4.2. Перший удар

Всередині «Льодового Містечка» було просторо і затишно. Хоч надворі стояла весна, але охочих освоїти ковзани виявилось багато. Біля огорожі пленталися ті, хто ще боявся самостійно прокататися. Всі рухалися проти годинникової стрілки, в одному напрямку, аби не позбивати один одного. Посередині льоду кружляла здебільшого вправна молодь. Тому ті, хто ще не міг нормально їздити, боялися туди сунутись.

Особливо відрізнялась одна парочка, яка на шаленій швидкості ганялась по всій ковзанці, граючи у квача. Також окремо каталися вже старенькі дідусь та бабуся, тримаючись за руки. Арія посміхнулася, бо для неї це була приємна картина. Нечасто зустрінеш таких щасливих людей похилого віку, які змогли зберегти до старості свої почуття і радість від маленьких розваг. Що там економічна криза? Що там розмір пенсії? Що там кінець світу? Треба вміти у такому віці насолоджуватись життям. Вдалечині на самоті катався чорнявий юнак у темно-синьому спортивному костюмі і спортивних окулярах. Він був надзвичайно майстерним, ніби народився на льоду. Дівчата намагалися з ним суперничати, але куди їм там!

Марго, Арія, Ніка та Іно взяли ковзани у прокаті, сіли на стільці та намагалися вдягнути. Вони були дубові, ніби з дерева, і Аріадні боляче надавлювали на ногу. Двійнята, повні ентузіазму, відразу відправились на лід. А Доброславські ще деякий час вагалися вставати.

— Скажи, люба сестричко, — звернулася Аріадна, — ти перший раз ковзани вдягла?

— Е-е-е... так. Ну і ти, я зрозуміла, також.

— Треба ж, яка ти прониклива! — зіронізувала Арія, обережно зводячись на ноги. — Як пропонуєш добратися до льоду?

— Обережно, так само, як ти зараз встала, — відповіла Марго, але продовжувала сидіти. — Щось я не дуже добре почуваюсь. Я посиджу, на вас подивлюсь. А ви катайтеся собі.

— Доброславська Маргарито Андріївно, якщо ти зараз же не піднімеш свій зад і не попрешся на цей чортовий лід, то я розберу твій пульт від телевізора на запчастини і розріжу кабель від супутникового телебачення! — прошипіла Аріадна крізь зуби.

Це справило враження на Марго більше, аніж поцуплене волосся Наполеона із музею. Повільними кроками вона почала направлятися до ковзанки, а Арія попленталась за нею. Щойно вони доторкнулись до льоду, як ноги в обох роз'їхались у різні боки, ледь не змусивши сісти на шпагат. Вони вхопилися в огорожу, як у рятівний круг, і, здавалось, що жодна сила змусить їх відчепитися. Позаду себе Доброславські почули сміх двійнят.

— Що, Маргаритко, хотіла, щоб я одна клоуном виглядала? — процідила Аріадна. — Будеш народ смішити зі мною.

— У мене є пропозиція, — сказала Марго, намагаючись втримати рівновагу. — Декілька кіл намотати біля огорожі, а потім спробувати самим кататися. Диви, Ніка та Іно ще більш-менш вміють їздити. Це ми «чайники».

— Ви вважаєте, що це цікаво — просто ходити по колу? — відізвалась Домініка, під'їжджаючи до дівчат.

— Ви же вмієте кататись, а ми ще ні, — сказала Маргарита. — Треба для початку хоча б навчитися на ногах триматися, звикнути.

— Дівчата, а ви знаєте, як раніше плавати вчили? — Інокентій приобійняв за плечі Доброславських. — Людину вивозили на човні на середину озера і викидали у воду. Якщо вона буде плисти, то пан, якщо ні, то пропав. До речі, дуже дієвий метод, одразу навчалися.

— Це ти для чого розповідаєш? — Арія запідозрила щось недобре.

— А для того, — Іно відчепив її від огорожі, — аби ви були готові.

Хлопець схопив Аріадну за руку і, розігнавшись, потягнув її за собою. Дівчина запищала, ледве тримаючи рівновагу, а Інокентій навіть не збирався зупинятись. Він робив такі різкі повороти, що дівчина блідла щосекунди. Вона мертвою хваткою вчепилась у його руку по лікоть і заплющила очі. Домініку та Марго забавляла ця картина і вони весело посміювалися з Арії.

— Бачиш? Не все так погано, — мовив Голубєв і розігнався ще швидше.

