28

В шоковому стані, і не інакше ми пішли до виходу. Це ж треба отаке... Не вірю, хоча й бачу на власні очі. Олег виглядав, ще гірше. Хоча, а який вигляд маю нині я? Дзеркал то не було...

Коридор за нами сховався за стіною. Дивно, але з люка світило ще вранішнє сонечко, що ніби соромлячись легенько заглядало крізь круглий отвір.

Мотузка була на місці, тож ми почали підійматися. Спочатку я, потім Олег. Коли ми вилізли з люка, то Олегу прийшла геніальна ідея.

— Треба прикрити вхід, а то ще роззява, така як ти знову туди полетить...

— Де ж ти раніше був, – мовив я ледь дихаючи. Сили не було навіть піднятися на ноги. Але довго лежати на холодній землі ще те задоволення.

Неподалік ми знайшли бетонну плиту, вона була не велика, якраз такого розміру, як нам треба. Але ж важка... З горем пополам ми таки пересунули її на люк і закрили його.

Глянувши на годинник я оторопів. Бо на ньому був майже той самий час, що і до спуску і дата також 16 січня. Оце тобі й на, за кілька хвилинок пройшла, чи часом не доба, бо втомлений я був, ніби добу не спав.

Думати на холоді звичайно можна різні думки, але в теплі чомусь приємніше. Тому ми взяли таки свої рептухи й повільно попленталися до місця звідки таки сьогодні, виходить, й виходили.

Так навіть наше багаття ще не перегоріло. Значить будем грітися, перекусимо і назад „... У дорогу далеку-у...” – чомусь згадалися слова старої, як світ пісні. Мабуть, тому що в старих піснях таки є душа. Не те що в нинішніх хітах, або три слова на всю пісню, або такі слова, що аж вуха вʼянуть.

Перепочивши вирушили в сторону хатинки, на окрайоку ЧЗВ. Йшли назад тим самим маршрутом, сенсу гуляти не було, та й бажання теж. Світ порятовано. На довго чи? Але ж порятовано.

Йшли мовчки, бо хотілося скоріше вже повернутися, і якщо що відпочити вже там. Невдовзі попереду зʼявилися рештки колючки, ми були вже поряд.

— Ні, сьогодні нікуди, сьогодні треба остограмитися, – мовив Олег, він ще досі не відійшов повністю. Не кожен день таке побачиш і почуєш...

— Згоден, відпочинок нам потрібен, я мов вижатий лимон.

— До речі, ти що програміст якийсь? Так по тих клавішам вистукував...

— Ні всього лиш електрик, звичайний електрик. Хоча, знаєш іноді почуваю себе героєм того анекдоту, де „Полагодь унітаза, ти ж електрик, чи айтішник, чи будь-яка інша професія”.

— О так, мені це теж знайомо. Така вже думка, якщо ти геніальний, то геніальний у всьому, а як телепень то...

— Це точно! Ну що будьмо! – і ми випили по рюмашечці й стали закусювати.

Ми ще довго розмовляли. Все ж Олег був трохи старшим і вже встиг трохи побачити світ. Навіть Радянський Союз ще застав. Щоправда, маленьким він тоді був. Тож і здавалося, що все прекрасно.

І дійсно, кажучи, що колись було краще, ми не описуємо ситуацію в цілому, а лише передаємо наші власні переживання. А які переживання в дітей? Була б їжа, особливо солодощі, любов батьків і нова іграшка. Ну ще друзі. Але ж, поки малий, друзі знаходиться швидше.

Не те що в зрілому віці, як не сам ти, то хтось очікує якусь вигоду від дружби. А дружба між хлопцем і дівчиною... Так, можлива лише в дитинстві, або основана на стосунках, або і взагалі стосунки основані на дружбі. Якось так і не інакше.

Одним словом, філософствували ми довго. А тому рано ми теж нікуди не поїхали. Аж після обіду, поївши запареної мівіни, де юшки було більше ніж просто багато і відійшовши від надзвичайного похмілля, Олег вирішив, що досить гуляти. Його вдома чекали його квіти життя Сашка і Машка. А мене кохана Наталі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.