36

Майже перед Новим роком подзвонив Василь. Треба летіти поки знов не закрили все. Бо ж прогнозують зростання захворюваності. А останнім часом, як не дивно, прогнози справджуються. Совпадєніє, не думаю. Навіть знаю.

Якщо треба все закрити, то зроблять, щоб була така можливість. Тож, щоб не відкладати усе знов на потім, вирішили відразу після свят. Знову все повторюється, правда нині не в Чорнобиль дорога, а в Бермуди політ.

— Як відрядження? – дивувалася Наташка, – Знову зимою. І на довго?

— Хтозна, поки на місяць, а там буде видно.

— Як же ми без тебе цілий місяць?

— А що робити. Нині з цими карантинами роботу міняти не досить розумно, тому вибач.

— Добре. – і знову ті по дитячому надуті губки... Ех маніпуляторша моя рідна.

— Ну не дуйся, – я обняв і чмокнув її в щічку, до нас притулився й малюк. – Ромео, ти за старшого, оберігай маму, поки батько працюватиме «на благо родіни».

Святкували так собі. Я обдумував подорож, жінка ж думала про щось своє. Сьомого зайшли колядники. Ех дітвора. Але ж файні які колядки.

Чим ближче до відряджання, тим сумнішою вона була, ніби передчувала щось. Чи чому наче. Ай та все буде добре, я ж умію знайти вихід, як і вхід...

Свята пройшли і я відправився до Василя. Там ситуація була схожою, Марина ніяк не хотіла відпускати його. Ех, жінки. Але, чесно, то в дечому вона мала рацію. Але то все потім.

Я поки йшла підготовка, перевірив консоллю літак, підкорегував кілька деталей. Ті ж понтони. Вони вже на ладан дихали. Василь закупив гідрокостюми. Треба ж якось дослідити той кратер, чи що воно там є... Без гідрокостюма у воду, та ще й холодну, ні без мене, будь ласка.

Позаяк летіли ми вдвох, то заправка камінням тепер на мені... Тож код мені в руки, трохи вдосконалив подачу камінчиків... Щось на зразок ніпелю вийшло, туди дуй, а назад... Нічого назад, а ви що подумали?

Провізія на острові має бути, тому не забивали простір зайвим вантажем, так тільки добреники на перший час.

Я ледь діждався тієї миті, коли за спиною гуде, і ти відчуваєш, що вже над землею. Притисло до крісла, це ж не в поїзді таки, реактивний літак, як-не-як.

Ми піднялися в небо. Який же божественний вид. Василь переговорювався з вежею, іноді давав команду на заправку по внутрішньому звʼязку. Йому не було коли оглядатися. А для мене це було неймовірно. Перший раз в небі й відразу на реактивній тязі.

Під нами пропливали міста, такі маленькі, наче це макет. Моря та океан. Все чудово, крім одного. Я не зовсім готовий до таких навантажень. Не те що Яковлєв. Нудило і кидало в піт, але де наше не пропадало, мусив терпіти.

Тут хоч би копита не повідкидати, а цей чоловік ще й керує такою махіною. І так тут є автопілот, але Василь вперто не використовує його. Чому? Та просто не довіряє «всім цим вашим електронним штучкам».

Ще він розповідав, що навряд пристрої будуть там працювати. Що ж побачимо. Консоль не геть щоб проста. Та й Земля ж не дарма підштовхнула мене до цієї подорожі. Ще та хитрунка.

Так потихеньку, ну не зовсім, коротко говорячи, для реактивного літака потихеньку. Добралися до Куби. Бо ж яким би не був сталевим цей чоловік, йому відпочинок теж потрібен.

От там я й відвідав справжнього кубинського тютюну. Як вони його курять? Я й так був не в кращому стані, а після такого перекуру... Я і зеленів і білів і червонів... А кубинцям що, вони перегиналися пополам від сміху....

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.