— А-а-а, досить, я більше не втримаюсь! — заволала Аріадна. — Я БОЮСЯ!!!

— Не бійся, зараз я тебе пущу, і сама поїдеш.

— НЕ СМІЙ!!! — закричала дівчина, але Іно вже виштовхнув її вперед, вивільнивши свою руку.

За наступною сценою не можна було спостерігати, не втримавши сміху крізь сльози. Арія летіла вперед, не тямлячи, як їй зупинитися, і кумедно розмахувала руками. Вона щодуху кричала і навіть заплющила очі, а люди навколо роз'їжджались у різні боки. Ноги то розходилися, то підкошувалися, тому Доброславській коштувало великих зусиль не впасти. Вона на хвильку розплющила одне око і на жах помітила, що зараз вріжеться прямо в юнака у синьому спортивному костюмі. Той, схоже, не помічав небезпеку, яка наближалася.

— ОБЕРЕЖНО!!! — зібравши у грудях повітря, зарепетувала Арія.

У цей момент її ковзан наїхав на маленький горбик, і дівчина гепнулась на живіт, проїхавши вперед ще декілька метрів. Вона завмерла у лежачому положенні. Навколо все стихло. Люди не рухалися і дивились на Аріадну, гадаючи, чи жива вона, чи ні. Але наближатися ніхто не поспішав. Арія дякувала Богові, що хай і опинилася у такому безглуздому становищі, але нікого не зачепила.

Вуха вловили звук рипіння ковзанів по льоду. До неї наблизився той юнак.

— Ти як, жива? — почувся його голос.

— Наче так і наче ні, — простогнала дівчина. Голос їй здався дуже знайомим.

— Мишеня, ти що, вперше на ковзанці?

Аріадна здригнулася і миттю підняла голову. Вправний юнак підняв на лоба окуляри і виявився... Феліксом Олександровичем! Арія не впізнала його раніше, бо юнак сховав довге волосся під курткою. Доброславська аж рота роззявила і почала заливатися фарбою — чи то від збентеження, чи то від сорому за свою невправність.

— Добр... ого... дня... Що ви... тут робите? — тоненьким голосом, схожим на писк, запитала дівчина.

— Я щосуботи тут катаюся. А ти, бачу, вперше, — мовив він, спостерігаючи, як Доброславська намагається встати, і вчасно підхопив її за плече, коли та мало не впала знову.

— Д-дякую, — пробелькотіла Аріадна, звисаючи на руці вчителя. — Я дійсно... вперше...

Люди впевнились, що небезпека минула, і знову повернулися до катання, а Фелікс Олександрович із Арією відійшли вбік.

— Постій, переведи дух, а то біла, мов стіна, — сказав учитель, коли дівчина міцно вхопилася в огорожу.

— Мені так... соромно! Я мало вас не збила! — сказала Арія, все ще не здатна нормально дихати.

— Коли я тільки вдягнув ковзани, то ще і не такі фігури вищого пілотажу видавав, — хмикнув юнак. — Ти тут сама?

— Ні. Он там Ніка, Іно та моя сестра Марго, — кивнула дівчина у протилежний бік.

Інокентій швидко прямував до Аріадни, ледве стримуючи сміх. Домініка вирішила не ризикувати з Марго, тому вони повільно, міцно тримаючись за руки, також наближалися до дівчини. Сестра, здавалось, ось-ось знепритомніє, боячись, що з нею зроблять те ж саме, що і з Арією. Помітивши Фелікса Олександровича, Іно відразу зменшив швидкість. Посмішка на його обличчі зникла.

— Доброго дня вам, — привітався він, пильно дивлячись на вчителя. — Який збіг. Ви також катаєтесь?

— Доброго. Так, є трохи.

— Ну що, Аріє, пішли далі вчитися? — запитав він, але дівчина мимоволі присунулася ближче до Фелікса Олександровича.

— Дідька лисого, Іно! — відрізала вона. — З такою наукою сьогодні без синців не обійдешся!

— Але ж диви як далеко проїхала! Супер для першого разу!

— НІКОЛИ-Я-НЕ-ВЧИТИМУСЬ-КАТАТИСЯ-У-ТЕБЕ! — по словах сказала Аріадна. — Затямив? Я вже якось сама.

— Ти що, образилась? — невинно подивився на дівчину Іно.

Арія тільки-но хотіла викласти усе, що думає, але якраз під'їхали Маргарита та Домініка.

— О, Феліксе Б... Олександровичу! І ви тут? — вигукнула Ніка. — Дуже гарно катаєтесь, між іншим, дуже гарно.

