12. "Алісин дар"

Ілля більше не хворів. Його поведінка з того дня повністю змінилася, і завжди можна було зустріти хлопчика з посмішкою на обличчі і щасливим усвідомленням того, що життя прекрасне. Тепер він став більше схожим на дитину, таким же радісним і безтурботним. За перші декілька днів Ілля перепробував стільки всього цікавого, скільки людина не пізнає за рік. Як тепер зупиняти цю дзиґу — Влад і Микита не знали, бо Ілля майже перестав спати. Аби поновити свої сили йому вистачало близько трьох годин сну на добу. У зв'язку з отриманою свободою піклування про нього навпаки зросло, бо хлопчик намагався будь-що наверстати все пропущене за п'ять років життя.

Напевно, це був єдиний випадок, коли Рада Консулату не здійняла галасу щодо витраченого Аріадною променю мітки Маріонетки, адже завдяки цій жертві вони отримали дієздатного Архангела Води. Радники визнали, що цей крок був нерозсудливим, але дуже далекоглядним. Єдине, про що жалкувала тоді Арія — це шрам Влада. Їй стало трохи ніяково, помітивши заздрість середнього Рибака. Він спостерігав за життєрадісним Іллею, тоді як сам легенько торкався пальцями свого жахливого шраму.

Втім, ця подія не минула безслідно. Аби застерегти Аріадну від нових подвигів, Василіса суворо наказала дівчині без потреби не виходити з дому. А їй то що? Доброславська тільки і рада, бо пропустить останній навчальний тиждень, більше часу витратить на підготовку до іспитів.

Недільного ранку задзвонив телефон, розбудивши усіх мешканців квартири. Інокентій протяжно сказав дуже нецензурне слово, за що отримав стусана від сестри. Ніхто не хотів вставати зі своїх ліжок і йти до телефону, аби підняти слухавку. Коли він безперервно дзеленчав п'ять хвилин підряд, Маргарита спромоглася доплентатись до нього. Аріадна сонно натягнула ковдру на голову, але відразу визирнула з-під неї, щойно почула своє ім'я у розмові.

— ... Будь ласка, зрозумійте мене, — просила когось Маргарита, — я не можу на такий тривалий термін залишити Аріадну саму. У неї іспити, випуск... Дідусь та бабуся також за нею не наглянуть, бо якраз період у селі, коли потрібно багато поратися по господарству. Там роботи непочатий край, вони не покинуть село!.. Так, я розумію, розумію, але не можу зараз... Коли завгодно, але тільки не зараз... Скільки ви кажете? — голос дівчини став нервовим. — Аж стільки?.. Я... Я не знаю... Можна мені ще подумати, із сестрою порадитися? Я вам зателефоную.

Коли Арія визирнула з кімнати, то побачила розгублену Маргариту. Вона стояла біля телефонного апарату, а слухавку притиснула до грудей. Старша Доброславська дивилась кудись вперед розсіяним поглядом. Хвилюючись, що сталось із сестрою, Аріадна повільно підійшла до неї і торкнулася до руки.

— Аріє? — отямившись, Марго помітила сестру. — Ти мені якраз потрібна...

— Що трапилось? — запитала Аріадна. — Щось на роботі?

— Так, дещо є... Розумієш... Шеф запропонував мені відрядження до Іспанії. Наша компанія відкриває свою філію в Мадриді, і там необхідний куратор від «SunMoon». Шеф обрав мене.

— То це ж чудово! Ти завжди мріяла поїхати до Іспанії. Це твій шанс!

— Воно то так, але... — Маргарита закусила губу, — це не однотижнева поїздка. Аріє, якщо я погоджусь, то відлучуся на три місяці!

— Три... місяці? — пробелькотіла вражено Аріадна.

— Я хочу відмовитися, бо не бажаю залишати тебе одну. В тебе зараз іспити будуть, випуск... До того ж диви, що у Вінниці робиться! Янголи якісь... І бабуся з дідусем приїхати не зможуть на такий тривалий термін. Але... Мені начальник сказав суму грошей, які я зароблю після цієї роботи.

— І скільки?

Марго мовчки підняла чотири пальці.

— Чотири тисячі гривень? — перепитала Арія.

— Ні. Це нулі. В євро...

— Скільки? — ноги відмовили Доброславській, і вона сіла. — Це ж... Це ж... Це ж цілий статок... Це ж скільки ми можемо зробити...

— Аріє, ми нічого не будемо із цими грошима робити. Це буде оплатою за твоє навчання у вузі. Що я кажу?! — замотиляла головою Маргарита. — Я нікуди не поїду. Про це навіть думки не може бути!

— Ти з глузду з'їхала, Марго? — вигукнула Аріадна. — Чхати на ті гроші. Але це твоя омріяна країна! Ти все життя мріяла поїхати до Іспанії. Торочила про неї ще з дитинства. Навіть коли мене вчили говорити, то ти весь час повторювала мені: «Іспанія, Іспанія». Це було моїм першим словом ще до «мама» і «тато». Марго, це така нагода для тебе! Другого шансу може не бути.

