37

Видно було, що Василя тут добре знали та навіть поважали. Дійсно людина легенда. Не те що я... Я не знав мови, не мав навички пілота. І взагалі на цьому аеродромі я був сірою мишкою. Але я просто не міг не допомогти цим добрим людям.

Нам виділили апартаменти й Василь відразу після душу пішов відпочивати. А ось до мене сон не йшов. Тому консоль вже в руках і я чаклую. До речі вчасно.

Які ж у них побиті життям літаки. Видно, що вони за ними наглядають, але їх ресурс на межі. От сьогодні один з них уже б не повернувся. Саме  «б», бо я підкоригував його, полагодив дистанційно, так би мовити. Заодно й інші. Ще політають.

Так граючись поволі і я поринув у сон. Таки дався взнаки переліт. Мені, як не дивно, приснився Чорнобиль. Точніше Припʼять. Дивно. Чому? В той час, як я за тисячі кілометрів звідти.

Я не відразу впізнав це місто, бо воно було ціле. Так саме ціле, ще до катастрофи. По вулицях ходило безліч людей, дітвора гралася в пісочницях і дитячих майданчиках. Їздили автомобілі по просторих дорогах. Та ще й які. Нині це вже раритети. Але тут деякі ще виблискували свіжою фарбою, бамперами, мов дзеркало. Погожий теплий день, кінець весни, або початок літа. Краса. Не тільки ця мить. Все місто, воно манило своєю красою. Чисті широкі вулиці, люди, що усміхалися, звуки. Все притягувало мою увагу.

І ось пройшовши одною з вулиць, я побачив її величність. Так саме величність АЕС, що ще будувалася. Якраз установлювали вентиляційну трубу. Саме ту, сумнозвісну, яка запамʼяталася всьому світу.

Пам'ятаю, як чергових новинах про зведення арки, повідомляли скільки було потрачено на те, щоб її демонтувати. Символ трагедії, але вона заважала, та й конструкція вже була нестабільна.

Тоді згадували ситуацію, що могла призвести знов до аварії, точніше великому забрудненню. Остання частина труби, а її знімали частинами, не хотіла полишати своє «нагріте» містечко. Вона мало не впала на дах реактора, точніше того що від нього лишилося. Навіть не так, на дах обʼєкту «Укриття» – «Саркофагу».

Кран не зміг підняти її, чи то підняв і щось там вимкнулось, чи то захист спрацював, але видно тоді був інший коректор, як і я, чи просто пощастило. Все минулося, але довелося ще ділити останню частину.

Тепер же її навпаки ставили. Який же це рік? Хтозна. Мене ніби не помічають, всі проходять повз. І лише одна дівчинка підійшла, взяла мене за руку. Глянула в очі. Ні не в очі, а крізь них прямо в душу. Блакитні такі щирі очі, що просвердлюють навскрізь.

— Ви ж порятуєте нас? – голос ангела пролунав просто в голові, – Порятуйте нас!!! Ви це можете!!!

— Але як?.. – вигукнув я, але відповіді вже не було...

Все ніби на перемотці пронеслося перед очима. Струснуло землю, світло, що на секунду осяяло все навкруги. Знов темнота. І Припʼять, якою вона є нині. Темні, порожні вікна, обсипана штукатурка, фрагменти скла. Тиша... Знову ця тиша... І все погасло.

„Мабуть, знову сон, викликаний Землею”, – на задвірках свідомості подумав я. І впав у безпамʼятство.

Прокинувся, Василя вже не було. Ну принаймні, на відміну від Олега, мене він не будив. На диво собі, я прокинувся теж не пізно. Сонце зійшло може з пів години тому. Вийшов надвір. Василь стояв біля турніків, а сонні кубинці обступили його. Оце чоловік любить спорт. Але я знав, що без цього ніяк, якщо ти хочеш бути пілотом. А я в принципі я і не претендував.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.