Опівнічники. Бюро розслідувань

2017 рік

Зійшовши з потяга, я опинився на платформі, повній людей. Такі скупчення зустрічалися мені тільки в їдальні пансіону вранці, коли всі поспішали поснідати перед початком навчального дня.

Місто зустрічало туманно-рожевими сутінками. Навколо ніби нічого й не змінилося: на пероні досі стояв зламаний кавовий автомат, стрілка годинника на даху вокзалу нагадувала піку, жіночка на фресці, що прикрашала стіну нижче циферблату, тримала руки над головою, а її сукня пом’ялася — так здавалося через потріскану фарбу.

Як та закоркована пляшка, я плив по течії натовпу, що шумів гучніше океану в шторм, поки нарешті вийшов на стоянку таксі. Хоча «вийшов» гучно сказано. Натовп виплюнув мене з валізою і я ледь не перечепився через свою ж ногу, бо хтось штовхнув мене у спину. Хотілося послати навздогін прокляття, але навряд чи їх почув би той, кому вони адресуватимуться.

Нарешті глибоко вдихнувши, я оббіг поглядом автомобілі та обрав типовий для міста жовтий «Опель», за кермом якого сидів габаритний чоловік з щоками, що нагадували щоки бульдога. Чорний берет постійно сповзав лисиною на очі. Я от ніколи не любив носити головні убори. Постійно здавалося, що вони тиснуть на мозок.

Пройшов паркуванням та зупинився біля автомобіля. Водій тим часом зняв та кинув берет на сусіднє сидіння, протер лисину хусткою.

— Доброго вечора, — привітався я.

Таксист приязно посміхнувся, продемонструвавши рівні зуби:

— Вітання. Підвезти?

— Так, будь ласка. Можете відкрити багажник, я валізу покладу.

За кілька хвилин автомобіль уже мчав галасливими вулицями Дромара. У дитинстві місто здавалося нескінченно-величезним. Хмарочоси начебто змагалися: хто першим проткне небо шпилем, на білбордах постійно змінювалася реклама, а магазини розросталися з маленьких затишних лавок у супермаркети-лабіринти. Тільки мінотавра в них не вистачало.

Дивлячись на місто, що миготіло за вікном, вслухаючись у гудки інших автомобілів, вдихаючи на повні груди запахи бензину, вихлопів та квітучих вишень я згадував, як у дитинстві з Уллою ми вирішили втекти з дому. Вже не пам'ятаю, що стало причиною цього вчинку, але рішення прийшло спонтанно. Зібравши скромні пожитки в хустки й, повісивши їх на довгі ціпки, немов герої мультфільму, з сестрою ми пішли, куди очі дивилися. Цілий день блукали вулицями, об'їлися морозива й витратили всі гроші, намагаючись обіграти автомат з м’якими іграшками, а ввечері тікали від поліціянта. Не втекли, і до ночі нас уже повернули додому.

Наприкінці серпня п’ять років тому я поїхав навчатися до приватної детективної академії, а Улла перебралася жити на горище. Найважчий період перетворення на опівнічницю — перші три дні — вона до себе нікого не підпускала. Навіть маму, яка приносила їй кров. Складно уявити, які почуття тоді долали сестру. Бо це ні з чим незрівнянно. Як в один момент заплющити очі й відкрити їх зовсім іншою людиною. Принаймні мені здавалося, що Улла буде зовсім іншою, але все виявилося трохи складніше. І побачив змінену сестру я лише коли приїхав додому на новорічні канікули.

Попри снігопад та прикрашену ялинку, різдвяного настрою не було ні в кого, окрім бабусі. Їй у липні виповнилося вісімдесят вісім, а декількома роками раніше розігралася деменція. Вона так і не зрозуміла, що я поїхав навчатись, а сестра зблідла та п’є кров на сніданок замість кави. Гадала, ми досі ходимо в середню школу.

Мабуть, на краще.

Й так, в дечому я мав рацію. Від колишньої Улли мало що залишилося. Шкіра набула того самого мертвенного кольору з легким блакитним відтінком. Очі налилися винно-червоним, навіть рубіновим. І мені постійно робилося ніяково від її погляду впритул. Щоразу я згадував того опівнічника з підвалу й мурашки хвилями покривали спину.