— Я не можу, Аріє, залишити тебе саму, тим паче у таку відповідальну мить! — заперечувала старша. — Ти сама з усім не впораєшся!

— Впораюсь. Я вже доросла. Навіть занадто доросла, ніж ти собі уявляєш, — промовила Аріадна. — Марго, тобі не треба за мене хвилюватися. Ти весь час робиш те, що потрібно мені, а про себе ніколи не піклуєшся. Не забувай і про свої мрії та бажання!

— Я перепрошую, — втрутилась у розмову Домініка, підходячи до сестер, — Арія не буде одна. Є ми з Іно.

— Ви їдете вже за тиждень, а тут три місяці!

— Е-е-е, не зовсім так, — почухала потилицю Голубєва. — Ми затримуємось на весь травень і червень. Нашу програму обміну учнями подовжено.

— Тобто, ви ще два місяці пробудете з Аріадною? — задумалась Марго, уважно дивлячись на Домініку. — Ви точно впораєтесь?

— Звичайно, можеш на нас покластися!

— Добре, я зараз передзвоню шефу і погоджусь на його пропозицію.

Аріадна здивовано переводила погляд то на сестру, то на задоволену своєю роботою Голубєву. Доки Маргарита розмовляла по телефону, дізнаючись деталі поїздки, Домініка завела Аріадну до своєї кімнати. Вони всілися на ліжко біля сонного Інокентія.

— Як тобі це вдалося? — вражено поцікавилась Доброславська. — Мені ледве вдається про щось вмовити Марго, а тобі вистачило однієї фрази — і все! Це все ваші телепатичні штучки?

— Трохи є, — чесно відповіла Домініка. — Для безпеки Маргарити необхідно, аби вона поїхала від тебе подалі на деякий час. Не хвилюйся, Консулат забезпечить її охороною.

— Виходить, ви вплинули на Марго і тоді, коли вона вирішила вас приютити? — здогадалась Аріадна.

— Так. Вибач за це, але то був вимушений крок, аби забезпечити цілодобовий нагляд за тобою.

— Я розумію... Марго не з тих, хто легко пустить чужинців до оселі, — зітхнула Аріадна. — А про що вона думала, коли говорила з шефом? Ви можете сказати?

— Ні, — буркнув Інокентій, лежачи з увіткнутим в подушку обличчям. — Якось ми жартома дали Марго IQ-тест... Її результат вище рівня, до якого ми можемо читати думки. Тому вибач, відповіді на твоє запитання не знаємо. Але мізки в неї що треба. Йопт, якщо Рада не могла докумекати, що пограбування львівських музеїв і Вершники якось пов'язані, а Марго здогадалась, то що вже казати! Їй туди треба замість тих пенсіонерів. Маюрі ще тітка нормальна, Каміла більш-менш, а та двійця, Ельза і Телаткі, хай ідуть у відставку.

— Так, неприємні типи, — погодилась Арія. — А ще той Том і Айвор!

— Ні, ні, ні, ті нормальні, — похитала головою Ніка. — Том і Айвор розсудливі. Суворі, але розсудливі. Як і Чіратідзо. Без нього не обійтися в Консулаті. Чіратідзо вміє таврувати талісмани. Це під силу тільки йому з усіх сучасних Воїнів Сил. Надзвичайно рідкісний талант. До того ж Чіратідзо було під силу створити ще один Архангельський талісман Єдності Стихій.

— А це що, неможливо? — підняла брови Аріадна.

— Практично ні. І це вважається протизаконно. Якщо Янгольських талісманів можна штампувати хоч до посиніння, то Архангельських у світі має існувати винятково чотири, і ні в якому разі не більше. Але, як бачиш, із твоїм таких талісманів п'ять.

— Невже іліаннівці досі не змогли знайти мамин талісман?

— Ні. Щойно знайдуть той талісман — твій знищать.

— У Чіратідзо небезпечний талант, — додав Інокентій, перевертаючись на спину. — Йому не можна потрапляти у руки мальдеранівців. Це погано скінчиться. Тому долі Чіратідзо я не заздрю — він живе прямо в Консулаті, майже не виходячи назовні.

— Що, прямісінько там? — перепитала Арія вражено. — Весь час?

— Ага. У Чіратідзо власна кузня, де він створює талісмани. Оскільки проникнення в Консулат мальдеранівцями неможливе, то там Чіратідзо у повній безпеці.

У дверях з'явилася Маргарита.

— Все, із шефом домовилась, — повідомила вона. — Післязавтра виліт.

— Так швидко? А як же віза, паспорт?

— Оскільки справа дуже нагальна, шеф бере усі турботи на себе. Аріє, — звернулась Маргарита, підходячи до сестри, — ти точно впевнена, що зможеш якось без мене?

— Так, впевнена, Марго, — кивнула Арія.

— Тоді, — зітхнула старша Доброславська, — я побіжу, бо як без мене оформляти документи?