— То це ви славнозвісний Фелікс Олександрович? — запитала вражено Маргарита й сплеснула в долоні. — Я про вас стільки чула від Аріадни. Вона вами просто захоплюється.

— Справді? — вчитель зиркнув краєм ока на ученицю, яка відразу втягнула шию і відчула себе вкрай незручно. — Мені приємно, дякую.

Арії хотілося крізь землю провалитися. Домініка пирснула, побачивши її реакцію. Марго не зрозуміла, що відбувається. До неї дійшло, коли сестра показала з-під низу кулак.

— Ви старша сестра Аріадни, я так розумію, — продовжив розмову юнак.

— Так, Маргарита, — вона протягнула вперед руку.

— Приємно познайомитись, — потиснув її Фелікс Олександрович. — Хочу сказати, що Аріадна — найкраща учениця з мого предмету на паралелі. Хоч зарубіжна література — не математика чи фізика, але все одно дуже приємно за її старання. Вона молодець.

— Дійсно? — здивовано підняла брови Марго. — Це так дивно, адже Арія раніше ненавиділа читати.

З кожною хвилиною бажання Аріадни зникнути чи стукнути сестру посилювалось, а Ніка за спиною брата вже починала беззвучно реготати. Доброславська про себе мовила: «Я придушу і Марго, і Ніку».

— Не знаю, як раніше, але на моїх уроках вона завжди готова.

— Що ж, це добре. Значить, сьогоднішню розвагу вона заслужила, — усміхнулась Марго.

— Ага, кому розвага, а кому зайві синці, — фиркнула Арія, зиркаючи з-під лоба на Іно.

— Надовго ви на ковзанку прийшли? — поцікавився Фелікс Олександрович.

— На весь день. Мій начальник зробив мені чудовий подарунок — чотири абонемента на весь день в «Льодовому містечку», уявляєте? — поділилася радістю Марго.

— Начальник? — перепитав юнак, здивовано піднявши брови. — Напевно, він дуже гарний керівник, якщо так піклується про своїх підлеглих.

— Найкращий керівник! — захоплено підтвердила Марго. — Мені дуже пощастило і з ним, і з роботою. Я взагалі дивуюсь, як мене взяли в таку серйозну компанію одразу після інституту, ще й на гарну посаду.

— Отже, так було комусь потрібно... Адже я вчитель вашої сестри, тоді як навіть за вас молодший.

— Напевно, від старшокласниць відбою нема? — засміялася Марго.

— Буває, що надокучають. Але поки все в межах розумного.

Інокентія аж вивертало від кожного слова, яке вимовляв Фелікс Олександрович. Тому він не витримав і, дочекавшись паузи, перервав розмову.

— То що, ходімо кататись далі?

Аріадна була йому вдячна, бо ще хвилину, і Марго могла б вибовкати усе, що треба і не треба.

— Так. Не будемо вам заважати, — звернулась Маргарита до вчителя. — Аріє, давай руку.

Аріадна не бажала відходити від Фелікса Олександровича. Їй хотілося просто побути недалечко і спостерігати, як він катається. Але як це поясниш усім? Дівчина тільки доторкнулась до руки сестри, коли юнак, ніби прочитавши її думки, відізвався:

— Вибачте. Ви не проти, якщо я на деякий час «вкраду» Аріадну? — запитав він у Марго.

— Тобто?

— Коли вже я вчитель із зарубіжної літератури, то, може, стану ще й учителем з катання на ковзанах.

— Дякую, але не думаю, — сказав вороже Інокентій. — Ми з Домінікою також можемо навчити Арію кататися.

— Якщо таким способом, який кілька хвилин тому ти нам продемонстрував, — почав Фелікс Олександрович, явно помітивши недоброзичливі нотки у голосі хлопця, — то покалічите не тільки Аріадну, а ще й половину відвідувачів.

— Це був невдалий жарт! — відрізав Іно. — Такого більше не станеться!

— От і добре. Тоді навчіть Маргариту, а я візьму на себе Аріадну.

— Феліксе Олександровичу, не треба, — тихо сказала Арія, але в душі не тямила себе від такого щастя. — Я не хочу витрачати ваш час.

— За це не варто перейматися, — промовив учитель, не зводячи погляду з Інокентія. — Буду вельми радий допомогти. Кататися на самоті швидко набридає.

Іно звузив очі, але більше нічого не сказав і мовчки поїхав у протилежний бік. Домініка вже не сміялась і, попрощавшись, злякано прослідувала разом з Марго за братом. Арія відчувала себе ще більше незручно, бо тепер Інокентій знову сердиться. Тільки вона не розуміла, чому він так ставиться до Фелікса Олександровича?

— Мишеня, у тебе все гаразд? — запитав юнак.

— Так, все добре. Вибачте, я просто задумалась.

— Тоді розпочинаємо. Тримайся за мою руку, спробуємо поїхати.

Дві години, які Аріадна провела разом із Феліксом Олександровичем, були одні з найкращих у її житті. Спочатку вони просто помаленьку ковзали вздовж огорожі, щоб Арія «відчула» лід. Дівчина декілька разів мало не впала, але юнак міцно тримав її, і Аріадна потроху перестала боятися.

— Тепер спробуй їхати, — сказав учитель після четвертого кола. — Просто відштовхуйся ковзанами по черзі. Та нога, яка йде вперед, має їхати трохи вбік. Ось, подивись на мене.

Фелікс Олександрович проїхав коло, намагаючись якомога повільніше перебирати ногами, щоб Арії було зрозуміло, як кататися. Але дівчина дивилась не на ноги юнака, а на його обличчя. Він рідко всміхався, та й посмішка була в нього ледь помітна. Проте вчитель, незважаючи на це, завжди залишався дуже привабливим. Усі дівчата на ковзанці оглядалися на нього із захопленням, а на Аріадну — із заздрістю та презирством. Деякі навіть навмисно падали, коли Фелікс Олександрович проїжджав поряд, аби привернути увагу. Але той зовсім не зважав.

— Зрозуміла? — запитав юнак, повернувшись до Арії.

— Так, — кивнула Доброславська.

— Тоді спробуй сама.

Аріадна відштовхнулася однією ногою і, похитнувшись, знову завмерла. Потім другою. Руки про всяк випадок тримала попереду себе, аби при падінні пом'якшити удар. Фелікс Олександрович доторкався до її ліктя, аби запевнити, що він її страхує. Але не тримав, дозволяючи Доброславській рухатись самостійно. Аріадна часто хиталась, ще не здатна нормально втримувати рівновагу. Але згодом була вже трохи впевненішою.

Тим часом Маргарита також навчилася стояти на ковзанах, але їздити ще не ризикувала

Тим часом Маргарита також навчилася стояти на ковзанах, але їздити ще не ризикувала. Навчання Марго і Аріадни було схоже на змагання між Інокентієм та Феліксом Олександровичем, бо вони постійно слідкували один за одним, за тим, яких успіхів досягли їхні «учениці». На даний момент Арія була на декілька кроків попереду.

— Чудово, дуже непогано, мишеня, — хвалив її Фелікс Олександрович. — Ти швидко вчишся.

— Як це так можна їздити, зовсім не звертаючи увагу на втримання рівноваги? — дивувалась Аріадна, помаленьку перебираючи ногами.

— Це схоже на те, як людина вчиться ходити, — відповів учитель, протираючи окуляри. — Спочатку дитинка дуже зосереджено робить кроки. Потім сміливіше. Навіть якщо падає, вона встає і намагається знову йти. Вже коли їй років три-чотири, то дитина геть не задумується над своєю ходою. Таким маленьким дітям, які ще мало чого усвідомлюють, але все ж не здаються, треба тільки позаздрити. Бо чим старше стає людина, чим більше вона розумнішає, тим частіше задумується над кожним своїм кроком і легко може припинити боротьбу. Вона знайде тисячі причин і відмовок, з'являються сумніви та невпевненість. А немовля ні про що не думає, а просто піднімається і йде. Ти, до речі, вмієш кататися на велосипеді?

— Так. І дуже добре, — відповіла дівчина, зупинившись. — А що?

— Згадай, як ти вчилася. Кермо робило різкі повороти, будь-який наїзд на камінчик закінчувався падінням чи втратою керування. А зараз ти гасаєш, навіть не думаючи ні про кермо, ні про якісь камінчики чи горбики. Так само і з ковзанами. Потрібні лише практика і тренування. А досвід прийде з часом.

— А скільки ви катаєтесь? — поцікавилась Арія, починаючи знову рухатися. — Напевно, з дитинства? Батьки змушували?

— Ні, не з дитинства, — відповів Фелікс Олександрович, хитаючи головою. — У батьків... — він на півсекунди замовк, — не було часу мною опікуватися. У той день, коли я влаштувався на роботу до школи, я вперше пішов на ковзанку. Я таким чином зробив собі подарунок на честь прийняття мене на роботу, бо не кожна школа візьме до себе двадцятирічного вчителя, хай навіть у нього всі дипломи. З того часу я регулярно ходжу сюди, аби відпочити від робочого тижня.

Арія на хвильку зігнулася у форму літери «Г», бо щойно могла гепнутися, але втрималась на ногах. Вона випросталась у весь зріст, проте перед собою Фелікса Олександровича не побачила. Коли озирнулась, він вже був біля огорожі. Аріадна з жахом усвідомила, що стоїть посередині ковзанки. Вона навіть не помітила, як туди доїхала.

— Для тебе є випробовування! — гукнув їй юнак. — Доїдь до мене без перестраховки!

— Що?! — оторопіла Арія від такого завдання.

— Спробуй перебороти свій страх. Їдь сюди. Хай навіть повільно, але їдь.

— Ви що? Я не зможу сама!

— Зможеш! — твердо сказав вчитель. — Зможеш! Не бійся. Впадеш — встанеш! Якщо проїдеш, то я пригощу тебе чаєм!

Аріадна зціпила зуби. Відстань у кілька десятків метрів здавалась їй непереборною. Але виставити себе боягузкою вона не могла. Дівчина зібралася з духом і відштовхнулася. Здавалось, ніби вона їхала не кілька хвилин, а години, і не кілька метрів, а кілометри. Арія постійно норовила впасти і в останню мить відновлювала рівновагу. Її також лякали люди, які носилися туди-сюди. Доброславська більше боялась не новачків, як вона, а тих, хто впевнено стоїть на льоду і не збавляє темпів.

Залишилось декілька метрів. Фелікс Олександрович терпляче очікував на Аріадну і підтримував її фразами «Давай, мишеня» і «Ти зможеш». Дівчина на радостях розігналася. Але коли згадала, що гальмувати ще не навчилася, було запізно...

— О-па, дивіться, які пристрасті на льоду! — відізвалась Домініка, відірвавшись від навчання Марго і кивнувши у бік Аріадни та Фелікса Олександровича.

Інокентій та Маргарита відразу обернулися. Вчитель був повалений Доброславською на лід. Арія лежала на юнакові і шоковано то роззявляла, то затуляла рота, не здатна вимовити ні звуку. Їхні обличчя знаходилися всього за сантиметр одне від одного. Щоки Аріадни були червоні, аж багряні, а перелякані очі не кліпали і втупились прямо в очі вчителя. Вони дивились один на одного з чверть хвилини.

— Господи... пр... пробачте... — нарешті запищала вона, коли їй повернуло мову.

— Нічого страшного. Ти ж лише вчишся, — відповів, ніби нічого не сталося, Фелікс Олександрович.

Проте щось промайнуло в його очах. Аріадні на мить здавалось, що вона заглядає у якусь безодню. Глибоку безодню, яка її повністю поглинала. Вона боялась навіть ворухнутися. Долонею юнак доторкнувся до носа Арії і здивовано підняв брову.

— Мишеня, у тебе ніс льодяний. Ти змерзла?

Аріадна змогла лише кивнути. А потім повільно сповзла на лід і затулила обличчя руками. Вона відчувала себе настільки незручно, що воно палало вогнем. Юнак піднявся на коліна і взяв Аріадну за плече.

— Що таке?

— Мені так соромно! Вибачте, будь ласка! — пробелькотіла Доброславська, не відкриваючи обличчя. — Який сором!!!

— Заспокойся. Нічого страшного не сталося. Чуєш? Це навчання, а в ньому без казусів не буває!

Але дівчина лише похитала головою. Аріадна боялася навіть подивитися на вчителя, а його втішні слова ще сильніше змушували її червоніти. Фелікс Олександрович намагався дівчину заспокоїти, але побачивши, що це безнадійно, обережно забрав її руки з обличчя. Аріадна опустила очі, аби не зустрітися з ним поглядом.

— Якщо вже долею було написано, що ти мала мене збити, то цього не зміниш, — пошуткував він.

— Вибачте... — ще раз тихо прошепотіла дівчина.

— Давай підемо до кафе, трохи зігріємось, — запропонував учитель, встаючи на ноги. — Не варто зараз застуджуватися. Тим паче, — він підняв голову до годинника, — мій час вже вичерпується. Хочу підказати тобі спосіб, як обігнати у навчанні свою сестру без моєї допомоги. Ну що? Зробиш невеличку перерву?

Аріадна кивнула на знак згоди. Тримаючись за огорожу, вона обережно підвелась на ноги. Фелікс Олександрович вже прямував до виходу. Дівчина вирішила не ризикувати, тому йшла за ним, не відходячи від огорожі. Вона дивилась на спину юнака і дивувалась, як він може бути спокійним і врівноваженим, хоч і опинився в такій «пікантній» ситуації. Домініка, заливаючись сміхом, приєдналася до Арії.

— Вау, що то було? — захоплено запитала вона пошепки, щоб не почув учитель.

— Я просто не розрахувала швидкість і на нього наїхала, — відповіла так само тихо Аріадна, намагаючись не відставати.

— До речі, ви куди?

— До кафе, погрітися.

— О, то ми з вами...

— Ні! — відразу вигукнула Арія, а потім зменшила голос. — Нам треба про дещо поговорити з ним... наодинці, — наголосила вона, але пожалкувала про це, побачивши, як очі Домініки засяяли.

— Наодинці? — багатозначно повторила дівчина, вимовляючи кожну літеру. — Чи може це означати?..

— Будь ласка, більше ні слова! — прошипіла Доброславська і показала кулака. — Це взагалі не те, про що ти думаєш, збоченко.

— Ну добре, добре, — надулась Ніка, а потім нахилилась до вуха Арії. — Тільки ти не затримуйся. Іно і так біситься. Схоже, він ревнує тебе до Фелікса Батьковича.

— Як таке може бути? — награно здивувалась Аріадна. Чомусь у її грудях починала народжуватися злість. — Я ж всього-на-всього сіра миша, а то чотирьохокий патлатий вчитель. Іно сам сказав, що в нього немає жодних причин ревнувати мене!

— Він піклується про тебе! — Домініка схопила Доброславську за рукав. — Ми мусимо тебе охороняти. Небезпека може бути всюди!

— Я дуже вам вдячна за охорону, але не доводьте все до крайностей! — закипіла дівчина і відразу відсмикнула руку. — Я не їду за декілька кілометрів, в інше місто чи країну. Я тут, у цій будівлі, де повнісінько людей.

— Як ти не розумієш? Небезпека за кожним кутом...

— Послухай! — відрізала Арія. — Я всього лише десять хвилин поп'ю чаю з учителем. Потім повернусь.

— Але Іно...

— Що Іно?! — вже не витримала Аріадна і рішуче глянула на Домініку. — Він поводиться, як дитина! Йому ніхто не давав права обзивати мене, а тим паче Фелікса Олександровича! Так, він дуже молодий, майже одного з нами віку, але він УЧИТЕЛЬ!!! Я пробачила Іно, хоч він навіть не вибачився. Але терпіти подібне не збираюся. Іно ЗАНАДТО піклується про мене.

— Я ж тобі казала, що він запальний... — намагалась виправдати брата Ніка.

— То хай трохи остудиться, — кинула наостанок Аріадна і поквапилась наздогнати вчителя. — Я до кафе і звідти нікуди не піду.

Голубєва тяжко зітхнула і з гіркотою перевела погляд на Іно. Їй важко було розриватися між братом та Аріадною, бо, з одного боку, Інокентій має рацію, а з іншого — Арія також. Врешті вирішила, що зможе задовольнити їх обох, наглянувши за Доброславською, як того бажає Іно. Але непомітно, аби про її присутність не дізналась сама Арія.

Коли вчитель та Аріадна перевзулися і зникли за дверима кафе, Домініка попрямувала за ними, подавши знак Інокентію. Хлопець відразу зрозумів і, заспокоївшись, продовжив тренування Марго. Ніка на мить зазирнула усередину кафе, аби побачити, де Аріадна і Фелікс Олександрович. Вони вибрали місце біля стіни подалі від виходу і пили чай. Голубєва засмутилась, що за дверима не зможе чути їхню розмову, тому залишилась ззовні та інколи підглядала.

— Любиш зелений чай? — запитав учитель.

— Авжеж, — кивнула Аріадна, сором'язливо всміхаючись. — Він корисний і смачний, особливо без цукру. Але це тільки для мене, бо більшість вважає, що зелений чай, а тим паче несолоджений, гидота.

— Скільки людей, стільки і смаків. Я, наприклад, більше каву полюбляю. Знаю, що зловживаю, але... — Фелікс Олександрович винувато потиснув плечима.

— Можете сказати мені той спосіб, яким я обжену Марго на ковзанці? — Арії кортіло дізнатися той секрет.

