14.1. Об'єднання Архангелів Іліанни

Сподівання Фелікса побути вдома наодинці та відпочити вмить розбилися, щойно він зайшов до своєї квартири. В одному кріслі сидів Лука, в іншому Ванда. Спиною до всіх навпроти вікна стояв ще один чоловік похилого віку із сивим волоссям, спираючись на залізну тростину. Юнак не дивувався незваним гостям, бо звик до їхнього втручання у власний простір.

— Здоров був, Феліксе, — відразу відгукнулась жінка, коли він мовчки ввійшов і повішав свій піджак на гачок.

— З якої нагоди свято? — байдуже запитав юнак, обпершись на стіну.

— Щось ти зовсім перестав заходити до Пристанища Мальдерани, Феліксе, — мовив спокійно старий. — Ми вже подумали, що хтось тебе зі світу зжив.

— Намагалися, Вольдемаре. Не вдалося, — коротко відповів Фелікс. — Як бачите, живий. Щось ще?

— До нас дійшли чутки, що тобі відома певна інформація про інших Архангелів. Чи не був би ти люб'язним поділитися з нами?

Фелікс тяжко зітхнув і мовчки підійшов до свого письмового столу. З шухляди він дістав два папірці і передав їх через Луку Вольдемарові, намагаючись не привертати увагу до своїх рук. Старий уважно вивчив їх, а потім один папірець віддав Луці, а інший — Ванді.

— Визнаю, ти проробив велику роботу, Феліксе, — знову сказав він. — Знайшов Архангелів Землі та Води так швидко, тоді як Ванда і Лука витратили на це роки. Також варто визнати, що ти розумно вчинив, зберігши Доброславській життя. Тепер, якщо Іліанна встигне піднатаскати цих двох (хоча ми зробимо все, аби цього не трапилося), то зайвий сильний напарник нам не завадить. Як там, до речі, в неї справи?

— Все, як по маслу, — відзвітував юнак. — Я сьогодні навідався до неї. Незабаром Аріадна примкне до нас.

— Скільки в неї променів?

— Чотири.

— Чудово. Продовжуй у тому ж дусі.

— Мій суперник — п'ятирічний хлопчак? — зневажливо фиркнула Ванда, тримаючи папірець двома пальцями, неначе то був використаний памперс. — Луко, махнемося, га?

— Залиш його собі, — відмахнувся чоловік. — В мене також нічого цікавого — тупенька дівчинка, хоч і гарна... Але тупенька. Лялька, одним словом. Щось не дуже вдалий набір Архангелів. Нудьга та й годі.

— Тоді я сподіваюся, що ви впораєтесь із завданням найближчим часом, — сказав Вольдемар.

Його холодні сірі очі обвели поглядом усіх присутніх та зупинились на Сараулі.

— Я задоволений твоїми успіхами, Феліксе. Сподіваюся, що ти не розчаруєш мене.

— Так, Вольдемаре.

Старий пішов із квартири, а Ванда слухняно прослідувала за ним. Залишився тільки Лука та Фелікс.

— Луко, — звернувся юнак. — Пошукай на кухні аптечку.

Чоловік повернувся з білою коробкою за декілька хвилин. Фелікс простягнув йому свої руки, на яких виднілися багряні опіки.

— О-о-о, — протягнув Лука, шукаючи необхідні медикаменти в аптечці. — Невже це наша маленька Доброславська тебе так?

— Вона, вона. Було доволі несподівано.

— Несподівано? Перед тобою був Архангел Вогню у всій своїй подобі. Невже ти справді вирішив, що легко зможеш із ним тягатися?

— Ні, Луко, все було зовсім інакше, — Фелікс примружився, коли друг обробляв йому якимось розчином опіки. — Не так, як я гадав. Аріадна змогла використовувати вогонь, не будучи Архангелом.

— Це як? — здивувався, на хвилину завмерши, чоловік. — В неї ж мітка!

— Але вона змогла. Ось і я не розрахував, підставившись.

— Схоже, не така проста ця Доброславська, — пробуркотів Лука, зубами розриваючи упаковку з бинтом. — Якщо навіть мітка не зупиняє прояв її сили...

— Я завжди так казав. Але це ще не кінець, — похитав головою Фелікс. — Коли Аріадна перетворилася на Архангела, вона стала зовсім іншою... Ні, не повністю ним поглинутою. Вона зберігала власну свідомість, але її сила, її майстерність, її рухи, навіть бойова стійка... Якби я нічого не знав про неї, то подумав би, що останні років п'ять Аріадна тільки й робила, що тренувалася. Це був неймовірний прояв здібностей!

— Як таке можливо, Феліксе? — недовірливо перепитав Лука, перебинтовуючи його кисть. — В неї не було такої можливості. Не могла Доброславська самостійно оволодіти сильними навичками за такий короткий термін без повного підкорення Архангелом.