Маргарита, навіть не снідаючи, швиденько зібралась і пішла до свого шефа. Аріадна, даючи двійнятам можливість ще хоч годинку поспати, повернулася до своєї кімнати. Вона плюхнулась на ліжко, а по її щоці скотилась сльоза. Так, вона не хотіла, аби сестра їхала, тим паче зараз, коли їй вкрай необхідна підтримка. Ні, не через іспити або випуск, із цим Арія і сама легко впорається. Дівчина реально усвідомлювала, що зараз вона, можливо, востаннє бачить Маргариту, бо може загинути у будь-який день.

Після смерті батьків Марго робила все задля благоустрою молодшої сестри, переступала через себе, аби тільки Арії було добре. Тож настав час і молодшій поступитися власними інтересами і дати можливість Маргариті втілити в життя принаймні одну свою мрію. Так навіть було краще, бо приховувати своє друге «Я» від сестри ставало дедалі тяжче, вже не вистачало виправдань і пояснень своїх пізніх повернень додому, постійних травм та поранень. До того ж немає гарантії, що одного дня Вершники не прийдуть прямо до їхньої квартири, як колись «завітали» до магазину мами і тата, а Марго випадково перебуватиме вдома. У спокої сестру не залишать: або вб'ють, або висмокчуть душу, як це було із батьками.

У дзеркалі на стіні щось на мить привернуло увагу Аріадни. Вона уважно приглядалась до свого відображення, наблизившись до нього. Спочатку нічого особливого не відбувалося — по той бік стояла та ж непричесана дівчина у білій футболці та лосинах по коліна, із сумними очима. Але коли Доброславська хотіла повернутися в ліжко, відображення почало видозмінюватися. Спочатку воно трохи розпливлося, стало дуже нечітким. Потім яскраво проявлялись дещо інші контури. В Аріадни у дзеркалі з'являлися крила, одежа змінилась на шовкову білу сукню і коротку накидку з широким коміром. Арія про всяк випадок глянула на себе, чи бува не перевтілилась. Втім, дівчина була у своєму звичному людському вигляді. Але у її відображенні в дзеркалі на голові виднілась золота діадема, а тіло та крила повністю скували ланцюги.

Аріадна не вірила своїм очам — дзеркало показувало її саму, тільки в образі Архангела. Їх відрізняли очі — у Доброславської по той бік вони були червоними. Рука Арії неначе за своєю волею піднялася і доторкнулася кінчиками пальців до поверхні.

Раптово душа дівчини неначе покинула тіло і поринула у задзеркалля. Подібне відчуття було, коли вона подорожувала у дзеркалі Делавенто. Але ж це не Делавенто, а звичайне дзеркало. Як Аріадна могла потрапити в нього, а тим паче побачити свого Архангела? Проте факт залишався фактом, бо вона застигла у просторі навпроти свого другого «Я».

Але не такого Архангела Арія собі уявляла.

Їй завжди казали, що він нещадний і жорстокий, справжній Воїн, який прагне будь-якою ціною знищити своїх ворогів. Доброславська щоразу відчувала цю потужну і рушійну силу всередині себе, коли перетворювалась. Але того Архангела, якого вона бачила перед собою... Ні, дівчина ніколи не могла його таким уявити.

Друге «Я» Аріадни виглядало безпомічним та нещасним. Очі блищали від сліз, а також від невимовного болю та безвихідності. Міцні ланцюги сильно стискали тіло Архангела, протираючи до крові шкіру. Копія Аріадни благально дивилась на неї, намагаючись вивільнити хоча б одну руку. Архангел простягнула її до вже простягнутої руки Арії, і пальці переплелися між собою. Дівчина миттєво відчула свого Архангела. Із цим дотиком вони неначе об'єднались, їхні тіла мовби злились в єдине ціле. Архангел щось беззвучно вимовляла, але тепер Доброславська розуміла все без слів, бо свідомість другого «Я» пролилась у мозок Аріадни.

Архангел щось беззвучно вимовляла, але тепер Доброславська розуміла все без слів, бо свідомість другого «Я» пролилась у мозок Аріадни

— Ось чому ти така, — тихо промовила Аріадна, міцніше стискаючи руку Архангела. — Ти в неволі у моєму тілі... Тобі не подобається, коли хтось, у тому числі я, придушує твою волю, але користується твоєю силою... Ти хочеш свободи! А тобі ніхто її не дає... Моя мітка взагалі скувала тебе цими ланцюгами. Саме тому ти настільки агресивно кидаєшся на ворогів, коли тимчасово скидаєш кайдани... Воля, яку я даю тобі на певну мить, затьмарює твій розум, який благає лише про одне — свободу, яку ти... зможеш отримати тільки від перемоги над мальдеранівцями! Як насправді ми схожі... хоч ти і Архангел Вогню... Я починаю розуміти, чому ти вибрала саме моє тіло. Але я не хочу вбивати! Ти бажаєш знищити того, хто поставив тобі мітку... А я не можу цього вчинити... Я кохаю його... Кохаю його справжню сутність. Я зможу сама тебе звільнити, але є тільки один спосіб: ми повинні співпрацювати, коли вже ділимо одне тіло... В нас не повинне виникати бажання зайняти контролюючу позицію одна над іншою. Якщо ми будемо єдині, то зможемо втілити обидва наші бажання — ти отримаєш свободу дій, а я зроблю все, аби звільнити тебе від ланцюгів... Прошу, даруй мені свою силу, даруй мені свої здібності, але не захоплюй мій розум. Ми — одне ціле і будемо діяти як одне ціле, адже таємниця свободи в умінні підкоритися...

