1.1. Пробудження вогню

(від автора: Хочу уточнити один момент перед читанням! Трилогію я писала у період 2007-2012 рр., події в ній відбуваються у першій половині 2013 року, тобто коли із росією в нас ще були ніби "дружні" стосунки. Тому в книзі присутні двійнята Голубєві — учні по обміну з росії. Хоча у другій главі є пояснення, що вони не корінні росіяни, а українці, які колись із батьками переїхали до москви. Змінювати цей момент не буду як мінімум тому, що москві добряче перепаде у сюжеті ;) Як максимум — буде зрозуміло з дій Голубєвих).

Приємного читання!

Дощ періщив по дахах будинків, заглушаючи звук проїжджаючих машин. Небо затяглося хмарами і, не дивлячись, що була тільки п’ятнадцята година, здавалось, ніби сонце зайшло за горизонт, і все навколо поринуло у пітьму. На вулицях вкрай рідко зустрічалися люди — більшість поховалася в будинках, уникаючи непогоди. Серед одиниць сміливців, які ще намагалися опиратися грозі, була невеликого зросту дівчина з коротким, світло-русявим волоссям. Вона йшла, трохи зігнувшись, нічим не прикривши голову, тому і змокла до нитки. По круглому обличчю стікала вода. Легка куртка, з-під якої виднівся чорний сарафан, прилипла до тіла, а портфель на спині лише обтяжував рухи. Аріадна Доброславська підняла голову та глянула великими яскраво-блакитними очима в небо. У них відображався сум, спустошеність, відчай і байдужість до всього навколо.

Дощ не зупинявся та полив з новою силою. Ще й почав супроводжуватись громом і блискавками. Під час одного зі спалахів світла дівчина підстрибнула та ніби прокинулась від сну. «Нічого, скоро я прийду до себе та перечекаю зливу», — подумала вона.

Будинки почали розбавлятися парками та садочками. Серед дерев виглядали руїни деяких з них. Колись тут мали будувати новий житловий район, але згодом все закинули, тому виднілися тільки недобудовані стіни, а іноді — кімнатки на другому поверсі. Все це справляло химерне враження на оточуючих. Тому, не дивлячись на красу парків, мало хто наважувався там розгулювати, навіть волоцюги. Ходило чимало чуток про злу силу, що там «плаває». Аріадні було байдуже на забобони, вона частенько проводила час серед тих руїн. Вона полюбляла самотність. Тут, де майже не з’являються люди, гуляла, роздумувала, навіть відпочивала. На будмайданчику було доволі чисто через відсутність людей, за винятком пилюки. Там дівчина бувала частіше, ніж удома.

— Агов, ти куди?! — закричав якийсь чоловік неподалік, побачивши, як вона наблизилась до паркану та вчепилась у нього руками.

Та Аріадна не звернула уваги. Вона перелізла через огорожу та рушила до двоповерхового червоного будиночку. На відміну від інших, цей був майже добудований. Лише вікна не засклені. Опинившись у страхітливому приміщенні, дівчина сходами піднялась наверх. У невеличкій кімнаті в кутку лежали блакитне простирадло та стара кофтина. Туди Аріадна кинула портфель і сама сіла поряд, опершись спиною на стіну. З неї збігала вода. Дівчина тремтіла, але на це не зважала. Бо нарешті на самоті...

В отвір, де мало бути вікно, залетіла ворона та сіла поряд з нею. Аріадна посміхнулася та простягнула руку до птаха. Той не злякався і дозволив потріпати мокре пір’я в себе під шийкою.

— Як справи, Клео? — запитала дівчина. — Голодна, напевно?

З кишені вона дістала декілька шматочків хліба і простягнула їх вороні. Та вдячно каркнула і взялася за трапезу. Аріадна встала, підійшла до віконця. Їй в лице війнув холодний вітер.

— А дощ не вщухає… Недарма. Цей світ… цей світ не заслуговує на сонячне проміння. Люди самі себе занапастили. Самі домоглися того, що мають… Скільки живого вони вбили. Та скоро ці дії знищать їх самих… Чи прийде сила, яка зітре все з лиця Землі? Чому мені здається, що цей час скоро настане? Чому? Хоч я і не великий гуманіст, але не хочу, аби загинуло все. Чи всі… Адже… існують і добрі люди… І їх більше…

Ворона підняла голову. Вона ніби розуміла, про що каже Аріадна. Птаха залишила недоїдки та сіла на плече дівчині.

— О, вибач, щось я розбазікалась, — промовила вона, посміхнувшись. — Не знаю, чому я це кажу. Якась нісенітниця… Кінець світу… Пфе! Якщо він і буде, то принаймні вже після мене.

З портфеля пролунав дзвінок телефону. Дівчина здогадалась, що це сестра. Навряд чи хтось інший міг їй зателефонувати.

— Алло, — тихо сказала Аріадна, взявши слухавку.