— Я не знаю, не знаю! Це не були дії невпевненого підлітка. Це були рухи вже справжнього зрілого Воїна. Ще й ці очі...

— А що з ними?

— Більма в неї стали чорними.

Лука миттєво підняв голову і дуже серйозно подивився на Фелікса.

— Я щось про це читав у мальдеранівських книжках, — промовив він. — Якщо не помиляюсь, про Архангела із чорними очима згадував Аристарх, Вершник Війни в XV столітті. Я спробую відшукати якусь інформацію. Але нутром чую — це не до добра.

— Сам знаю! — задумався юнак. — Щось подіяло на Аріадну, і вона посильнішала у десятки разів. Я навіть на певну мить злякався.

— Поки не варто робити висновків, — Лука закінчив перев'язку. — Я зараз же відправлюсь шукати інформацію, і коли що — дам тобі знати.

— Не забудь про Райську, — кинув навздогін Фелікс. — Відтепер це твоя турбота.

У відповідь Лука махнув рукою на прощання і зачинив за собою двері. Фелікс злісно вдарив кулаком по столу.

— Як ти стала такою сильною, мишеня?! — вигукнув юнак. — У тебе ж... мітка... Як ти посильнішала?!

***

На декілька днів Аріадна повністю забулася і відокремилася від світу. Їй остогиділо все, що було пов'язано з Іліанною та Мальдераною. Не хотілося про них нічого чути, не хотілося нікого бачити. Не хотілося навіть знати, як проходить вербування Діани Райської у славні ряди іліаннівців. Пробудження Архангела Землі не минуло безслідно. Майже все село виявилося зруйнованим — усі мости і переправи, більша частина будинків. Рельєф повністю змінився, немов по селу пройшло ядерне бомбардування. Без поранених та жертв не обійшлося.

Коли дівчина дізналася про справжні наслідки, вона після приїзду заперлася у своїй кімнаті і не виходила звідти два дні. Голубєві надзвичайно хвилювалися, бо Аріадна ні з ким не хотіла розмовляти, навіть з Маргаритою по телефону, нікого не пускала до себе. Коли двійнята намагалися зазирнути до неї, то натикались на такий крик, що кулею виміталися із кімнати у супроводі важких предметів. Тільки коли Домініка та Інокентій вже засинали або були відсутні у квартирі, Аріадна виходила під тиском відчуття голоду. Не дивлячись на поведінку Доброславської, Голубєві часто клали на таці біля дверей щось перекусити.

Стан Арії пояснювався шоком: через неї знову постраждали та загинули невинні люди. Тому вже на третій день її ніхто не турбував, даючи змогу самостійно впоратися з власними думками.

Що Аріадна робила всі ті дні — вона не пам'ятала. Були згадки про тимчасові приступи істерики, які проявлялися у вигляді побиття подушок. Декілька годин вона просто лежала горілиць і дивилася на стелю, а всі її думки були звернені до подій, які трапились за місяць — від першої зустрічі на будмайданчику з Вершником Розбрату до Пробудження останнього Архангела. Всього місяць, а відчуття, ніби минув цілий рік! Стільки подій, стільки всього неймовірного випало на плечі Арії, що вона вже починала сумніватися, чи справді це коїться із нею, чи це дуже довгий, жахливий сон.

Як Голубєві припускали, Доброславська за декілька днів заспокоїлась. Одного ранку вона вийшла на кухню бліда, але вже із більш живими очима. Там в цей час про щось балакали Іно та Ніка.

— О, кого я бачу! — вигукнув радісно хлопець. — Невже наша сонячна Аматерасу вийшла зі своєї печери і подарувала нам сяйво?

— Угум, — кивнула Арія, падаючи на стілець поряд, і запустила руку в своє заплутане волосся.

Відразу ж Домініка їй підсунула каву та свіжу булку з маком.

— Поїж, дитино, бо ти вже навіть схудла, — вона як доказ вщипнула за бік Аріадну.

— Давно вже пора, — втім, дівчина не без захоплення у три укуси поглинула булку.

— Нарешті впізнаю нашу Аріадну. Нарешті цей завзятий апетит! — сплеснув у долоні Іно, милуючись Доброславською. — Ми вже подумали, що пропала людина.

— Зі мною все в нормі.

— Авжеж. Ти ясно показала нам це, коли вперіщила в мене своєю енциклопедією про тварин.

— Пробач, Іно, — винувато протягнула Аріадна. — Я не тямила, що робила.

— Та вже пробачив! Тільки ти особливо не розслабляйся і швидко збирайся, залишилась всього година.

— Година? До чого? — не зрозуміла Доброславська.

Голубєві витріщилися на неї. А потім Ніка ткнула пальцем у великий календар на стіні, а точніше, на сьогоднішню дату, обведену червоним фломастером. Аріадну неначе мішком огріли.

