29

Їхали не довго, бо після останньої поїздки на весні дороги такі підлатали. Чи то вибори так діяли, чи просто збіг обставин. Але, так саме але, я вже казав, здається, що не вірю в збіги.

Олег ще прокручував в голові вчорашній день, принаймні за київським часом, бо там під «Дугою» явно час плинув по іншому.

— Ні, ну ти прикинь, – не вгавав він, – Це ж поміччю цього гаджета можна зробити, що хочеш, хоч атомну бомбу, хоч мільйон бакінських. Прямо волшебна паличка. Навчиш програмувати, чи що ти там коїш?

— Ні, вибач, друже.

— Чому? – ні ну точно ображене дитя, ні взять, ні дать. А ще татусь віднедавна.

— Тому. Я сам боюся лишній раз залазити самовільно. А тут ще й тобі давай. Я ж потім замахаюся правити, – я усміхнувся показово. Але насправді, навчити цього важко буде, бо я й сам не знаю, як він працює, так поверхневі знання, і тими Земля нагородила. За що тільки цей бонус, чи може кара.

— Отак завжди.

— Та не парся, я дома вже трохи вивчу цю тему, то вже й тобі атомну бомбу начаклуємо, хоча ні в тебе маленькі, не можна їм радіації. – я вже відверто жартував, хоча подарунок вже Олегові придумував і обдумував.

— Ні, ні, дійсно бомбу лиши собі. А от від готівкового, як то кажеться, завжди раді, – тепер і він сміявся. Ну хоч не ображається, як дитя.

Так і пробазікали всю дорогу, жаль що вона стала такою короткою у часовому розумінні. Хоч виїхали ми й пізніше, але були біля вокзалу ще раніше, ніж того разу. Що ж перед потягом ще й кави поп'ємо.

Тим більше у мене вже визрів деякий план. Ні не той план, що зелений, а план... Реальний план, одним словом.

Тож ми підʼїхали до кафешки, де минулого разу зустрічалися, обговорюючи можливість поїздки. Кафе було забите, близькість вокзалу столиці давалася в знаки. Тож ми підійшли до барної стійки і придбавши кави вийшли надвір.

Небо було похмуре, і холод не зовсім щоб собачий, але все ж мав місце бути. Кава ніби вкрита димом парувала. Що ж добре, що хоч без дощу.

— Треба відписати коханій, – мовив я. Думаючи трохи про інші речі.

— О, про це я чую вперше. Давно разом?

— Та не сильно вже давно і не сильно вже й разом, але точно не геть, щоб окремо і з великими планами на майбутнє. – попри те, що в думках вже починала витісняти все думка про Наталку, я вперто продовжуючи вдавати написання смс,  і підправляв код.

— Як це?

— Ну живемо ще окремо, вона у батьків, я в себе. Так би мовити, зустрічаємось і не більше, на жаль... – я продовжував і «бобик» Олега ставав трохи ліпшим.

— А... Зрозумів, нічого, ось одружитесь і заживете. – Олег усміхався, а як же він усміхнеться трохи згодом.

— Це так. – ось і останній штрих.

Кава скінчилася, мої кодування також. Час прощатися, але чесно бажання не було. Ну от така він людина. З ним весело і просто, а головне можна покластися. Чоловік відповідально відноситься, здається, до всього.

Ми обнялися на прощання, потисли руки і пішли кожен у своєму напрямку. Я до вокзалу, а він до машини.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.