Архангел погоджено кивнула. Її руку знову притиснув до тіла ланцюг, але вона встигла вказати собі за спину. Глянувши туди, Аріадна помітила тоненьку срібну нить, яка вела кудись у темінь. Дівчина невпевнено позадкувала, але її Архангел, впевнено кліпнувши повіками, поглядом вказала напрямок, куди та простягалася.

Доброславська попрямувала в той бік. Не було ніякої стежки, ніякої дороги, нічого твердого під ногами, але дівчина крокувала у порожньому просторі, де єдиним путівником була срібна нитка. Проте Аріадна залишалася на самоті недовго.

Вона побачила інших Янголів та Демонів. Хтось із них спокійно супроводжував її поглядом, хтось навіть уваги не звертав. У деяких із них в руках також були ниті: у Янголів золоті, у Демонів — срібні. У когось цих ниток було дві-три, у когось — декілька десятків, ще у когось — жодної. Проте Арія зустрічала не лише вільних Воїнів. Вони були в полоні, але не як її Архангел. Вона з жахом побачила, що кілька Янголів та Демонів повністю заросли коконами, а зі спини кожного з них також простягалася одна нить. Це все було настільки незрозумілим, що Аріадна почала сумніватися, чи варто рушати далі. Серце нестримно калатало. Коли дівчина дійшла до кінця свого срібного путівника, то здогадалась, чому їй настільки моторошно і боязко.

Злісний та непохитний Вершник Розбрату тримав у руці її нить... Єдину нить... Його холодний погляд відразу натрапив на Аріадну, а на вільній руці виросли кігті. Доброславська здригнулась і позадкувала, зі страхом витріщаючись на мальдеранівця. Повна копія Фелікса відрізнялась тим самим, що і копія Арії — червоними очима. Вершник невпинно наближався до дівчини. Але несподівано, коли до неї залишилося декілька кроків, хтось затримав Розбрата за лікоть. Цей хтось був Феліксом, його людською подобою. Крізь скельця окулярів майоріли глибокі чорні очі, які суворо метнулися на Вершника. Той неохоче сховав свої кігті, а погляд юнака зустрівся з поглядом розгубленої Аріадни.

Чиясь сильна рука потягнула дівчину за плече, немовби витягуючи з темряви, куди вона потрапила. Наступної миті Доброславська лежала на підлозі недалеко від дзеркала, а поряд сиділа стурбована Домініка, не зводячи з неї переляканих очей.

— Що з тобою було? — переривчасто запитала Голубєва. — Ти дивилась на дзеркало так, неначе побачила там смерть! Що відбувається?

Якби ж Аріадна це знала сама. Вона ще раз глянула на поверхню дзеркала, але нічого незвичного більше там не виявила — воно відображало лише спітніле і нажахане обличчя Доброславської.

***

Фелікс та Лука, оминаючи різноманітні будівлі, крамнички та кав'ярні, прогулювалися центром Вінниці. Довговолосий юнак тримав у руках спортивну сумку, перекинуту через плече. Здивовано поглядаючи на нього, Лука ткнув пальцем сумку.

— «Льодове Містечко» вже накрилося. А ти що, і надалі ходиш кататися? — запитав він у Фелікса.

— Так, до «СноуРок», — відповів юнак. — Ти зробив те, про що я просив?

— Так, жодних проблем, — кивнув Лука.

Наблизившись до моста річки, вони спустилися під нього крізь кущі. Це місце не можна було назвати вражаючим, бо воно скоріше скидалося на смітник: всюди валялися недопалки, пляшки, розбите скло та інше сміття. Береги омивали брудні, зелені води Південного Бугу. Смердючий запах під мостом ледве вдавалось терпіти. А коли зверху проїжджав трамвай, здавалося, неначе лунає грім. Єдине, чим це місце приваблювало двох Вершників, то це певною відмежованістю від людей, хоча воно не пасувало для Луки в костюмі від Армані. Але той не зважав.

— Якщо чесно, я вважав, що Маргарита відмовиться поїхати у відрядження, — промовив Лука, ставши біля самої води. — Я навіть суму подвоїв, але і це не додало їй впевненості. Вже порадившись із сестрою, вона таки погодилась.

— Це не дивно, — хмикнув Фелікс. — Нині в Аріадни відповідальний період, а Маргарита заміняє їй і матір, і батька. У такі хвилини близькі люди повинні бути поряд. Але я впевнений, що у рішенні Маргарити зіграла головну роль Аріадна. Її доброта ніколи б не дозволила Маргариті відмовитися від своєї найзаповітнішої мрії.

— Звичайно, — погодився Лука. — Тільки я не розумію, навіщо тобі це?

— Неважливо, — байдуже кинув той.

— А мені хотілося б знати. Я і на роботу взяв Маргариту за твоєю вказівкою, — зауважив Лука.

