8

Через втому, набуту пішим походом, заснув досить швидко. Чи то тільки здалося, що заснув. І до тепер не розумію. Але якщо то був сон, то він був у відмінній якості. Це навіть не хвалене «3д».

Буквально за хвилину після відбою почулося, як же це правильно виразити словами. І шум не шум, і писк не писк, і тріск не тріск. Відкрив очі й гукнув Олега, але його поряд не було, а навкруги, попри нібито ніч, було світло, як вдень.

І раптом, ніби як налаштовують радіоприймач на хвилю, шум почав вщухати. Спочатку проступив стук, ніби азбука морзе, чи щось таке, а потім ледь чутний голос, чимось схожий на голосового асистента.

„Твоя мета вже поряд. Не зупиняйся. Ти обраний.” – і все стихло і потемніло. Я спробував підвестися. Але... Ну блін кляте АЛЕ. Знову воно вклинилося в моє життя. Я раптово втратив свідомість.

— Рота підйом! – у своїй манері Олег розштовхував мене.

— Та хай йому нехай, – вилаявся я, бо реально не виспався, бо або толком не спав, або клятий сон вибив мене геть з колії.

— Давай прокидайся, вже світає. Бо так толком і не роздивишся зони.

Я ще щось пробурмотів, згадуючи не злим-тихим, але підвівся, отримав свою порцію кави. Так Олег вже встиг навіть її заварити, і запалив. Ніяк не покину цю лиху звичку. Особливо рання процедура, ну ви розумієте мене, мабуть. Немає нічого ліпше закуреної цигарочки в поєднанні з вранішнім ритуалом... кави. І те що ви подумали також, правда вже без кави.

Отже, поснідавши ми спакували наші наплічники й рушили до „мети”. А точніше до «Дуги». Зарослі, хоча ще лише покривалися першою зеленню, все ж докучали. А заросло тут знатно без людського впливу.

— Ось і ворота комплексу, – вказав Олег на брами, що ледве трималися на своїх петлях і здавалося, що найменший порив вітру відірве їх.

— Картина маслом, – дістав я смарт і сфотографував цей апокаліптичний вигляд.

— Таки так, час не жаліє нічого, хоча, як бачиш, поки не владний над антеною.

— Всьому свій час, – мовив я, хоча звідси вона мала ще більш дивовижний вигляд, а воно й не дивно, до неї тут кількасот метрів, а сама вона вище ста метрів у висоту...

— Ходімо подивимось, поки вона ще є.

— Ходімо.

І ми пішли, пройшовши напіввідчинені ворота. І я так замилувався, величчю радянської військової міці, що не помітив кимось скомунізжений люк. І так, з моїм щастям полетів вниз, навіть рюкзак ніде не зачепився, як на зло. Вмію ж я вляпатися на рівному місці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.