Опівнічники. Бюро розслідувань

Двоповерховий будинок, перед яким я стояв наступного вечора, дуже відрізнявся від того, що застиг у моїй пам'яті похмурою картиною. Група робітничих попрацювала на славу: віконне скло в кожній рамі замінили куленепробивним, встановили броньовані двері, автоматизовані жалюзі, ультрафіолетові лампи та сигналізацію.

Як на мене — перебір, але сперечатися з капітаном я не став. Точніше, спробував, за що мене відчитали й мало не присоромили. Я розумію, він хвилюється за нас і на те є вагома причина.

Одного разу у Хельні працювала поліційна дільниця, але опівнічники здійснили на неї наліт. Розгромили будівлю та покусали офіцерів. Двоє перетворилися, п'ятеро загинуло. Після цього випадку всі люди пішли з Хельна остаточно. Залишилися лише добові патрулі, озброєні до зубів, та змінні вартові на вежах.

Згадувався скажений хлопець з підвалу… І я не розумів, чому опівнічники так себе поводять? Дуріють від голоду? Так кров їм привозять раз на тиждень. Її не вистачає? А може все простіше? Вони просто чудовиська, якими їх вважають?

Ден поклав руку мені на плече, кивнув убік будинку:

— Особиста фортеця, га?

— Мені здається, це занадто.

— Занадто? Ти не боїшся?

— Я весь час думав, що небезпека, яку несуть опівнічники, перебільшена.

Ден насупився та почухав підборіддя з легким нальотом щетини.

— Попри всі докази зворотного?

— Виходить, що так.

Я знову обдивився будинок. Він стояв віддалік від інших, углиб просторого двору, зарослого газонною травою та дикою трояндою. Тепер же, коли крім зміцнення стін, заміни скла та встановлення сигналізації, робітники відшліфували дошки на веранді й прибрали павутину з-під навісу, будинок почав виділятися серед інших, як єдина квітка серед бур'янів.

До настання сутінків усі робітники поспішно зібрали речі й розпрощалися, а ми з Деном нарешті увійшли всередину. Коли я зачиняв двері на замок, не міг відмахнутися від спогадів. Взагалі складно вірилося, що я знову в Хельні. Знову в цьому будинку. Наче марення якесь. Ось я зовсім малий. Біжу по коридору, перечіпляюся через свою ногу, майже падаю сходами вниз, але тато ловить мене за руку в останній момент. Ось мені вісімнадцять. Ми з сестрою хочемо дістати альбом з підвалу, а натомість потрапляємо в халепу, яка змінює наше життя. Й нарешті мені двадцять чотири. Я вже рік працюю детективом, а сестра в лікарні з отруєнням сріблом…

Товстий шар пилу на всіх поверхнях та гірлянди павутиння справляли похмуре враження, тому озброївшись швабрами й ганчірками ми влаштували генеральне прибирання.

Ближче до півночі вдалося розгребти хаос на другому поверсі. Облаштували три спальні, переставили меблі, віддраїли від крові спільну ванну кімнату, а маленьку бібліотеку переробили під лабораторію, щоб мати змогу зробити ДНК тест за потреби. Ден це вміє. Взагалі мені іноді здається, що Ден вміє абсолютно все. Геній.

Під кінець прибирання руки тремтіли від втоми. Можливо, варто було лягти спати, але я думав про те, що маю до капітана важливу розмову і про те, як там Улла. Усвідомлення того, що я, бляха, в Хельні, наринуло раптово, коли я визирнув на балкон. Я в Хельні, а отже можу…

Можу побачити сестру.

Тіло зсередини обдало жаром. Я метнувся в спальню, скинув з себе запилений одяг й одягнув чистий: джинси, чорна футболка, шкіряна куртка. Але, коли вийшов у коридор під легке поскрипування мостин, застиг. З кімнати Дена чулося тихе хропіння. Ні, нехай спить. Я впораюся сам.

