17.3. Під периною снігу

***

Вертоліт летів над океаном, промайнувши частину Європи. Голубєві, Микита, Діана під пильним поглядом Голода тихо сиділи, майже не спілкуючись один із одним. Два клона Вершника керували вертольотом, інколи звітуючи справжньому з кабіни. Рибак весь час дивився котячими очима в одну точку, тримаючи в руці військовий компас.

— Ну, що там? — поцікавився у нього мальдеранівець.

— Вже після Чехії слід міжпросторової діри значно зменшився, його тяжче розгледіти, — мовив Микита. — Моїм очам потрібно перепочити хвилин п'ятнадцять. Просто притримуйтесь курсу. Потім я знову «візьму слід».

— Почнеш знову, коли наберешся сил, — мовила незвично тепло Домініка. — Думаю, ми не зіб'ємось зі шляху.

Хлопець вдячно кивнув і вже розслаблено повернувся до звичайного людського стану.

Голубєва із помітним полегшенням відвела свій погляд убік. Інокентій помітив зміну в поведінці сестри, але зараз був не дуже вдалий час для вирішення її душевних питань навіть за допомогою телепатії.

Голод весело оглядав кожного навколо себе.

— Чого ви всі такі напружені, га? — ніби знущаючись, запитав він. — Розслабтеся, сьогодні можна. Побалакаємо про життя і таке інше...

— І про що саме? — відгризнувся Іно. — Про погоду? Чи про мистецтво?

— Про мистецтво я би не проти, тільки не це тебе, вочевидь, турбує.

— Як ти здогадався? — саркастично відповів Голубєв, схрестивши руки на грудях.

— Ти маєш якісь запитання до мене, чи не так?

Інокентій невпевнено зиркнув на Луку, а його ніздрі роздулися.

— Добре. Можеш пояснити, що відбулося між тобою та Розбратом два тижні тому на будмайданчику? Чому він спочатку дозволив тобі покінчити з Аріадною, а потім передумав?

— Хех, цікаве питаннячко. Скажімо так... Виникли причини, згідно яких Феліксові вигідніше, аби Аріадни не було в живих. Оскільки він до неї прив'язаний, то в нього просто не піднялася б рука її знищити. Фелікс доручив цю справу мені. Але, як бачили... передумав.

— Чого раптом так?

— Тільки не кажи мені, що не помітив, які стосунки у Фелікса та Доброславської! — засміявся Голод. — Не зовсім такі, що притаманні ворогам. Далеко не такі!

— Це точно... — зітхнула Ніка. — Дурненька Арія...

— О, не варто звинувачувати лише її! Для вашої дівчинки Фелікс не чужа людина...

При цих словах Інокентій аж побагровів від гніву.

— ... Але і наш парубок красень. До знайомства із Доброславською завжди беззаперечно виконував накази і завдання, не знав ні жалю, ні співчуття. Не щадив ворогів. А із нею ніби розм'як. Став неконтрольованим, почав чинити деякі речі всупереч здоровому глузду, піддаючи ризику себе та найцінніше, що в нього є. Вигадує безліч причин, аби залишити в живих Доброславську. Стверджує, що це на благо справам Мальдерани, але я ж не сліпий! Оберігає її весь час. Знайшов рідну душу, — погляд Голода раптом змінився, і він задумливо визирнув у віконце. — Вони обидва сироти, пройшли доволі тернистий шлях, багато пережили... Обох непокоять спільні питання, на які вони прагнуть віднайти відповіді. Феліксові тяжко знайти собі хорошого співрозмовника. Навіть я, здавалося б, його друг, не завжди можу зрозуміти Фелікса та підтримати. А ось із Аріадною він почувається комфортно... І подивіться, які дива робить звичайне спілкування! Безжалісний мальдеранівець не може побороти у собі приязнь до Архангела, тому що вони такі схожі й так легко знаходять спільну мову... Звичайнісіньку мову на зовсім довільні теми... А ще в школі я посміювався із вчителів, які казали про важливість спілкування між людьми, а воно бач як склалося! Тому, — вже повернувся до своєї звичної насмішкуватої манери Вершник, — ви не одні страждаєте від неслухняного підопічного.

