Зміст
  • Розділ 1: Інстинкт убивці
  • Розділ 1.1.
  • Розділ 2: Повернення додому
  • Розділ 3: Серце Хельна
  • Розділ 3.1
  • Розділ 4: Двоє з тіней
  • Розділ 4.1
  • Розділ 4.2
  • Розділ 5: Ельміна
  • Розділ 5.1
  • Розділ 6: Серійний вбивця
  • Розділ 6.1
  • Розділ 7: На пам’ять від М.
  • Розділ 8: Темрява у відображенні
  • Розділ 9: Поцілований смертю
  • Розділ 9.1
  • Розділ 10: Очі в темряві
  • Розділ 10.1
  • Розділ 10.2
  • Розділ 10.3
  • Розділ 10.4
  • Розділ 11: «Амброзія»
  • Розділ 11.1
  • Розділ 11.2
  • Розділ 11.3
  • Розділ 12: Час спливає
  • Розділ 12.1
  • Розділ 12.2
  • Розділ 13: Все буває вперше
  • Розділ 13.1
  • Розділ 13.2
  • Розділ 14: Світанок
  • Розділ 14.1
  • Розділ 15: Нахабна брехня чи гола правда
  • Розділ 15.1
  • Розділ 15.2
  • Розділ 16: Угода з демоном
  • Розділ 16.1
  • Розділ 16.2
  • Розділ 16.3
  • Розділ 17: Ліки проти «Морока»
  • Розділ 17.1
  • Розділ 17.2
  • Розділ 18: Сонце розвіє сутінки
  • Розділ 18.1
  • Розділ 18.2
  • Розділ 18.3
  • Розділ 19: Звір на фото
  • Розділ 19.1
  • Розділ 19.2
  • Розділ 20: Приємно познайомитися
  • Розділ 20.1
  • Розділ 21 : Підозра у вбивстві
  • Розділ 21.1
  • Розділ 21.2
  • Розділ 22 : Біжи, дівчисько
  • Розділ 22.1
  • Розділ 22.2
  • Розділ 22.3
  • Розділ 23 : Попіл за вітром
  • Розділ 23.1
  • Розділ 24 Від крові звіра
  • Розділ 24.1
  • Розділ 24.2
  • Розділ 25 : Віч-на-віч
  • Розділ 25.1
  • Розділ 25.2
  • Розділ 26 : Отрута
  • Розділ 26.1
  • Розділ 26.2
  • Розділ 10: Очі в темряві

    Я дістав пістолет з кобури, зняв з запобіжника та штовхнув двері плечем. Вони на диво легко піддалися. Хоче ще вночі були замкнені. В цьому я певен.

    — Тримайся поряд, — сказав Метту, коли переступив поріг.

    Сперте повітря наситилося запахом крові, через що осідало присмаком заліза в роті. Сама кров просочила килим під трупом опівнічника. Лише стійка, що нависала над ним, врятувала тіло від загоряння на сонці. Вітрини, які стояли по залі й раніше оберігали прикраси від пилу та пальців недбайливих покупців, скалилися хижими уламками. На перший погляд, нічого не зникло. Усі подушки зайняті прикрасами.

    Клацнув фотоапарат. Я озирнувся на Метта, але нічого не промовив. Фото можуть бути корисними. Зробивши ще кілька знімків місця злочину, хлопець відійшов, дозволивши мені сісти над трупом.

    Я вивчив його поглядом. Сліди боротьби, як кажуть, на обличчя. У буквальному значенні: між витріщеними темно-брунатними очима зяяв отвір від кулі, на щоках червоніли подряпини. Навколо тіла криваві відбитки взуття. Одні явно належать чоловікові значних розмірів, другі менші. Скоріш за все, жіночі. Та й сліди від нігтів також підтверджують причетність жінки.

    — Який жах. — Метт стояв поруч, затиснувши носа пальцями. — Його застрелили?

    — Причому близько п'яти-шести годин тому. Бачиш, яким кольором стала райдужка? — Я сховав пістолет у кобуру та натяг гумові рукавички. Пару постійно ношу у лівій нагрудній кишені куртки. Як сказав Ден: «Ми завжди на роботі і завжди повинні бути готові обстежити нове тіло». Щось песимістичне є в цих словах, проте вони правдиві. Мерці з’являються кожного дня.

    — Ну… вони не червоні, — підмітив Метт.

    — Але й не білі, як у мертвої людини. Очі опівнічників після смерті темніють, а зіниці звужуються до маленької крапки.

    — Це дивно, мають розширюватися начебто.