— Сьогодні іспит з історії України?! — заверещала вона так, що двійнята здригнулися.

— Не хвилюйся, все буде добре, ти все знаєш, — намагався заспокоїти її Інокентій.

— ВСЕ ЗНАЮ?! Я встигла лише до Речі Посполитої дочитати! І то нічого не пам'ятаю. Як я маю це все писати?! Господи, за що ти так зі мною?!

Стрілою Аріадна вилетіла з кухні до своєї кімнати шукати документи для проходження іспиту. Хвилину Голубєві мовчали, але потім Домініка дістала з-за пазухи два талісмани — свій та Аріадни.

— Казати Арії, що її талісман всі ці дні був у нас? — запитала вона у брата.

— Ні. Вона цього не помітила. Я потім підкладу його до сумки Арії. Інакше вона зрозуміє, що ми втручалися в її роздуми і деякі думки стирали.

— А що будемо робити з її «Алісиним даром»? Треба повідомити Раді.

— Ні, не можна цього робити, — заперечив Іно. — Я, напевно, вперше погоджусь із нашим «другом»-мальдеранівцем, що даний факт зашкодить в першу чергу Арії. Рада дійсно запре її в кімнатку без будь-якого дзеркальця на віки вічні.

— Але ж Фелікс Батькович також володіє цією здібністю! Він вже добрався до Лабіринту Спогадів.

— Так, добрався. Проте сам казав, що ціна за користування Лабіринтом дуже висока.

— І ти цьому віриш?

— Вірю. Якби Фелікс міг вільно в ньому подорожувати, то місцезнаходження Консулату було б вже виявлено.

— Чому це? У Консулаті всі у своїх іліаннівських подобах, а в цей час спогади не читаються.

— Через Делавенто не читаються, але «Алісин дар» навпаки дає таку можливість. До того ж Арія не була Архангелом, коли знаходилась в Консулаті. А на її спогади опирається Фелікс. Попередимо про все тільки Василісу.

— Іно, вона відразу розповість Раді.

— Ні, не розповість, — запевнив Голубєв. — Я довіряю Василісі, як самому собі. Гаразд, час збиратись. Бери підручники з історії, будемо виручати Арію на іспиті.

***

Біля приміщення чужої школи юрбився натовп майбутніх випускників. Тут були учні з різних шкіл. Аріадна підійшла якраз вчасно, коли дозволили входити усередину. Дівчина не йняла спокою, її всю аж тіпало, хай там як заспокоювали Голубєві.

— Ти головне талісман зніми, — казала Домініка. — Книжки в нас деякі є. Чимось спробуємо тобі допомогти.

— Угум, — відповідала на кожне речення Арія.

— О, які люди! — пролунало недалеко від них.

Інокентій та Домініка, побачивши Федора, відразу насторожились. Але на його обличчі сяяла добродушна посмішка, і ніщо не віщувало мальдеранівського нападу.

— А чого ти такий радісний сьогодні? — поцікавилася доволі холодно Домініка. — Що, досі насолоджуєтесь тим, що спровокували появу ще одного променю Арії?

— Вау, а у неї їх багато? — підняв брови хлопець.

— Не кажи, що ти не знаєш.

— Я і справді не знаю. Мені ніхто не звітує. Раніше, доки мене ще сприймали як Клео, я більш-менш був у курсі подій, а зараз у повному забутті.

— Ти ж наче тусуєшся із Феліксом, — фиркнув зневажливо Іно.

— Та після того, як він розкрився перед вами, я йому не особливо потрібний. Тож у нас винятково ділові стосунки як учня і вчителя, і я не в курсі подій. Уявляєте? Він мені навіть «шістку» вліпив із зарубіжної! І це за всі мої старання! Ото вже вміє відокремлювати службу і дружбу! Чув, що якесь село вщент зруйноване дивним землетрусом. Відразу подумав, що ваших рук справа. А чого це Арія бліда така? — тільки зараз Федір звернув увагу на стан дівчини.

— Ем... Просто вона декілька днів була не в собі, — відповіла вже м'якіше Ніка. — І тільки сьогодні зранку отямилася. Але знову впала у нірвану, тому що боїться іспитів.

— Я зовсім неготова, — буркотіла Доброславська собі під ніс, дивлячись в одну точку. — Я не здам. Я завалю... Я не поступлю в театральне... Я взагалі нікуди не поступлю...

— Ша, не панікуй! — помахав пальцем Соколенко. — Я тобі допоможу. Історія — це мій коник!

— З якого дива? — недовірливо запитала Аріадна. — І яким чином ти збираєшся це провернути?

— Провернути не так вже й тяжко. Не забувай, ми незвичайні учні. І до всього, ми вороги лише як Воїни, але маємо підтримувати один одного, як товариші з паралельних класів.