Микита мовчки слухав розмову, але його увагу більше привертала не вона, а вигляд Діани. Зазвичай дівчина відразу насторожувалась, коли її хлопець згадував хоча б ім'я Аріадни. Але Райська сиділа у куточку, обійнявши свої коліна. На обличчі із заплющеними очима застиг вираз чи то болю, чи то якихось мук. Іно не помічав, що відбувається з його дівчиною. Рибак подумки вилаяв його за неуважність і, штовхнувши ліктем, вказав на Райську.

— Вона вся зелена, — прошепотів Микита Голубєву.

Іно стурбовано підсів поряд із дівчиною і забрав пасмо волосся з її обличчя.

— Діано, що з тобою? Ти себе нормально почуваєш?

Вона втомлено розплющила очі, глянувши на хлопця.

— Мене трохи вкачує від польоту, а так все добре, — стиха відповіла Діана, відвівши погляд. — Дякую, що помітив всього за три години.

Інокентій знітився. Він притулився вустами до маленької долоні Райської.

— Пробач мене, дурня... У тебе є якась аптечка на борту? — запитав Голубєв у Вершника.

— Облиш, — Діана висмикнула свою руку, відвернувшись від хлопця. — Якось перетерплю.

— Діано...

— Залиш мене в спокої. Я подрімаю, і все минеться, — відгризнулась дівчина.

Інокентій не міг збагнути, що останнім часом відбувається з Діаною. Раніше навіть розмови про Аріадну вона переносила легко і невибагливо, а тепер бісилася при одній згадці про Доброславську. Микита витирав свої окуляри та випадково зиркнув «незахищеними» очима на Райську. Він мимоволі втиснувся у стінку і повільно одягнув окуляри назад. «Ось тобі й раз», — подумав хлопець.

***

Знову цей сон! Аріадна вже який день підривається з ліжка мокра від поту, відколи їй уві сні почала являтися жінка серед кривавої ріки. І щоразу вона просила тільки про одне — аби її звільнили. Арія сіла на ліжко, звісивши ноги до підлоги, та запустила пальці у волосся. Хто була ця жінка? Хто її має звільнити? Арія думала, що, може, це якесь попередження? Може, це образ її самої в майбутньому?

За вікном було чутно подвійні удари сокирою. Це Фелікс із Мироном рубали дрова від самого ранку. Поряд із ліжком Арії стояла кружка з трав'яним настоєм. Знахар кожного ранку приносив його дівчині до того, як вона прокинеться. Казав, що це для приливу сил, як фізичних, так і духовних.

Минуло тільки два тижні... Але це були найсолодші дні за останні роки Доброславської. Вона сумнівалася, що колись це повториться.

— Казка не триває вічно, вона має закінчитись, — сказала до себе Аріадна. — Тільки який буде кінець? Щасливий чи ні? Хоча, якщо ні, то це не казка... Це буде інший жанр...

— Знову той сон? — запитав Фелікс, увійшовши раптово до кімнати.

Арія здригнулася, побачивши юнака. Наче звикла до постійної присутності Сараули, але кожна його поява була несподіванкою. Тим паче зараз, коли дівчина прийняла рішення щодо подальшої долі їхніх стосунків. Але озвучити вголос поки не наважувалась.

— Ви вже закінчили? — сухо запитала вона.

— Майже, зробили невелику перерву, — відповів Фелікс, упершись в одвірок. — Мирон попросив тебе розбудити.

— Ясно...

Втім, Фелікс продовжував стояти у дверях, не відвертаючи свого погляду від Арії. Для неї це було нестерпно.

— Ще щось? — вона доволі грубо порушила тишу.

— Ні, — байдуже сказав юнак.

— Тоді чого стоїш?

— Нумо знову зіграємо в запитання, — після короткої паузи запропонував він.

Аріадна різко підняла голову та помітила азартний блиск в очах юнака. Щось їй підказувало не погоджуватися, бо Фелікс обов'язково запитає те, про що дівчина йому розповідати не збирається.

— Ні, дякую, — відмовилась вона, підійшовши до шафи. — Я тобі достатньо минулого разу розповіла.

— Але в тебе є запитання і до мене, чи не так?

Він мав рацію, запитання є. Але дівчина тепер не хотіла шукати на них відповіді, аби не змінити свого рішення щодо Фелікса.

— Все одно дякую, — Аріадна поставила крапку, роблячи вигляд, що із зосередженням шукає потрібний одяг. — Все, що мені треба, я знаю.

