10

Про всяк випадок вщипнув себе. Але ж ні, нічого не змінилось. Гукнув Олега, але у відповідь лише тиша. Що ж доведеться розвідати, що тут і як.

І я пішов коридором. Вигляд він мав, ніби тільки побудований, кахель аж блищав своїми блідо-блакитними переливами, аж не віриться. Навіть лампи, хоч і були старого радянського зразка всі працювали. І головне тут було стерильно чисто. Навіть пилу не було. Я, мабуть, таки сплю. Чи може дійсно тут, під прикриттям зони відчуження, експерименти експериментують.

Коридор різко повернув, а за рогом було якесь приміщення. Діватися було нікуди, тож я почимчикував туди. Двері автоматично відчинилися, я навіть не встиг підняти руку, хоча для чого й сам не знаю, бо видимих ручок не було. Двері були з гладенькою поверхнею сіро-металевого кольору. Суцільні, з товстого металу, але звісно до бункерних їм було ще далеко.

Кому розкажеш не повірять. Дозиметр теж мовчав, його покази взагалі мене дивували, бо показував він 1 мкР. На скільки низький рівень я взагалі не очікував. Це ж нижче навіть природного фону.

Я зайшов і очі, котрі, здавалося б уже звикли до всього, ще раз округлилися до розмірів гривні. Вся кімната ділилася на дві частини в одній величезний монітор, і якийсь щит керування, в іншій розкішний диван і біля нього невеличкий журнальний столик. І мало того, що це все працювало, то ще й з одного боку пливли символи, мов у фільмі матриця, а з іншої слайд-шоу. Від розваленого реактора, до хмарочосів. Якийсь сенс знайти було важко. Картинки так часто мінялися, що дивитися довго було не можливо.

Я підійшов до пульта, і... очікувано нічого не зрозумів. Ніби звичайна клавіатура, але символи на ній незрозумілі. Крім неї тут було ще куча тумблерів і кнопок, які торкати я побоявся. А раптом це управління якимось експериментальним реактором. Ні одного вибуху на цій землі досить, ще той он тільки вкрили тим ангаром, чи як там вони кличуть «Аркою».

Тож зважився і попрямував на диван, виклав консерву, вона була добряче помʼята, пляшку, котра взагалі чудом вціліла, шмат ковбаси та хліба.

„Що ж будьмо!” – сам до себе мовив я, і навхильці відпив з пляшки гарний ковток оковитої. Жар потік вниз до живота, а потім розтікся по тілу. Я відгриз ковбаси й взявся за обдумування ситуації.

Що ж виходить, я випадково потрапив до якоїсь таємної кімнатки, в якій спитати поради нема в кого, хоча це можливо навіть плюс. Але ні якогось телефону, ні рації тут теж не було, крім мого звісно. Хоча який то телефон – так кусок пластику, адже мережі тут не було, та й після падіння в нього якісь глюки, не інакше...

Попробувати погратися ним чи що. І я зайшов в одну з ігор. Наразі це була «homescapes» – гра по типу три в ряд. Іноді рівні в ній були не легшими нинішньої ситуації. До речі, без інтернету вона довго вантажиться, але нині вона миттєво показала свою кнопку «играть». „Що ж давно не міг пройти цей рівень” – подумав я і натиснув на кнопку рівня 1888...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.