2

Отож гра. Гра почалася з реєстрації, ага як і в онлайн іграшках. Тільки реєстрації дитини, тобто мене. І пішло поїхало. Друзі, що за спиною стають ворогами, вороги, з якими лишаємось друзями. Так, так, в мене завжди все на виворіт. Сильний, але тікаю від слабких, зате дориваюся до сильних. Якось так.

Пишу вірші про кохання, навіть не вірячи в просту любов. Дивак? – скажете ви. І ви зразу прямо в яблучко. Мене знає багато хто, але всі по різному. Чи то я такий різний, чи вдало мімікрую. А Бог його знає. Особисто про себе можу сказати лиш одне – лис Микита то про мене. В прямому і переносному. Так мене саме так і звати, а нікнейм Коректор. Це такий, мабуть, стан душі, чи що...

Отож із цього і почнемо, упустивши перші 19 рівнів, себто років життя. Там все просто і складно водночас, ну ви в курсі вже. А от на двадцятиріччя, награвшись видно в Сталкера і начитавшись про Чорнобиль, закортіло, кров з носа, побувати там. Відчути силу і грандіозність його величності Реактора номер чотири.

От хотілося відчути саме цю атмосферу і все. Єдине але, чомусь все дорого, шумно і безглуздо, якщо замовляти офіційні тури. Тому і шукав я ліві сайти, вільних сталкерів і так далі. І таки знайшов. Хоча краще, мабуть, і не шукав би. Але... Знову але, мабуть, вона просто кликала мене. Як в грі: „ Іді ко мнє, я віжу твойо желаніє!..” Хто грав той в курсі, ще той жахастик. Я звісно вухами нічого не чув, але дупа аж підгорала від бажання туди втрапити, та ще й нелегалом. Класика жанру.

Одним словом, списалися ми з Олегом, і вирішено було 26 квітня. Якраз роковини і все таке, символізм, та й годі.

Зустрілись ми на вокзалі в Києві, не помітити мене було дуже важко. Ніби теля, що вперше вийшло зі свого хліва. Як то кажуть: „Перший раз у перший клас”. Ледь не загубився. Добре є gps, з горем пополам знайшов станцію метро „Вокзальна”. Думав він звідти й вийде, але як би не так. Я аж підстрибнув з переляку, коли він підкрався.

— Ну ж і клієнт мені попався. Не мінжуйся, сталкер дитину не обідить.

— А нормально не можна? Так і до інфаркту не далеко.

— Готуйся, в Зоні і не таке буває, тим більше для таких, як ми, що гайками(не тими, що крутять а ті що гаї) і кущами. Ходімо в автівку, бо тут шумно.

І я поплентався за ним, а що лишалося робити. До речі автівка, ще та автівка. Це був допотопний УАЗ темно-зеленого кольору, і як годиться добряче побитий життям та ржавчиною. Як він тільки не розсипався дорогою. Видно коли його збирали, там завелась якась душа, котра дуже прагнула жити. Може взагалі в комплекті з заводу додавалися „Фіксики”. Але що б там не було, машина працювала, і навіть, як кажуть майстри, шептала своїм двигуном.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.