44

Ми підійшли до однойменної з містом річки. Перекусили на її березі, а потім Василь відійшов. Хвилин за пʼятнадцять він приніс одяг і навіть взуття. Де він тільки його взяв? Невже поцупив. Ай добре, яка мені різниця. Зате тепер менше виділятися будемо. А то ще та радянська міліція, котра нас береже, спочатку саджає, а потім стереже... Ні не хотілося аж, ні разу.

Тож ми тепер ніби звичайні радянські люди, правда без паперів. Але хоч в очі не впадаємо. Переодягнулися і в путь. Нема чого сидіти, ми ж чомусь сюди потрапили.

Вийшли на дорогу, саме на ту, якою до того ми йшли з Олегом першого разу. Аж раптом.

— Що це за ГОН такий?

— Знову якийсь жаргон, чи що? – не зрозумів мене Василь.

— Ні, не жаргон, хоча... В грі про Чорнобиль, так була така чи є, чи буде. Коротше, там в тій грі перед викидом, колапсом з тої он станції, – я показав туди звідки ми йшли, – Всі звірі, чи то мутанти дуріли й тікали, не розбираючи дорогу. І краще на тій дорозі не стояти.

— І при чому тут, той гон?

— А ти глянь, – я показав на котів і собак, зайців і інших тварин, що явно бігли звідти, куди ми йшли.

— Дійсно, що це вони всі так біжать? Та якось і мені не дуже добре. Втомився, чи що.

— Щось тут не так... Пішли подивимося, все одно інших варіантів нема.

— Пішли...

Ми йшли повз якесь село. Тут вже не видно було живності, крім бідних собачок, що були на привʼязі та не могли втікти. Але дуже хотіли. Вони буквально скавуліли, щось їх гнітило. Але ланцюги не давали їм тікати. Аж жаль якийсь пробив мене. Раптом з хвіртки, вийшов хлопчина. Такий якраз чи то школяр, чи ще дитсадівець. В руках він тримав радіоприймач і намагався його налаштувати. Але замість якоїсь хвилі, чи хоча б шипіння, в приймачеві чувся стук. Такий „стук, стук, стук”, потім секунда тиші й знов. Хм, щось знайоме...

— Привіт малий! – гукнув я до хлопця.

— Доблий день, я вже не малий. Я в цьому лоці до школи вже йду, – я посміхнувся сам до себе, що ж вік десь вгадав.

— Що не налаштовується? – спитав Василь.

— Нє, знову навєрно ту антену лоблять, – малий махнув на «Дугу», її ще видно не було, але вже не так і далеко. – Мене Олегом кличуть.

— А я дядя Микита, а це дядя Вася. Хочемо налаштувати ту антену.

— О добле, злобіть, шоб вона не мішала ладіо слухать, пожалуста.

— Добре спробуємо, – і тут я між тогу стуку почув Землю. Хм... Це щось значить.

– А ти можеш позичити своє радіо нам? Ми зараз дослідимо ним все навкруги, а потім повернемо?

— А шо мені за це? – от хитрун, але в нас якраз зостався останній батончик снікерса, що ж доведеться ним пожертвувати.

— Тримай ось. – я дав йому батончик, – це шоколадка, дуже смачна.

— Пасіба, – мовив малий і побіг. Ми ж йшли до мети й тепер я вслухався і між стуків слухав інструкцію. Що ж цікаво...

— Навіщо ти це слухаєш, ще й в малого забрав приймача... — Василь не розумів, що до чого, ще й цей стук його нервував.

— Я слухаю код, ну таке як на тих екранах, але у звукові. Справи кепські. Ця антена робить не тільки перешкоди, вона і є причиною аварії в вісімдесят шостому...

— Оце тобі й на...

Далі Василь мовчав, не хотів мені заважати, а я вслухався. Жаль в приймача не було клавіш, чи щось такого. А на територію комплексу ми теж навряд попадемо... Там нині секретний військовий обʼєкт як-не-як. Що ж можна утнути?

Але думати не довелося. Земля все спланувала за нас. Тож я прослухав цей інструктаж, розповів подробиці Василеві й ми стали чекати ночі. Так саме вночі спробуємо пробратися до того люка. Звідки все почалося, там і закінчиться. Чи не закінчиться...

Василеві сподобалося, що ми маємо порятувати Чорнобиль, і була надія, що і його державу. Дійсно, економіку тоді добре розшатало. Скільки грошей, людей і інших ресурсів пішло на приборкання «мирного атома». Що ж побачимо. Поки підійшли, на скільки це було можливим. І затаїлися в лісі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.