Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Попри біль, що випалював зсередини всі інші почуття, я йшов рівно та швидко.

Куди? Не знаю.

Я навіть не зрозумів, як опинився на вулиці. Просто в одну мить тіло скував холод. Спочатку сире повітря приглушувало біль, трохи пізніше — посилило його. Щоразу заносячи ногу для кроку мені здавалося, що ось-ось і я впаду.

Але не падав.

Будинки, дерева, вулиці, все, що мене оточувало тонуло в густому білому тумані. Шум вітру та звуки води, що дзвінко капала, звучали приглушено, ніби в моїй голові мізки перетворилися на вату.

Важко билося серце. З надривом, ніби відбивало останні удари й прагнуло викластися на повну. Мовляв, «дивися, Метте, я намагалося щосили, але більше не можу». Вибух. Тремтіння пробігло тілом. Я зупинився. Приклав руку до грудей, боячись уже не відчути під ними стукоту.

Замість нього по барабанних перетинках вдарив знайомий дзвін браслета. Колись він заспокоював. Зараз лякав. По спині струмками побіг піт. Рвучкий вітер огортав колючими обіймами, гнав ногами мурашки. Не міг я вийти надвір, закутавшись у ковдру? Ні! Вибіг в одних штанах. Босоніж!

Шорсткий асфальт нерівностями впивався в ступні. Дзвін наростав, а я, попри бажання кинутися геть, стояв, з жахом чекаючи, коли носій браслета вийде з туману.

Не в змозі зрозуміти, чому ж цей знайомий звук так лякав, я крутив головою, але нічого не побачив. Раптом навколишній світ завалився на мене, наче з вух витягли вату. Вдарили по барабанних перетинках, немов гучність викрутили на максимум.

І я побіг. Щосили. В невідомість туману.

Зупинився лише, коли повітря стало катастрофічно не вистачати. Впав на карачки, не відчув болю від приземлення на жорсткий асфальт. Жовта та волога від туману трава здалася м'якшою за всі матраци, що в мене тільки були. Хвиля холодної води, що раптом торкнулася колін, привела до тями. Свідомість?

Я сів, озираючись.

Туман порідшав, відкривши погляду невелике озеро, на березі якого я й опинився. Дерева всіх мастей хаотично розрослися довкола. Можна було подумати, що це ліс, якби не лавки з фігурними спинками та статуя чоловіка з суворим обличчям та в капелюхі-циліндрі.

Парк. Чи далеко від бюро?

Я підвівся, прислухаючись до себе. Останнє, що пам'ятав: як говорив з детективами й сказав, що Норма не моя рідна сестра. Але це як марення. Начебто туман з вулиці просочився в голову, склеїв усі думки, розквасив їх. Тоді я почувався пропущеним через м'ясорубку. Було холодно, нудотно, перед очима пливло.

А що зараз?

Як і раніше — холодно. І боляче. Рана від укусу пульсує. Я поглянув на неї, але роздивитися не вдалося. Лише очі закосив. Як не крути, а людина не може дві речі: облизати свій лікоть та побачити шию.

Я обережно помацав пов'язку, а коли підніс пальці до обличчя, мало не вивернув шлунок від виду власної крові. Нудота, як підступний супротивник, що нападає тільки зі спини, стиснула горло. З відчуттям важкості в животі я повільно дійшов до однієї з лавок.

Хмари повільно світлішали, місцями з'являлася ранкова зоря.

Знесилівши, я сів. Більше нікуди не піду. Залишуся тут. І якщо так складеться — померти у парку не найгірший варіант.

Здається, на лавці я провів вічність, перш ніж почув кроки, а після темрява поглинула мене.