— Ти хоча б колись про це жалкував? — уважно глянув на чоловіка Фелікс.

— Якщо чесно... ніколи, — відповів правдиво Лука. — Маргарита — дуже здібний працівник, відданий своїй справі. Викладається на повну. Вона самостійно досягла кар'єрного росту. Навіть у відрядження до Іспанії я планував відправити її ще до того, як ти мене попросив. До того ж красива дівчина! КРАСИВА! В неї зовнішність не модельна, не лялькова, а справжня. Така проста і така справжня! Ще й неабияк кмітлива. Але я тебе все ж не розумію.

— І не треба нічого розуміти. Я знаю, що роблю. Тільки про місцезнаходження Маргарити не повинен знати ніхто, окрім нас двох.

— Послухай, якщо ти натякаєш на мою причетність до «Льодового Містечка», — почав роздратовано Лука, — то вкотре повторюю: я дав Маргариті квитки як подяку за роботу! Я поняття не мав про те, що планувала вчинити Ванда із тією ковзанкою! Я дійсно хотів віддячити своїй співробітниці! Не в моїх інтересах, аби хтось вбивав Маргариту, бо зараз на ній тримаються всі справи «SunMoon». Я також був надзвичайно обурений діями Ванди...

— І зовсім випадково ти дав квитки саме на той день, коли я був у «Льодовому Містечку»? — підозріло перепитав Фелікс. — Зовсім випадково рівно чотири — для Маргарити, Аріадни і Голубєвих?

— Ну... це не випадково, — усміхнувшись, промовив Лука. — Мені було цікаво, як ти зреагуєш...

— Скажімо так... Коли я дізнався про ті квитки як твій подарунок, я здогадався, що ти зробив це навмисно. Спочатку я розсердився. Але потім використав ситуацію на свою руку: зблизився з Аріадною і посіяв трохи ворожнечі між нею та Голубєвим. Тому дякую, подарунок був вдалим.

— Для друга нічого не шкода.

***

День, коли Маргарита від'їжджала до Іспанії, настав за одну мить. Він виявився похмурим, бо сонце не виходило з-за хмар. Із самого ранку над містом згущувався туман, пророкуючи погану погоду. Аріадні було надзвичайно важко відпускати сестру. Але вона всміхалася через силу, робила вигляд, що все добре і що впорається зі всіма труднощами. Марго навіть не уявляла, що ці труднощі набагато страшніші, аніж будь-який випускний іспит або вступна кампанія у вузах. Втім, старша Доброславська продовжувала непокоїтися, чи правильний зробила вибір. Вона була готова в останній момент відмовитися від усього.

Вівторок почався з того, що ранесенько Аріадна допомагала сестрі пакувати останні валізи. Її треба було провести на потяг до Києва, а там на Марго чекав літак до її омріяної країни. Хоч було достатньо часу, але дівчата вирішили приїхати на вокзал завчасно. До сестер приєдналась Домініка, а Інокентій залишився у школі, щоб їхня спільна відсутність не була такою підозрілою.

Потяг до Києва мав прибути за сорок хвилин, тому трійця зайшла до привокзального кафе. Маргарита замовила собі каву, Аріадна — чай, а Домініка — невеликий келих пива.

— Чи не зарано тобі спиртне вживати? — запитала Марго у Голубєвої.

— Я не п'ю щодня. Дозволяю собі лише інколи, — потиснула плечима вона, роблячи ковток.

— Ти ще неповнолітня. А правила і закони пишуться не просто так. Пити у такому віці не варто, тим паче дівчині, — похитала головою Маргарита. — Я навіть Арії особливо не дозволяю.

— Мені в липні буде вісімнадцять, тож матиму повне право! — відразу втрутилась Аріадна. — Конституційне!

— Так, матимеш, — погодилась сестра, — але не раджу. Не думаю, що ти сама дуже захочеш цим бавитися.

Аріадна не заперечувала, бо в їхній родині був приклад негативного впливу спиртного. Дівчата майже ніколи не бачили свого дідуся тверезим. Щодня його сніданок складався із чарки, шматка хліба та солоного огірка. Він сам по собі добра людина, онучок та дружину не чіпав. Але ті жахи, які дід виробляв у селі, неможливо було ні з чим зрівняти. Щодня бійки, кожні два дні виклики до сільської ради, п'яні крадіжки. Перші два місяці після смерті свого єдиного сина Андрія декілька разів намагався покінчити із собою. Одного разу діда вже зняли з петлі. На щастя, вчасно. Коли він тверезіє, то зізнається, що ніколи в житті не пішов би на таке. А особливо у присутності Марго та Арії, бо вони — єдина згадка про сина. Але щойно прийме на горло — четверо втримати його не можуть. Тому бабуся не заперечувала, коли дівчата повернулися до міста жити самостійно. З тієї пори Аріадна поклялася, що ніколи не вживатиме спиртне.

— Дідуся згадала? — запитала Маргарита, помітивши сумний вираз обличчя сестри.

— Угу.