— Аріє, ти де?! — відразу почувся стурбований голос сестри. — Ти парасольку вдома забула! Я думала привезти її до школи, але тебе там не було! Де ти?!

— Марго, я в Олі, — спокійно збрехала та.

— Дякувати Богові. Я вже було подумала, що ти пішла кудись таким дощем.

— Коли він скінчиться, я повернусь додому.

— Може, за тобою заїхати на таксі? Кажи адресу.

— Ні, ні! Все в нормі! Я впевнена, дощ незабаром припиниться. Не турбуйся. Бувай.

— Точно?

— Так, так! До зустрічі!

Аріадна сіла на вікно, а мобільний телефон запхнула в кишеню. Вона підняла руку вище, після чого ворона всілася на її кисть. Дівчина знала, що дуже недобре брехати сестрі, бо та не заслуговує такого ставлення. Але не дуже хотілось розчаровувати Марго.

Маргариті було двадцять п’ять, вона працювала у великій компанії з виготовлення і продажу спортивних товарів «SunMoon» і заробляла достатньо грошей, щоб прогодувати себе й Аріадну. Вони навіть дозволяли собі невеличкі розкоші, тому з доходами проблем не було. Батьки дівчат загинули під час пожежі у своєму магазині, коли Аріадні виповнилося дев’ять. Вона також була присутня при пожежі, але зовсім нічого не пам’ятала. Спогади про той день стерлися з її свідомості. Коли приїхали пожежники та швидка, а згодом Маргарита, майже весь будинок вже перетворився у попіл. Аріадна лежала поряд непритомна, бо, схоже, її вдарили по голові уламки. Але загалом дівчинка була неушкоджена.

Після цього сестер рік виховували дідусь і бабуся — батьки тата. Швидше тільки Арію, бо Маргарита вже навчалась у виші, а також підробляла, тому могла самостійно про себе піклуватися. Згодом дівчата повернулися в залишену квартиру у Вінниці, а дідусь із бабусею допомагали їм фінансово та морально. Також їх врятувало, що у батьків були певні заощадження, а Марго вчилася на безкоштовному. Після закінчення інституту старша сестра знайшла хорошу роботу заступника президента в новій, але перспективній компанії «SunMoon», яка швидкими темпами розрослась і стала однією з найвідоміших у країні. Тепер Маргарита мала змогу самостійно ростити молодшу сестричку.

Зі смертю мами й тата Аріадна повністю замкнулась у собі. Вона змінилась у характері, стала навіть трохи дивакуватою, як вважали інші. Це і позначилось клеймом на стосунках з однолітками, які тепер уникали дівчини. І Марго була єдиною, хто розумів її, хто з нею розмовляв. Тому Арія любила сестру більш за всіх на світі й не хотіла розчаровувати. Вона вигадала так звану подругу Олю, щоб якимось чином замаскувати своє часте перебування на будмайданчику. Та й щоб не хвилювати Марго зайвий раз.

Справжніх друзів дівчина не мала. Так, іноді перемовлялась словами з декількома дітьми на подвір’ї або в школі, і все. Хіба що ворону Клео, яка сиділа в неї на руці, вважала другом. З птахою Аріадна часто балакала, і та ніби розуміла кожне слово. Арія доглядала її після того, як знайшла обмороженою минулої зими. З тих пір їх можна було назвати друзями «не розлий вода».

На вулиці сутеніло, але дощ продовжував лити, мов з відра. Одяг на Аріадні більш-менш висох, проте їй не дуже хотілося знову змокати. Та вибору не було, оскільки дзвінки Марго не давали спочити телефону. Попрощавшись із Клео, дівчина вийшла зі схованки. Здригнулась, знову потрапивши під краплі холодного дощу. Вона вже хотіла було піти до огорожі, коли раптом відчула чийсь пронизуючий погляд. Арія швидко оглянулася, і очі розширилися від переляку.

На даху була якась постать, лице якої закривала тінь. Це було б схоже на людину, тільки… Зі спини цієї істоти стирчали… темні крила. Дівчина злякано попрямувала назад. Заплющивши очі та знову відкривши їх, побачила — зверху вже нікого не було.

***

— Де ти вешталась?! Я дзвонила твоїй класній керівничці, щоб дізнатись адресу Олі, а вона каже, що в класі у вас Оль взагалі немає! — відразу зірвалася на порозі дівчина, старша від Аріадни, з яскраво-рудим кучерявим волоссям.

Її очі, такі ж блакитні, як у Арії, блищали гнівом.

— А хто тобі сказав, що вона з мого класу? — спокійно відповіла Аріадна, скидаючи мокру куртку.

— Сама казала! Скажи, що відбувається? Чому ти не покликала мене і пішла через дощ? Захворіти бажаєш?! І де ти взагалі була?

— Будь ласка, давай покричиш на мене трохи пізніше. Мені треба уроки робити. Можеш почати завтра зранку.