Вчитель кліпнув очима на знак згоди. Він пальцем покликав дівчину, щоб вона нахилилась до нього, і сам схилив голову. Це виглядало так, ніби він збирався розповісти якусь надзвичайну таємницю. Аріадна, зацікавлено очікуючи відповіді, навіть не помітила, як вуста юнака опинились поряд з її вухом.

— Цей спосіб дуже простий і відомий кожному, — прошепотів ледь чутно він. — Впевненість у собі.

Арія не приховала свого здивування від почутого. Вона сподівалась на пораду на зразок, як правильно відштовхуватись, як швидко їхати треба. Але не на таку відповідь.

— Впевненість у собі? — перепитала вона із сумнівом у голосі.

— Саме так. Звичайнісінька впевненість у своїх силах, — підтвердив юнак, відкинувшись на спинку. — Будь, як те немовля, котре вчиться ходити. Не втрачай віру в себе, коли щось не виходить. Вставай, якщо впадеш, роби спробу раз за разом. Перемагай свій страх. Навіть якщо здається, що в тебе нічого не вийде — роби.

— Ця порада стосується не тільки ковзанів, чи не так? — запитала після короткої паузи Доброславська, вловивши підтекст, який заклав у свої слова Фелікс Олександрович.

Він кивнув, задоволений проникливістю Аріадни.

— Ти маєш рацію, мишеня. Це тобі порада не тільки для ковзанки, а й на подальше життя. Все лише починається. Попереду багато перешкод. Тому не думай здаватися. Завжди рухайся далі, бо коли людина зупиняється — це кінець її розвитку.

— Феліксе Олександровичу, велике спасибі вам, — Арія ніяково засовалась на стільці, опустивши очі. — Ви мене завжди підтримуєте, знаходите час, щоб поговорити, щось пояснити. Деякі вчителі так роблять, бо це їхній професійний обов'язок. Але ви... Не знаю, як пояснити... Може, щиро... Мені страшенно не подобається, коли хтось називає мене сірою мишею, Мікі Маусом чи подібними прізвиськами. Але чомусь, коли ви кажете до мене «мишеня», то навпаки... приємно...

— Це залежить від того, які почуття ми вкладаємо у свої слова — ненависть і презирство чи повагу і любов. Навіть «сіра миша» буде звучати як комплімент, якщо вимовляти з теплотою в душі. А «мишеня» — найбільшою образою, якщо говориться з неповагою. Я називаю тебе так, бо люблю, як найкращу ученицю. Я дуже тобою пишаюся.

Аріадна мимоволі здригнулась і зашарілась від подібного компліменту. Але трохи розчарувалася, бо юнак наголосив «як ученицю». Вона всміхнулася і почала пожадливо пити ще не вистиглий чай, аби тільки приховати своє червоне обличчя.

Фелікс Олександрович піднявся зі стільця і поправив рукою прядки волосся, що звисали перед очима.

— Що ж, я мушу йти, — сказав він, накидаючи на себе куртку. — А тобі бажаю вдало провести час.

— Дякую вам, — ще раз наостанок мовила Арія.

— Сподіваюся побачити тебе в понеділок здоровою та неушкодженою, — юнак махнув рукою вже біля дверей. — Бувай, мишеня. Будь обачною.

— І вам... до побачення.

Фелікс Олександрович усміхнувся і покинув кафе. Аріадна стискала у руках чашку. Долоні палали, неначе розпечене вугілля. Здавалось, останні краплі чаю ось-ось закиплять. Арія була настільки щасливою, що хотіла навіть Катю розцілувати з Геною на пару. Непомітно до дівчини підкралась Домініка і поклала руки їй на плечі. Доброславська підстрибнула від несподіванки.

— А, це ти? — відразу заспокоївшись мовила Арія, яка сподівалась на повернення вчителя.

— Я бачила, що Фелікс Батькович вийшов, тому вирішила, що ти вільна.

— Так... вільна... — сумно погодилась Аріадна і підперла рукою підборіддя. — Сідай.

Їй не треба було цього казати, бо Голубєва вже вмощувалась на стілець напроти. Проте щойно, здавалось, сіла, як відразу ж підскочила з ойком. Аріадна здивовано спостерігала, як та щось підняла зі свого стільця.

— Хтось загубив, — показала вона предмет Арії.

Це був годинник розміром з дно склянки і товстенький по об'єму. Срібляста поверхня відбивала світло, але в деяких місцях вона була вже добряче подряпана і потерта. Складалось враження, що це старовинна річ. Дві стрілки, без секундної, повільно поверталися, вказуючи точний час.

— Може, Фелікс Батькович забув? — припустила Домініка, розглядаючи знахідку.

