Опівнічники. Бюро розслідувань

Джейсон Тодд, мабуть, найсуворіший капітан у всьому штаті, вислухав нас з Деном мовчки. Не перебивав, а коли ми закінчили, попросив вийти з кабінету та дати час на роздуми.

Через пів години, за які я встиг переміряти весь хол кроками, капітан покликав нас назад та виніс вердикт: бюро розслідувань бути. Однак на певних умовах. Головна з них якраз миттєво зіпсувала мені настрій. І не сказав би, що Ден був у захваті, почувши: «Для оформлення бюро ви маєте відвідати ратушу. А також ви все одно будете підпорядковуватися поліції».

Коли капітан відлучився по терміновій справі, Ден підбадьорливо поплескав мене по спині.

— Не засмучуйся, Вільяме. Зате ми можемо продовжувати користуватися поліційними ресурсами для роботи, — сказав він.

Я не міг не засмучуватися, адже обурення тим, як дотепер поліція ставилася до опівнічників — досі вирувало в грудях.

Зітхнув й пообіцяв собі, що ніякий наказ не завадить мені розслідувати дивні зникнення в Хельні.

Ми пішли на вихід, збираючись ще заглянути до лікарні, щоб переговорити з завідувачем, але зупинився перед скляними дверима:

— Мені здається, чи згода капітана була якоюсь дивною?

Ден насупився, потер підборіддя.

— Подивимося, як справи підуть. Ми докопаємося до істини, Вілле.

— А якщо поліція навмисне не хоче давати нам повну свободу дій?

— Коли це ти став параноїком?

— Я…

— Може, ви нарешті відійдете від дверей? — пролунав дзвінкий голос, який я б ні з чиїм не сплутав.

Ден відступив убік. За ним стояла рудоволоса адвокатеса Дарсі Клейтон. Півтора метра на зріст, п'ятдесят кілограмів норову та пихи. Зазвичай я людей з тваринами не порівнюю, але якби Дарсі була собакою, то лише чихуахуа.

— Вибач, не помітили тебе, — посміхаючись, сказав Ден.

Дарсі гордо задерла підборіддя та вийшла з дільниці, шарудячи шовковими штанами.

Я хмикнув. Перевів погляд на Дена. Він усе ще дивився жінці у спину.

— Ти йдеш чи статую копіюватимеш? — спитав я, штовхаючи двері й виходячи надвір.