Двері будинку зачинилися за моєю спиною. Я обійшов його зі сторони кухні. Під ногами тріщали сухі гілки чагарників. Опинився на дорозі. Огледівся. З лівого боку пустельну вулицю висвітлювали ультрафіолетові лампи, закріплені на стіні. З правого боку…

Сперло подих.

Хельн переливався тисячею барв. Навіть місяць у небі на їхньому тлі здавався тьмяним та нецікавим. Долинав відголос музики. Пахло мокрим асфальтом та землею. Десь далеко на горизонті бурчав грім.

Прекрасна вереснева ніч. Я озирнувся й раптом зрозумів, як багато не знаю про опівнічників. І як багато про них не знають люди з решти Дромара. Хельн належить місту, так, але він ніби перебуває в іншому світі. Власному містичному світі. Але і його мешканцям теж потрібний захист. Так?

Еге ж бо, іноді я думаю як супергерой-початківець. Нічого не поробиш. Можливо — наївно, але й того краще, чим покинути все напризволяще.

Розправив плечі, вдихнув на повні груди та впевнено рушив уперед. Туди, де закінчувався квартал з приватними будинками, де чорнильне небо підпирали багатоповерхівки, а червоний місяць завис між ними пласким блюдцем.

Я не знав, чи є в Хельні таксі або автобуси. Чи опівнічники воліють пересуватися пішки? З їхньою силою та витривалістю це б мене не здивувало.

Чим глибше заходив, тим жвавіше ставало довкола. Наростав гуркіт голосів упереміж з музикою, дзвонами сигналів велосипеда, гарчанням газонокосарки. У центрі від апокаліптичної атмосфери не залишилося й сліду. Звичайне місто. Тільки що живе під покровом ночі й наче трішки загубилося в хронології. Місцями виблискували ретро вивіски магазинів та барів, стрілками вказуючи на вхід, співали біля замурованих входів у метро вуличні музиканти.

На мене уваги звертали мало, зрідка поглядали, але не накидалися, прагнучи випатрати. І тут я знову замислився. Чому тоді опівнічник напав на нас з Уллою? Чому вони здійснили наліт на поліційну дільницю? Може проблема не в них, а в нас?..

Зупинився біля вітрини антикварної крамниці. На оксамитових подушках лежали старовинні готичні прикраси. Коштували вони стільки, що моя нирка дешевше обійшлася б. Що ж… Звідки тільки в опівнічників стільки грошей?

— Щось сподобалося?

До мене непомітно наблизилася дівчина в короткій смарагдовій сукні, вкритій чорним мереживом. Корсет підкреслював талію та пишні груди. Обрамляючи худе обличчя, на плечі спадали кучері вугільного кольору.

Намагаючись мати невимушений вигляд, я хитнув головою.

— Ціни кусаються.

— Тут не лише ціни кусаються. — Дівчина посміхнулася. З-під верхньої губи показалося два вампірських ікла.

— Сподіваюся, що це не погроза? — наполовину жартома, наполовину серйозно спитав я.

— Ні, що ви. Мене звуть Тельма, до речі. Тельма Ревар. А вас?

— Вільям Форсайт. Можна на «ти». — Я кивнув. — Приємно познайомитися.

Тельма знову усміхнулася. Схоже, я задивився на її ікла, чим викликав у дівчини подив:

— Зазвичай хлопці дивляться на мої груди, а не на рота. Розумію твоє збентеження. Не звертай уваги. Я їх у стоматолога зробила, вони не справжні. У сенсі справжні, але не ікла... Напевно, я тебе зовсім заплутала.

— Нічого страшного, — відмахнувся я. — У вас стоматологи заробляють гроші тим, що роблять вам ікла?

Тельма насупила тонкі брови.

— Вибач, якщо чимось образив, — поспішив промовити я, але дівчина зупинила мене, підійнявши руку.