Зачинившись у своїй кімнаті, Арія дістала підручники та сіла за уроки, сподіваючись трохи відволіктися. Проте з голови ніяк не міг зникнути образ істоти, яку вона побачила. Від неї віяло холодом, через який тіло саме по собі починало тремтіти. Дівчина ніяк не могла збагнути, чи це вона справді побачила, чи просто їй здалося. Серце від страху досі билося в грудях.

— Він схожий на янгола, але це не янгол, — стиха сказала сама собі. — Вони випромінюють добро і тепло, а цей… Він точно не янгол... Стоп, про що це я говорю?! — Аріадна вдарила себе долонею по лобі. — Таких створінь не існує. Це плоди моєї бурхливої фантазії. Дідько! Не розумію, що зі мною… Почала балачки про кінець світу, тепер різних химер собі понавигадувала. Більше кави пити не буду! А тепер алгебра, щоб їй провалитися…

Приклавши чимало зусиль, аби хоча б дату написати, дівчина все ж ніяк не могла забути, кого чи що сьогодні зустріла. Вона зрозуміла — зараз справи не буде, тому краще відіспатись і завтра на свіжу голову викрутитися на уроках.

Коли вже лягла у ліжко, до кімнати зайшла Марго. Вона спочатку тихо постукала у двері, а потім, просунувши голову, запитала:

— Можна?

— Агась.

Сестра сіла на краєчок ліжка і вже спокійним голосом запитала: «Ніякої Олі не існує, чи не так?» Аріадна мовчала. Їй було дуже прикро, що обманювала Марго так довго.

— Скажи, навіщо ти казала, що маєш друзів? Оля, Світлана, Люда… Лілія Володимирівна мені розповіла, що друзів у тебе немає. Ще… з тих пір. І зараз ти взагалі відсторонилась від колективу. Що з тобою?

— Я не знаю… — сумно відповіла Аріадна. — Я не знаю чому… але… мені нудно зі своїми однолітками. Вони тільки і розмовляють про веселощі, про музику, про дискотеки.

— А про що ж їм ще розмовляти в такому віці? Вони не знають, що пережила ти, і не зможуть зрозуміти, але це не привід відсторонятися від них.

— Мені чомусь здається, що люди такі дурні. Вони ж рублять гілку, на якій самі сидять.

— Що ти маєш на увазі?

— Все. Все, що вони роблять, рано чи пізно призведе до катастрофи… І вони не бажають зрозуміти це. Люди тільки беруть, беруть, беруть, але нічого не віддають.

— Отакої! Я так зрозуміла, що ти про екологічні проблеми розповідаєш, — єхидно посміхнулась Маргарита.

— Ні, не тільки. Взагалі про все. Люди такі невдячні. Чомусь мені здається, що почуття вже зникли з цього світу. Коли я з кимось на цю тему хочу поговорити, мене в кращому випадку посилають. І тільки дехто може мене зрозуміти.

— Ех, все ясно, — полегшено зітхнула Марго. — В тебе зараз просто немає настрою, та й погода робить своє. Буває. Нічого, незабаром минеться. Але надалі я тебе дуже прошу — не тримай від мене своїх таємниць. Я ж допомогти хочу.

— Добре.

— На добраніч.

Сестра поцілувала в лоба Арію і, виходячи з кімнати, вимкнула світло. Дівчина навіть не сподівалася, що розмова з Марго буде такою легкою та швидкою. Образ нічного створіння зник з її пам’яті, і вона з полегшенням заснула.

***

Наступний день виявився таким світлим і сяючим, що важко було повірити у вчорашню зливу. Весняні сонячні промінці радували очі та нагадували про наближення літа. Закінчувався березень. Школярі раділи, адже ось-ось настануть літні канікули. Аріадна, напевно, бажала їх більше за всіх, адже після закінчення одинадцятого класу та іспитів вона планувала покинути місто аж до першого вересня. Їй хотілося поїхати до бабусі та дідуся у село, де спокійно відпочине та зустрінеться з єдиною подругою Вірою. Дівчина йшла до школи з таким щасливим і замріяним виглядом, неначе останній навчальний день вже завтра.

В класі Аріадна сіла за свою останню парту й позіхнула. З портфеля дістала підручник, пенал та два зошити. До початку уроку залишилось ще кілька хвилин. Вона вирішила, що часу вдосталь, тому взяла олівця та вирвала з чернетки чистий аркуш. Дівчина малювала та намагалась згадати, як виглядала та істота, яку вчора бачила на будмайданчику. Єдине, що залишилось в її пам’яті, так це темні крила.

— Прокляття, я навіть не встигла роздивитися, що то було… — тихо прошипіла вона. — Хай навіть це вибрик моєї уяви, але те створіння виглядало реально. І холод, який я відчула, був далеко не через дощ. Це було щось інше… Зле…

— Що ти там собі бормочеш, Мікі Маусе? — почувся сонний голос збоку.