— Ти за нього не хвилюйся. Доки бабуся поряд, все буде добре. Але щойно закінчаться твої іспити, то поїдь до них хоча б на два дні.

— Звичайно поїду.

Решту часу тривали балачки про Іспанію, нотації Марго, обговорення майбутнього випуску. Домініка пообіцяла допомогти Аріадні знайти сукню, хоч Доброславська не хотіла йти на випускний вечір. Маргарита надала повне право Голубєвим повністю контролювати дії сестри, неначе вони — досвідчені опікуни. Арія аж образилася, бо двійнята були молодшими, а мають наглядати за нею. Дівчина настільки поринула у своє внутрішнє обурення, що не відразу відчула, як під її долонею рухається ложка.

Вона вражено спостерігала, як та повільно обертається навколо своєї осі, трохи припіднявшись над поверхнею столу, чим не видавала жодних звуків. А потім завмерла. Аріадна не розуміла, що це було. Але їй здалося, що ложка вказувала напрямок. Оскільки єдиним, хто міг рухати предмети, був Фелікс, Доброславська відразу здогадалась, що він знаходиться неподалік. На вокзалі, де повнісінько людей, Фелікс не міг їй нічого вдіяти. Тому зустріч з юнаком має бути безпечною. Повідомляти про це Маргариту і Домініку Аріадна не збиралась, аби не викликати зайвого хвилювання. Вона сказала, що вийде на кілька хвилин до магазину.

Якщо Фелікс Олександрович рухав ложку, отже, мав бачити її і бути неподалік. Доброславська оглядала привокзальну площу в пошуках юнака. До її плеча доторкнулися, і Аріадна різко обернулася. Це дійсно був її вчитель.

— Привіт, мишеня. Треба побалакати.

— Доброго дня, — привіталася Аріадна, зі всієї сили тамуючи у собі будь-які прояви почуттів, як хороших, так і поганих. — Чи не занадто небезпечно користуватися силою на людях?

— А як інакше тебе виманити з-під нагляду Хранителя? — запитав він.

— Що ви хотіли, Феліксе Олександровичу? — намагалася якомога буденніше запитати Арія. — В мене обмаль часу.

— Так, я знаю. Ти не затримаєшся більше п'яти хвилин.

Фелікс та Аріадна сіли на вільну лавку. Вчитель дістав з кишені маленьке дзеркальце і простягнув його дівчині.

— Навіщо це мені? — запитала вона, взявши його в руки.

— Я хочу, аби ти мені сказала, що ти бачиш.

— Я? — дівчина глянула на поверхню. — Я бачу... себе. Своє відображення.

— Ти уважніше придивись, — попросив Фелікс.

Арія невпевнено зосередилась на дзеркалі. Вона не кліпала очима, споглядаючи своє обличчя. А згодом почало відбуватися те, що позавчора в її кімнаті — відображення розпливалося, розсіювалося, але потім знову приймало чіткі риси. У віддзеркаленні Аріадна бачила свого Архангела, скованого ланцюгами. Це видовище дуже чіпляло її за душу, і Доброславська відклала дзеркало вбік.

— То що ти побачила? — терпляче запитав Фелікс Олександрович.

— Нічого, лише себе, — збрехала Аріадна, адже з якого дива має йому звітувати?

— Справді? — недовірливо промовив юнак, забираючи дзеркало назад. — Отже, це не тебе я бачив у задзеркаллі позавчора?

— Ні, не мене, — буркнула, відвернувшись, Аріадна.

— І не тебе я захистив від свого Вершника?

— Не мене... — непереконливо повторила вона.

— Що ж, шкода, — піднявся на ноги Фелікс Олександрович, обтріпуючи штани. — Вибач, що потурбував.

Він зробив декілька кроків, але, як і очікував, дівчина його покликала.

— Що то було, Феліксе Олександровичу? — запитала вона. — Ви мені можете пояснити?

— Залюбки, — сказав він, але на лавку вже не сідав. — Усі ми думаємо, що, дивлячись на дзеркало, бачимо себе. Але ми бачимо те, що хочемо бачити. Коли у людини піднятий настрій, то у віддзеркаленні — усміхнене і щасливе відображення. Коли комплексуюча дівчина бажає глянути на себе у дзеркало, то бачить прищі, зайву вагу, кривий ніс абощо. Коли хтось, хто вважає себе невдахою, споглядає своє відображення, то і бачить невдаху. Лише одиниці можуть сприймати дзеркало не як звичайний предмет, а містичний. Так воно і є. Ці одиниці бачать своє друге «Я», своє підсвідоме існування, яке від свідомого дуже відрізняється і з яким можуть злитися в єдине...

— Пробачте, але я не розумію нічого, що ви кажете, — чесно зізналась Аріадна.

— Хм... Добре, буду без передмови... Позавчора ти змогла поєднати свої свідомий і підсвідомий образи. Ти побачила свого Архангела і потрапила у загальну підсвідомість усіх Воїнів Сил. Таку здібність я називаю «Алісиним даром».

— Алісиним? — перепитала Аріадна. — Це через «Алісу в задзеркаллі»?

— Саме так. Ця здібність надзвичайно рідкісна. Я думав, що єдиний володію нею. А виявляється, ще й ти.