— Ось уже майже двадцять два роки, як Хельн став опівнічним, а люди з-за стіни гадають, що ми тут звірі у зоопарку, — меланхолійно промовила воно й підібгала губи, похитала головою. За мить обернулася й вдивилася мені в очі своїми винно-червоними, підведеними чорним олівцем. На повіках переливались бордові блискітки.

— Я так не думаю. Попри нав'язану думку, я вважаю неправильним ув’язнювати опівнічників у Хельні, — впевнено викарбував я.

— До перетворення всі опівнічники вели звичайне життя. Працювали. Після перетворення наші професії набули специфічного характеру, так. Однак ми продовжуємо жити далі. А я ще й вірю, що доживу до моменту, коли стіну знесуть до біса собачого. Хочу побачити Париж, Лондон та Окіан.

Я не одразу знайшовся, що відповісти. Тельма хмикнула.

— Хельн гуде про те, що розслідуватимуть перестрілку в барі люди з-за стіни. Дай, вгадаю, ти детектив? — Вона перевела погляд на прикраси за вітриною.

— Детектив Форсайт до ваших послуг. — Я посміхнувся, щоб розрядити напруження, що повисло між мною та дівчиною.

— Чому поліція цікавиться лише такими злочинами? — Всупереч очікуванням, Тельма не усміхнулася у відповідь. Вона заправила локон за вухо, в мочці якого блищав червоний рубін, та подивилася таким поглядом, що в мене мимоволі холодок поповз спиною.

Я схрестив руки на грудях:

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що у «Лігві Дракули» відбуваються дивні речі. А ще пропало двоє моїх знайомих.

— «Лігві Дракули»?

— В ньому. Це той бар, де сталася стрілянина. Найбільший заклад у всьому Хельні. Його серце. Сам подивись. — Тельма вказала на площу, де в самому центрі, виділяючись серед інших червоним кольором блискучих вогнів, стояла одноповерхова будівля з тонованими вікнами та паркуванням для мотоциклів перед головним входом. Вивіска на даху мерехтіла неоновими краплями крові, що ніби стікали незграбними буквами назви.

— Має… переконливий вигляд... — Насправді я хотів сказати «жахливий».

Тельма зітхнула, крутнулась на підборах, збираючись залишити мене.

— Ти просто підеш? — спитав навздогін я.

— А що? Ти ж просто перехожий. Випадковий зустрічний.

— Ти з усіма зустрічними знайомишся?

— Хельн, навіть якщо здається зворотне, район маленький. Усі опівнічники знають одне одного. Нехай не в обличчя, але на ім'я. Чи навпаки. — Тельма знизала плечима. Її груди привабливо колихнулися. — Я вважаю за корисне знайомитися з новими людьми, адже хто знає, раптом завтра вночі відбудеться нове викрадення чи вбивство, а ти опинишся вовком в овечій шкурі?

— Не зовсім зрозумів, що ти маєш на увазі, — щиро зізнався я.

Дівчина посміхнулася й кивнула, наче чекала саме такої відповіді.

— Просто, навіщо б ти не прийшов…

— Я прийшов розібратися у всьому та знайти стрільця.

— Ну ось. Удачі, детектив. І будь обережним. Не всі опівнічники такі доброзичливі, як я.

— Грізно звучить.

Тельма востаннє окинула мене поглядом. Я вже не сподівався, що вона щось скаже, але сказала:

— У твоїх венах тече те, що в нас вважають за основну валюту. Якщо ти зіткнешся не з тими опівнічниками або вплутаєшся в небезпечну пригоду, можеш стати розмінною монетою.

І вона пішла, залишивши мене на жвавій вулиці в повному здивуванні. Валютою? Ще б пак. Гроші для опівнічників не мають жодної цінності, хіба для оплати дрібних покупок чи податків, коли ж будь-яка крапля людської крові на рахунку.

А я її ходячий генератор.