повністю розірвали будь-який зв'язок із Силами, то стали, напевно, найщасливішими у світі. Я навіть їм заздрив. Особливо Андрію. Аріадно, — знахар зупинився на краю обриву і звів руки за спиною, а погляд спрямував до своєї хатинки в долині. — Твій батько мене випередив. Я планував зробити пропозицію Юноні, коли раптом Андрій з'явився у нашому житті.

— Ви хотіли одружитися з моєю матір'ю?!

— Так, хотів. Дізнавшись про стосунки між Юноною та Андрієм, я спочатку дуже злився, ревнував. Але побачив спокій і мудрість Андрія і зрозумів, що саме такий чоловік потрібен для запального характеру Юнони. Ми із нею цапались доволі частенько, тож кращого для Юнони не можна було побажати. А я зустрів іншу жінку, Софію. І не жалкую ні про що. Ось дивлюся на тебе, — Мирон розвернувся до Аріадни, — і розумію, що ти викапана Юнона.

— Я?! — перепитала недовірливо дівчина. — Маргарита, може, і так, але далеко не я. В нас із матір'ю немає нічого спільного.

— Ти не схожа на Юнону характером. Ти не схожа на неї ззовні. Але ти викапана Юнона! — ще більше запевнив чоловік.

Аріадну дещо спантеличила подібна точка зору Мирона. Вона навіть сперечатися не знала як. Але думка, що їй дісталось від мами ще щось, окрім кохання до мальдеранівця, вже гріла душу. Об'єкт симпатії Арії якраз почав носити дрова для розпалювання каміну і печі.

— Фелікс знає про твої почуття? — запитав раптово знахар.

— Напевно, що ні, — похитала головою дівчина. — І це добре.

— Чому ж?

— Він, як би там не було, ще досі залишається моїм вчителем. Принаймні до випуску.

— Це не привід. Тим паче ви вже далеко переступили межу вчителя та учениці.

— Так, але вона ще залишається, — сумно мовила Аріадна. — Її рано затирати.

— А мені здається, що ти просто боїшся невзаємних почуттів.

— І це є, — погодилась Арія. — Я не готова у всьому зізнатися. Ще причина в тому, що такі хлопці люблять зовсім інших дівчат. Я не підходжу під ці стандарти.

— Якраз стандартів не люблять, — заперечив чоловік.

«Тільки не Інокентій», — про себе подумала Доброславська.

— Але, на жаль, так і є, — сказала вже вголос Аріадна. — Мені так само говорили Марго та Іно. Я відмовлялася у це вірити. Але так і є...

— Щось ти своїм ниттям мені настрій зіпсувала нанівець, — поморщив носа чоловік. — Так не годиться!

— Я не збираюся нічого йому казати! — вигукнула дівчина. — І навіть натякати на це. Та що я кажу? Вершник і Архангел — це точно нісенітниця.

Мирон розчаровано стиснув губи. Аріадна дійсно не хотіла зізнаватись Феліксу не лише через те, що він учитель. Вона боялась, що почуття невзаємні. Про яку взаємність може йти розмова, коли вони взагалі вороги?

Ще недовго побувши на схилі, Мирон та Аріадна вирушили назад додому. Їх зустрів Фелікс, на обличчі якого була ледь помітна втома. Юнака можна зрозуміти, адже господар заганяв його з різноманітною роботою. Сараула, на відміну від Арії, не знав про справжню сутність знахаря і старанно приховував використання своїх сил та здібностей. Він був повністю замурзаний в сажі і потирав чорною рукою такий же ніс.

— Отакої! — протягнув Мирон, оглядаючи Фелікса. — Відчуття, ніби ти в димоході побував.

— Ви ж самі попросили мене почистити камін, — у спокійному голосі юнака ледь пробриніла нотка роздратованості.

— А, ну точно, точно, — вдавано пригадав Мирон.

Аріадна закотила очі. Після того, як вона підтвердила, що Фелікс — Вершник, чоловік почав трохи знущатися над ним. Не зі злості. Він відверто відігравався, користуючись великою вдячністю юнака. Адже не кожного дня можна кепкувати над Вершником Мальдерани, не боячись наступної миті потрапити на той світ або принаймні залишитись без якоїсь кінцівки.

— Допоможи йому привести себе до ладу, Аріє, — пирснув чоловік, не витримавши.

Аріадна та юнак, увійшовши до будинку, відразу попрямували до бані. На лавці стояло відро з підігрітою водою. Фелікс зняв кожух. Тим часом Доброславська дістала із шафки чистий рушник.

— Я бачу, ти потоваришувала з Мироном, — зауважив юнак, набираючи в долоні воду з відра.

— Так... ми... знайшли із ним спільну мову, — кивнула дівчина.

— І про що ж ви розмовляли? — поцікавився Фелікс, умиваючись.

— Про всяке...

— Він щось питав про твої здібності? Про нас?

— Ні, зовсім ні, — швидко відповіла Аріадна.

Якщо на початку їй доводилося багато приховувати від Мирона, то наразі від Фелікса. З юнаком вона мала розмовляти, ніби знахар нічого не знає. І це було не так легко. Дівчина вже кілька разів ловила себе на тому, що бажає згадати про Сили в присутності і Мирона, і Фелікса.