— Як таке можливо? У нас вже є два таланти. Третього бути не може.

— Схоже, цей дар не має жодного стосунку до інших талантів, — припустив Фелікс Олександрович. — У мене з'явились певні здогадки щодо нього, але пробач, ділитися не стану. Це в моїх інтересах.

— А ви можете хоча б сказати, що я бачила у задзеркаллі? — наполягала Аріадна. — Що то за нитки між Воїнами? Чому деякі Янголи і Демони були у коконах? Щодо свого Архангела я зрозуміла, але щодо решти...

— А ти сама не здогадуєшся? — запитав Фелікс. — Я думав, що, натрапивши на мого Вершника, ти про все здогадаєшся... Той, хто поставив мітку і кому її поставили, все своє життя будуть поєднані ниттю, доки не загине один із них. Лише смерть або зняття мітки може зруйнувати той зв'язок.

— Тому нитка, яка простягалася зі спини мого Архангела, привела до вашого Вершника, — вже зрозумівши, відповіла дівчина. — Так само і в інших. Ті, хто поставив вісім міток, тримають вісім ниток. А ті, кому поставили мітку... Такі Воїни знаходяться у коконах, що повністю перекривають їхні здібності...

— Правильно, — кивнув юнак. — Тільки я не раджу комусь розповідати про твою здібність потрапляти у задзеркалля, а тим паче Раді Консулату Іліанни.

— Чому це? — насторожилась Арія.

— Потрапляти у загальну підсвідомість, наскільки до мене доходили чутки, можна тільки через дзеркало Делавенто і тільки членам Ради Консулату Іліанни. Вони не надто зрадіють, дізнавшись, що хтось може подібне виробляти зі звичайним дзеркальцем.

— А що тут такого? — здивувалась Аріадна. — Я ж лише побачила Воїнів і все.

— Якщо знати, як користуватися загальною підсвідомістю, не тяжко відшукати Лабіринт Спогадів. І, на відміну від Делавенто, таким чином є можливість читати спогади людини під час її перебування у стані Воїна Сил.

— Що?! — зірвалася на ноги Арія. — Ви хочете сказати, що можете потрапити до Лабіринту?

— Ні, не можу, — відповів юнак, — але шукаю спосіб, як це зробити.

— Якщо таке можливо, то я просто зобов'язана повідомити про все Раді Консулату! — рішуче стиснула кулаки Аріадна. — Я не дозволю вам потрапити до Лабіринту Спогадів!

— Я радий, що ти починаєш показувати характер. Але не все так просто. Тоді доведеться зізнатись, що сама володієш «Алісиним даром», — потиснув плечима Фелікс. — Знаючи характер більшості членів Ради, вони залюбки запруть тебе до кінця днів у порожню кімнату без жодного предмету, який має хоча б якесь віддзеркалення.

— Хай і так, — наполягала на своєму дівчина, — але вони зроблять все, аби ви більше жодного разу не змогли потрапити у задзеркалля.

— Невже? — підняв брову вчитель. — Спробуй. Тільки тоді я не відповідаю за долю твоєї сестри. Іспанський кордон Маргариту не врятує.

Аріадна шоковано завмерла, неначе хтось ударив її хлистом. Невже це лунало з вуст Фелікса Олександровича?

— Як ви... Як ви можете говорити такі жахливі речі? — тихо пробелькотіла вона.

— Не будь наївною, мишеня, — суворо сказав юнак, пильно дивлячись в очі Арії. — Повторюю тобі вже вкотре — немає окремо твого вчителя і Вершника, вони — одна і та ж людина. Не намагайся розділити ці поняття. Зараз ти бачиш мене справжнього, а весь попередній час я грав свою роль. Як майбутня акторка ти маєш це розуміти. Твоє життя відтепер у моїх руках, — Фелікс простягнув уперед долоню і стиснув її в кулак. — Як я захочу, так воно і буде. Як я потягну за ниточку, так воно і трапиться. Я лялькар, а ти стала моєю маріонеткою. Якщо хочеш звільнитися, то обірви цю нитку! Ти маєш мене зненавидіти і бажати знищити будь-якою ціною, бо я твій найголовніший ворог. Зроби це за першої нагоди!.. Я ніколи не зачеплю Маргариту, — риси обличчя Сараули пом'якшились. — Не в моїх правилах маніпулювати суперниками за допомогою близьких їм людей. Проте цієї позиції не дотримуються інші мальдеранівці, у тому числі Вершники Війни та Смерті. Не підставляй Маргариту. Поквапся звільнити свого Архангела від кайданів, бо лише так зможеш врятувати себе і дорогих тобі людей.

Залишаючи повністю пригнічену Аріадну, Фелікс пішов.

Дівчина достеменно не пам'ятала, як повернулася до кафе і як садила на потяг Маргариту. В неї було таке відчуття, ніби бачить сестру востаннє. Коли до відправлення залишалася хвилина, Доброславські міцно обійнялися.

— Марго, я тебе дуже прошу, я тебе благаю і закликаю, — хлипала Арія, — будь обережною. Благаю тебе!