Дівчина обернулася до однокласниці, що сиділа у сусідньому ряді. Та розпливлась у їдкій посмішці.

— Не зважай, — відрізала Аріадна.

— Що, глюки вже? Кого це ти там побачила вчора? Може, то якийсь мутант? — відповіла та й реготнула.

— Не хвилюйся, Катю, в мене дах поки на місці.

— Не дуже схоже. В тебе він давно поїхав, — Катя відкинулась на спинку стільця.

— Та ні, наче на місці. А ось за твій я не ручаюсь. Може, тобі цвяхів бракує? Я можу подарувати, — Арія ледь усміхнулася, побачивши, як щоки однокласниці почервоніли.

Дівчина більше не мовила ні слова. Вона не дуже любила суперечки, тому намагалася у сутички не лізти.

До аудиторії ввійшли незнайомі хлопець та дівчина, а за ними і класна керівничка, Лілія Володимирівна.

— Сядьте на хвилину на місця! — сказала вона. — Я хочу декого вам представити.

Учні не без зацікавленості подивилися на незнайомців, тому відразу замовкли, і Лілія Володимирівна продовжила:

— Рада усім повідомити, що нашій школі нарешті вдалося організувати програму обміну учнями з інших країн. До нас із Росії приїхали двійнята Домініка та Інокентій Голубєви. Вони до кінця навчального року будуть із вами.

— За обміном? Хіба наша школа обмінюється учнями? — здивовано запитав Діма.

— Взагалі-то, ні, але їхня московська школа вирішила провести експеримент, — відповіла вчителька. — Тому сподіваємося, що він вдасться. Все залежатиме від вас. Майте на увазі, якщо ми зможемо налагодити зв'язок з Росією, то згодом, можливо, матимемо змогу обмінюватися учнями з Польщі, Молдови, Угорщини, а може навіть і з Німеччини чи з Англії.

У класі схвально загуділи. Аріадна засумнівалася, що у їхню задрипану школу погодяться їхати іноземці, але з цікавістю розглядала приїжджих гостей. Домініка була високою та стрункою, проте не худою, дівчиною з темно-русявим, майже чорним волоссям середньої довжини, зав’язаним у хвіст. Розпущені короткі прядки прикривали половину обличчя. Її одяг мало походив на пристойний для школи, принаймні дівчина наражалась на сувору догану від директора чи когось із учителів. Не дивлячись на скасування форми, навряд чи вони дозволили б носити в школі таку коротку білу спідницю у складочку та чорно-білу блузку, що виразно підкреслювала пишний бюст і вишукану статуру. Хлопці аж роти пороззявляли, а дівчата почервоніли від заздрощів, бо «все було при ній». Її брат також вирізнявся немалим зростом, але трохи світлішим коротким волоссям, яке біля шиї завивалося. Хлопець був одягнений у легку білу сорочку в китайському стилі та в такі ж білі штани. Інокентій та Домініка були дуже схожі, особливо смарагдовими очима.

Схоже, двійнята не відчували захвату від класу, в який потрапили. Домініка ще намагалася всміхатися, а ось Інокентію бракувало привітності. Він з-під лоба оглядав кожного учня, немовби скануючи їх.

— Займайте вільні місця, бо урок починається, — промовила Лілія Володимирівна, коли почула дзвоник за дверима.

— О, це ті двоє, за обміном? — запитала математичка Ольга Петрівна, заходячи до класу.

— Так, це вони.

— Ну що ж, тоді сідайте, і на уроці познайомимось ближче.

Двійнята обвели очима клас, і погляди обох одночасно впали на Аріадну. Вона знітилась, коли вони кивнули один одному. Інокентій сів поряд з нею, а Домініка — з Катею.

З початком уроку відразу почали розв’язувати задачі та приклади для підготовки до іспитів. Арія просто переписувала з дошки, навіть не розуміючи, як все обчислюється. Вона ненароком подивилась на сусіда. Він нічого не конспектував, тільки сидів і дивився на дошку, склавши пальці в «будиночок» на рівні вуст. Хлопець зовсім не кліпав очима. Дівчина трохи насупилась. Вона, звичайно, не відмінниця, але не могла дозволити собі перед екзаменами розслаблятися. Арія дивувалась його поведінці, адже цей хлопець — гість, представник своєї країни, а з першого ж уроку проявляє таке нехлюйство та неповагу. Раптово Аріадна почула своє прізвище.

— Доброславська, до дошки. Зараз розв’язуватимеш приклади свого «улюбленого» типу, — сказала Ольга Петрівна, а в її голосі пролунала нотка єхидності. — Похідна.

— Прокляття… — ледь чутно прошепотіла Арія, встаючи з місця. Вона «любила» цю вчительку так само, як і та її.