Арію щось кольнуло в серце, тільки-но вона почула слова Федора. Її вразило, з якою легкістю він це сказав, а з яким болем та муками вона товкмачила схоже Феліксові Олександровичу. Доброславська стиснула кулаки.

— Федю, скажи чесно, а нащо ти пишеш ці іспити? Який сенс? Адже за перемоги Мальдерани це все не знадобиться, світ повністю зміниться.

— Ну-у-у... — протягнув задумливо Федір, — може трапитися, що перемогу одержить Іліанна, все залишиться так, як є. Тоді оцінки за іспити ще знадобляться.

— А ти що, не будеш бити себе в груди, що зробиш усе, аби Мальдерана виграла?

— Ні, не буду, бо я нічим особливим не зараджу, — потиснув плечима він. — Це все справи рук Вершників, бо Демони — просто маса, пішаки. У вас так само — верхівку становлять Архангели і радники, а Янголи — це просто прикриття... Янголи і Демони необхідні для імітації війни, але результат залежатиме від Довгокрилих. І так завжди — все вирішують якісь дядьки наверху, а низи просто для видимості потрібні.

— Я із цим не згодна. Один Янгол чи Демон може перевернути усе.

— Можливо, але не в моїх правилах втручатися у хід подій. Мені сказали щось робити, і я роблю. Мене ігнорують, і мені байдуже. Я просто пливу за течією, бо від мене нічого не залежить.

— Так не можна, — заперечила Аріадна. — Треба ж свою голову на плечах мати.

— Мені байдуже, — відказав хлопець. — Я просто живу, а що робиться навколо — не моя справа. Приказка «Моя хата скраю, нічого не знаю» — це моє кредо. Я ні до кого не лізу, і хай мене не чіпають... Так, якщо ми будемо балакати, то спізнимося! — гукнув Соколенко, кивнувши у бік школи.

— Ні пуху, ні пера! — побажали Голубєві.

— До дідька лисого! — сказала у відповідь Арія, поспішаючи за Федором.

Вони втиснулися у чергу, що утворилася біля входу. Тут були різні діти: хто затурканий і навіть зараз повторював уголос якісь дати, комусь було дуже весело, хтось сприймав це все, як малесеньку перешкоду, а комусь взагалі було байдуже. Якийсь дядько уважно звірив Аріадну з її фотокарткою у паспорті, перевірив запрошення і впустив усередину. У холі висіли списки учнів із розподіленням по аудиторіях. Дівчина знайшла себе, а потім Соколенка. Як вона і боялась — вони не те що в різних класах, а й навіть на різних поверхах.

— Мені кінець, — тихо мовила Аріадна, коли її наздогнав Федір.

— А, це не проблема, — махнув рукою він, ознайомившись із списками. — Впораємось.

— Яким чином? Можна було б, звичайно, о котрійсь годині зустрітися в туалеті, але ж туалети у нас різні. Не піду ж я в чоловічий або ти — в жіночий.

— Не забувай, хто ми, Аріє! Ми — Воїни у другому житті. Це все дрібниці для нас.

— А що ти пропонуєш? Приміщення підпалити?

— Думай ширше, різноманітніше, — підморгнув він. — Будь пильною і спостережливою. Тобі це допоможе. Удачі!

Аріадна не встигла нічого заперечити або обуритися від цих, на її думку, безглуздих порад, як хлопець вже побіг. Їй не залишалося нічого, крім як направитися до своєї аудиторії та понадіятися на якусь підтримку Голубєвих. При вході до кабінету в неї ще раз перевірили паспорт та запрошення і вказали на місце. Доброславській випав чотирнадцятий номер, передостання парта.

Довелося зачекати ще близько двадцяти хвилин, доки прийшли всі учні. Якийсь хлопець увірвався в останній момент перед тим, як зачинили двері класу. Дві суворі жінки-вчительки оглянули учнів, і відразу стало зрозуміло — не те що списати, а й навіть відхилити голову вбік буде неможливо. Аріадна помітила, як дівчина попереду неї приречено переклала свої шпаргалки з манжету рукава в кишеню брюк.

Потім відбулося декілька формальностей, і за командою вчительки учні розпочали свою роботу.

В Арії очі на лоб лізли. Вона декілька разів пролистала ті шістдесят запитань, які були представленні у тестах, і зрозуміла, що в цьому році їй потрапити на театральний факультет не вдасться. Якщо перших три питання були в пам'яті Доброславської, то інші вона не знала. Коли там вклали Перший Литовський Статут? Скільки реєстрового війська було запроваджено за умовою Білоцерківського договору? Який орден хрестоносців загрожував Литовському князівству, що підштовхнуло його до підписання Кревської унії? У голові повна каша. Поневолі Аріадна усвідомила, що її починає охоплювати паніка. Арія зробила декілька ковтків води і знову взялася переглядати тести. Повинна ж вона хоч щось знати!