— Та не хвилюйся ти! Я ж не на війну їду, а всього лише допомагати відкрити філію компанії. Що там може трапитися?

— Благаю, Марго, благаю! — не вгавала дівчина.

— Та добре, добре, обіцяю. Але і ти пообіцяй, що не втрапиш у якусь халепу.

— Обіцяю.

Сестри відірвалися одна від одної лише тоді, коли провідниця поквапила повертатись до вагону. Арія довго дивилася вслід потягу, не вірячи, що тепер Марго, найближча їй людина, так далеко. Помітивши сльози на очах дівчини, Домініка поклала їй на плече руку.

— Не хвилюйся, Аріє, — лагідно промовила вона. — Марго за три місяці повернеться, а ми до цього часу переможемо Мальдерану.

— Вона не повернеться... — прошепотіла Доброславська з опущеною головою.

— Що ти таке верзеш? Звичайно повернеться!

— НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ!!! — вигукнула Аріадна.

У відчаї вона кинулась до Ніки і притиснулась до неї. Вражена Голубєва не розуміла, що коїться, і легенько торкнулася Аріадни.

— Що з тобою? Чому ти так вирішила?

— Вони її вб'ють, якщо я не робитиму так, як вони захочуть! — заридала дівчина. — Вб'ють, розумієш?

— Хто «вони»? — не могла втямити Домініка.

— Я щойно бачила Фелікса Олександровича! Він сказав, що якщо я не робитиму так, як захочуть мальдеранівці, то вони із нею покінчать!

— Коли ти вже встигла його побачити? — вражено округлила очі Ніка.

— Я не хочу, аби вони забрали життя ще й Марго!!! Я не хочу більше нікого втрачати!!! Хай буде проклята ця Битва Сил!!!

— Будь ласка, заспокойся, Аріє, — просила Домініка, гладячи по голові дівчину. — Не плач. Я обіцяю, що ніхто не завдасть шкоди Марго. Я попрошу Раду Консулату виділили їй охорону. Вони захистять Марго від мальдеранівців. Клянуся тобі!

Аріадна плакала навзрид, витираючи сльози рукавом, бо не знала, що тепер буде. Вона більше не хотіла смертей, не хотіла втрат. Дівчина бажала тихо і спокійно жити, не хвилюючись будь-якої миті когось втратити.

***

Фелікс обводив зосередженим поглядом Янголів, які оточили його колом. Іліаннівці підстерегли юнака пізно ввечері, коли він прогулювався парком. Це була щоденна звичка Фелікса, тому не дивно, що про неї дізналися Янголи. Але юнак не виглядав розгубленим. Він дивився на білокрилих, як на зграю надокучливих мух.

— Ще одні... Забагато як на тиждень, — фиркнув Сараула. — Чим маю завдячувати?

— Як для Вершника, ти ставиш безглузді запитання, — відповів один із Янголів.

— Згоден, це безглуздо.

Хоч навколо Фелікса стояло близько десятка іліаннівців, він не відчував ні краплі страху. Юнак сховав руки в кишені, не поспішаючи перевтілюватися.

— Раджу вам повернутися додому до своїх родин і не зв'язуватися зі мною, — суворо сказав Сараула. — На мене вже нападали ваші попередники. Гадаю, вам відомі результати їхніх дій. Не повторюйте долю своїх товаришів і відступіть.

— Наші товариші загинули не дарма, — вперто сказав Янгол. — Вони намагалися стерти з обличчя Землі тебе, мальдеранівську погань.

— Які ж ви нерозсудливі... Якщо ви не залишите мене в спокої, то так само загинете.

— Ми ніколи не відступимось від наказу, навіть якщо ти — Вершник!

— Наказу? Отже, на мене зуби точить хтось із Ради Консулату, — усміхнувся Фелікс.

— Ніби це для тебе новина!

— Ні, але мені цікаво, що за недоумок посилає слабаків на вірну смерть? Чого він домагається? Напевно, ви чимось дуже насолили цій людині, тому вона бажає вас позбутися...

— Замовкни! Не смій плюндрувати гідність Ельзи!

Очі Янголів спалахнули гнівом. Але Фелікс лише глузливо усміхався.

— Он воно що! Ельза, — чомусь не дивуючись, промовив спокійно юнак. — Досі ненавидить мого попередника. Все ніяк не заспокоїться. Вимушений вас розчарувати, панове. Ви всього лише стали жертвою дитячої травми божевільної радниці. Вона геть не керувалася здоровим глуздом, надаючи цей наказ.

— Нам байдуже, чим вона керувалася! Ти ворог Іліанни і повинен горіти в пеклі!

— Авжеж, авжеж, — втомлено зітхнув Фелікс. — Але не найближчим часом. У вас кишка затонка. Кажу востаннє: повертайтеся додому, якщо цінуєте свої життя.

— Нізащо!

Фелікс не мав настрою сьогодні із кимось битися. Але йому не залишали вибору.

— Впертість не завжди похвальна, — промовив юнак до Янголів і доторкнувся до талісману Сімки Гріхів на шиї.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.