Опівнічники. Бюро розслідувань

Якийсь час я стояв біля антикварної крамниці, не в змозі йти далі. Усвідомлення, що будь-якої миті на тебе можуть напасти шкрябало шкіру на шиї гострими пазурами. Чи надішле капітан Тодд когось розслідувати моє раптове зникнення? Навряд. Він швидше наглухо запечатає Хельн або винищить усіх опівнічників. Поки вони поводяться більш-менш спокійно, то й не становлять великої загрози. Якщо ж почнуть створювати проблеми — капітан церемонитися не буде.

Існують у світі люди, які категоричні у всьому й Джейсон Тодд один з них. За рік роботи в поліції я встиг це зрозуміти. Зазвичай як капітан наказував, так і робили. Ніхто йому не суперечив, а мене недолюблювали саме через те, що я часто висловлював протилежну думку та стояв на своєму. Згодом капітан почав прислухатися до мене, але зараз не про це.

Я застебнув блискавку на куртці, щоб холодний вітер не прослизав під одяг, та пішов уздовж освітленої вогнями вулиці. Ліхтарів у Хельні майже не було, переважали неонові вивіски забігайлівок та магазинів, гірлянди на деревах. Цікаво, скільки електрики витрачається на це все? Як опівнічники платять податки? Звідки вони беруть гроші? Цікаво та дивно одночасно.

Адміністрація міста не стала б утримувати цілий район. Це ж суцільні збитки. Має бути й зиск. Але якщо він є, його ретельно приховують. Людям майже не розповідають про те, що відбувається в Хельні. Кажуть лише малу частку із завуальованої правди. Нас із Деном також змусили підписати договір про нерозголошення подробиць життя опівнічників, порушення якого може коштувати до п'яти років ув'язнення.

Лікарні дістався швидко, хоч ледве знайшов її серед хмарочосів. Ніколи б не подумав, що сіра будівля, схожа на бетонну коробку висотою у два поверхи — центр надання невідкладної допомоги.

Ввійшов усередину. Стійкий запах спирту та йоду просочив усе довкола. Особливо сильно їм несло від крісел у коридорі та штор на вікнах. Закиньте лікарню років на сто, запах все одно збережеться. У цьому я був впевнений більше, ніж у тому, що я овен за гороскопом.

Медсестра — жінка років тридцяти на вигляд у білій формі, що зливалася з тоном шкіри — гортала журнал, сидячи на сестринському пості. Темряву коридору, крізь яку мені довелося пробиратися від самого входу, розвіювало жовте світло настільної лампи.

— Здрастуйте, — промовив я.

— Доброго вечора. Чим можу допомогти? — лукаво спитала медсестра, піднявши зацікавлений погляд яскраво-червоних очей, підкреслених чорними тінями.

— Улла Форсайт, вірніше, Улла Йоргенсен у якій палаті? Я її брат. — Зовсім із голови вилетіло, що Улла взяла псевдонім. Вона говорила, що багато хто в Хельні називається іншими прізвищами. Це одна з тих речей, які їм дозволяє адміністрація перед чипуванням.

Після ув’язнення сестри ми інколи листувалися. Я передавав повідомлення через знайомого патрульного, який вкладав конверти в поштову скриньку біля бабусиного будинку. Взагалі-то Улла першою вийшла на зв’язок, але зараз це вже не мало значення.

— Той самий?

— Що означає той самий? — Я озирнувся на звук кроків. З темряви коридору виринув плечистий лікар й зник за дверима з табличкою «Хірургічне відділення».

— Детектив. Чутки швидко розлітаються, — відповіла медсестра. — Ви правильно дивитеся. Вам туди. Палата «112».

— Дякую, — кивнув я та поспішив ретируватися. Очікування хвилювало, наповнюючи голову тривожними думками, змушувало гепати серце. Під стелею в коридорі висіло павутиння.

Двері в палату виявилися прочиненими. Крізь шпарину на підлогу смужкою падало тепле світло. Я сповільнився, прислухаючись, а нічого не почувши — постукав в одвірок та увійшов.

Улла лежала на ліжку. Якби вона не дивилася на мене широко розкритими рубіновими очима, я б вирішив — мрець. Така бліда шкіра притаманна лише їм. Розкуйовджене світле волосся відливало золотим блиском, синюшні губи стиснуті в одну лінію.

— Вілле?.. Що ти тут робиш? — надламаним хрипким голосом спитала сестра.

Я наблизився до ліжка, нахилився і поцілував її в лоба. Нарешті. Так давно хотів її побачити!

— Як ти взагалі… — Вона розгубилася й замовкла. Взяла мене за долоню, і я здригнувся від холоду дотику.

— Я так хвилювався за тебе, — сказав, присівши на край ліжка й удаючи, що мене ніщо більше не бентежить.

Очі Улли наповнились сльозами.

— Вибач, вибач… — Вона поспішно витерла їх та посміхнулася.

Ні, іклів у неї не було.

— Радий, що ти в порядку. Як таке взагалі могло статися? — Я, уже не сахаючись холоду шкіри сестри, сам загарбав її руку у свої долоні.

— Якщо ризик смерті дозволив нам побачитися, я готова вмирати хоч щовечора, зайчику.

— Тобі більше не доведеться.

— Що?

Я опустив погляд, а тоді підняв на сестру, відчуваючи, як серце переповнюється затишним щастям. Часто люди соромляться своїх емоцій, думаючи, що вони не підходять під ситуацію чи виглядають егоїстично з боку інших людей. Нехай так, але людина не дарма дивиться на життя «власними очима». Якщо вона не буде хоч трохи егоїстом, який вважає себе центром всього, то який сенс? Жити тільки на благо інших? А як же власне щастя? Це саме, що захопило мене кілька хвилин тому.