Вона припинила блазнювати, коли кроки юнака віддалились і лунали вже на першому поверсі будиночку. Аріадна тяжко зітхнула, сівши на стілець. Вона не могла більше знаходитися поряд із Феліксом. Боялась кожної хвилини здатися, змінити своє рішення. Тому повернутися додому було єдиним виходом, аби не бачитися.

Доброславська швидко одягнулася і перед тим, як спуститися вниз, зайшла до кімнати із жінкою. Завдяки травам, які дівчина використовувала у лікуванні, вона ще трималася за життя, хоч одужати їй ще не скоро світило. Аріадна розуміла, що це не так залежить від фізичного стану жінки, як від рішення її душі — повертатись до земного життя чи небесного. Її чоловік навідувався кожного дня, по декілька годин сидів поряд, розмовляв із нею. Інколи спілкувався з Арією, благо вона англійську знає. Але вибір жінка, схоже, не поспішала робити. Як не дивно, це вже радувало Аріадну, адже вона СУМНІВАЛАСЬ!

Спустившись униз, дівчина застала тільки Мирона. Він сортував у пучечки трави, мугикаючи якусь мелодію собі під ніс.

— Доброго ранку, Архангеле! — привітався знахар, краєм ока помітивши дівчину.

— Доброго. Куди вже Фелікс дівся? Щойно в будинку був.

— Та знову дрова рубає. Навіть не відпочив як слід. Чомусь похмурий вийшов від тебе...

Аріадна із прикрістю стиснула губи.

— Ви взагалі після прогулянки на лижах змінилися. Неначе уникаєте один одного, — відзначив Мирон. — Щось трапилось?

— Так потрібно... — сумно відповіла Арія. — Не будемо про це. Допомогти вам?

— Не відмовлюсь, — кивнув він. — Поснідай швиденько і збігай за деякими травами до лісу.

— Угум.

Мирон вмів добре готувати. Але сьогодні чомусь їство виявилось не таким смачним, як зазвичай. І так не надто сильний апетит зник взагалі. Аріадна помітила, що чоловік був набагато сумнішим, аніж звичайно.

***

Політ на вертольоті виснажив усіх його пасажирів. Ні тобі поспати нормально, ні поїсти, ні поговорити. Після приземлення у підніжжі гір іліаннівці та мальдеранівець глибоко вдихнули у груди повітря. Прохолодне, але таке свіже! Помітно, що навколо немає транспорту, великого міста, заводів. Чистий гірський дух. Інокентій не витримав і вмив обличчя холодною водою з річки поряд. Назовні вибралися Микита, Домініка і Лука.

— Що не кажи, а цих двох у гарну місцинку занесло! — протягнув Вершник. — В холодну, але гарну.

Микита підняв брову, здивований захопленням чоловіка природою, але часу не витрачав. Рибак зняв окуляри, майже відразу піднявши вгору голову.

— Ось тут був інший бік діри, — він вказав пальцем у повітря над Іно. — Слід Арії та Фелікса стерся, але вже свіжіший є там, — кивнув у бік гори хлопець. — Дуже свіжий. Мені навіть не треба перетворюватися на Янгола, аби його помітити.

— Схоже, там була лавина, — припустила Домініка. — Раптом вони потрапили під неї?

— Хай навіть і потрапили, але якщо із вашою дорогоцінною Аріадною був Фелікс, то нічого з ними не трапилось, — сказав упевнено мальдеранівець. — Далі доведеться пройтися пішки, у горах не бажано користуватися вертушкою. Ви сторожіть! — наказав він своїм клонам у кабіні.

Інокентій на хвильку забіг усередину, аби покликати із собою Діану. Але дівчина міцно спала, згорнувшись у клубочок в куточку. Вона досі була доволі бліда, але хлопця радувало, що Райська хоча б заснула.

— Не варто її будити, Діана і так намучилась, — сказала позаду брата Ніка. — Щось їй зле. Треба швидко знайти Арію і повертатися додому.

— Так, звичайно... — кивнув хлопець, не рушаючи з місця.

Сестра із розумінням торкнулась його руки.

— Ти йди, а я побуду з Діаною, — запропонувала Голубєва.

— Дякую, сестричко, — вдячно посміхнувся хлопець.

Він обережно поцілував Райську в щічку, потім Домініку та швидко вискочив.

Рухалися «три богатирі» швидкими кроками, керуючись очима Микити. Він часто робив петлі, вишукуючи астральний слід Аріадни, що нерідко дратувало Іно, тоді як Вершник безтурботно пристрибував, неначе мала дитина, і кепкував над Голубєвим. Рибакові треба було максимально зосереджуватися, а фиркання Інокентія та насмішки Голода тільки відволікали.