— Сподіваюсь, Мікі Маусе, ти завершиш, як завжди, — загиготіла Катя. — Цікаво, скільки ти отримаєш? 3 чи 2 бали, га?

— Заткнися! — процідила дівчина скрізь зуби.

— Сьогодні вона отримає 12, — раптом тихо відгукнувся Інокентій. — В цьому немає сумнівів.

Аріадна різко подивилася на Інокентія. Той продовжував «свердлити» очами дошку. Невже він серйозно? Арія ніколи не вміла вирішувати ці приклади.

— Агов, що там таке? Ти збираєшся йти до дошки чи ставити двійку відразу? — пролунав голос вчительки.

— Я… — хотіла було Арія відмовитись, але чомусь слова новенького додали їй впевненості. — Я йду.

— Ну-ну...

Взявши крейду в руку, вона записала приклад на дошці та пильно подивилась на нього. Згадала усі формули, що були їй відомі. Проте це мало чого дало. Як їх підставляти? Як ними користуватися? Як тут щось скласти чи розкласти? Вона нічого не розуміла. Взагалі нічого. Стало навіть соромно перед Інокентієм. Ніхто не підкаже, не допоможе…

— Не опускай руки так легко. Ситуація під контролем, — почула дівчина голос хлопця.

Вона підняла сповнене відчаєм обличчя на нього.

— Все у нормі, ти впораєшся, — знову промовив Інокентій, проте… його вуста навіть не рухались.

Аріадна, здригнувшись, ледь не впустила крейду. Вона з жахом витріщалась на Інокентія. Той дивився їй у вічі, і його голос знову лунав у голові дівчини.

— Заспокойся, будь ласка, не лякайся і довірся мені. Я тобі допоможу. Пиши все, що я казатиму. Добре?

Дівчина ледь-ледь кивнула, хоча не знала, навіщо. Вона вважала, що це все повна нісенітниця. І все ж вирішила довіритися голосу в голові, оскільки все одно не знає, що робити.

Аріадна писала слово в слово все, що їй «диктував» Інокентій. Вона досі не вірила, що так легко довіряється вибрикам своєї голови. Рука з крейдою тремтіла, але виводила усі букви і цифри. Коли дівчина поставила останню крапку, вона з соромом чекала, що скаже вчителька. Та сиділа приголомшена.

— Ану зроби ще один! — наказала вона.

Арія знову повністю довірилась голосу, не розуміючи, чому це робить.

— Що таке похідна? — запитала Ольга Петрівна.

— Похідна? Це… — дівчина розгублено намагалась піймати очима погляд Інокентія, але він мовчав.

Арія у відчаї прикусила губу, знаючи, що вчителька тепер зріже їй оцінку чи не на вісім балів. Коли раптом знову почула голос, тільки дівочий.

— Естафету переймаю я. Слухай мене уважно і кажи все почуте слово у слово, — Голубєва Домініка ледь-ледь посміхнулась, проте і її вуста не вимовляли ні слова. Аріадна нічого не розуміла, та виходу не було. — Отже, кажи, що похідною функції y=f(x) в точці х0 називається границя…

— Похідною функції y=f(x) в точці х0 називається границя… — повторила Арія.

— …відношення приросту функції до приросту аргументу…

— …відношення приросту функції до приросту аргументу…

— …при умові, що приріст аргументу прямує до 0 і дана границя існує.

— …при умові, що приріст аргументу прямує до 0 і дана границя існує.

— Ну… — протягнула вчителька з невдоволенням у голосі, — ти зробила все з точністю навпаки…

«Я так і знала. Дурна! Знайшла, кому вірити — глюкам!» — повністю розчарувавшись, подумала Арія.

— …з точністю навпаки до своїх попередніх результатів. Тобі… 12.

Аріадна від несподіванки аж підскочила.

— 12?! — перепитала вона.

— Саме так. 12. В тебе… прогрес, — відчувалось, що Ольга Петрівна з небажанням хвалить ученицю. — Ти вже зрозуміла, як це вирішується?

— Н-ні. Я… я якось випадково…

— В алгебрі випадковості не буває. Сідай.

Арія пішла до своєї парти, навіть не звертаючи уваги на здивованих однокласників. Катя аж рота роззявила.

— Мікі Маус все зробила? Неймовірно…

— Я ж казав. Сьогодні буде її день, — протягнув Інокентій.

— Дякую вам… за допомогу… — невпевнено промовила Аріадна до нього.

— За допомогу? Яку? Ми ж нічого не зробили. Я лише сказав, що сьогодні ти заробиш 12.

Проте легка посмішка пробігла по обличчю хлопця. Аріадна це помітила, і їй забракло повітря: невже це справді був він?

На перерві дівчина не встигла і слова мовити до Інокентія і Домініки, як їх оточили зацікавлені однокласники з безліччю запитань, а Аріадну випхали з натовпу. Дівчина деякий час спостерігала, як вони неохоче відповідають, а потім вийшла з класу і попрямувала на шкільне подвір’я.

