14

Бабуся розповіла про своє складне життя, про евакуацію, про те як поховала свого чоловіка. Якраз сьогодні річниця. Тож ми випили не цокаючись по п'ятдесят за упокій. Закусили  борщиком з печі, а це вам не те що в ресторані – це отой самий смак дитинства.

Попри все, бабуся була життєрадісна, на одне лише бідкалася, що автокрамниця лише раз в тиждень і що колись велике село з власним колгоспом, стало хутором, а скоро і взагалі зникне. Але звикла вже так. Зате природа. І дійсно тут навіть дихалося легше, не що в місті з його загазованістю.

Ми трохи допомогли старенькій. Занесли їй до господи два відерця водички, бо хоч криниця була і не далеко, але... Нарубали дров. Хоч якось віддячили за гостинність. Та й рушили далі.

Олег дорогу знав добре, та й на маршруті більше такого цікавого нічого не було, тож ми швидко повернулися у точку дислокації. Мене ця мандрівка дуже втомила, якщо чесно, очікував я трохи іншого. Але, принаймні, тепер мене не буде так мучити це питання, як до цього. Так би мовити, один пунктик можна викреслити.

Через втому вирішили переночувати тут, і вже зранку вирушати до Києва, а там, як то кажуть, в кожного своя дорога.

Набігались ми знатно, тому повечеряли й тихо вложилися. Кожен думав про своє, чи може геть нічого не думав, бо втома то така річ...

Цю ніч мені не снилося нічого. Я спав своїм звичайним „мертвим” сном. І на відміну від попереднього разу, Олег мене не будив, прокинувся я сам. При чому Олег ще спав.

Я встав і поставив чайник. Дико хотілося закурить, але в будівлі було не зручно, та й не мав я такої звички, а виходити... по перше стрьомно, а по друге я й не знав як, хіба здогадувався. Тож балував себе чайком.

Коли я вже майже допив свій напій, якраз і Олег прокинувся. Він також приєднався до чаювання. Тим більше йому за кермо. Після чайної церемонії зібралися і пішли на вихід.

Олег, як і минулого разу, файно все замаскував, а лише потім рушили по тій же дорозі. Пейзаж був похмурий, ще й почало мрячити. Настрою це звичайно не додавало.

Всю дорогу мовчали, лише приймач, котрий час від часу доводилось налаштовувати, тихенько булькотів популярними мелодіями, або бадьорими голосами дикторів. І як їм тільки це вдається в таку рань, чи вони реально затяті жайворонки, чи просто під енергетичними напоями.

Врешті показався знак «Київ», а потім будівля вокзалу.

— Звідки забрав, туди й доставив. – мовив Олег і простягнув п'ятірню.

— Дякую за чудову подорож, – мовив я, потиснувши йому руку. – Бувай.

— Бережи себе і не перечіпайся більше на рівному місці, – посміхнувся він.

Я вийшов з машини, помахав на прощання і пішов до каси вокзалу. Ще трохи і я буду вдома, відлежувати свою відпустку, хоча... Так і тут є але... Бо ж город ще ніхто не скасовував, бо  як любив говорити мій дідусь: „Весна весь рік годує”. Але відіспатися кілька днів все ж потрібно.

Я придбав квиток, і скажу вам вчасно, бо до поїзда лишалося буквально десять хвилин.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.