Однак це здавалося дрібницею порівняно з думкою, що сестра досі жива. Принаймні, на якусь частку. Не всі люди, в чию кров потрапляла опівнічна отрута, виживали. Більшість помирала, не спливало й доби з моменту зараження. Те саме сталося з жителями Хельна у перші дні після аварії. Раніше я навіть не припускав думки, що Улла може загинути, а пізніше, коли усвідомлення закралося в голову, мене довго лихоманило.

Сироватка, названа кодовим словом «Морок», вбила приблизно дев'ять тисяч людей у перші дні після катастрофи, — писалося в інтернеті.

Дев'ять тисяч людей, та не мою сестру.

Я б не назвав її чудовиськом. Звичайно, вона більше не була такою, як усі, але не робила нічого, за що її можна було б судити та відправити в Хельн, але…

Саме це й сталося. День, коли я дізнався, що Уллу забрали, досі згадувався одним з найгірших днів у моєму житті.

То був січень 2014. Мама зателефонувала й повідомила, що їх викрили. Чи то через нестачу крові в лікарні, де вона працювала, чи то сестра сама видала себе, коли ходила вночі на танці.

Другим найгіршим днем став день смерті бабусі, а він настав ледь не через два тижні з ув’язнення Улли.

Що, як спробувати влаштувати їй втечу? Допомогти покинути Хельн і… А що потім? Де вона братиме кров? Та й чіп з-під шкіри так просто не видалиш. У новинах говорили про випадок, коли опівнічник намагався це зробити. Загинув.

Як би опівнічників не порівнювали з легендарними вампірами, спільного у них було мало. Наприклад, на них не впливає часник і розп'яття. Хрести навпаки стали одним з їхніх улюблених атрибутів. Однак ультрафіолет вбиває, а срібло завдає сильної шкоди, отруює і може довести до смерті. Підвищена регенерація, звичайно, часто грає місцевим «вампірам» на руку, оберігає від стрімкого старіння, хвороб, від небезпечних для людини ран та травм, ось тільки який в цьому сенс? Вони в’язні. І владу, здається, це влаштовує.

— Про що замислився, якщо не секрет? — Водій звернув на перехресті та зупинився на світлофорі. Подивився на мене через дзеркало заднього виду. Глибокі зморшки залягли навколо його карих очей.

— Та нічого такого. Трохи хвилююсь перед першим робочим днем. — Це частково було правдою.

— А ким улаштувався?

— Мене ще не ухвалили, тільки понесу документи. А так, детективом у поліції. Або хоча б помічником детектива.

— Ого, ти офіцер! — Таксист захоплено хмикнув, рушив автомобіль з місця, вирулив на центральну вулицю.

— Ні, не зовсім. Я навчався у приватній академії. Простіше кажучи, моя професія майже нічим не відрізняється від професії приватного детектива. Тільки у мене трохи більше повноважень. Якщо приватні детективи працюють з клієнтами й самі на себе, то я працюватиму на міську поліцію.

— Це дуже цікаво. Мій син незабаром закінчує школу, але вже твердо вирішив, що хоче бути рятівником.

— Відповідальна професія.

Водій зміряв мене уважним поглядом. У його очах грали відблиски від заходу сонця.

— Не нервуйся так. Ти он який блідий. Все буде добре. Твоя сім'я, мабуть, пишається тобою.

— Так і є.

— Ось, звичайно, це шкідливо, але допомагає мені впоратися з нервами. На особливі випадки. — Водій дістав із бардачка портсигар та передав мені. Я здивовано простягнув руку до залізної коробочки.

— Боюся, я не маю грошей, щоб…

— Це подарунок. Бери. Там лише штук п'ять залишилося.

Я забарився, але все-таки взяв портсигар, хоча сумнівався, що колись наважуся закурити. Навіть курець Едвард, через якого вся наша кімната в пансіоні смерділа тютюновим димом, і який намагався змусити мене спробувати цигарку, не зміг зробити це за п'ять років спільного життя.

