Опівнічники. Бюро розслідувань

Вільям Форсайт

Насамперед увійшовши до спальні, я мало не пробив кулаком дірку в стіні. Тельма вчасно обхопила руку за зап'ястя та зупинила мене.

— У такий спосіб ти нашкодиш не лише стіні, а й собі, — збентежено промовила вона. — Я не хочу, щоб ти собі шкодив. У тебе навіть синці після зустрічі з Бальдом не повністю загоїлися. Досить забоїв.

— Я втомився, — зірвалося з губ на диво легко. — Розумієш? Я щосили намагаюся розібратися в усьому. Врятувати Норму від опівнічників, опівнічників від Дракули, людей від «амброзії», а Хельн від катастрофи, але в мене нічого не виходить. Все падає з рук, плутається та збивається в клубок, в якому потягни не за ту нитку — і чекай на вибух. Ще й тривога. Я не можу позбутися почуття, що лихо вже поряд. Я страшенно боюся, що мене завтра чекає в дільниці. А що буде вночі? Не йти на повідці у Дракули. Він склянку розчавив однією рукою! Підсідаючи до мене, він знав моє прізвище. Він знає, що в мене є сестра. І казна-що ще!..

Я б продовжував і продовжував виливати наболіле, але Тельма зупинила мене ніжним поцілунком. Напнуті до країв нерви раптом розслабилися. Ця ж слабкість хвилею тепла розійшлася тілом. Я притягнув дівчину до себе та міцно обійняв. Відчуваючи її дотики, її тонкі пальці в моєму волоссі, я забувався. Відпускав переживання, насолоджувався моментом. Бажання стрімко заволоділо мною, а я — Тельмою.

Гаряче дихання обпалювало шкіру, примушувало калатати серце. Й наші наче билися в унісон. Шалений ритм, вигини тіла, жар у животі та напруження м’язів. Тихі стогони та шепіт. Тельма раз за разом промовляла: «Вільяме, Вільяме…» А мені все більше хотілося її. Тендітна та пристрасна. Вона пахла трояндами і як ті квіти — її вуста розквітали багрянцем від поцілунків, а нігті дряпали мої плечі. Ноги, що обіймали за талію, притискали мене ще ближче, груди під долонями важко здіймалися… Солодко. Надто солодко, щоби бути правдою.

Пізніше втомлені ми лежали під ковдрою, гріючись теплом одне одного. Я намагався не думати про майбутні справи й відтягти момент, коли треба буде з усім розбиратися. Тельма ковзала пальцями по моїх грудях.

— Тобі полегшало? — пошепки спитала вона.

— Так, вже краще. Дякую, що не дала проломити стіну. Будинок і так на ладан дихає.

Вона хрипко захихотіла, поцілувала мене в щоку та шумно втягла носом повітря.

— Люблю твій запах.

— Який? Цигарки, одеколон? — спитав я, зиркнувши на дівчину. Вона уткнулася носом у мою шию.

— Не зовсім. Саме твій. — Провела язиком по шкірі, злегка прикусила іклами й знову хихикнула, помітивши мурашки на моїм тілі.

— Чим же я пахну?

Стук у двері відтяв можливість почути відповідь.

Ми переглянулись.

— Відчинено! — крикнула Тельма й натягла ковдру вище. — Але ми голі!

Я пирхнув й ледь стримав посмішку.

Двері прочинилися зовсім трохи. На порозі темнів силует, але гість заходити не поспішав. За мить пролунав голос Дена:

— Вибачте, що перериваю, але, Вільяме, ти мені потрібний. Терміново. — Тон, яким він говорив, напружував.

— Що трапилося? — Я вивільнився з обіймів Тельми та сів. Оббіг поглядом підлогу, намагаючись знайти свої джинси, але помітив лише штани з костюма. Вони недбало валялися під шафою.

— Є дещо, що ти маєш почути. Чекатиму тебе в лабораторії.

Двері зачинилися.

— Робота кличе. — Я поцілував Тельму та вислизнув із ліжка.

Швидко одягнувся, пригладив волосся й пішов до Дена. Він сидів за столом з ноутбуком. На екрані відображався процес передачі файлу з телефону на комп'ютер. Яскраве світло настільної лампи, включеної на всю потужність, різало очі.

— То що там? — Схрестивши руки на грудях, присів на край столу.

Ден підвів на мене погляд. По його очах я зрозумів, що лихо вже зовсім поряд. Тривога ніби вдарила в бубон, яким виявилося моє серце. Воно почало гепати, здавалося, десь у горлі. Від нетерпіння я рипнув зубами.

— Зараз все почуєш, — запевнив Ден.

Нарешті передача файлів закінчилася. Напарник відключив телефон та відтворив запис на ноутбуці.

Пару хвилин із динаміків лунала повна вакханалія: шум тертя одягу, кроки, нерозбірливі голоси. Дракула явно кудись прямував, коли ж він дістався потрібного місця, звуки вирівнялися.

Задзвонив телефон.

— Так, слухаю. Привіт, Анжеліко. Ні, все гаразд. Радий чути. Не хвилюйся, вам з Пейдж місце забезпечене. Ти все зробила правильно. Ці детективи в мене ще потанцюють. Ні, ми їм не по зубах. Якщо спробують щось зробити, я швидко все вирішу. Що там Рей? Добре, хай і далі думає, що вони зникли. Не закочуй історику, угода відбудеться, у барі сьогодні були лише ті, хто знає. Вони нікому не розкажуть, що я повернувся. А що з Бальдом? Риб годує. Жартую, звичайно ж. Я не настільки старомодний. На даху він. Та заспокойся! Більше ніхто проти нас не піде. Всі бояться та знають, що я можу вчинити з ними, як із Бальдом. Гаразд, у мене багато справ, треба підготувати «Морок» і «амброзію». Покупець не стерпить, якщо щось піде не за планом. А ми домовлялися післязавтра на «Неоновому перехресті». Це поки що все, Анжеліко. Іди, випий когось. Заспокой нерви. Більше не дзвони, я подзвоню сам.

Запис завершився.

Я мовчав кілька хвилин, дивлячись на монітор та прокручуючи в голові почуте.

— От же ж шльондра, — нарешті зіскочило з язика. — Це все вона. Анжеліка підставила мене. Через неї капітан думає, що я вбив опівнічника.

— Вільяме.

— Що?

Ден зміряв мене поглядом:

— Капітан думає, що ти вбив людину.