    — У мене немає медичної освіти. — Я обережно підняв голову вбитого, щоб оглянути потилицю. Поранення виявилося наскрізним. — І в медицині так собі розуміюся.

    Метт попрямував до вітрин, оглядаючись. Я простежив за ним та випростався. Сліди крові говорили, що вбитого не пересували. Швидше за все, події розгорнулися ось так: продавець стояв за прилавком. Вбивці зайшли з вулиці, бо в крамниці затісно, щоб могли сховатися два опівнічники. Один, судячи з того, де в стіні виднівся отвір, був приблизно мого зросту.

    Я переступив тіло, уважно оглянув місце, куди вдарила куля, але її там не виявилося, а криваві відбитки невеликих черевиків на підлозі свідчили, що підозрюваний підходив до стіни. Щоб витягти кулю — це сто відсотків. Гільзу на підлозі знайти мені теж не вдалося. Якщо хтось замітав сліди, то чому не подбали про відбитки взуття?

    Сонячне світло проникало в крамницю через дверний отвір та одне велике вітринне вікно. Відбивався від великих уламків скла, розкиданих по підлозі, й мерехтіло веселкою в дорогоцінному камінні прикрас.

    Приміщення прямокутне, невелике, добре проглядається. Як і припускав, убивцям сховатися ніде, хіба що…

    Я помітив двері в дальньому кутку торгового залу й попрямував до них, діставши пістолет. Метту жестом наказав завмерти. Він слухняно застиг біля вікна. Намагаючись не наступати на скло, хоча це здавалося непосильним завданням, я дістався до дверей. Не впевнений, що за ними обов'язково хтось стоятиме, але перевірити варто.

    Затамував подих.

    Раптом двері відчинилися. Більш пристрасного поцілунку в мене ще ні з ким не було. Я відсахнувся, ще не зрозумівши, що сталося. Перед очима пульсувала темрява, з носа лилася кров. Повз мене прошмигнула постать у спортивних штанах та сірій толстовці з капюшоном так низько натягнутим, що обличчя не розгледіти.

    — Стояти! — вигукнув я, намагаючись упіймати на мушку втікача.

    Але він не послухався. Відштовхнув Метта й вискочив надвір.

    — Ти в порядку? — заметушився Метт.

    — Житиму, — сказав і оступився. Тільки завдяки хлопцеві не впав.

    Він притримав мене за руку, підтиснув губи та, схопивши з підлоги уламок, порізав палець.

    — Лови його. — Глянув на мене горіхово-брунатними очима, кивнув й за мить закрився в підсобці.

    Не встиг я проаналізувати ситуацію, як втікач вбіг у крамницю, пронісся повз мене та врізався у двері. Шипів і скріб дерев'яну поверхню пальцями, молотив кулаками не звертаючи на мене та мою кров нуль уваги.

    Я глибоко вдихнув. Похитуючись, дістався опівнічника й вдарив пістолетом по голові. Він вирубався. Розлігся на сірому килимі, ворс якого покривали червоні росини моєї крові.

    Усвідомлення того, що сталося, вибухнуло перед очима фіолетовими іскрами. Адреналін приглушив біль, що скував голову сталевим обідком. Серце застукотіло швидше. Я відтягнув опівнічника від дверей у підсобку й прикував до батареї наручниками там, куди не діставали сонячні промені.

    — Метте! — розгнівано покликав я, приклавши до носа хустку, хоча треба було б прикласти лід. — Вилізай звідти негайно.

    Коли він вийшов, я тицьнув пальцем йому в груди й заговорив:

    — Ти ж обіцяв не робити дурниць! Що, якби йому вистачило сили проломити двері? Мені б довелося його вбити та це привело б все розслідування в глухий кут, ти більше ніколи не побачив би Норму.

    Відповідь здивувала своєю простотою та напускною байдужістю:

    — Ти перебільшуєш, детективе Вілле.

    Я відвернувся від нього й задер голову до стелі. Кров майже перестала текти. Треба подзвонити Дену. Нехай приїде та забере нас. Звичайно, одягу вдалося захистити опівнічника від згоряння кількома хвилинами тому, але дорогу до бюро він не витримає.

    Перед очима попливло. Я притулився спиною до стіни. Сповз по ній на підлогу. І лише після того, як світ перестав обертатися, дістав телефон.

    Ден приїхав за нами менш ніж за п'ятнадцять хвилин. Ми знайшли ключі від крамниці, замкнули двері, перетягли їх захисною стрічкою та вирушили в бюро.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Злата Соловей
    09.02.2023 19:17
    Спойлер!
    Точно, дякую) мені от цікаво, а якщо він вдень на вулиці поріжеться, опівнічники повискакують та згорять?)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше