Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

«Не вірити своїм очам» — перша думка, що проскочила в голові. Але як же не вірити, якщо це Тельма і вона не дихає.

Я схопився зі стільця і кинувся до сцени, де Тінь поклала Тельму на підлогу. Весь світ перестав мати значення. Незначним став Дракула, його бізнес, який загрожує людям апокаліпсисом. Я більше не людина. Людина Вільям Форсайт померла від пострілу в живіт. Я — опівнічник з розбитим серцем. І його уламки впивалися в плоть, завдаючи страшного болю, від якого хотілося вити.

Колись Улла казала, що у новоперетворених опівнічників загострені всі емоції та почуття. Ось і мої були на межі. Я сів на підлогу поруч із Тельмою і поклав її голову собі на коліна. Прибрав кучері з обличчя, промацав пульс, хоч знав, що його немає. Холод шкіри коханої обпікав пальці. Різав по оголених нервах, вивертав навиворіт душу.

— Ох, мала, пробач… Пробач. Я підвів тебе. — Я вп'явся поглядом у Дракулу. Тим поглядом, який на дух не переносив Метт, тим, що не подобався нікому, бо казали, що я пронизую.

Тінь, склавши руки на грудях, стояла біля завіси, але я бровою не повів. Вся злість зосередилася на Дракулі.

— Ти ж обіцяв не вбивати її, якщо я прийду на зустріч, — плутано промовив я. — Навіщо ти це зробив?!

— Збрехав, — коротко кинув він і налив собі в склянку крові з пляшки.

— Тельма попереджала... Вона намагалася попередити, що ти обдуриш! Знаєш, зовні можеш бути схожим хоч на гобліна, хоч на печерну людину, але внутрішньо… — Я набрав у легені більше повітря і поклав долоню на груди. — Ти чудовисько, яке не варте життя. Звідки в тебе такий комплекс неповноцінності, га? Навіщо ти все це робиш? Навіщо вбиваєш? На що ти розраховуєш?

Дракула сьорбнув зі склянки та облизнув губи язиком. Типові злодії з коміксів часто розповідали про свої плани та мотиви, Дракула таким не був, натомість він промовив:

— Це була отрута.

— Щ... що? Отрута? — не зрозумів я.

— Я дав Тельмі ціанистий водень. Вона померла швидко. Без мук… майже. — Щойно з губ Дракули злетіло останнє слово, як я зірвався. Обережно переклав голову Тельми зі своїх колін на підлогу і зістрибнув зі сцени. У лічені секунди подолав відстань, що розділяла нас, підбив ногою розхитані скрипучі ніжки стільця, на якому сидів Звір, і коли він, ричачи, завалився під барну стійку, я щосили вдарив його кулаком у вилицю, у скроню, ніс, підборіддя. Молотив даремно, аби вивільнити… Ні, не агресію. Біль, завданий його діями.

Раптом світ перекинувся. Втрутилася Тінь. Вона швидко відтягла мене від Дракули й кинула на стіл.

— Ні! Не чіпай його, — наказав Звір, підводячись з підлоги. Сплюнувши кров, він посміхнувся. — Ну й сили в тебе! Втім, інакше бути не могло, кров від крові моєї. А ми з тобою схожі. Не зовні, звісно. Внутрішньо. Кажеш, я чудовисько? У себе, Вільяме, ти давно заглядав?

Я встав, обтрусив піджак. Пульсували болем збиті кулаки. На щоках Дракули багровіли садна.

— Ти ніколи не відчував спраги? — Він скинув кудлаті брови. — Бажання забрати чуже життя?

Вже приготувавшись відповісти, я проковтнув невисловлені слова.

— Одна річ хотіти, — зібрався з думками, — інша — вбивати.

Дракула зітхнув:

— Який ти правильний. До нудоти.

— А ти просто бридкий. — Я знизав плечима і стрибнув на Дракулу. Він перехопив мою руку, відвів убік і вдарив кулаком під дих. Я не був відкинутий силою удару тільки тому, що Дракула продовжував стискати моє зап'ястя. До хрускоту кісток. Біль блискавками розповзався по передпліччю, віддавав у груди, підганяв серце.

— Ти не зупинишся, якщо я попрошу? — пролунало запитання.

Насилу відновивши подих, я посміхнувся одним куточком губ.