— Ви двоє, або заткніться, або повертайтеся до вертольота! — не витримав нарешті він.

— Вибач, вибач, але якби ми і хотіли, то ти, юний Сусанін, завів нас так, що дороги назад вже самі не знайдемо, — розвів руками Вершник.

— Тоді заткніться і не заважайте! Бо я не можу через вас...

— Аріє... — раптом видихнув Іно, дивлячись кудись уперед.

Він зірвався з місця і стрілою майнув між дерев, помітивши знайомий силует. Так, ця людина була одягнена в сто шуб, із шапкою на голові, але хлопець не міг не впізнати Доброславську. Маленьку незграбну Доброславську. Наблизившись, він гукнув її за іменем. Дівчина, яка збирала трави, обернулась.

— І... ІНО?! — вигукнула вона із широко розплющеними очима. — ЦЕ ТИ?!

Аріадна і сама не помітила, як тут же накинулась йому на шию, міцно обійнявши Голубєва, а зібрані трави посипались на землю. Він притиснув її до себе і закружляв разом із дівчиною на місці.

— Дякувати Іліанні, з тобою все гаразд! — промовив хлопець, не здатний стримати своє хвилювання.

— Я досі не вірю, що це ти, Іно, — Арія глянула йому в очі. — Як ти сюди потрапив?

— Ну, не обійшлося без допомоги, — Інокентій показав пальцем за своє плече.

Його саме наздогнали Микита і Лука.

— Микито! — радісно вигукнула Аріадна, але відразу насторожилася, помітивши мальдеранівця. Вона поневолі затремтіла і сховалася за Голубєвим. — А що... він?..

— Він прийшов за Феліксом, — заспокійливо пояснив Іно. — На час ваших пошуків ми з Голодом вклали тимчасове перемир'я.

Інокентій коротко розповів, у чому полягає співробітництво з мальдеранівцем. Дівчина погодилась, що це було найбільш вірне рішення. Зібравши розкидані трави, Доброславська повела трійцю до будиночку Мирона, попросивши перед цим усіх повернутися до звичайного вигляду. Мирон не здивувався б, побачивши Воїнів, але необхідно було підтримувати його конспірацію. Вона повідомила тільки те, що Мирон — знахар. Навіть Інокентію не сказала, що він — іліаннівець, хоч і колишній.

Реакція Фелікса, який досі рубав дрова, була ще більш вражаючою на появу гостей, аніж в Аріадни. Насамперед, через сильний удар з кулака в щелепу, який наніс Лука товаришу без жодного попередження. Доброславська, Голубєв та Рибак вражено завмерли, коли Фелікс впав на землю, тримаючись за щоку.

— Ми тебе стільки шукаємо-шукаємо, дурня набитого, ідіота! Перенюхали всю Земну кулю, думали, що ти вже став кормом для риб! — почав суворо, високим тоном Лука. — А цей невіглас прохолоджується у горах!!! І хоч би знак якийсь дав, хоч би якось повідомив про себе, адже не в Антарктиді, не в пустелі, а серед хоч якоїсь цивілізації!!! Паскуденя ти таке!!! Чи ти не хотів підняти свій зад і пошукати якийсь телефон?!

— Щось ти сьогодні дуже ніжний, — зауважив Фелікс, потираючи щелепу.

З хвилину мальдеранівці незворушно-ненависно дивились один на одного. Але враз обличчя обох осяяла коротка посмішка. Лука подав руку юнаку і допоміг йому піднятися із землі. Вони по-братськи обійнялися.

— Без тебе, друже, була нудьга зелена, — вже доброзичливо відізвався чоловік.

— Звичайно, адже твоєї головної «груші» не було поряд, — хмикнув Фелікс.

Аріадна зрозуміла одне — вона ніколи не збагне дружби чоловіків і їхньої поведінки.

Вона і Фелікс повернулись у дім, розшукуючи Мирона.

— Як йому пояснимо, звідки з'явились наші «друзі» і чому ми йдемо прямо зараз? — аби порушити мовчання запитав юнак.

Арія в душі посміялася, бо хто-хто, а Мирон усе зрозуміє.

— Феліксе, він, напевне, у тої жінки, — сказала Доброславська. — Ось що... Ти почекай тут, а я сама із ним поговорю.

