4.1. Перший удар

Будильник вже давно продзвенів, але Арія не могла встати з ліжка. Все її тіло кололо, страшенно боліла спина, а руки навіть інколи німіли. Дівчина не дуже любила, коли її не помічають в класі або взагалі забувають про неї. Це бісило Доброславську. Але зараз Арія більш за все прагнула, щоб сестра, Домініка та Інокентій не згадували про її існування і пішли по своїх справах, даючи їй нормально поспати та відлежатись. Але не тут-то було, бо хвилин за п'ятнадцять, коли Доброславська вже ось-ось хотіла знову поринути у сон, в її кімнату влетіла Ніка. В руках вона тримала тацю з кавою та бутербродами.

— Доброго раночку тобі, Архангеле Вогню! — задзвенів її голос. — Що, не можеш встати? Тіло не слухається?

— А ти звідки знаєш? — простогнала Арія, піднявшись на ліктях. — А, ну так, ти ж телепат!

— А ось і ні, — защебетала Голубєва, сідаючи поряд. — На тобі ж талісман, тому я не можу пробратися у твою голову. Я просто... Ось, бери, — вона простягнула чашку Аріадні. — Я просто такою ж була, коли вперше перетворилася. Подібне буває на перших порах, але не хвилюйся, минеться.

— Коли ми повернулися, то ви відразу дрихнути пішли, а я ще до другої ночі сиділа, — Арія відсьорбнула кави. — Писала твір на зарубіжну.

— Тобі робити нема чого? — похитала Домініка головою, захлинувшись власним напоєм. — Архангел має висипатись і бути у гарній формі. Від цього залежать його сили і самопочуття і, до речі, швидкість поновлення налюві. Могла б вже пожертвувати однією якоюсь оцінкою із якоїсь зарубіжки...

— А ось не могла б! — заперечила Доброславська. — Мені Фелікс Олександрович вчора так усе розжував, що був би гріх не написати твір!

— Щось я думаю, якби твоя математичка так само «розжувала» б тобі тему про похідні, то ти не кинулася б писати усі шістнадцять прикладів, чи не так? — губи Домініки розплились у широкій посмішці.

— Ти на що натякаєш?

— На великого Фелікса Батьковича! Адже це завдяки йому ти змогла вчора перетворитися. Розповідь про «Перевтілення» допомогла тобі.

— Не зовсім. Він мене направив на потрібний шлях, але тільки слова Кіри змогли вплинути на мене... Я їй навіть вдячна. Хоча і вчитель допоміг у певній мірі.

— О, вже і багрянець на щоках з'явився! — помітила Голубєва, посміхаючись ще ширше. — Невже ти настільки захоплена цим учителем?

— Нічого я не захоплена! — вигукнула Арія, прикриваючи чашкою обличчя. — Я просто дуже його ціную і... поважаю. Він... е-е-е... мені поради корисні дає і допомагає!

— Добре, добре, вважатиму, що він подобається тобі, як вчитель. Хоча мені навіть телепатії не треба, щоб зрозуміти, що до чого, — зауважила Ніка, але запнулась, побачивши застережливий вираз обличчя Аріадни. — Ти не можеш дати мені свій твір, щоб я дещо перефразувала і списала?

— Вибач, але ні...

Домініка здивовано подивилась на Доброславську, а та винувато опустила очі.

— Не ображайся, будь ласка. Річ у тім, що він... що він... особливий. І я... я... Словом, Фелікс Олександрович зрозуміє, що твій списаний.

— А ти що, йому там любовне послання написала чи що? — надулась Голубєва, але миттю пригнулась, ухиляючись від подушки Аріадни. — Мовчу, мовчу!

***

— А тепер поясніть мені, що зі мною відбувалось вчора?! — вимагала Аріадна дорогою до школи від Інокентія та Домініки. — Я не могла себе контролювати! І запросто повбивала б тих двох. Та й вас заодно.

Двійнята неохоче переглянулись, а потім подивились на Арію. Її погляд був непохитним і вимогливим. Голубєви закотили очі.