— Вілле? — покликала Улла.

Я хитнув головою та заговорив:

— Капітан поліції послав мене з напарником сюди, до Хельна, розслідувати одну справу. І, здається, я вже маю невелику зачіпку.

— О, це… — сестра облизала пересохлі губи, — дуже небезпечно. Людина серед опівнічників.

— Я не боюся. Мені ніяково? Так. Але не страшно.

— По очах бачу, що ти щось недомовляєш, зайчику.

Вп'явшись поглядом у паркетну підлогу, я думав. Чи варто розповідати про свій задум, який я збираюся втілити в реальність? Вранці я поїду, щоб поговорити з капітаном, він може схвалити ідею…

— Я хочу заснувати у Хельні бюро розслідувань. Я давно про це думав. З того часу, як тебе переселили сюди. А дорогою до лікарні мені зустрілася одна дівчина, вона сказала, що зникло кілька її знайомих. Тож…

— Тебе це стурбувало? — Улла ніяк не відреагувала на заяву про бюро, але зацікавилася пропажами.

Я кивнув.

— Чи віриш, але чуття підказує мені, що зникнення опівнічників та перестрілка в барі, а в сукупності ймовірне вбивство одного офіцера — це ланки, які можуть сплестись в один ланцюжок.

Улла закусила губу, хмикнула:

— Знаєш, тобі слід поговорити з однією танцівницею. Вона виписалася кілька годин тому. Уявляєш, в неї потрапила всього одна куля, але вона увійшла якраз під серце. Ще трохи, і Тельма померла б на місці.

— Хто-хто?

Я подумав, що мені почулося. Знайоме ім'я.

— Тельма Ревар. Ти її знаєш?

— Не зовсім. Чому я маю з нею поговорити?

— Тельма побачила когось новенького, хотіла познайомитися, але той пішов раніше, ніж вона до нього наблизилася. Тельма розповіла мені про це перед виступом, ми вирішили, що це ще когось сюди заслали…

— Як її знайти?

— Завтра опівночі у Тельми виступ у «Лігві Дракули». Вона нізащо його не пропустить.

— Добре, зрозумів…

Хотілося більше розпитати сестру про перестрілку, про її стан, про… все, проте у палату увійшла та сама медсестра з посту:

— Даруйте, але я маю попросити Вільяма піти. Улло, тобі потрібна перев'язка та повторний гемодіаліз.

Волосся на потилиці стало дибки. Гемодіаліз — страшне слово. Однак лише ця процедура могла допомогти Уллі вивести з організму залишки срібла.

Я підвівся з ліжка, поцілував сестру в чоло на прощання, пообіцяв, що зайду завтра, та пішов.

Можливо, я зміг би вже зараз розставити якісь події у потрібній послідовності, щоб зрозуміти приблизну картину подій, тільки очі злипалися від втоми. А коли я хочу спати, мозок автоматично переходить у режим «гальмо». Тому відклавши роздуми до ранку, я подивився на годинник.

Початок четвертої. Розмова з капітаном запланована на одинадцяту. Шанс виспатися ще є.

Вулиці досі гули розмовами, гриміли музикою, здалеку долинав оперний спів. Пориви вітру пробирали до кісток. Не рятувала навіть куртка. Типовий вересень, коли вдень сонце смажить не гірше за духовку, а вночі застиглий холод. Напевно, настав час запастися светрами. Незабаром я перейду на нічний спосіб життя.

Чим далі відходив від яскравих та галасливих кварталів, тим некомфортніше почувався. Немов у натовпі опівнічників я міг бути в безпеці. Нерозумно насправді. У темряві та тиші апріорі не могло бути небезпеки.

Так я думав, ступаючи тротуаром пустельної вулиці, засипаної сухим листям. Воно шаруділо від кожного кроку, а я помилявся.

Тупіт ніг кількох опівнічників та сильний поштовх у спину став тому підтвердженням.

Я прокотився асфальтом і клумбою, зчесавши долоні, скуштувавши суху землю з газону на смак. Однак, тільки зупинившись, схаменувся. Підскочив на ноги, прийняв бойову стійку. Вихопив із кобури пістолет. Без чого, а без зброї я з дому ніколи не виходив.

Місяць заливав вулицю розсіяним червонуватим світлом. І підкреслював силуети нападників.

Переді мною стояло двоє чоловіків суворої зовнішності. Вони ніби взялися з нізвідки. Вийшли з тіні, щоб його… У одного поголена голова з горбкуватим черепом, у другого знівечені шрамом губи. Обидва опівнічники під два метри на зріст, одягнені в чорні косухи.

— Вільяме Форсайт! — прогарчав лисий чоловік.

— Тобі краще забратися з Хельна, — підхопив другий низьким басом.

— Більше попереджень не буде.

— Не послухаєш — тебе і твою сестру чекає розплата.

— Розплата за що? — ледве вимовив я.

— За те, що вирішив пхати носа не у свої справи.

На місяць напливли хмари. Небо розірвав грім й на землю ринув потік холодного дощу.

Опівнічників змило.

Я кілька хвилин стояв, все також цілячись у темряву, поки накрило усвідомлення того, що трапилося. Тіло затремтіло, серце забилося важко та гулко, гарячий піт змішався зі струменями дощу.

Оце я розумію, ласкаво просимо в Хельн, детективе Вільяме Форсайт.