Опівнічники. Бюро розслідувань

Метт Калахан

Я повернувся до кімнати, яку тепер ділив з Кідою. Вона сиділа в кріслі, яке, мабуть, затягла з коридору, та розглядала медальйон. Я мовчки підійшов до ліжка й сів навпочіпки поряд з рюкзаком. Речей там небагато, цінних — тим паче. Найдорожче, що я взяв до Хельна, — фотоапарат. Але у Норми ще був диктофон. Раптом записи з нього стануть в пригоді? Перевіривши всі кишені, я нарешті знайшов те, що шукав. Обдивився пристрій з усіх боків та розчаровано зітхнув: корпус диктофона вкривали тріщини, подряпини та щось, схоже на сліди зубів. Втім, може він ще працює? Натиснув кнопку живлення, ще раз і ще. Нічого.

— Марно. — Голос Кіди змусив мене здригнутися й випустити диктофон з рук. Той впав на килим.

— Що? — озвався я.

— Я перевіряла. Він не працює.

— Ти лазила в моїх речах?

— Типу того. Мені здалося, що там миша. От і зазирнула. Миша там справді була. Сердишся?

Я озирнувся на неї:

— Скоріше, обурений.

— Пробач. — Кіда наділа медальйон та відвела погляд. — Але рюкзак з підлоги прибери, раптом Джеррі повернеться.

Дослухавшись поради, я сховав диктофон в рюкзак, поставив його на підвіконня й звалився на ліжко без сил. Слабкість досі зрідка накривала хвилями, іноді відчувалася свинцевою ковдрою. От і зараз накрило. Декілька хвилин довелося відновлювати дихання та опановувати тіло, яке відмовлялося слухатися.

— Ти в порядку? — поцікавилася Кіда.

Кивнув.

Вона встала:

— Піду, пошукаю Монро. — І залишила кімнату.

Я знизав плечима та взяв з тумбочки фотоапарат. Гортав зроблені світлини, відволікаючись від бентежних думок. Хай там як, я не відчував до Кіди тяжіння. Власне, нічого не відчував. Вона з'явилася так несподівано і приголомшила зізнанням, що ми рідні брат та сестра, а потім тим, що ми онуки творця «Морока». Спочатку врятувала мені життя. Пізніше змусила зрозуміти, наскільки непотрібним я був біологічним батькам, тепер викликає жалість. У сукупності всі почуття розмазані, наче вівсяна каша на тарілці.

Тривога за Норму ж сиділа в грудях й тиснула на серце, збивала подих. Іноді захоплювала, перетворюючись на паніку. Очікування виснажувало. Хотілося діяти, бути корисним, але я нічого не міг. Навіть здати кров на нову порцію ліків.

Кинув погляд на ліктьовий згин, де темніло кілька крапок від голок. У детектива Дена рука легка — уколи робить майже безболісно.

Зрештою, за переглядом фотографій я провів близько години. Вже думав відкласти фотоапарат, але застиг, розглядаючи чергову світлинку. Холодок поповз хребтом. Груди раптом здавило. Я сів та збільшив зображення. Фото зроблене у «Лігві». Натовп опівнічників на танцювальному майданчику, яскраві вогні, оксамитові штори, що відгороджують лаштунки від сцени та… очі-жаринки на обличчі зі звіриними рисами та чорним волоссям, що укладкою нагадувало вушка кажана.

Це він. Це він.

Я схопився з ліжка та бігцем спустився на перший поверх. Детективи стояли перед стіною, обвішаною знімками опівнічників. Вілл розмовляв телефоном. Ден хмурився, уважно слухаючи.

— Так, я зрозумів. Тоді до зустрічі завтра. Бережи себе. — Вілл поклав слухавку й сховав телефон у кишеню. — Це Норма. У неї все добре. Бальд повірив у її історію, але каже, що вона має довести свою готовність бути відданою клану. До завтрашньої ночі вона намагатиметься дізнатися більше корисної інформації та чекає на нас завтра в «Лігві». Тільки каже, щоб ми удвох не світилися. — Вілл подивився на Дена. — Нашої фантастичної п'ятірки завтра в барі не буде, але краще не викликати підозри.

— Щоб не викликати підозр, треба вливатися в натовп, — сказав, увійшовши, Монро. Він посміхнувся та зміряв пронизливим поглядом детектива Вілла.

— Говори конкретніше, — суворо попросив Ден.

— А що? У нас із Білом…

— Прошу, не називай мене так, — скрививши губи, попросив Вілл.

— Гаразд, — Монро закотив очі, — у нас з тобою майже один розмір. Я можу позичити тобі одяг для маскування. Приодягнемо тебе, причешемо, пудрою білою в обличчя дунемо й викапаний опівнічник. Не будеш привертати зайву увагу.

— Як варіант.

Монро самовдоволено посміхнувся. Поправив волосся та розлігся на дивані.

— Що ти робиш? — обурено спитав детектив Ден. Схрестив руки на грудях, а я відзначив добре розвинену мускулатуру плечей, підкреслену оливкового кольору футболкою. От би мені такі м’язи…

— Чекаю вечері, а ви? — безтурботно спитав Монро.

— Тобі не здається, що ти в нас загостився? — процідив крізь зуби Вілл. На його вилицях грали жовна.

Опівнічник хитнув головою.

— Я щиро вдячний тобі за допомогу, але зараз тобі краще віднести свій зад до себе додому. — Вілл підійшов до дивана та навис над Монро, затуливши світло.

— Мені далеко йти... — Той зітхнув.

— Прогуляйся, це корисно здоров'ю. Дощу нема, небо ясне. Подивися, який місяць. Світить не гірше за сонце. Давай, сходи за моїм маскуванням.

— Ну гаразд. Тільки за умови, що ти гарантуєш одягти те, що я тобі принесу.

— Не випробовуй моє терпіння. — На чолі детектива проступила вена.

Опівнічник знову закотив очі та, крекчучи, немов старигань, підвівся. Коли він пішов, увага Вілла перемикнулася на мене.

Я ніби й слухав і спостерігав за тим, що відбувається, але мало сам не забув, що стою у кутку вітальні праворуч від дверей та тримаю фотоапарат.

— Що там у тебе? — спитав Вілл.

— Ось… — я похитав головою та наблизився до детектива. — Здається, я сфотографував Дракулу.