— Ти впевнена? — недовірливо запитав Сараула.

— Так, впевнена.

Дівчина не помилилась — Мирон був саме в тій кімнаті. Він скоса визирав у вікно на новоприбулих, ховаючись за стіною.

— Ви мусите йти? — відразу запитав чоловік.

— Так. Це за нами, — підтвердила Аріадна, ставши поряд з ним навпроти вікна. — Он той, із прилизаним волоссям — Вершник Голоду. Як я зрозуміла, він близький друг Фелікса. Хлопець поряд із ним — мій Хранитель, Інокентій. Той, що в окулярах — Микита, Хранитель Архангела Води, тобто свого наймолодшого братика Іллі...

Мирон ніби не чув Доброславську. Він пильно дивився на Микиту. Хлопець із дитячою цікавістю перехилився через дерев'яну огорожу до овець, тоді як Іно та мальдеранівець відійшли убік, про щось активно сперечаючись. Доброславська краєм ока помітила, як здригнулися вуста Мирона.

— А Микита виріс... Змужнів...

— Ви його знаєте?

Раптово очі Мирона наповнились слізьми.

— Хіба я рідного сина не впізнаю?

Аріадна вронила склянку із квітами, в яку саме наливала води. Їй це почулося, чи знахар дійсно сказав «син»?

— Яким же він став, — продовжував Мирон, не звертаючи уваги на Арію. — П'ять років, а скільки всього змінилося. Влад, напевно, також змужнів. А третій... Іллею, казала, звати? Синочок... Треба ж так! Він виявився Архангелом... Як і ти. В обох жінок, яких я кохав, народились діти-Архангели. Хіба скажеш після такого, що існують збіги? Ні, не існує...

— Цього просто бути не може, — промовила уривчасто дівчина, глянувши на Микиту. — Ви були близьким другом моїх батьків і ви ж є батьком Іллі!

— Так. І всі три мої сини — іліаннівці...

— Хай там Ілля, але Микита і Влад... Ви знали, що вони іліаннівці?

— Авжеж знав, — кивнув, сумно усміхнувшись, Мирон. — Я ж був одним із членів Ради Консулату як-не-як. А ось вони про те, що я іліаннівець, не знали ні сном, ні духом. Я всіляко намагався приховати свій зв'язок із ними, водночас на відстані допомагаючи їм, полегшуючи їхню участь.

— Навіщо ви це робили?

— Ти сама вже впевнилась, що доля іліаннівця і навіть мальдеранівця далеко не солодка. Воїни Сил змушені вести подвійне життя, приховуючи навіть від найближчих свою другу сутність. Я знав, як це, і не бажав своїм дітям того ж. Тим паче на час виявлення синів, як Воїнів, моя віра в Іліанну похитнулась. Радники це помічали. Вони або мальдеранівці могли легко маніпулювати мною за допомогою дітей. Врешті-решт, я остаточно пішов, коли наш зв'язок було розкрито.

— Що ви накоїли? — прошепотіла приголомшено Аріадна. — Ви покинули свою родину, коли знали, що Микита і Влад — іліаннівці?! Ви залишили їх на розтерзання Ради?! Ви хоч знаєте, як до них ставилися після Вашого зникнення?! Хоч знаєте, якому гнобленню їх піддали, через що вони пройшли?! Над ними знущались тільки через те, що ви їхній БАТЬКО!!!

— Знаю... — стиха мовив Мирон.

— Ні, не знаєте! — гнівно відрізала Аріадна. — Нічого не знаєте! Ви подумали, що робите благу справу, ховаючись у горах Канади, але через вас постраждали сини! І вони не розуміли навіть, ЗА ЩО страждали!!! Ваша дружина вимушена була покинути дітей, аби за кордоном заробити для них грошей!!! Фактично, вони зараз сироти!!! Ви просто втекли, залишивши дітей напризволяще, чудово знаючи, що їх чекає!..

— Так, чорт візьми, я втік! — у відповідь зірвався Мирон. — Втік!!! Я знав, що Микиту і Влада цькуватимуть через нашу спорідненість! Але якби я залишився, то це обернулося б значно трагічніше! Я пробував різні сценарії розвитку подій завдяки своєму дару, я знаю, що говорю! Іліаннівці використали б мене!

— Подумаєш! — закотила очі Арія, не в силах зупинитися.

— Змінювати час означає змінювати долю! А в це не можна втручатися! Коли я зник п'ять років тому, то пообіцяв ніколи не користуватися своїми можливостями!

— Що такого катастрофічного сталося б?

— Аріадно, ТИ ВЖЕ ПОМЕРЛА!

Доброславська тільки збиралась кинути чергову в'їдливу фразу, як слова Мирона вдарили її, неначе хлистом. Дівчина так і застигла із відкритим ротом, не вірячи своїм вухам. Знахар тяжко дихав, пожалкувавши про сказане. Він притиснувся до стіни і рукою закрив обличчя. Аріадна повільно опустилась на краєчок ліжка, не здатна вдихнути хоча б краплю повітря.

— Що... Що ви тільки-що... сказ... сказали? — скривилась вона. — Як це я... вже пом... померла?

— Два тижні тому, — відізвався Мирон приглушено, — я єдиний раз порушив свою обіцянку. Коли ти потрапила в річку... Твої травми були дуже тяжкими... Ти переохолодилась... Фелікс знайшов мене... Тільки запізно. Ти вже не дихала. І серце твоє не билося. Ти була мертва, Аріадно... Мертва...

Дівчина відчула, як земля йде з-під ніг. Арія піднесла до обличчя свої холодні долоні та обережно торкнулася ними щік, ніби на підтвердження, що ось вона є, жива. Слова Мирона здавалися дурницями, адже як так може бути? Як вона могла бути мертвою?

— Потім я побачив твій талісман... Архангельський... — продовжував Мирон. — А дізнавшись у Фелікса, що звати тебе Аріадною, відразу здогадався, хто ти є. В той момент я почув голос Іліанни. Вона мені наказала виправити твою долю... Я повернув час назад... Завдяки цьому набагато раніше знайшов вас. Тому ти зараз жива. Аріадно, — після паузи звернувся знахар, — я пішов проти долі. Хоч я клявся не робити цього, але все ж зробив... Навіть не знаючи майбутнього, я можу впевнено сказати, що цей крок змінить хід історії, долю всього людства. Всього одне життя! Однісіньке! Тепер ти розумієш мій страх? Найменша зміна у ході життя будь-кого і будь-чого ланцюжком призведе до зміни майбутнього абсолютно всього світу! У павутинні часу безліч ниток, а на цих нитках безліч ланок. Це така гігантська система, яку важко уявити! І якщо хоча б малесенька ланочка перерветься або якось зміниться, то покотиться шкереберть уся система... Саме тому, Аріє, я мусив втекти! Саме тому я прирік на страждання своїх рідних! Це найменша ціна. Якби навіть зарання знав, що Ілля стане Архангелом Води, все одно не змінив би свого рішення. Бо один найменший мій рух здатен перевернути все... І хто знає, у який бік...

Аріадна не знала, що сказати. Відчувала тільки провину за свій висновок. Адже Мирону тяжко далося рішення покинути сім'ю. Йому було боляче за те, що прирікав синів на цькування Радою і ставлення до них, як до непотребу. Це робилося задля їхньої безпеки.

Але найбільше Арію приголомшувало те, що вона була вже мертвою... Отже, її страх за життя справдився. Через служіння Іліанні Доброславська загинула. І саме це було її долею.

— Ви... не поговорите із Микитою? — запитала дівчина.

— Ні, — похитав головою чоловік. — Він не має дізнатися про мене. Я пішов заради родини, заради неї буду продовжувати ховатися. Хоча я віддав би усе, аби трішки побути із Микитою, Владом, Іллею та Софією. Аріадно, може, ти все ж подумаєш щодо того, аби залишитись? Мені потрібна така помічниця.

— Пробачте, Мироне, але тепер я просто зобов'язана повернутися, — сказала Аріадна. — Навіть якщо я цього не хочу.

— Я розумію, — кивнув той. — Ти вже вирішила, як далі спілкуватися з Феліксом?

— Так. Вирішила. Для цього мені, звісно, краще було б залишитися, але... Але.

— Тоді, — розвів руками Мирон, — я вас проведу до дверей.

Аріадна востаннє подивилась на жінку, яка досі непробудно лежала в комі.

Дівчина спустилась до Фелікса, поки Мирон зайшов до своєї кімнати. Юнак запитально глянув на неї.

— Що, тяжко далися проводи?

— Не те слово, — відповіла спустошено Доброславська.

— Ти йому якось змогла пояснити?

— Угум.

За хвилину вниз зійшов Мирон. В руках він тримав два пакуночка, загорнутих у хустини. Один дав Феліксу, інший — Аріадні.

— Це трави, — пояснив дівчині чоловік. — І обом дещо на пам'ять від мене.

— Дякуємо вам за все, що ви для нас зробили, — вклонився юнак. — Ви...

— Давайте без зайвих слів, — урвав знахар. — Ідіть вже.

— А ви не познайомитесь із нашими друзями?

— Якось іншим разом, Феліксе. Йдіть. Набридли вже...

Аріадна потягнула за рукав юнака, аби дати зрозуміти, щоб він не заперечував. Дівчина без жодного слова коротко вклонилася, вдячно посміхнувшись. Мирон поквапився випроводити їх, щільно зачинивши за собою двері.

Коли всі направлялися до вертольота, Фелікс і Аріадна трохи відстали. Вони розуміли, що це остання нагода для них нормально поспілкуватись. Кожен прагнув щось сказати, але ніхто не наважувався на це першим. Лише коли за пагорбом почав виднітися вертоліт, юнак порушив мовчання.

— Ось і завершилися наші канікули, — із певним сумом сказав він. — Знову повернемось до звичного життя. А я вже звик до гір. Пам'ятаєш, як ми...

— Феліксе, забудь про все, що тут відбулося, — раптом відрізала Аріадна серйозним голосом. — Забудь про все, що взагалі було!

— Що сталося, мишеня? — насторожився Фелікс.

— Нічого особливого, просто я нарешті зрозуміла, про що ти товкмачив мені весь час, — не дуже вдало відіграла байдужість Доброславська. — Ти мав рацію! Між нами не може бути ніякої дружби і прив'язаності, якщо я — Архангел, а ти — Вершник. Тому із поверненням додому нас ніщо не буде пов'язувати, окрім поля бою, на якому ми ЗАВЖДИ будемо з різних сторін барикад. Більше жодних розмов! Жодних стосунків, окрім поєдинків. І... я докумекала, як ти мене часто використовував і грав зі мною, аби лише ближче підібратися. Ти домігся свого. Я тебе ненавиджу, Феліксе. Ненавиджу!

Аріадна не бачила виразу обличчя Фелікса, але це не було потрібним, аби не пожалкувати і не повернути своїх слів назад. Кожним словом дівчина різала насамперед себе, кожне вимовляла проти своєї волі та бажання, кожне було відмінним від справжніх почуттів Арії. Але вона говорила... Говорила і говорила, змушуючи повірити в сказане і себе, і Фелікса. Брехала, але говорила. Так Аріадна захищала найдорожчу для себе людину. Дружба між ними не приведе ні до чого доброго, постраждає як вона, так і Фелікс.

За себе Доброславська більше не хвилювалась. Дівчині стало байдуже за своє життя... Бо вона вже була мертва. Арія зрозуміла, що ці два тижні вона не мала пережити. Тому навіщо хвилюватися за себе? Навіщо непокоїтися за своє майбутнє, якого і так не мало бути? А ось за Фелікса Аріадна хвилювалася. Нині вона відчула, з яким болем йому давалось кожне слово і прохання про ненависть до себе. Але, не дивлячись на це, юнак піклувався про неї, підставляючи себе. Йому загрожували навіть не так іліаннівці, як його ж соратники, мальдеранівці. За свою прив'язаність Фелікс може поплатитися. Тому Арія не хотіла, аби він повторив долю її батька. Не хотіла, аби взагалі повторилась історія Юнони та Андрія. Цей крок — єдиний вихід.

— Ти нарешті зрозуміла, — сухо відізвався Фелікс. — Я радий, що ти порозумнішала, мишеня... Так і треба було від самого початку, а не вести теревені про дружбу і таке інше... Щоправда, я задаю собі питання: чому саме зараз?

— Немає значення, Феліксе... Точніше, Вершнику Розбрату, — виправилась Аріадна. — Від цієї хвилини між нами немає нічого спільного, окрім поля бою Битви Сил.

— Хай буде так.

Не лише в Арії підступив ком до горла. Фелікс мав би радіти, що нарешті досяг того, чого прагнув. Але замість радощів його очі відображали смуток. Аріадна швидко наздогнала друзів, а Фелікс ще довго стояв на одному місці, дивлячись їй услід. Тремтяча рука стиснула клунок від Мирона.

Кінець І частини

2009-2011 рр.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.