26

— Вставай давай, скільки я тебе ще будитиму сплюха.

— А... – я протирав заспані очі, бо ж знову я гуляв по сні й переглядав „цікаві” картинки. „Чому саме я?”, – луною розлетілося запитання в моїй голові.

— Що а? Вчора мене в шию гнав, а сьогодні спиш. І як ти тільки можеш спати у такий дубарь, – і дійсно від нашого багаття майже нічого не лишилося і витягнувши ногу зі спального мішка я відчув відчутний холод, від якого зрештою і прокинувся остаточно.

Ми з Олегом поновили багаття, попили кави, на жаль чаю ніхто не додумався взяти, і почали збиратися. Пройшли повз ті ж ворота, що давно вже просилися бути відірваними остаточно і почали шукати наш люк-портал. Олегу було важко, бо він не памʼятав про нього.

Шукали його хвилин десять. І це ще добре, що зима виявилась без снігу. Бо тоді мали б шанс обидвоє туди полетіти. Спочатку я думав спускатися сам, а Олег би тримав мотузку, але він ще той жук. Швидко знайшов до чого її привʼязати, а це було „вушко” на бетонній плиті з арматури, за котре чіпляв її певно кран при укладанні.

Тож ми почали спускатися. Звісно по черзі. Вже в середині Олег аж присвиснув.

— Нічого собі! І ти хочеш сказати, що впав сюди й зостався цілим?

— Я ж впав на рюкзак...

— Все одно не віриться, ну давай, як там, сім-сім откройся, чи що.

Звісно ніякий сім-сім не відчинився, а  мене аж перегнуло пополам від сміху. Боже, який сім-сім...

— Немає ніякого сіма. – все ще не міг справитися зі сміхом я, – Осьо...

— Ну то показуй, – Олег одночасно ніби й надув губи, але теж усміхнувся, – А то я ж не в курсі.

Я віднайшов ту „цеглину” і наступив на неї. Ось і знову почав відкриватися прохід і в ньому загорілося світло. Хоча в Олега очі так світилися, що можна було використовувати замість ліхтарів.

Ми пройшли знову цим стерильним коридором. Подумати тільки скільки часу вже минуло, а тут нічого не змінилося. Олег оглядав все навкруги зі щирою цікавістю. Напевне я таким же був тут вперше.

Двері, як і минулого разу відчинилися самі й ми пройшли в кімнату. Екран весь був у багряних відтінках.

— Помилка на помилці, помилковий секс... – перефразував я жарт про шутку від „Загорецька...”

— Нічогенький кабінет інформатики. І що мені робити?

— Почуватися, як вдома, але памʼятай...

— Що в гостях, – не дав завершити Олег.

— Ну що, привіт, Земля.

— На екрані зʼявилося зображення руки, що помахала, а потім жестом показала на клавіатуру.

Я зрозумів, помилки гнітили Землю, тож взявся їх правити. І цього разу це було дуже важко. Випадок був запущеним. „Цікаво, як з цим Земля справлялася без мене?” – не встиг подумати я, як почув: „До тебе був інший Коректор.”

Що ж не дарма я тут сидів, вже є прогрес, але роботи ще було багато. Тож поки Олег грався телефоном, поглядаючи на мене. Я, що той барабанщик, лупив по клавіатурі. Але помилок, було враження, не ставало менше. Невже я тут до старих віників затримаюся?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.