— Може бути, — погодилась Аріадна, взявши в руки годинник. — Але, можливо, і ні. Річ дуже стара...

— Але ж час показує. І, на диво, дуже точно, — підмітила Голубєва, знову всідаючись на місце. — Це справжнє срібло, до речі.

— Справді? — здивувалась Арія і спробувала нігтем відшкрябати плямки, але вони не піддавались. — Якщо це срібло, то чому власник годинника так невдало про нього піклувався?

— Це вже в нього запитай, — потиснула плечима Домініка. — Покажеш вчителю, і якщо не його, то собі залишиш.

— Мені-то нащо?

— Золото і срібло нині дорожчає. Ба більше, годинник старий і за декілька років можна буде його за гарні гроші продати, — підкинула ідею Ніка, через плече розглядаючи барну стійку.

— Ти що? Шкода. Адже не дивлячись на занедбаність, годинник дуже гарний. Тим паче, — Доброславська подмухала на срібну поверхню і протерла її рукавом, — сама казала, точний час показує. От і навіщо продавати?

— Ну-ну, ну-ну... Коли припече, то й останню сорочку продати можна. Давай пива візьмемо.

— Я не п'ю.

— Взагалі?

— Ні пива, ні слабоалкогольних напоїв. Не люблю я спиртне.

— Самій також немає бажання, — повернулась обличчям до Арії Ніка. — Вже дочекаюсь Іно та Марго.

Аріадна поклала годинник у кишеню.

— Іно досі мучить Марго?

— В тому-то справа, що мучить... — поклала голову на руки Домініка. — Твоя сестра ще терпляча. Я його вже давно вбила б.

Доброславська накинула на плечі куртку і покинула з Нікою кафе. Коли Фелікс Олександрович пішов, то зникло бажання кататися. Аріадна за огорожею спостерігала, як Марго ледве не перекинула Іно, випадково зачепивши його ногою. Інокентій був з таким виразом обличчя, що страшно навіть його зачіпати. Маргарита нервувала і у приступі тупотіння ногами забула, що в ковзанах, і гепнулась на лід. Домініка поїхала заспокоювати брата, бо в того вже розпочався нервовий тік.

Арія не відразу помітила, як у приміщенні почало темнішати і холоднішати. Спочатку їй здалося, що то лампи тускніють. Але ж стеля була зроблена з такого матеріалу, який трохи пропускав сонячне світло. Як воно може зникати в обідню пору, а тим паче такими швидкими темпами? Аріадні стало не по собі. Марго з Голубєвими були зайняті катанням, тому нічого не побачили, навіть того, що лампи продовжували горіти, але освітлення давали все гірше і гірше. Вона зрозуміла, що це можуть бути справи рук мальдеранівців. Дівчина почала оглядатись навколо, намагаючись знайти Демона. Але не помітила жодних підозрілих осіб.

Доброславська не хотіла зарання піднімати паніку, тому вирішила оглянути приміщення назовні і вибігла на вулицю. На її здивування, було дуже сонячно. На вулиці морозець полоскотав обличчя. Але який морозець може бути у квітні?

Арія не бачила навкруги нікого. В машинах поряд також було порожньо. «Я стала вже зовсім як Іно, всюди небезпека ввижається», — подумала вона.

Проте страшний тріск, який почула дівчина, їй не сподобався. Аріадна миттєво вбігла всередину «Льодового Містечка», і її очам предстала майже повна темрява у приміщенні. Відвідувачі ковзанки нічого не розуміли і намагалися вловити, звідки лунає дивний звук. Дівчина спробувала знайти сестру і друзів. Вони стояли на протилежному краю ковзанки і освітлювалися мобільним телефоном Марго. Інокентій та Домініка тримали долоні на грудях. Під светрами, очевидно, були їхні талісмани.

Раптом тріск почав сильнішати. Перелякані люди оглядались навкруги і намагалися зі світлом мобільних телефонів розгледіти бодай щось. І це «щось» почало сипатись додолу. Аріадна, доки інші відволіклись, в руках розпалила маленький пучечок вогню і розгледіла крихти, які опали на її плече. Це були шматочки льоду. Але чому вони падали зверху?

На деякий час усі завмерли, розглядаючи стелю і стіни. Вони повільно вкривалися кригою, і з них проростали довгі льодяні шипи. Це видовище змусило усіх людей заціпеніти із вражено розплющеними очима.

— Якого... дідька? — пролунав чийсь голос.

Раптом стіни здригнулися і почали рухатись досередини...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.