Минула половина іспиту, а на бланку відповідей Аріадни було намальовано всього вісім хрестиків. За цей час троє учнів самостійно покинули аудиторію, здавши роботи, дівчинці попереду стало погано, а того хлопця, який запізнився, взагалі вигнали зі скандалом через шпаргалку. Спостерігали вчительки напрочуд пильно, і Аріадна поняття не мала, як їй міг щось підказати Федір. Ще і якась дуже надокучлива муха весь час літала над головою і сідала на бланк.

— Ну, ви хоч щось знайшли? — подумки запитала в Голубєвих Аріадна. — Година залишилась до кінця.

— Шукаємо, шукаємо, — почувся знервований голос Домініки. — Дати легко знайти, а ось якісь поняття... Чорт, ну і питаннячка!

— Безнадійно...

— Ну-ну, не падай духом! Хоч щось, але знайдем. Там Федя не з'являвся?

— Ні, та і як він з'явиться? Ну, замаскується під когось, але ж сторонніх до аудиторії не пускають... Міг би, звичайно, під Клео, але і птах сюди не залетить, — розпачливо промовила Доброславська, спостерігаючи, як муха, неначе навіжена, то сідала на бланк відповідей, то на листок із питаннями, то на бланк, то на листок.

Деякий час Аріадна незворушно дивилася на комаху, помітивши щось дивне. Муха завжди сідала на одне і те ж шосте запитання на тестах, а потім перелітала на бланк відповідей, на стрічку, що відповідала шостому запитанню, а саме на клітинку «Б». І тут Арія збагнула!..

— Федю, ти геній! — подумки на радостях вигукнула вона, миттєво поставивши жирний хрестик на ту клітинку.

Далі все тривало швидко. Федір-муха блискавично вказував на всі відповіді, і Аріадна саме вчасно закінчила свою роботу.

— Ну як? — запитали її на виході Голубєві. — Здала?

— Здала! — радісно кивнула та. — Завдяки Феді і вам, звичайно. Уявляєте, він перетворився на муху! Кружляв навколо, намагався відразу підказати відповіді, а я його ледве не пришибла! Треба буде вибачитися перед ним за мою неуважність.

— Вважай це моєю маленькою послугою, — мовив, підходячи до трійці, Соколенко. — Для мене ці тести були занадто легкими, я за півгодини впорався. А ви втрьох за годину лише десяток питань вирішили.

— Ну, вибачай, ми з Нікою вчили історію Росії. Зате в математиці шаримо, тоді від нас вже буде максимальна користь, — сказав Іно, але без злості. — Від нас також тобі подяка.

Федір зробив реверанс, а потім глянув на Аріадну.

— Коли вже цей іспит завершився, то, може, прогуляємося до нашої школи? Все одно необхідно перед вчителькою відчитатись.

— Так, думаю, що можна.

— Оскільки ви також з нами, то будь ласка, — звернувся до двійнят Соколенко. — Тільки ми будемо йти трохи далі від вас, бо є розмова.

— Цікаво, яка? — вперлася руками в боки Ніка. — Ми, як Хранителі Аріадни, мусимо все знати.

— Це особисте, — усміхнувся Федір. — Якщо ви хвилюєтесь, що я почну вмовляти Арію перейти на бік Мальдерани, то можете заспокоїтись, це не моя задача. Ми поговоримо із нею... щодо проблем насущних, — він приклацнув язиком. — Ну то що?

— Ми будемо йти позаду, але май на увазі, мухо, — пригрозив кулаком Іно, — нехай тільки ти задумаєш їй заплутати голову!..

— Агов, Іно! — втрутилась нарешті Аріадна. — Це мені вирішувати, із ким розмовляти, а з ким ні. Хоч Федір і мальдеранівець, але ми разом вчимося у школі, в паралельних класах. Невже крім Сил нам немає про що поговорити?

Федя задоволено всміхнувся, бо цей маленький аргумент подіяв найкраще на Голубєвих.

Весь шлях вони трималися позаду, на відстані десяти метрів, але ні на хвильку не випускали Соколенка і Доброславську з поля зору. Хлопця забавляла така турбота з боку Голубєвих, про що свідчили його широка посмішка та часті погляди за плече.

— Тобі ніколи не хотілося хоч іноді відірватися від них і втекти кудись? — поцікавився Федір у Арії, з насолодою примруживши очі від приємного сонця.

— Тобі ніколи не хотілося хоч іноді відірватися від них і втекти кудись? — поцікавився Федір у Арії, з насолодою примруживши очі від приємного сонця

— Часто хочеться, тільки в бою без них я безпомічна. А на мене нападають, щойно я залишаюся без їхнього нагляду.