Сподівання спокійно обдумати пережиту пригоду під час уроку обірвалися, коли хтось ухопив її за комір і потягнув за будівлю школи, де зазвичай збирались на перервах старшокласники покурити. Арію різко шпурнули на землю, і вона боляче подряпала коліна та руки. За нею стояв гурт хлопців — четверо одинадцятикласників з паралельного класу.

— Мікі Маусе, час давати грошики! — гукнув один із них.

— Які гроші? Що вам від мене треба? — запитала Аріадна тремтячим голосом, повільно піднімаючись із землі. — Дайте мені спокій.

— Повторюю для тупих — гроші!

— Та ви ж забрали в мене і плеєр, і всі мої кишенькові. В мене більше немає.

— Невже? А це не наша справа! — другий обійшов дівчину і вдарив її по спині ногою.

Аріадна викрикнула від болю і знову впала, а хлопці зареготали. Один з них видихнув дим їй в обличчя, а потім ще й дав ляпас. На очах у дівчини виступили сльози, а на губі вона відчула присмак крові.

— Ну, коли ти без грошей, то хоч мобілка в тебе є. Гривень на триста потягне, — прогиготів ще один, дістаючи з кишені Аріадни телефон.

— Н… Не чіпайте! Це подарунок сестри! — закричала дівчина, натомість отримала ще один удар.

Її пронизав настільки різкий біль, що хотілось кричати. Проте вона мовчала, бо буде гірше. Дівчина не могла ворухнутися. Її схопили за волосся і змусили підняти голову.

— Мікі Маусе, сиди і не пищи! — сказав один. — Дякуй сестрі, що її подарунок на деякий час тебе врятує. Ти же знаєш, що за тебе тут ніхто не постоїть. Одна ти нічого нам не зробиш. Тому будь хорошою дівчинкою — не скавучи.

— Як грубо! Звичайно, шмаркачі, вам легше бити слабших. А чи спробували ви зустрітися із суперником вашого рівня?

Аріадна здригнулася. Недалечко стояв Інокентій, а за ним і Домініка. Вони мали загрозливий вигляд і з викликом дивилися на хлопців. Ті випросталися і відпустили волосся Арії. Дівчина скрутилась від болю на землі.

— А ви ще хто?

— Її однокласники, — спокійно відповіла Домініка.

— Однокласники Мікі Мауса? А, то це ви новенькі, що приїхали з Росії?

— Саме так, — підтвердив Інокентій. — Нам не дуже подобається, як ви ставитесь до слабших.

— Слухай, друже, — з посмішкою підійшов один з хлопців і поклав йому на плече руку, — я бачу, ти класний пацан, і сестра твоя теж нічого, — обвів оцінюючим поглядом Домініку, змусивши її огидливо скривитися. — Тому давай не сваритися. Я не хочу тебе покалічити, а Мікі Мауса не шкода. Вона просто зайвий прищ, ні на що не здатний.

— Не тобі вирішувати, хто прищ, а хто ні! — очі новенького раптом запалали гнівом, і він скинув з плеча руку одинадцятикласника. — Хто в цьому світі справді прищ — то це ти і твої дружки. Бо ви не люди, ви тварини! Хоча ні, ті ж тварини не здатні на таке. Раджу вам залишити Аріадну в спокої. Перестаньте ставитися до неї, як до якогось непотребу.

— А то що? — реготнув другий. — Поб’єш нас, слинтяю?

— І навіть не спітнію, — сказав пихато Інокентій, дивлячись на годинник. — Мені вистачить… півхвилини.

Від хлопців почувся регіт. В них від сміху ледь не текли сльози. Арія перелякано дивилася на те, що відбувається навколо. Їй хотілось крикнути, щоб новенькі припинили цю виставу, що вони не знають, з ким зв’язалися, але не було сили видавити ні звуку.

— Ти? Нас? Сам?!

— Чому сам? — промовила Домініка. — Невже ви вважаєте, що я буду стояти позаду і пропущу такі веселощі?

— Не смішіть! Та ви навіть не зможете до нас торкнутися!

— Бажаєте перевірити? — на обличчі в Інокентія промайнула посмішка.

Миттєво він опинився позаду хлопця і несильно вдарив його кісточками пальців між лопатками. Хоч удар був легесенький, проте одинадцятикласник опинився на землі без свідомості. Очі Аріадни округлилися від побаченого. Вона навіть не встигла помітити рухів Інокентія — настільки швидко він спрацював.

— Ти, як завжди, незрівняний, братику, — задоволено промовила Домініка.

— Ах ти ж, щеня! Начувайся! — двоє хлопців кинулись до новенького і хотіли його вдарити, проте він легко вивернувся.

