Кінець

Справу було зроблено. Земля склала з коду смайлик. І все ж заговорила.

— Молодець, порятував цю землю.

— О, а я думав ти образилася.

— Ні, все нормально, але ж енергію накопичувала на твої злодіяння.

— Така мила в вас бесіда, але як ми звідси виберемося, – приєднався до нас Василь.

— Запросто, але куди? – сказала Земля.

— Тобто куди?..

— Я можу перемістити тебе у твою частину, Василю, або ж в той час звідки Микита. Куди ти хочеш?

— Нормально, а ти й таке можеш? А я? – тепер уже мене перемкнуло.

— Тебе чекають у твоєму часі, та і консоль у тебе там є, мені без тебе аж ніяк. Хоча, якщо ти не хочеш.

— Якщо чесно, то втомила ця біганина, а там у мене маленька дитина. – вийшло прямо віршиком, я аж усміхнувся.

— Добре, а ти Василю. Тебе чекають і там і там, і до речі ті ж самі люди.

— Мабуть, тоді я виберу час в якому я й маю бути. А то те все якось не правильно.

— Добре. – і світло погасло.

Прокинувся я в поїзді. Він заходив на станцію імені Тараса Григоровича Шевченка. Вчасно ж. Торкнувся кишені, телефон був на місці вийняв його. Звичайний телефон, як у всіх. Це добре, тепер ніяких рятувань світу.

Глянув на дату. Восьме березня дві тисячі двадцять перший рік. Так, треба хоч букета придбати. Хвала богам, тітки вже повиносили квіти. Дерли в три дорога, але що вже зробиш. Гаманець теж був на місці й навіть з солідною сумою грошей. Дійсно, я ж у відрядженні був.

Придбав Наташці білих троянд, саме такі вона любить. А Ромашці, взяв велику машинку. І пішов додому. Бачили б ви, як вона мене лупцювала, а потім цілувала. Отакі вони ті жінки. Хоча чому я дивуюся. Звʼязку ж у мене не було. Довелося вигадати, що телефон вкрали, тим більше в мене був новий. Синок спочатку косився на мене, а потім посміхнувся, підійшов до мене. Ну як підійшов, як пʼяненький. Обняв мене. Яка ж то радість бути вдома, там де тебе люблять.

Трохи відпочивши я вийшов в інтернет. Що ж у Василя все склалося пречудово. Марина тепер йому пасерба, хоча називає він її доцею. Так, він тепер є навіть у фейсбуці. Не сталося так, як хотів того Василь, і Союз все одно розпався. Що судилося тому не минути. Але от Чорнобильська земля процвітала. До речі в Україні тепер було трохи більше атомних станцій, як і по всьому світу. Подейкують з-за них і розорився Союз. Чи надійні вони, хто його знає. Зате енергоресурси трохи дешевші.

Та й взагалі в Україні все добре. Принаймні ліпше ніж було. Не було й епідемії, чи то пандемії, ми її просто не прийняли. А згодом відкрилися таємні файли, де вказано, що все зроблено спеціально. Треба була паніка, але вона не сталася.

Знайшов я й Олега. До речі пам'ятаєте того хлопчика? То він і був. Як я дізнався? Просто знайшов у його профілі стару чорно-білу світлину, де він з тим приймачем. Він і досі працює, не Олег, приймач. Хоча певно Олег теж працює. В Припʼяті, а де ж ще. І з сімʼєю в нього все добре, живуть просто в іншому місті. В місті мрії. А приймач працює ще на тих же радянських батарейках. Ми домовилися і я надіслав йому його новою поштою. Він довго дивувався і запитував звідки він у мене. Бо ж він упізнав його. Це було те саме радіо. Але ця таємниця лишиться таємницею.

Дякую за увагу до твору.

Надіюся він лишив вам враження, які я б хотів би прочитати в ваших коментарях. Якщо поставите сердечка теж ображатися не буду.

КІНЕЦЬ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.