15

Тож я поспішив на платформу. Поїзд якраз підійшов з парку. Я попрямував до свого „щасливого” вагону номер тринадцять. Ба більше, в мене ще й місце відповідне було.

Я зайняв місце, кинув ранець під лаву і задумано дивився в вікно. Як завжди „кришталево-чисте”. Як раптом в купе зайшла вона. Ви вірите в кохання з першого погляду, а з першого слова? Ні? Я теж не вірив. Але...

— Привіт, – мовила вона, а її голос був, неначе то сам янгол промовив, щобільше, до її вигляду не вистачало, хіба що янгольських крил. –  Я Наташа, вам далеко?

— Привіт. Я Микита. До Сміли, (ім. Т. Г. Шевченка).

— О мені туди ж. Це ж треба земляки...

І вона говорила і говорила, а я милувався, ніби щебетом весняних птахів... Вся моя мандрівка відійшла на задній план, я слухав її. Ми говорили та сміялися. Ніби все життя були знайомі. Хоча жили, в одному місті, але геть в різних його частинах.

Так і минули ті три години дороги. Ніби мить, чудово коли трапляються такі зустрічі. Я допоміг винести її валізу, але розставатися геть не хотілося.

— Що ж, як нам поки в різні боки, то хоч давай пізніше зустрінемось, – не вгавав, я надіючись, що її серце вільне.

— Нема питань, записуй, – мовила вона, – нуль, шість, три... – Ой моя „тридцятка”, бувай, подзвониш, – І вона чмокнула мене в, вже три дні, як не голену щоку, – Ти мені сподобався, Микито.

Вона забігла в маршрутку і помахала на прощання, а я не міг відвести від неї погляд. Зрештою автобус повернув вліво і сховався за будівлею. А я стояв і дивився.

Вічно дивитися сенсу не було, тому я перейшов до запису номеру. „Та ну на... – мене аж телепнуло ніби ударом струму, бо в руках був не просто смартфон, а таки консоль керування, – Не може бути. Отже, це все реально?”

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.