— Безпомічна? Може, в тебе обмежена кількість разів для використання сили, але ти аж ніяк не безпомічна, — заперечив Федір. — Я бачив Фелікса вчора у школі, точніше, в медпункті. Він робив собі перев'язку рук після опіків. Скажеш, не ти постаралася?

— Я, — сумно відповіла Аріадна. — Але я мусила так зробити! Щоправда, думала, що мусила...

— Як би там не було, якщо ти зачепила нашого недоторканного майстра телекінезу, тобі є чим пишатися.

В якомусь сенсі Федір мав рацію. Арія змогла показати, що вона також сильна, що зможе захищатися, коли це буде необхідним. Але дівчина не відчувала гордості за те, що завдала шкоду Феліксу Олександровичу... Навіть у цілях самооборони. Навіть якщо він у той момент був готовий завдати болю їй і якщо він тоді її обдурив.

— Ти думаєш про нього? — запитав Федір, розплющивши одне око.

Дівчина кивнула.

— Досі кохаєш?

Вона кивнула ще раз.

— А він тебе?

— Звісно, що ні, — Аріадна заперечно похитала головою, — бо він весь час вперто заперечує, що ми можемо нормально спілкуватися, дружити, як звичайні люди... доки ми є звичайними людьми. Ось ти, наприклад, не звертаєш уваги на те, що я іліаннівка, а сам — мальдеранівець. Зараз ідеш зі мною, розмовляєш, як це роблять товариші або друзі. Хоча знаєш, що під час Битви Сил можеш загинути від моєї руки. Ти ставишся до цього так спокійно і невимушено! А Фелікс Олександрович... він не може так. Якщо ми вороги, як Воїни, то і в житті маємо бути такими. Якщо в нього немає жодного бажання розмежовувати ці поняття, то про яку любов, хай навіть просто до учениці, може бути мова? Йому це неважливо. Він бачить в мені лише Архангела Вогню. А я втомилася його переконувати і на щось сподіватися. Можливо, Фелікс Олександрович має рацію.

— Я думаю, він таким чином хоче тебе вберегти, — припустив Федір.

— Вберегти? Від чого?

— Від того страшенного болю, який очікує вас обох, щойно зіткнетесь віч-на-віч у вирішальному поєдинку.

***

У школі в кабінеті історії зібралися всі учні 11-А та 11-Б, які здавали сьогодні іспит, задля перевірки того, що вони понаписували. Оскільки у всіх були тексти запитань із чернетками, то не складало великих труднощів встановити приблизний рівень написаної роботи. Аріадна навіть близько не здогадувалась, які писала відповіді, бо все робила за вказівкою Федора. Тому не було жодного сенсу відсиджуватися в класі. Доки Інокентій та Домініка відволіклися розмовами про Богдана Хмельницького, Арія непомітно висковзнула з аудиторії. Вона попрямувала на другий поверх.

Двері класу зарубіжної літератури були відчинені. Дівчина зітхнула та ввійшла.

Фелікс Олександрович сидів на стільці спиною до дверей, тому не помітив сторонніх у кабінеті. В перебинтованих долонях він тримав свій срібний годинник і незворушно дивився на нього.

— Я перепрошую, — тихо відгукнулась Аріадна.

Але цього тихого голосу було для юнака достатньо, аби здригнутися і ледве не вронити годинник. Він розгублено глянув на гостю, але відразу заспокоївся.

— А, це ти, мишеня, — сказав Фелікс, кладучи годинник у шухляду. — Я вже думав, директор навідався або ще хтось. Що тебе привело сюди?

— Ну, я сьогодні писала свій перший іспит, з історії України... і я... прийшла перевірити, чи правильно написала, і... ось... — вона зам'ялася, не знаючи, чим обґрунтувати свій прихід до вчителя. — Я вирішила... до вас зайти... Як ваші руки?

— До весілля заживе, — байдуже відповів Фелікс Олександрович.

— Пробачте мені, я не хотіла, аби так...

— Знайшла, за що вибачатися, мишеня, — дорікнув учитель. — Це була самооборона. Як ти мала діяти інакше?

Настала пауза. Аріадна невпевнено підійшла до столу юнака і обережно поклала свої руки на його долоні. Вона заплющила очі та направила всю силу, якою зараз володіє, на зцілення опіків. Фелікс мовчки спостерігав за діями дівчини, нічого не заперечуючи, бо і сам хотів скорішого загоєння ран. Йому був відомий біль набагато жахливіший за цей, але жоден біль не є приємним.

— На даний момент я небагато можу зробити, — пробуркотіла Арія, — але хоч процес прискорю, — сказала вона, приймаючи назад руки.

— Дякую, — відповів юнак і повільно поворушив кистями. — Вже легше...

— Феліксе Олександровичу, у мене до вас є прохання, — промовила Доброславська після паузи. — Я вас прошу, не намагайтеся мене захистити від того, що на нас із вами очікує під час Битви Сил. Принаймні таким шляхом.

— Я тебе не захищаю, — сказав той, відвернувши погляд.

— Ні, захищаєте. А мені це не потрібно. Я чудово знаю, що ми маємо битися... на смерть... Але доки ця мить не настала...

— Мишеня, — перебив її Фелікс, перехилившись через стіл, і поклав руку їй на голову, — я хочу, аби ти була сильною. Навіть якщо не стане мене, за тебе візьмуться суперники, набагато сильніші. Ось і все.

— Невже задля цього потрібно так чинити?

— Потрібно. Ти продовжуєш наївно мені вірити, тоді як я знову тебе обдурю. І не один раз. Твоє добре серце не витримає подібного навіть до початку самої Битви Сил.

— Хай буде так, — впевнено сказала Аріадна. — Я не можу змінитися. Я — це я. І моє серце не таке вже й добре. Я ж сама казала, що через силу роблю себе такою доброю, через силу сподіваюся...

— Саме у цьому полягає твоє добро, мишеня, — посміхнувся Фелікс, потріпавши волосся Арії. — Ти розумієш, що таке добро, і намагаєшся за нього боротися, навіть із собою. Можливо, саме ти зміниш цей світ на краще.

— Дивно чути подібне від Вершника Розбрату.

— А ще дивно отримувати лікування від Архангела Вогню, — відкинувся на спинку стільця вчитель. — Яке ж все-таки незвичне поєднання: войовнича стихія вогню та зцілююча сила!

— Скажіть мені, а я хоч трохи... стала сильнішою? — запитала, перебираючи пальцями, Доброславська.

— Так. Стала, — відповів Фелікс Олександрович.

Цієї короткої відповіді Аріадні було достатньо. Вона вже зібралася йти, бо її зникнення могли помітити Голубєві й наполохатись, але дівчина мовила на прощання: «І все ж, не намагайтеся мене захистити. Якщо бажаєте, аби я стала сильною, то дайте мені самій через все пройти».

Коли Арія була біля дверей, вона почула за ними швидкий тупіт. А щойно виглянула, то в коридорі вже нікого не виявила.

***

Давно вже в Аріадни не було таких приємних снів. Вона взагалі в останній час не мала можливості добре поспати, але цього разу випала така нагода. Хоча, це вона так думала, бо зненацька хтось почав її будити.

Все ще була темна пора доби, тому після сну Арія не відразу зрозуміла, де вона і хто біля неї.

— Вставай, сонько, і збирайся скоріше! — пролунав голос Інокентія.

— Га? Що?.. Де?.. Ти хто?

— Годі балачок, Аріє, — відізвалася неподалік Домініка, самостійно дістаючи з шафи потрібний одяг Аріадні. — Нумо, швидше вставай.

— Що таке? Вже Битва Сил? — сонно протягнула Доброславська.

— Та бодай тобі язик усох! — прошипів Іно. — Не каркай! Ми хочемо тобі дещо показати.

— Для цього обов'язково мене будити ні світ, ні зоря? Дайте поспати у вихідний день! — занила Арія, лягаючи назад на подушку, але Голубєві здерли з неї ковдру і силоміць стягнули з ліжка.

— Ми обіцяємо, що ти не пожалкуєш про це, — сказала Ніка, кинувши дівчині одяг, — і запам'ятаєш на все життя.

***

Міцно тримаючи на руках Аріадну, Іно летів крізь хмари, а за ними слідувала Ніка. Двійнята так і не пояснили дівчині, куди вони направляються і навіщо їм треба було перевтілюватися в Янголів.

До початку світанку залишалося всього півгодини, і Голубєві прагнули бодай-що встигнути у цей термін прилетіти в якесь місце. Арія сильніше закуталась у куртку, бо, не дивлячись на вже теплі дні, ночі залишалися доволі прохолодними.

Вінницю повністю застеляв непроглядний туман, лише вершини кількох найвищих будинків визирали над білою ватою. Аріадна помітила високу будівлю головного поштового відділення, а за хвилину після цього двійнята різко майнули вниз. Арія пискнула і зажмурила очі, коли вони ледве не зіткнулися із водонапірною вежею в парку Козицького.

— Все, ми на місті, — повідомила Домініка, щойно вони з братом торкнулись землі й опустили на неї Доброславську.

Аріадна не вірила своїм очам. Може, вона досі спить? Дівчина бачила попереду себе справжній рай, неначе потрапила на небеса. На місці Меморіалу Пошани знаходилася сотня Янголів, сотня білокрилих постатей навкруги — на землі, на деревах, на вежі. І щосекунди прилітали все нові й нові. Але ніхто не звертав уваги на новоприбулих та на Аріадну, яка у своєму людському обличчі виділялась із натовпу, мов біла ворона. Ніхто ні з ким не розмовляв, ніхто не оглядався по сторонах. Погляди усіх Янголів були прикуті, як магнітом, до одного місця... До Вічного вогню. Усі Янголи були однакові, але водночас і такі різні: маленькі діти, але з недитячими очима, підлітки, дорослі та геть старі. Вони виглядали як ті янголи, про яких переповідають сторінки Біблії — захисники людей, вісники Бога. Ось вони всі! Ось тут!

У всьому цьому відчувалось така святість, таке духовне піднесення і умиротворення, що Аріадна і сама звернула свої очі до вогню. Її переставало хвилювати те, що робиться навколо, те, що поряд не просто люди, а Янголи. Гіпнотизуючий пучечок вогню повністю відірвав дівчину від світу, поглинув її свідомість і заволодів її душею. Тіло Аріадни рухалось саме по собі, ноги повільними кроками несли її вперед, змушували пробиватися крізь натовп білокрилих іліаннівців, доки вона не опинилась поряд із вічно живим багаттям.

Але тільки-но перші промені сонця освітили горизонт, як усі Янголи, немов сполохана зграя голубів, піднялися ввись і зникли в темних хмарах ночі, яка поступалася місцем яскравому дню. Доброславська неначе отямилась після недовгого забуття. Поряд із нею стояли вже у звичайному вигляді Голубєви.

— Що це було? — запитала у них із захопленням Аріадна. — Чому ці Янголи тут зібралися і дивились на Вічний вогонь?

— Іліаннівці збираються біля вічних вогнів кожного року, 9 травня, в день великої перемоги на Другій світовій війні, — сказала Домініка.

— Але чому саме в цей день? До чого тут Друга світова?

— Вона була не просто війною людей. Це лише маскування, — відповів Іно, розвівши руками. — Як густий туман сьогодні приховував Янголів на Меморіалі Пошани, так само і міжусобиці народів під час війни стали туманом, який прикривав справжню її сутність, а точніше — назріваючу Битву Сил.

— У 40-х роках була Битва? — вражено перепитала Арія.

— Так. Тоді Вершники Мальдерани добряче постаралися! Мало того, що іліаннівці та мальдеранівці вбивали один одного, так вони звичайних людей налаштували на наймасштабнішу в історії війну.

— Ви що, хочете сказати, що люди воювали, ризикували життям всього лише для прикриття Битви Сил?

— Як це не прикро, але так.

— А як же Гітлер, Сталін, Муссоліні? Хіба війна не їхніх рук справа?

— Ходить думка, — почухала підборіддя Домініка, вглядаючись у монумент трьох солдатів біля Вічного вогню, — що ця трійця і була Вершниками того часу. Навіть твоя Марго підтвердила здогадку. Але все настільки заплутано. Ще досі ні мальдеранівці, ні іліаннівці не можуть скласти всі пазли тих подій докупи. Воїнів тих часів, які дожили до сьогодення, можна у всьому світі на пальцях перелічити. Але і тим невідомі всі подробиці. Документація Консулату щодо Другої світової була знищена. Були чутки, що в Пристанищі також.

— Двадцять років тому невідомий знищив частини бібліотек Консулату Іліанни і Пристанища Мальдерани, — продовжив Іно, — а саме відділи з інформацією про Другу світову з точки зору Сил.

— Але ж до того було більше сорока років на дослідження, — Арія не могла зрозуміти дещо халатного ставлення іліаннівців до вивчення такої події.

— Перші роки після Битви Сил було не до того. Мальдерана та Іліанна мали поновити свої сили, склад Воїнів, бо обидві сторони втратили занадто багато своїх Демонів та Янголів. Також необхідно було поновити мир у світі і примирити держави. Потім також було не до досліджень, бо стрімкий розвиток технічного прогресу підкинув разом зі зручностями чимало проблем обом Силам. Кожного разу детальне вивчення Битви Сил 40-х років відкладалось на потім, доки одного разу документація не була знищена.

— А знайшли, хто це зробив? — Аріадна глянула на Іно.

— Офіційно — ні, але мені здається, що знайшли. Знаєш, що і найвеселіше, і найприкріше, Аріє? Ми навіть не знаємо, яка Сила тоді перемогла, — реготнув Голубєв, а його сестра сумно усміхнулася. — Наче Іліанна, оскільки людство досі живе. Але дивлячись, як воно себе нищить, то закрадається думка, що Мальдерана, — Інокентій замовк, а потім продовжив. — Як би там не було, іліаннівці шанують пам'ять про війну, шанують тих людей, що загинули через них, навіть поняття не маючи, за що насправді вони боролися...

Арія скорботно глянула на вогонь перед собою. На Вічний вогонь вічної боротьби.

Більше спати не хотілось.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.