— Мені здається, ти занадто багато проводиш часу із ним, — раптом сказав Сараула, випрямившись у весь зріст. — Ще пробовкаєшся.

— Я буду обережною, — пообіцяла Доброславська. — Але і ти зрозумій — знання Мирона для мене дуже необхідні. Він — безцінна скарбниця усіх відомостей про цілющі властивості рослин. Я завдяки цьому зможу допомагати людям!

— Сенс? Вони скоро будуть знищені.

Аріадна відступила назад від пильного погляду Фелікса і притиснула рушник до грудей.

— Ми ж пообіцяли один одному не згадувати про наші місії, доки знаходимося тут, — прошепотіла вона.

— Вибач, — юнак знову нахилився над відром.

Дівчина тихенько спостерігала, як Фелікс намагається відмити сажу з обличчя та рук. Його сорочка геть змокла і ще більше забруднилась. Без вагань Фелікс її зняв. Аріадна миттєво зашарілась і відійшла назад, впершись в стіну. Вона із соромом опустила очі до підлоги.

— Дай рушник, будь ласка, — попросив юнак.

Не наважуючись підняти погляд, Арія повільно підійшла до нього і простягнула в тремтячій руці рушник. Коли Фелікс його забрав, дівчина так само подріботіла назад до стіни.

— З тобою все гаразд?

— Т-так, — нервово кивнула Доброславська. — Я, напевно, піду пошукаю іншу сорочку.

— Не турбуйся. Я все одно знову полізу в димохід і забрудню, тому і ця згодиться, — юнак викрутив сорочку, аби із неї стекла вода. — Тільки б висохла швидше...

Аріадна знову підійшла до Фелікса, забрала в нього сорочку і скрутила в клубок. Заплющивши очі, вона спрямувала потік налюві в руки, від чого долоні розігрілися. З тканини пішов пар. Доводилося бути дуже зосередженою, аби випадково не викликати вогонь і не спалити одежу взагалі. За кілька хвилин сорочка була повністю сухою.

— Можеш одягати, — сказала Аріадна, віддаючи її Феліксу. — Вона висохла.

— Дякую, — насторожено мовив юнак, одягаючи сорочку. — Ти настільки навчилася контролювати свою силу?

— Я і не вчилася особливо.

— Тобто, ти в перший раз використовуєш силу на подібний манер?

— Так. Раніше якось... не здогадувалась.

Доброславська на хвильку глянула на обличчя Сараули. На її здивування, він був надзвичайно вражений. Не відразу навіть зміг застібнути ґудзик. «Лука мав рацію, — подумав Фелікс. — Це другий рівень налюві».

— Що таке? — запитала Арія.

— Просто... як таке можливо?

— Що саме? Що я не здогадувалась таким чином сушити одяг раніше?

— Ти ж уперше взялася робити таку доволі делікатну справу, і тобі вдалося. Здається, що це дрібничка, але у ній криється неймовірний контроль над налюві. Не всі майстри здатні на подібне. Як тобі вдалося з першого разу?!

— Я не знаю, — похитала головою Аріадна, збентежена словами Фелікса. — Все вийшло само по собі. Я просто ніби знала, що робити.

— Так само, як і під час лікування жінки, — протягнув юнак.

Зненацька він схопив за плечі Аріадну і наблизив до неї своє обличчя. В його очах читався вираз нерозуміння і... відчаю.

— Як? ЯК?! — питав Сараула із таким голосом, ніби від цього залежало його життя. — Як ти стала такою сильною? Як ти це зробила із міткою? Що вона тобі дала?!

Доброславська завмерла із широко розплющеними очима, а душа пішла кудись у п'яти. Ніколи вона не бачила такого божевільного погляду в юнака — настільки він прагнув почути відповідь. Можливо, Аріадна і сказала б йому, але вирішила промовчати. Арія обережно вивільнилась із рук Фелікса.

— Це моя таємниця, — сказала вона і вибігла з бані.

Мирон витирав від пилюки дві пари старих лиж. Він здивовано глянув на зніяковілу Аріадну, яка йшла через кімнату, спіткаючись на кожному кроці. Дівчина помітила чоловіка і відразу сіла на підлогу напроти нього. Вона мовчала, але зашарілий погляд неможливо було не помітити. За хвилину вийшов Фелікс, на ходу одягаючи кожух.

— Ось що я вам скажу, — відгукнувся знахар, старанно протираючи лижу. — Ви мені вже добряче набридли.

Аріадна та Фелікс завмерли від такої раптової заяви, перезирнувшись між собою.

— Тобто? — не зрозуміла дівчина, чи то він жартує, чи серйозно.

— Ось вами лижі... Старі, але міцні, — одну пару чоловік вручив Арії, другу підлогою штовхнув під ноги юнакові. — Якщо не будете лінуватись і пройдетесь вверх до гори, то там є ще хороший сніг. До темряви щоб сюди не повертались, а то взагалі вижену! Все зрозуміло? І одягніться тепліше, інакше задубнете.

Доброславська машинально кивнула, але не могла втямити, яка муха вкусила Мирона. Більше не сказавши ні слова, він просто встав і пішов на другий поверх. Фелікс запитально глянув на Аріадну, а вона тільки розвела руками.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.