— Арія, таке буває. Якщо чесно, ми і самі не дуже на цьому знаємося, — сказав Іно, трохи насупившись. — Як би тобі пояснити... Твій Архангел, хоч він іліаннівець, але Воїн Сили, — хлопець наголосив слово «Воїн». — А для чого воїни? Для війни. На відміну від нас самих, нашого «Я», Демони чи Янголи не сумніваються і чітко знають, хто їхній ворог. Їм все одно, що то люди — дорослі, жінки, діти, старі. Коли вони пробуджуються, то намагаються заполонити нашу свідомість. Тому ти не могла собою керувати, бо втратила контроль над власним тілом і розумом.

— В мене було таке відчуття, ніби всередині крім мене самої був ще хтось, — Арія приклала руку до грудей. — Хтось другий.

— Так, так, це твій Архангел, — закивала Ніка. — Твоя друга частинка. Важливо вміти себе контролювати, інакше вона може накоїти багато поганих справ. Саме тому третій етап становлення Воїном Сил називають Підкоренням. Не вішай носа, самоконтролю можна навчитися, — підбадьорила Ніка, побачивши похнюплену дівчину. — Нам також не відразу вдалося подавити волю Янголів. Але тепер ми не допускаємо їхньої занадто широкої свободи. Хоча... інколи це не завадило б.

Несподівано весела та бадьора Домініка змінилась на обличчі. Вона спохмурнішала і дивилась під ноги. Арія не розуміла причину суму Голубєвої і намагалася віднайти відповідь у погляді її брата. Той співчутливо стиснув плече сестри.

— Ніко, пора вже змиритися, — мовив він. — Його не повернеш.

— Сама знаю! — огризнулася та. — Просто спогади не дають спокою.

— А... можете мені розповісти, у чім річ? — невпевнено запитала Арія.

Іно так само невпевнено похитав головою, натякаючи, що «краще не треба». Але Домініка через деяку мить сама відізвалась.

— Був один хлопчик, Микита. Росли ми разом, в одній, можна сказати, пісочниці грались. Наші батьки були хорошими друзями. Згодом Микита став гарним парубком, а дружба між нами перетворилась у дещо більше... А коли виявилось, що він Янгол, я взагалі була на сьомому небі від щастя. Ми завжди втрьох були на завданнях, втрьох тренувалися, вчилися і відпочивали. Але одного разу до нас прийшла звістка, що Микиту знайшли мертвим. Демон постарався. Я завжди була проти вбивств, але пообіцяла собі, що коли знайду того Демона, то зітру його з лиця Землі. Проте...

Дівчина змовкла, збираючись з думками. Її щось гризло зсередини, не даючи розкрити рота і продовжити. Аріадна відчувала себе трохи ніяково, що змушувала подругу знову переживати втрату близької людини.

— Ніко, можна я? — запитав Іно, а та кивнула. — Ну так ось. Через деякий час ми наткнулися на Демона Яна, вбивцю Микити. І перемогли його. Проте коли Домініка хотіла помститись, то не змогла і лише запечатала Яна.

— Я порушила обіцянку, яку дала Микиті! — вигукнула у розпачі Голубєва і пнула ногою камінь на землі. — Я мала помститися, але не змогла! Побоялась! І за весь час, який пробула Янголом, так і не вбила жодного Демона!

— Я вважаю, що ти правильно вчинила, залишивши Яну життя, — промовила після паузи Аріадна.

— Правильно?! — закипіла Ніка. — Ти вважаєш, що я вчинила правильно?! Цей покидьок вбив Микиту! Дорогу мені людину!

— Але, знищивши Демона, ти не повернула б його! — заперечила Аріадна. — Ти правильно зробила, що не опустилася до його рівня. За це тобі шана. Вбивши Яна, ти б завдала болю і страждань тій людині, якій він дорогий. Невже ти бажаєш, щоб хтось пережив подібне горе? Ви тільки-но самі казали: коли ми перетворюємось, то наш Воїн намагається захопити свідомість. А ти не думала, що Ян має не надто добрий самоконтроль? Що, можливо, його справжнє «Я» не хотіло задіяти комусь смерті?

