25

Наталка була якоюсь дивною. Здавалося, щось хоче сказати, але мовчить. Розберемося з цим пізніше. Бо реально, думки мої витали там... В тому клятому коді. Іноді прямо пахло тією небезпекою. Земля не любить чекати, або вже припікає їй гарно.

Новорічні реклами з тими червоними фурами та знижками на побутову техніку, яка перед ними ледь не вдвоє дорожчала, чомусь, вже викликали нудоту. Тож я вимкнув телевізор і ліг спати.

І тут, з одного, так би мовити, телевізора, перейшов в інший. Земля вирішила показати мені картинки. Що ж такого кошмару нікому не побажаю. Хоча спочатку нічого страшного й не було.

Я стояв серед мегаполіса. Ні на Київ це не схоже, щось набагато більше. По тротуару ходили люди, безліч людей, не менше й автівок на дорозі. Поступово темп збільшувався. Диск сонця зникав і зʼявлявся, а пішоходів, як і машин ставало менше. Перестали створюватися затори. У все в більшій кількості вікон хмарочосів була темнота.

Поступово, я перестав помічати сонце, як об'єкт. Просто пляма світла, котра проносилася з великою швидкістю. „Швидка перемотка, мда цікавенне ж кіно”. – подумав я.

А кіно й дійсно було цікавим. Апокаліптичним. На вулицях стало пусто, а потім зʼявилися нові мешканці. Асфальт вкривався тріщинами й з них проростали паростки. Поступово місто перетворювалося в джунглі.

Багатоповерхівки розсипалися на очах. Спочатку з них сипалися уламки скла, а потім і їх каркаси почали хилитися. А далі ніби доміно все падало і лиш пил підіймався ледь не до неба.

І різко все осяялося, з різних сторін спалахи та клуби диму. Все миттєво почорніло, і дерева почали вʼянути, і падати. А в кінці я почув її голос: „Часу обмаль, весь світ приречений, поспіши...”

Святкувати Новий Рік вже бажання не було, я вичікував час. Звісно, я не виказував нікому нічого, але душа була не на місці.

Тож, як тільки подзвонив Олег, я не чекав ні хвилини. На роботі написав заяву на відпустку без збереження, коханій сказав, що термінове відрядження. Зібрав рюкзак, цього разу таки вкинув мотузку. І рушив на вокзал. Все ж потягом і швидше і безпечніше.

Олег зустрів мене і вже знайомим маршрутом ми поїхали у знайомому напрямку. Засиджуватися в його лісовій хатині не стали. Бо час підганяв. То ж і маршрут довелося змінити і йшли ми майже по прямій. Хоча справжні сталкери так і не ходять.

Вже серед ночі ми були в Чорнонобиль-2. Але шукати той нещасний люк не наважилися. Бо темно було, як в афроукраїнця... самі знаєте де. Тож знову ночували, що правда тепер на території комплексу. Знайшли невелику глуху кімнату. І розпалили багаття. Вночі диму не видно. А вогонь за стінами теж. Хоч якесь тепло. Бо зима хоч і без снігу, але ж зима. Тим більше вентиляція була добротною. Дим йшов у неї, і тепло від багаття і не задихнемося. Хоча запах копченої рибки нам гарантований.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.