40

— Точно! Консоль! Зараз полагодимо твій літак!

— Ану, давай. – очі Василя загорілися надією. Я лапнув кишеню. Гаджет був на місці, але... Так ви вгадали, попри міць корпусу і тому подібні речі, нині це була «жабка». Не в сенсі істоти звісно, в сенсі того, що телефон виглядав, як розкладний, от тупо пополам. Пополам... переламаний...

— Трясця!!!

— Що таке? – Василь занепокоївся, і було чому.

— Зламав...

— І що будемо тепер робити?

— Може отой? – я показав на гідроплан.

— Навряд... – махнув рукою Василь, але все одно він ніби ожив...

— Ладно, ти казав запаси харчів є, тож перший час протягнемо...

— Ноги... – перебив мене він, але здається, навіть посміхнувся. Починає жартувати, це добре.

— Навряд. Щось вигадаємо, але спершу треба підкріпитися. Що там у нас є?

І ми пішли до речей, які зняли з понівеченого літака. Там були смаколики, ними й перекусили, та пішли до літачка, треба ж щось починати робити. Василь гадав, як йому оживити його. Цей літачок принаймні був цілий. Але проблем було не менше. Я зрозумів з його слів, що один з двигунів був повністю не робочий і палива, як і бака, там не було. А з камінням... Хтозна, чи щось вийде. Сонце було вже над головами та смалило неймовірно. Такими темпами ми довго лагодити його будемо. Тож, щоб не отримати опіків ми сховалися під крило. Там біля струмка було колись накриття, але під сонцем його встановлювати було б не просто. Тому вирішили ввечері підготувати його на завтра.

Ввечері встановили навіс, і там тепер пересиджували надмірну спеку. Так і пройшов, мабуть, тиждень. Ми дні не рахували, але я тільки уявляв скільки проходить в нашій реальності. Мій малюк скоро буде великим, а я тут...

Щоб якось відволіктись, запропонував відвідати той кратер. В принципі ми тому сюди й прилетіли. Не розумно було б обійти мету прильоту стороною. Тож взяли гідрокостюми, флягу для води та ще дещо з привезених харчів. Батончики, печиво, все що було готовим для споживання і запечатаним.

Йшли під струмком, бо ж питання води, коли жарко, є дуже важливим. Йти було важко, але крок за кроком ми підіймалися до нашої мети. Я оглянувся, вид був прекрасний. Небо чисте, ані хмаринки, море чисте. Красота-ляпота. Лише спека дошкуляла. І наш скромний вантаж. Хоча скромний, але важкий, особливо балони з киснем.

Ось показалася стежина і по ній ми вийшли на «дамбу», саме такий вигляд мала ця конструкція. Велика кругова дамба, не інакше. А всередині плесо води. Кришталево-чиста вода. І холодна. На відміну від повітря.

Поки вдяглися в костюми, геть змокріли. Але без них не протримаємося довго. Балони теж були не великі. На один раз... Бо де потім брати кисень, хтозна.

Зайшли в воду. Трохи стало холодніше. Костюм тримав температуру, але вода надто холодна. Поки було не глибоко, дихали без балонів, економія. Поступово ставало глибше, а потім різко, немов прірва. Ми надягли маски та пірнули.

Було темно, єдине світло йшло згори, і здається, щось блищало внизу. Чи то здалося тільки. Тут глибоченько, дійсно, навряд цей кратер колись пересохне. Ми заглиблювалися, із того що вихоплював ліхтар, а ми його таки взяли не даремно, можна зробити висновок, що ці стіни рукотворні. Колодязь, не інакше. Десь я вже подібне бачив... Ах, точно під «Дугою», єдине, там було мілкіше і без води. Ось уже і дно... Чи не дно...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.