— Аріє, я тобі, звісно, вдячна за підтримку, але ти не була у тій ситуації, що і я! — відрізала Ніка.

— Якраз була, якщо не пам'ятаєш. Я втратила батьків!

— Так, так. Але ти не знаєш, яке це відчуття — бачити очі вбивці твоєї близької людини і усвідомлювати власну безпорадність у таку мить. Зараз ти не можеш мене зрозуміти, але це станеться, коли зустрінешся з Вершниками. Тобі буде все одно, чи є в нього друзі, родичі, батьки, діти. Ти бажатимеш його смерті.

Доброславська оторопіла від її слів. У них пробриніло стільки люті й ненависті, спрямованої до мальдеранівців, що дівчина мимоволі дивувалась: як Домініка змогла її вчора зупинити перед Кірою та Матвієм?

Арія почувала себе подавлено. Вчора з Інокентієм щось не владнали, тепер вже з Нікою. Дівчині здавалося, що вона сіє ворожнечу. Саме тому не могла знайти з однолітками спільної мови.

Решту шляху ніхто не обронив жодного звуку. Так само і в школі. Аріадна боялася сказати хоч слово, аби на неї взагалі не нагримали.

Урок зарубіжної літератури минув напрочуд швидко. Фелікс Олександрович частенько поглядав на Арію, бо не міг не помітити її пригнічення.

— Прошу вас здати зошити з творами, — після дзвінка мовив юнак і вказав на учительський стіл. — Урок закінчено, всім до побачення.

— Аріє, нам треба ще до директора збігати, — сказав Іно. — Зустрінемось на фізиці. Нікуди сама не йди!

Дівчина кивнула і попленталась до вчительського столу покласти зошит. Фелікс Олександрович обвів її стурбованим поглядом.

— Щось ти сьогодні млява і бліда, — помітив він. — Ти себе нормально почуваєш, мишеня?

— Так, дякую, все гаразд. Я просто не виспалась. До того ж учора був тяжкий день, — сонно протягнула Доброславська. — І сьогодні ранок не найвдаліший.

— Якісь непорозуміння з новенькими?

— А ви звідки знаєте? — збентежилась Аріадна проникливістю вчителя.

— Я здогадався, — потиснув плечима Фелікс. — Ви сьогодні не перемовились жодного разу. Щось трапилося?

— Так, є дещо. Моя провина. Зачепила Ніку за живе, ось і дується. Щоправда, можливо, Ніка має рацію.

— А ти просто вибачся, — порадив юнак. — Думаю, це відразу виправить ситуацію.

— Я саме збиралася це зробити, а вони втекли, — посміхнулась Арія, а потім знову спохмурнішала. — Прикро однак. Декілька днів знайомі, а я вже провокую сварки. Чомусь і Іно вчора сердився на мене.

— Скажімо так, мишеня: я не знаю причини ваших конфліктів...

— Ні, ні, це не конфлікти! — відразу ж заперечила Аріадна і помахала перед собою руками. — Просто маленькі непорозуміння!

— О, тим паче. Не бери все близько до серця, — Фелікс Олександрович перевів погляд до вікна. — Ти завжди відрізнялась чутливістю до негативу. Деякі усі образи крізь вуха пропускають, але живуть далі. А ти зациклюєшся, тому воно тебе і гризе. Забудь. Бувають такі речі, на які не варто звертати увагу.

— Тут-то ви маєте рацію, — погодилась Аріадна. — Я дійсно можу засмутитися чи переживати через найменшу дрібничку. Це просто бісить! Так інколи хочеться бути черствою та непіддатливою!

— Чутливість — не гріх. Звичайно, є неприємні сторони. Але, на мою думку, це не вада, а достоїнство. Достоїнство, яким володіє дуже мало людей у наш час. Це добрі люди.