Одинадцятикласники на нього нападали кілька разів, але ніякого ефекту це не справляло — Інокентій або вислизав з-під ударів, або блокував їх. Навіть дражнив суперників фразами «Вау, який удар! Шкода, що повз», «Та ти Майк Тайсон, я бачу!», «Ось як ми вміємо! Вправо, вліво!.. Чемпіон карате, не інакше». Домініка з нудьгуючим виразом обличчя спостерігала за діями брата. Позіхнувши, вона перевела погляд на останнього хлопця, що стояв поряд з Аріадною. Її очі засяяли від думки, що також зможе розважитись. Без жодного остраху дівчина направилась до нього. Хлопець насторожився і стиснув кулаки.

— Боїшся? — хитро запитала Домініка в нього.

— Тебе? Не діждешся, дівко! — гукнув він. — Тільки спробуй підійти — мало не здасться! До лампочки, що ти дівчина!

— Ну, я вже зрозуміла, що вдарити дівчину тобі нічого не коштує, — не збавляючи темпу, продовжила вона. — Але я більше не дозволю вам доторкнутись до Аріадни. Якщо пообіцяєш її не чіпати, то я тобі нічого не зроблю.

— Ой, налякала!

— Як знаєш.

Домініка несподівано і для Арії, і для хлопця просто стала йому на ногу. Той заскімлив і так розлютився, що замахнувся кулаком, але схибив. Дівчина, зробивши якийсь неймовірний прийом, з легкістю повалила його на землю і всілася йому на спину. Вона повернула голову в бік брата. Його опоненти також були в «мінусах».

— Вибачте, затягнулось трошки на довше, ніж я планував, — Інокентій розвів руками і насмішкувато реготнув.

Тепер хлопець виглядав не таким набурмосеним, як на уроці. В його очах грали завзяті вогники.

Домініка всміхнулася, коли її «переможений» намагався встати з-під неї. Дівчина, як і брат, несильно вдарила його між лопатками, і хлопець миттєво відключився. Голубєва дістала з кишені хустинку й простягнула Арії.

— Ти як, жива? — вже весело запитала вона.

— Т…так… — вражено відповіла та, беручи носовичок і прикладаючи до губи. — Д… Дякую вам…

— Та нема за що! — відмахнулась Домініка.

— Ні, є за що! Ви… Ви ж ризикували… Ви… Я навіть не знаю, мені так незручно, що через мене… що через мене вам довелося влізти у цю сутичку… у перший же день! — Аріадна зашарілася від сорому. — Як я винна перед вами!

— Ти перед нами не винна, — втрутився Інокентій, подаючи Арії мобільний телефон. — Це вони винні перед тобою, що посміли підняти руку. Я ще ніколи не бачив таких бридких покидьків суспільства. Думав, що епоха варварства вже у минулому. Схоже, ні. І це, — хлопець пнув ногою лежачого, — яскравий тому приклад.

— Що тут казати, — зітхнула Домініка, — сучасне оточення поставило на молоді тавро…

— Це вже не люди, — Інокентій обвів поглядом хлопців. — Вони гірші за тварин. А лізти у різні сутички — це, можна сказати, наше із сестрою хобі. Мабуть, наловчилися, раз ніхто із цієї компанії нас навіть не зачепив.

— Але що ж тепер робити?

— А що робити? — здивувалась Домініка. — Далі жити. Ці четверо отримали заслужене. І ще отримають, коли ми повідомимо про все вчителям. Залишати ситуацію, як є, ні в якому разі не можна.

— Так, адже вони не тільки до тебе чіплялися, — додав Інокентій. — Під час уроку я трохи покопирсався у головах твоїх однокласників. Одному хлопцеві, здається, Дімі Кондратюкові, також діставалось. Схоже, це не одиничні випадки.

— Як це «покопирсався у головах»? — здивувалась Арія.

— Ну, ти пам’ятаєш, як я тобі дещо підказав біля дошки? — запитав Інокентій.

— То це справді був ти?! Але як?!

— Те-ле-па-ті-я! — задоволено відповів хлопець. — Ми з сестрою володіємо цим даром.

— Але… чому ви мене захистили? Чому ви допомогли мені біля дошки? Чому ви це розповіли? — не заспокоювалась Арія.

— Бо ти наче непогана дівчина, — відповіла Домініка, чухаючи пальцем шию. — Не розумію, чому тебе так принижують однокласники та інші.

— Я ненормальна…

— Та ну тобі! Усі люди в своєму роді ненормальні! Не зважай. Але зараз не час балачок, бо тобі треба в медпункт. Ти взагалі як? Болить щось?

— Так, — Аріадна намагалась сама піднятися, але її пронизав біль. — Я ногу пошкодила. І у живіт дуже боляче вдарили. Дихати тяжко.

— Зрозуміло. Тоді я тебе до медпункту донесу, — запропонував Інокентій.

— Ти що?! — спантеличилась Арія.