Ще за кілька хвилин таксі загальмувало біля двоповерхового будиночка зі стінами, пофарбованими білою фарбою. Попрощавшись, я розплатився, забрав валізу та увійшов до будинку.

Мама одразу кинулася до мене з обіймами. Здавалося б, скільки сил може бути у літньої жінки? У нашої мами їх було достатньо, щоб стиснути в обіймах так, аби в мене перехопило подих. Як не крути, а вона виявилася міцною фізично та психічно. Не те щоб я колись вважав маму слабкою, але коли ти залишаєшся на самоті в великому будинку, легко піддатися депресії. Втім, цього не сталося. Щира посмішка на її вустах гріла душу.

На всю вітальню пахло м’ясним пирогом, супом з локшиною та чимось солодким, схожим на вишню з медом. Я нічого не їв з минулого вечора, бо все ж таки загулявся на вечірці, через що вранці мало не проспав та ледве встиг на потяг. Ціною вчасного прибуття на платформу стали різноколірні шкарпетки — витрачати час на пошук однакових я не став.

— … вважаю, в тебе все вийде, — сказала мама, коли я занурив ложку в бульйон.

— Дякую. — Я усміхнувся. Солона юшка з присмаком кропу та курки була дуже смачною.

— Вільяме… — Мама відставила чашку з зеленим чаєм, після чого засунула руку в кишеню в'язаного кардигана. — Я підготувала для тебе невеликий подарунок. Ось…

Коли на стіл переді мною ліг худенький конверт, я вже знав, що там декілька купюр. Гроші, які мама заощадила на… собі. Кредит, який мама взяла, щоб влаштувати похорони бабусі й так тягарем висів за її спиною, змушуючи сутулитися, а вона ще й про подарунки думає!

Обурення я не виказав, хоча воно на секунду стисло горло.

— Мамо. — По ложці стікала крапелька супу, хотілося її злизати, але це я дія не підходила під тон серйозної, хоч і спокійної розмови, тому я втримався.

— Вільяме, ти постійно допомагав мені…

— Ні, мамо, я не візьму. Звісно, дякую, але залиш собі.

— Але ти так хотів власне житло. — В її очах промайнула тінь суму. Зморшки у зовнішніх кутках зробилися глибшими — відбитки всіх печалей, що коли-небудь з нею траплялися.

— Матусю. — Я не казав цього слова років з дванадцяти, й це в ту ж хвилину справило враження. На нижніх віях мами блиснули сльози. Попри них я продовжив: — У нас великий будинок і мені цілком комфортно буде у своїй кімнаті. Та й тобі веселіше буде. Я влаштуюсь на роботу й ми придумаємо, що робити з Уллою.

Згадка сестри зірвала з підтиснутих губ мами зітхання. Не важко було в ньому вловити почуття провини.

Після вечері я пішов до спальні. Вона розташувалася на другому поверсі під дахом, тому одна зі стін була менша за іншу.

В кімнаті, як і у всьому місті, також майже нічого не змінилося. От буває, що тривалий час у житті не стається жодних змін. Навіть статуетка снігової кулі стоїть у пилюці на одній полиці трохи менш ніж п'ять років. А буває, зміни навалюються одна на одну, й ти більше ніколи не побачиш статуетку на звичному місці.

Я провів пальцями по порожній поличці над письмовим столом й сів на ліжко, осяяне променями вечірнього сонця. Валіза здавалася чужорідним тілом. Така чорна й здорова, як муха, що потрапила в склянку з медом. Шпалери гірчичного кольору ми поклеїли з Уллою ще років тринадцять тому. Біля шафи знайшлось затишне місце, яке не видно, поки не підійдеш впритул, й саме там ми залишили свої підписи. На згадку про день, коли ремонт завершився.

Насправді мене оточувало стільки дрібниць. І в кожній я бачив відображення сестри. Тим складніше було усвідомити, що вона десь там. Живе серед опівнічників. Що вона сама така…

Оббігши поглядом кімнату, я потер обличчя. Втомився. Зараз трошки полежу, а потім розберу валізу та сховаю її на горищі, щоб не мозолила очі. Розтягнувшись на ліжку, я солодко позіхнув й прокинувся тільки вранці під репетування третього будильника.