— Такі люди вважаються слабкими. Вони не здатні приймати рішення і гинуть у теренах суспільства.

— А ось і ні. Поглянь навколо, — розвів руками перед собою Фелікс Олександрович. — Усюди жорстокість, лицемірство, зрада. Люди невпинно котяться вниз. А все тому, що вони думають лише про себе. Як казав професор Преображенський у «Собачому серці», розруха сидить у наших головах. Чутливі люди відчувають інших, вони підсвідомо прагнуть створити гармонію. Вони здатні досягти компромісу, щоб ніхто не залишався обділеним. Вони знають, що таке толерантність. Категоричні рішення не завжди є правильним. Маргарет Тетчер, відома як «залізна леді», нікому не давала поступок, була жорсткою у своїх діях. Дійсно, вона — талановитий лідер, але не витримала такого натиску і покинула свою посаду за власним бажанням. Ті, хто тримає всі емоції у собі, страждають найбільше. Можна також бути повним, даруй за жаргон, пофігістом, але ти нічого не даси світові подібним ставленням. Кожна людина, яка народжується, повинна сприяти людському прогресу, вносити свій клаптик у його розвиток як з точки зору технологій, так і з точки зору моральних цінностей. Чутливі люди сприймають будь-які тенденції та коливання. Вони здатні допомагати у біді, йдуть назустріч іншим. Чутлива людина ніколи не стоятиме осторонь, коли комусь знадобиться допомога. Я особисто бачив подібний випадок, коли пенсіонерові раптово стало погано на вулиці і він зомлів. Серед натовпу людей тільки один хлопчина кинувся до старого, тоді як решта просто ігнорувала його. Якби у нашому світі трохи побільшало чутливих людей, то, можливо, і жити було б легше.

— Тобто, не все так погано? — про всяк випадок перепитала Аріадна.

— Звичайно, — кивнув учитель. — Кожний характер унікальний, в кожного є плюси і мінуси. І якщо ти такою народилась, то такою і потрібна світові. Запам'ятай: нічого не буває просто так, немає нічого випадкового. Збігів, — підняв він вказівного пальця до носа Арії, — не існує!

Аріадна захоплено дивилась на Фелікса Олександровича і ковтала кожне його слово. Він казав так переконливо і впевнено, що вона не хотіла і не могла нічого заперечити. Дівчина мимоволі відчула, що починає червоніти. Ця людина подобалась їй все більше і більше. Аби юнак нічого не помітив, Арія вирішила швидше розпрощатися.

— Пробачте, що я постійно вам надокучаю своїми проблемами.

— На те і існують вчителі та школи, — тепло всміхнувся Фелікс Олександрович — доволі рідкісне явище. — Мені навпаки дуже приємна твоя довіра. І я вдячний тобі.

— Мені? — здивувалась Аріадна. — А мені-то за що?

— За те, що сприймаєш мене, як учителя, не дивлячись на дуже малу різницю у віці, мишеня, — відповів той. — Бо зазвичай я для старшокласників більше як товариш. А це не завжди добре... Важко встановлювати в таких випадках субординацію.

Арія не могла зрозуміти, чому це погано вчителю бути товаришем для учнів? Але не встигла нічого запитати, бо дзвінок повідомив про початок наступного уроку.

— Я маю бігти. Фізика, — додала вона. — Щиро дякую вам, Феліксе Олександровичу! І за те, що тепер сказали, і за те, що вчора допомогли.

Аріадна стрімголов кинулась із кабінету, мало не збивши з ніг якогось незнайомця. Русявий чоловік із прилизаним волоссям, на вигляд старший за Фелікса, ледве втримав свого дипломата в руках. Він деякий час дивився услід Арії, а потім запитав у Фелікса Олександровича: «Це, часом, не та мала, про яку ти розповідав, Феліксе?» Той посміхнувся і, заплющивши очі, ствердно кивнув.

