13

Тож ми зробили такий собі міні пікнік на березі ставка-охолоджувача. Перекусили й відправились у зворотному напрямку.

Поверталися, як справжні сталкери. Тобто іншим маршрутом. Спочатку звернули в Припʼять. Гарне місто... Було... Бо видно, що воно не просто місто-привид, воно ще й помирає. То там, то там були обвали будівель. Навіть школу не оминула ця участь.

Я йшов і думав, дійсно не вистачає лише екзоскелета, гаусгана і фн-2000. І можна бродити в пошуках артефактів. Хоча, трохи планування реальної Прип'яті відрізнялося від ігрової, та й обмежень не було, як і аномалій.

— Ми гуляли Прип'яттю,Вітер гуляв шибками,Виселили миттю,Та ще й з ошибками... — пробубнів я собі під ніс.

— Тихо на вулиці, чисто в квартиріСпасибі реактору номер чотирі, – підтримав Олег.

— Та ну його, таке місто коту під хвіст, – я дійсно почувався пригніченим, від цього виду. – Скільки скалічених доль. Скільки викинуто грошей на вітер і нібито з-за якоїсь помилки, чи збігу помилок. Не вірю я в такі збіги.

Але хто я, щоб судити, тим більше нічого вже не повернеш. Бо, як почати міняти історію, то... Хтозна-що буде, тим більше це не можливо.

Не може людство по інакшому. Спочатку ми ламаємо, а лише потім переглядаємо інструкцію, якщо вона є. А як немає, то косячимо вже на повну. Тим більше Чорнобиль не єдина катастрофа такого плану, але зі значущих хіба Фукусіма переплюне. І то... Хоч там вибухнув не один єдиний реактор, але в новинах повідомляли, що відчужені лишилися лише десять кілометрів, а не як тут цілих тридцять. Хоча то швидше в японців землі не багато, а наші раз за разом підіймають питання про продаж її.

Отак в роздумах ми й підійшли до хуторка, який колись був певне селом, а може навіть селищем, але нині... Нині – це з десяток хат, і головне з кількох димарів йшов дим. Невже тут живуть? І дійсно двори мали охайний вигляд.

З одного з таких вийшла бабця.

— Турісти? – мовила вона з посмішкою

— Типу того. А ви що тут живете? – здивовано дивився на стареньку я.

— Мусимо якось виживать, а куди діватися, тут хоч на батьківщині, як пересилили, так боліла, шо думала помру вже. Родічів там в мене не було, та й рішила, шо ліпше на родній землі помірать буду. Отак вернулася сюда, та й вже не перший десяток тута.

— А як же радіація? – все дивувався я.

— А де вона? Ти її видіш? От і я не вижу, так і живемо тут потихеньку, та ладно разговори разговарівать, заходьте перекусите, та й мені компанія буде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.