Опівнічники. Бюро розслідувань

Дощ ломився у вікно, завивав у трубах вітер, рипіли мостини на горищі. Про те, що будинок старий і давно не ремонтувався, кричала кожна кімната. У моїй спальні через дерев'яні рами вікон прослизали холодні язики вітру. Вони були ледь помітні, щоб завдавати незручностей, але фіранки похитували.

Я змінив одяг, і коли на годиннику засвітився початок другої ночі, вирушив у ванну. Декілька хвилин тримав під проточною водою голову, уявляючи, як у стік спливає біль. Але не допомогло, довелося випити аспірину та спуститися на кухню.

Там господарювала Кіда, розставляючи столом чашки та розкладаючи в них розсипну заварку улюбленого чаю Дена, з бергамотом.

Я допоміг їй залити заварку окропом та дістав з навісної тумбочки вазу з кренделиками, які напекла Тельма. Коли перекус був готовий, як за сигналом, прийшли Ден з Меттом. Точно на запах чаю та випічки.

— Аналіз буде готовий за годину-другу, — сказав Ден, уже сидячи за столом.

— Чекатимемо. — Я кивнув.

— Весь вечір тільки й робимо, що чекаємо...

— Ви обіцяли гарну новину, — нагадав Метт. Він узяв кренделик, але так і не відкусив, сконцентрувавши всю увагу на мені.

Відпивши чаю, я облизнув губи.

— Ми поговорили з потрібними опівнічниками, і маю… надію, що до ранку Норма повернеться. — Ледь не сказав, що маю гарантію. Ні, гарантувати в цьому житті нічого не можна, особливо коли ти детектив в опівнічному Хельні.

Метт подавився чаєм, закашлявся та витріщив очі:

— Не жартуєте? Вони її відпустять?

— Зобов'язані. Нам наказали чекати.

Кіда пирхнула. Усі погляди зійшлися на ній.

— Вірити опівнічникам, що власноруч копати собі могилу, — сказала дівчина.

Метт одразу спохмурнів.

— Вони відпустять її, — стримано повторив я. — Ми пояснили, що ти не причетний до зникнення Дракули й, фактично, більше ніхто не зник.

— Ви просто не знаєте. — Кіда відвела погляд, а потім огледіла присутніх. — Кому б це не було вигідно, але хтось підмітав за мною сліди. Я не все вам розповіла, детективи. Двох… мені довелося вбити двох опівнічників, які стояли між мною та Дракулою. Вони знали, де він ховається, але не хотіли говорити. І тут, розумієте, чи вони, чи я.

— Як звали тих двох, ти знаєш? — запитав Ден. Я помітив, що в його очах домінував тривожний сірий колір.

— Пейдж Гарті. Іншого не знаю. Я казала, що ми зіткнулися у ювелірній крамниці. Обох я поранила срібним мечем, потім поранили мене, і я втекла. Але впевнена, що вони мертві.

— У крамниці не було їхньої крові, — сказав я.

— Я ж говорю, хтось замітає сліди, а взагалі… — Кіда судомно зітхнула, відпила чаю та заговорила, повернувшись до Метта: — Ти маєш знати своїх родичів. Наш дідусь — Мюррей Калахан. Вчений, творець сироватки «Морок». І кров наша приваблива для опівнічників тільки тому, що Мюррей додавав свою кров у сироватку, як один з компонентів.

Вона замовкла. Кілька хвилин ніхто не наважувався щось сказати. Замішання на обличчі Метта переросло в здивування. У очах майже виднілося, як змінюються думки, немов поточний рядок на екрані телевізора.

— Ось. — Кіда дістала з кишені джинсів й поклала на стіл медальйон, який раніше нам віддала Пейдж як доказ. — Цей кулон дістався нам від дідуся. Так мама казала. У тебе ж такий є, так, Метте? Без фото, але з підписом. «На пам’ять від М». Від Мюррея. Коли він дізнався, що батьки приховали від нього першого онука, він знайшов його, тебе Метте, у притулку Святої Марії та попросив сестер віддати тобі цей кулон, коли ти підростеш.

— А це твій кулон? — запитав я. — Якщо так, то як він опинився у тієї самої Пейдж Гарті? Це вона віддала його нам. Сказала, що знайшла у кабінеті Дракули у день його нібито зникнення.

— Я втратила його, коли тікала з бару під час стрілянини. Решту не знаю. Особисто з Дракулою мені стикатися не доводилося.

— Якщо… Чому він мене не забрав? Толку мені від цього бісового кулона? — Метт схопився зі стільця, стискаючи кулаки. На вилицях хлопця грали жовна, ніздрі роздмухувалися, роблячи його схожим на розлюченого бика.

— Я не знаю. Цю історію я чула від мами. Дідуся я не знала. Однак… Я знаю дещо інше. — Кіда відставила чашку, подивилася прямо на Метта.

— Що? — спитав він.

Дівчина опустила погляд, а коли підняла, її очі метали блискавки, нагадуючи явище, що рідко виникає, — помаранчеве грозове небо.

— Я знаю, хто Дракула насправді.