***

Незважаючи на те, що вчора на будмайданчику стався напад Демонів, Домініка з Інокентієм для тренувань вирішили все ж повернутися туди. На запитання Арії «Чому?» відповіли, що мальдеранівці навряд чи нападуть на одному і тому ж місці, бо двійнята будуть вже напоготові.

Вітер з кожним днем ставав дедалі теплішим і приємнішим. Погода починала нагадувати про наближення довгоочікуваного літа. Арії зараз менш за все хотілось думати, що світ стоїть на межі загибелі.

— Може, ну його, це тренування? — обережно запитала вона, щоб не викликати вибухову реакцію Голубєвих. — Тобто не назавжди, а тільки сьогодні. Врешті-решт, п'ятниця, кінець тижня, відпочити трохи хочеться.

— Якраз саме тому, що п'ятниця, будемо працювати максимально, — мовила Домініка. — Уроки робити не треба, і твоя сестра пізно повертається.

— Угу, звичайно.

Ніка раптом завмерла, тяжко видихнувши. Арія та Іно здивовано подивились на неї. Дівчина опустила голову і ледь чутно прошепотіла: «Пробач, Аріадно». Доброславська зрозуміла, що та має на увазі, і полегшено зітхнула.

— Нічого, ти мене також.

— Розумієш, — почала Голубєва, — це через слова Кіри. Вони трохи мене зачепили.

— Які саме слова?

— Про те, що Архангели можуть оживити мертвих, — прикусила губу Домініка. — Я чула про подібне раніше. Але річ у тім, що на це здатні ЛИШЕ Архангели. Ну і Вершники, напевно. Але не Янголи. Тому... така заздрість...

— Не все так просто, — заперечив Інокентій, хитаючи головою. — Я намагався детальніше про це дізнатися. Особливих результатів немає, бо таку інформацію втаємничують. Але дещо я таки зміг вивідати. Архангел може оживити лише одну людину, але для цього потрібна неймовірна кількість налюві. Щоб її накопичити доведеться витратити близько півсотні років. Це майже неможливо. На плечах Архангелів відповідальність за світ, їм постійно доведеться боротися за нього, навіть якщо ми виграємо війну. А отже — витрачати енергію. Мені шкода, Аріє, що я зіпсував твою надію, — промовив хлопець, побачивши її спустошений вираз обличчя, — але це так. Мертвих не повернеш. На це здатні лише Сили.

Аріадні не хотілося у це вірити. Вона першою перелізла через огорожу будмайданчику і, не чекаючи друзів, потупцяла на місце тренувань. Інокентій відчував себе кепсько через те, що засмутив обох дівчат, бо він також вкрав надію і в Домініки, що Арія зможе повернути їй Микиту. Проте Доброславська твердо вирішила, що якщо хоч якась, хоч найдрібніша можливість оживити когось із батьків є, то зробить усе, аби це сталося. А зараз вона має попіклуватися про тих, хто її оточує.

— Зробити вам перев'язку? — запитала у Голубєвих Аріадна.

Ті ствердно кивнули і почали знімати з рук бинти. Дівчина саме підбігла до двійнят і... не повірила власним очам. Їхні руки були майже здоровими і неушкодженими. Не залишилось майже жодного сліду від опіків. Інокентій та Домініка були шоковані не менше. Голубєві водили по шкірі пальцями і не відчували ніякого болю, неначе ті поранення вони отримали тижнів зо два тому.

— Цього бути не може, — видихнула Ніка. — Такі рани не заживають за два-три дні. Ще вчора я розмотувала і оглядала руки. Жодних ознак покращення!

— А я взагалі навіть ще більше їх пошкодив! — вигукнув Іно. Здавалось, він готовий відсахнутися від власних долоней. — За ніч вони ніяк не могли зажити. Аріє, ти нам перев'язувала рани. Що ти зробила?

— Нічого такого! — скуйовдила волосся Доброславська. — Те, що ми на ОБЖ вчили! І все!

— Але як ЦЕ пояснити? — затрусила перед собою руками Ніка.