— Я — нічого. А ось тебе не завадило б якось транспортувати до медсестри.

— Я вже якось сама…

— І не думай! Мало що ці дурні тобі зробили. Не сперечайся.

Інокентій обережно посадив на спину Аріадну. Дівчина почервоніла, бо була трохи пухкенька. Арія помітила посмішку від вуха до вуха в Домініки.

— Щ-що? — запитала в неї.

— Нічого, нічого, — відмахнулася та.

На вході до будівлі Аріадна раптом побачила свою сестру. Та її помітила не відразу, але коли Інокентій проходив поряд, Маргариті аж повітря забракло.

— АРІЄ!!! ЩО З ТОБОЮ?! ЩО З ТОБОЮ ЗРОБИЛИ?!

Домініка та Інокентій здригнулися від несподіванки. Маргарита мала перелякані і гнівні очі.

— Що… ви… з нею… зробили? — повторила вона.

— Марго, вони мені нічого не робили. Це все хлопці з 11-Б. А Домініка та Інокентій мене захистили і ось допомагають дістатися до медпункту.

— Так? Це правда? — звернулась шоковано Маргарита до двійнят, а ті схвально кивнули. — Тоді я перепрошую… Дякую за допомогу. Аріадно, давай допоможу тобі дійти…

— Не хвилюйтесь, я її донесу сам, — промовив Інокентій.

— Ти? А… якщо не тяжко…

— Ті хлопці зараз без свідомості, — мовила дорогою Домініка. — Вони лежать за будівлею. Ви доставте Аріадну у медпункт, а я збігаю і повідомлю про цей інцидент директорові.

— Д… Добре… — вражено пробелькотіла Марго. — Якщо твоя ласка… Дякую.

В медпункті медсестра не дуже здивувалась, побачивши Арію, адже дівчина бувала у неї чи не кожні чотири дні.

— Ех, не минуло і тижня, — важко зітхнула жінка. — Все ті ж люди. Ти скоро тут оселишся, Аріє. Ти можеш йти на уроки, — сказала жінка Голубєву. — Новеньким краще не запізнюватися в перший день.

— Спасибі вам велике, що попіклувалися про Арію, — промовила Маргарита до Інокентія.

— Нема за що. Звертайся, Аріє, якщо якісь проблеми, — хлопець, посміхнувшись, помахав рукою і направився до дверей, а біля них додав: «Радий був познайомитись, хоч і в такій ситуації».

— І я рада, Інокентію, — розчулено сказала Арія, не зводячи з нього вдячних очей.

— Інокентій — занадто офіційно. Думаю, Іно буде звучати краще. Але тільки не Кеша, домовились?

Хлопець зник за дверима. Арія ще деякий час дивилась йому вслід. Вона відчувала, як приємне тепло застилає душу.

— А ви хто, власне? — звернулась медсестра до Марго.

— Я сестра Арії.

— А-а, зрозуміло. Що цього разу? — запитала вона вже у Арії, дістаючи медикаменти з полиці.

— Дрібниці…

— Чому тебе побили? — перебила Маргарита, присідаючи на кушетку. — Що від тебе хотіли одинадцятикласники?

— Зачекай, зачекай. Тебе що, побили учні? — перепитала шоковано жінка, упустивши пляшечку з йодом.

— Е-е… Так, — Арія здригнулась від звуку битого скла.

— Зачекай, Аріє, ти ж казала, що просто незграбна, неуважна і часто падаєш або травмуєшся на фізкультурі чи просто на рівному місці! — зашарілася медсестра, а її руки почали тремтіти.

— Ну, мені вона так само каже, — відізвалась Марго. — А що?

— Та вона в мене буває чи не кожного тижня з подібними ушкодженнями! Я, звичайно, спочатку щось таке підозрювала, тільки вона так впевнено мене відмовляла… — мало не кричала від обурення жінка. — Так тебе били і раніше?!

— Ні-ні! Це тільки один раз так! — Арія перед собою розмахувала руками, але, судячи з реакції медсестри та Марго, мало в чому їх переконала.

— Що вони від тебе хотіли?!

Аріадна опустила голову, розуміючи, що вже не зможе щось приховати. Але так не хотілось розповідати про всі приниження та знущання, вчинені над нею. Дівчина десь глибоко в душі завжди надіялась, що знайдеться той, хто її захистить. Тому, коли ця надія справдилась, вона відчула і радість, і якесь занепокоєння. Арія вже сама не могла стримуватись, тому все розповіла, як є. Згодом медсестра, обробивши рани, відправилась до директора, а Арію відпустила додому. Благо, серйозних ушкоджень не було. Дівчина вийшла зі школи, тримаючись за сестру, і глянула на вікна свого класу. Як вона і думала, звідси не побачить ні Іно, ні Домініки. Але подумки подякувала їм за допомогу, і здригнулась, коли у голові знову почула їхні голоси:

— Будь ласка.

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.