— Це смішно, — сказав. — А ти? У чому твоя мета?

— Я не з тих лиходіїв, що видають усі свої плани, — гордовито промовив Дракула.

Я хмикнув.

— Ти надто передбачуваний.

Новий удар припав мені під щелепу. І він же відкинув мене на нещасний стіл, який цього разу не витримав ваги, що навалилася на нього. Я недовго приходив до тями. Спасибі регенерації опівнічника. Коли я піднявся на ноги, стискаючи кулак із браслетом-кастетом, Дракула пив кров зі склянки. Тінь розчинилася, наче її ніколи не було в барі.

Не вагаючись, я налетів на Дракулу із серією раптових ударів. Частину з них він присік, частина досягала мети. Час помчав з шаленою швидкістю. У такому темпі та опівнічнику постаріти за пару годин можна, але я знав, що це лише ілюзія, наслання, спричинене адреналіном. Момент, коли немає права на обмірковування дій. Немає часу на затримки. Ти чи б'єш, чи б'ють тебе.

Біль осередками, що розросталися, захоплював тіло, сковував. Рот постійно наповнювався кров'ю, гуло у вухах, після удару головою об барну стійку. Лише опинившись придушеним Дракулою до підлоги, я згадав, що маю пістолет. От би до нього дотягнутися, але одна рука зламана в зап'ясті й відмовлялася слухатися, друга ось-ось зламається під вагою коліна, що натискало на передпліччя. Дракула спеціально переніс всю вагу на ногу, щоб завдати більше сліпучого болю. Він сам харкав кров'ю, втратив одне з іклів, яке тепер застрягло у стільниці чергового рознесеного в тріски столу.

— Що я точно обіцяв, — прогарчав Дракула, — то це те, що якщо ти не звалиш із Хельна, я вб'ю всіх вас.

— Ще побачимо, хто кого, — огризнувся я, сплюнувши кров. — До речі, забув сказати… У мене також є отрута. Саме для тебе. Так, не вилуплюй на мене свої очі. Не віриш — перевір. У сумці, он там, два флакончики з кров'ю… Кіди. Якщо їх зараз же не знищити, я обов'язково дістануся до них і засуну тобі в горлянку.

На моїх закривавлених губах заграла усмішка.

Дракула клюнув на хитрощі, проте не зовсім так, як я планував. Він схопив з підлоги уламок сталевої ніжки столу й увігнав мені в живіт. Я мало не захлинувся своєю кров'ю. Перед очима потемніло. Біль пульсував усередині, і я кожною клітиною організму відчував стороннє тіло, що пройшло наскрізь. З кожним новим спалахом, що затьмарював погляд, по тілу розповзалося гаряче тепло, ніби в очеревині розвели багаття.

Дракула підійшов до барної стійки. Витер рота тильною стороною долоні і схопив сумку. Йому не одразу вдалося впоратися з маленькою застібкою своїми величезними лапами.

Я відкинув голову, зайшовся в кривавому кашлі. Сили покидали швидко, а потім мій погляд упав на Тельму. Нещодавно вона лежала поруч на ліжку, закинувши на мене ногу. Її шкіра випромінювала ніжний аромат троянд, а поцілунок залишав післясмак смородинової гігієнічної помади. Зовсім недавно вона була живою.

Серце важко забилося. Не прохані сльози защипали очі. Я, зчепивши зуби, дотягнувся здоровою рукою до кобури з пістолетом, захованої під піджаком, і поки Дракула порався із застібкою на сумці, я витяг пістолет, косо-криво прицілився і вистрілив кілька разів.

Ультрафіолетові кулі врізалися в плоть, пропалюючи в ній дірки. Дракула завив, впав навколішки та випустив сумку з рук. Вона впала на підлогу. Флакони протяжно брязнули, а моє серце завмерло. Якщо вони розіб'ються…

Для Дракули кров Метта — отрута.

А для мене?

І тільки думка промайнула в голові, як я почув цей запах. Дивовижний, солодкий.

Я двома руками обхопив уламок, що стирчав із живота, рвонув його геть і викинув. Підскочив на ноги, але не зміг зробити навіть кроку. Стіни закружляли, шлунок стиснула нудота. Кров із рани залила підлогу і я впав.

Світ огорнула темрява.