Інокентій спочатку також не зводив очей зі своєї долоні. Потім він підібрав поряд із собою уламок скла. Вагаючись, Голубєв оглянув по черзі дівчат, ніби очікуючи їхньої підтримки. А далі доторкнувся уламком до шкіри. Аріадна зрозуміла, що він надумав зробити, але не встигла зупинити хлопця. Різкий рух — і цівочка крові потекла з подряпини, капаючи на землю. Іно підніс руку до Арії.

— Доторкнися до рани і побажай, щоб вона зажила, — сказав він.

— Ні, я... я боюся крові, — не розплющуючи очей, відповіла Арія. — Я не можу.

— Ти ж учора перебинтовувала опіки!

— Вони вже тоді трохи піджили і не кровоточили, — заперечила та. — Коли ви тільки їх отримали, то самі собі обмотували. До того ж... Ні, не можу.

— Аріє, як ти збираєшся брати участь у Битві Сил? — запитала Домініка. — Там не такі жахи побачиш. А це лише подряпинка.

Аріадна розплющила одне око. Тремтячими пальцями доторкнулась до рани Іно і за декілька секунд знову відвернулась, не витримавши виду крові. Вона навіть не могла зрозуміти, як вчора обробляла опіки Кірі і Матвію.

Домініка та Інокентій зосередили погляд на подряпині, неначе на експонат у музеї. Спочатку нічого не відбувалося — кров текла маленьким червоним струмочком, навіть не збираючись зупинятись. Але дуже швидко, навіть занадто швидко, кровотеча припинилась. Шкіра, ділянка якої біля рани почервоніла, набула нормального кольору.

— Як я і думав, — промовив вражено Інокентій. — Аріадна — цілителька! Її власні клітини швидко регенерують, але здібність також допомагає лікувати інших. Коли вона робила нам перев'язки, то, звичайно, торкалась шкіри, при цьому бажаючи загоєння ран. І коли сама після побоїв страждала, то підсвідомо сприяла своєму зціленню.

Арія здригнулась від такої новини. Вона ще раз впевнилась, що подряпина загоїлась буквально за хвилину, а потім вражено сіла прямо на землю.

— Отже, мій талант... вогонь і зцілення? — перепитала Аріадна, дивуючись подібному поєднанню. — Це ж просто... чудово! — її очі неймовірно засяяли. — Отже, я можу і просто так повертати до життя людей. І не одну-дві! А скільки зможу. Навіть Микиту!

Домініка спочатку не знала, що сказати. Але на її обличчі з'явилась посмішка. Радісна і щаслива посмішка, а руки так і свербіли поплескати у долоні. Лише Інокентій не вбачав нічого веселого.

— Дарма радієте, — гірко мовив Голубєв. — Цілительство допомагає загоїти рани, хай навіть найтяжчі. Але не оживити! Повторю: мертві живими не стануть. Душа навіки покидає тілесну оболонку і ніколи в неї не повертається. Ніколи!

Маленька надія, яка знову колихнулась у серцях Домініки та Аріадни, відразу ж згасла. Маленька надія на повернення життя батькам і Микиті. Ніка з ненавистю подивилась на брата, але розуміла, що він має рацію. Проте Арію радувало навіть те, що вона здатна заліковувати рани. Отже, дівчина зможе допомагати Домініці та Інокентію після боїв. І таким чином не відчуватиме себе безпомічною.

— Що ж, гайда до тренувань! — сказала вона.

***

Телевізор теревенив від самого ранку, незважаючи на вихідний день. Маргарита, яка відрізнялась своїм чотирьохгодинним сном на добу, увімкнула ранкові новини. Одночасно з мовленням дикторки з огидно-єлейним голосом, вона ще й наспівувала якусь мелодію собі під ніс. Доброславська насолоджувалась суботою і новим фіолетовим кольором своїх нігтів. Аріадна, потираючи очі і спотикаючись через розкидані речі на підлозі, впала на диван поряд з Марго і притулилась до неї.

— Не підлизуйся, я канал перемикати не буду, — завчасно попередила старша сестра.

— Я і не підлизуюсь! Як ти можеш так мало спати? — ледве розплющувала повіки Арія. — Мені і дванадцяти годин мало. А ти вже з шостої ранку на ногах.

— Не знаю, така вже в мене фізіологія, — потиснула плечима Марго, вирівнюючи пилочкою форму нігтів. — Я — жайворонок, а ти — сова.

— Угу, — Аріадна закуталась у ковдру. — Тільки сови вночі живуть якось, а я сонна цілодобово.

— Може, це розвіє твій сон? — кивнула Маргарита у бік тумбочки, зверху на якій лежали кольорові папірці.

Арія спочатку не побачила, що то таке. Але коли взяла їх у руки, то запищала від радощів. Марго заздалегідь встигла прикрити вуха долонями. Коли «сирена» вщухла, Аріадна зі всієї сили обійняла сестру, мало її не задушивши.

— Де це ти роздобула їх? — запитала вона, розглядаючи чотири квитки на криту ковзанку. — Це ж абонементи, які дозволяють цілий день перебувати на ковзанці. Вони у касах не продаються. Де? Де?!

— Не кричи ти так. Шеф подарував «за нормову і позанормову працю найкращої моєї помічниці!» — урочисто процитувала Марго свого начальника. — Тому матимеш чим з Нікою та Іно зайнятися сьогодні, а то вештаєтесь десь вечорами!

— А ти? — підняла брови Арія. — Ти що, не підеш?

— Я? Ні, якось не хочу. Я кататися навіть не вмію.

— А я що, вмію? Будемо вчитися, сестричко.

— Е ні, на лід ти мене не затягнеш! — помахала Марго пилочкою перед Аріадною. — Це розвага для молодих.

— Ой, стара знайшлася! — скривилась Арія. — Або ти йдеш з нами, або я не йду!

— Ну та й що? Мені від цього ні холодно, ні жарко.

— Це означає, що Голубєви не підуть.

— Чому?

— А хто їх відведе? Вони ще не знають міста.

Марго насуплено подивилась на Арію. Та широко посміхнулась. У телевізорі якраз симпатична журналістка повідомляла про пограбування якихось музеїв.

— ... Стало відомо, що серед експонатів, які зникли, виявилось так зване «крісло Сатани», датоване ХІХ століттям, а також прядка волосся Наполеона Бонапарта...

— Якому збоченцю знадобилось волосся Наполеона? — фиркнула Маргарита і відкинула убік пилочку. — Фе! Знайшли, що красти. Моє і то дорожче коштує!

— Тобі пощастило. Ти повністю вдалася в маму, — заздрісно сказала Арія. — Ви дуже схожі. А тим паче вашим рудим кучерявим волоссям.

— Зате ти татова донька, — протягнула Марго і потріпала голову Арії. — Неслухняне, стирчить у всі боки. Навіть характери ваші однакові. Тільки тато був темненький, а ти світла. Мама завжди тримала тата під каблуком, усі справи були на ній. А тато наш — добряга, обожнював її, робив усе, що вона побажає. І готував смачно.

— О так, я пам'ятаю його голубці та борщик. Але найкраще в нього виходили шашлики. Мама завжди то недосмажить, то пересмажить.

— Її взагалі до кухні не можна було підпускати. Інакше їжа ставала отрутою навіть для тарганів.

Дівчата засміялися.

Арія вимкнула телевізор і з Марго відправилась на кухню готувати сніданок, доки двійнята не прокинулись. Їй так сильно хотілось розповісти своїй сестрі, ким була їхня матір і ким є сама Аріадна. І що є надія повернути або маму, або тата. Але Голубєви майже відразу застерегли її мовчати. Не можна, аби хтось дізнався про існування Янголів та Демонів серед звичайних людей, інакше почнеться паніка. Навіть найближчі не мали права про це знати.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.